Практичне заняття 14-15

Тема: Соціальна політика

1. Сутність і цілі соціальної політики. Методи державного регулювання соціальної сфери.

2. Диференціація доходів і споживання населення як загроза соціальній стабільності і сталому економічному розвитку. Необхідність соціального “вирівнювання”.

3. Форми соціального страхування: допомоги сім’ям з дітьми, страхування життя та здоров’я, допомога у зв’язку із безробіттям, допомога малозабезпеченим громадянам, допомога у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності, допомога громадянам, постраждалим у зв’язку з аварією на ЧАЄС.

4. Пенсійне забезпечення як складова соціальної політики.

5. Державне регулювання соціальної сфери: соціальної інфраструктури, освіти, охорони здоров’я, культури, комунального господарства, побутового обслуговування.

6. Розрахунок основних показників рівня життя. Рівень і якість життя населення як результативний показник ефективності державної соціальної політики.

7. Регулювання доходів і споживання населення. Мінімальний споживчий бюджет. Прожитковий мінімум. Межа малозабезпеченості. Індекси вартості життя.

Методичні вказівки

Ключові терміни та поняття: соціальна сфера, соціальна політика, соціальні стандарти, соціальні гарантії, прожитковий мінімум, ринок парці, доходи, споживання, мінімальна заробітна плата, рівень та якість життя, індекс людського розвитку, індекс якості життя, прожитковий мінімум, кошик споживача, індекс вартості життя, соціальний захист, соціальне страхування, соціальна інфраструктура.

Особливу увагу слід звернути на такі питання:

• основні принципи соціальної політики;

• методи впливу держави на розвиток соціальної сфери;

• елементи механізму розподілу та перерозподілу доходів;

• поняття та показники рівня життя населення;

• роль соціального страхування в соціальній політиці держави;

• державний соціальний стандарт;

• поняття та складові соціальної інфраструктури.

1. Сутність і цілі соціальної політики. Методи державного регулювання соціальної сфери.

Соціальна політика – це діяльність держави щодо досягнення наступних цілей:

- створення і регулювання соціально-економічних умов життя суспільства з метою підвищення добробуту членів суспільства;

- усунення негативних наслідків функціонування ринкових процесів;

- забезпечення соціальної справедливості й соціально-політичної стабільності у країні;

- створення системи правових, організаційних, регулятивно-контрольних заходів держави з метою узгодження цілей соціального характеру із цілями економічного зростання.

Соціальна політика держави включає:

- регулювання соціальних відносин у суспільстві, регламентацію умов взаємодії суб’єктів економіки в соціальній сфері;

• вирішення проблеми безробіття і забезпечення ефективної зайнятості;

• розподіл і перерозподіл доходів населення;

• формування стимулів до високопродуктивної суспільної праці й надання соціальних гарантій економічно активній частині населення;

• забезпечення розвитку елементів соціальної інфраструктури;

• створення системи соціального захисту населення;

• захист навколишнього середовища тощо.

Основні елементи системи соціального захисту:

• встановлення допустимих параметрів життя;

• захист населення від зростання цін і товарного дефіциту для гарантованого забезпечення прожиткового мінімуму громадянам;

• вирішення проблеми безробіття і забезпечення ефективної зайнятості, перепідготовки кадрів;

• пенсійне забезпечення;

• утримання дитячих будинків, інтернатів, будинків для людей похилого віку;

• соціальні трансферти;

• соціальне обслуговування;

• надання необхідної медичної допомоги;

• соціальне страхування тощо.

…………………………………………………………………………………………………………….

Після Другої світової війни система державного соціального регулювання поширилася в країнах Західної Європи. Сьогодні в розвинених країнах вона набула зрілих форм.

Насамперед соціальне регулювання здійснюється в процесі оподаткування. Завдяки встановленню в розвинених країнах досить високого рівня неоподатковуваного мінімуму річного доходу забезпечуються нормальні умови відтворення робочої сили і задоволення інших потреб членів сім'ї, підтримка дрібних виробників. Тим самим знімається соціальна напруга, яка могла б виходити з чисельної, низькооплачуваної частини суспільства.

      Більш велике значення в соціальному регулюванні з боку держави має другий метод, що застосовується в процесі витрачання бюджетних коштів. Йдеться про державне регулювання соціальних факторів суспільного розвитку — соціального забезпечення, освіти, медичного обслуговування, житлової сфери та ін. Досить розглянути перший напрям видатків — на соціальне забезпечення. Система соціального забезпечення є важливим джерелом доходів населення, що формується на позаринковій основі. Ця система включає передусім державне пенсійне забезпечення.

Закон України «Про пенсійне забезпечення» введений в дію з квітня 1992 р. Він гарантує всім непрацездатним право на матеріальне забезпечення за рахунок суспільних фондів споживання шляхом надання трудових та соціальних пенсій. Закон гарантує соціальну захищеність пенсіонерів шляхом встановлення пенсій на рівні, зорієнтованому на прожитковий мінімум.

За законом призначаються: а) трудові пенсії — за віком, по інвалідності, в разі втрати годувальника, за вислугу років; б) соціальні пенсії. Право на найпоширенішу пенсію—за віком— мають чоловіки після досягнення 60 років і при стажі роботи не менш як 25 років; жінки — після 55 років і при стажі роботи не менш як 20 років. Передбачено призначити пенсії за віком у розмірі 55 % заробітку, але не нижче від мінімального розміру пенсії. \

Соціальні пенсії призначаються непрацюючим громадянам у разі відсутності права на трудову пенсію. Це інваліди, у тому числі з дитинства, діти (у разі втрати годувальника) та ін.

Передбачене щорічне підвищення пенсій у зв'язку з індексацією грошових доходів населення. Пенсії не підлягають оподаткуванню. Використання третього методу державної діяльності — правового регулювання соціальних питань — також набуло поширення. Насамперед держава стала одним із суб'єктів регулювання відносин поряд з підприємцями та профспілками. Об'єктами регулювання є величина заробітної плати, тривалість робочого часу та відпусток, порядок звільнення з роботи, заходи з техніки безпеки. Держава встановлює прожитковий мінімум, мінімальну заробітну плату, мінімальний розмір пенсій та ін.

Наприклад, з липня 1991 р. прийнято Закон України «Про мінімальний споживчий бюджет». Він становить основу соціального захисту і соціальних гарантій для населення України при переході до ринкової економіки. Закон забезпечує проведення соціальної політики, спрямованої на підтримку передусім найменш соціальне захищених верств населення, формування взаємозв’язаної системи мінімальних доходів громадян і видатків держави на їх утримання в установах соціальної сфери.

Мінімальний споживчий бюджет — це набір продовольчих і непродовольчих товарів та послуг у натуральному і вартісному виразі, що забезпечує задоволення основних фізіологічних і соціально-культурних потреб людини. Мінімальний споживчий бюджет формується нормативним методом на основі системи споживчих кошиків. До споживчих кошиків включаються науково обгрунтовані, збалансовані за потребою стандартні набори товарів і послуг, що грунтуються на мінімальних нормах і нормативах споживання. Мінімальний споживчий бюджет розробляється для основних соціально-демографічних груп у середньому на душу населення та на члена сім'ї різного складу. 

Важливою ланкою державної діяльності є державне регулювання правових основ зайнятості населення. 1 березня 1991 р. прийнято Закон України «Про зайнятість населення». Він визначає правові, економічні та організаційні основи зайнятості населення України і його захисту від безробіття, а також соціальні гарантії з боку держави в реалізації громадянами права на працю.

Для реалізації політики зайнятості населення створюється державна служба зайнятості, діяльність якої фінансується з державного фонду сприяння зайнятосіі. Послуги цієї служби надаються безплатно. Для сприяння зайнятості населення, задоволення потреб громадян у праці Кабінетом Міністрів України і місцевими радами народних депутатів розробляються річні та довгострокові державні територіальні програми зайнятості населення. Так, державна програма передбачає такі заходи щодо сприяння зайнятості та соціальному захисту населення:

1) створення додаткових робочих місць шляхом розвитку малих підприємств, сімейного та індивідуального підряду, фермерських господарств, організації оплачуваних громадських робіт та ін.; 2) професійна підготовка та перепідготовка вивільнюваних працівників; 3) організація роботи по професійній орієнтації; 4) забезпечення зайнятості тих, хто потребує соціального захисту (жінок, молоді, інвалідів); 5) надання матеріальної допомоги безробітним.

За законом «безробітними визнаються працездатні громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку (трудового доходу) через відсутність підходящої роботи, зареєстровані у державній службі зайнятості, дійсно шукають роботу та здатні приступити до праці». Допомога по безробіттю виплачується до вирішення питання про працевлаштування, але не більш як 12 місяців протягом наступних трьох років, причому у перший рік допомога надається не більш як 6 місяців, другий—не більш як 3 місяці, третій рік — залишок. Розмір допомоги по безробіттю становить не менш як 50 % середньої зарплати за попереднім місцем роботи. Максимальний розмір допомоги не може бути вищим від середньої заробітної плати, що склалась у країні. Розмір допомоги по безробіттю для громадян, які шукають роботу вперше (або після тривалої — понад один рік — перерви), закріплено не нижче від 75 % встановленої законом мінімальної заробітної плати. Діяльність держави по соціальному регулюванню має неоднозначну оцінку. Її опоненти відзначають такі негативні наслідки збільшення податків та перерозподілу доходів, як: зменшується заінтересованість підприємців в інвестиціях; втрачаються стимули до праці; зростають урядові витрати на оплату праці фінансових інспекторів по оподаткуванню. Зрештою соціальні програми зменшують розмір валового національного продукту. З іншого боку, вкладення в людину, зокрема, підвищення рівня освіти й професійної майстерності малозабезпечених верств населення є резервом підвищення продуктивності їх праці завтра.

……………………………………………………………………………….

Вирішення проблем, пов'язаних із функціонуванням соціальної сфери, є прерогативою держави як у сталій, так і в трансформаційній економіці. Соціальна сфера — підсистема національної економіки, тобто явища, процеси, види діяльності та об'єкти, які пов'язані з забезпеченням життєдіяльності суспільства, людини, задоволенням їхніх потреб, інтересів. Соціальна політика: — діяльність держави щодо створення та регулювання соціально-економічних умов життя суспільства з метою підвищення добробуту членів суспільства, усунення негативних наслідків функціонування ринкових процесів, забезпечення соціальної справедливості та соціально-політичної стабільності у країні; — система правових, організаційних, регулятивно-контрольних заходів держави з метою узгодження цілей соціального характеру із цілями економічного зростання. Державне регулювання соціальних процесів — вплив органів державної влади за допомогою різноманітних засобів (форм, методів та інструментів) на розвиток соціальних відносин, умови життя та праці населення країни. Соціальна політика держави включає: регулювання соціальних відносин у суспільстві, регламентацію умов взаємодії суб'єктів економіки в соціальній сфері (в тому числі між роботодавцями і найманою робочою силою); вирішення проблеми безробіття та забезпечення ефективної зайнятості; розподіл і перерозподіл доходів населення; формування стимулів до високопродуктивної суспільної праці й надання соціальних гарантій економічно активній частині населення; створення системи соціального захисту населення; забезпечення розвитку елементів соціальної інфраструктури (закладів освіти, охорони здоров'я, науки, культури, спорту, житлово-комунального господарства і т. ін.); — захист навколишнього середовища тощо.

2. Диференціація доходів і споживання населення як загроза соціальній стабільності і сталому економічному розвитку. Необхідність соціального “вирівнювання”

Диференціація доходів населення – це різниця в доступі до власності та влади різних класів, соціальних груп та верств населення в межах певної економічної системи, що відображається в рівні їх доходів. Головна причина такої різниці в сучасному суспільстві – економічна система, заснована на приватній, колективній та державній власності, що сприяє відчуженню більшості населення від отриманих доходів, можливості управління виробництвом та управління розподілом результатів виробничої діяльності.

В деякій мірі диференціація має об’єктивні причини, якими є різні фізичні та розумові здібності членів суспільства, рівень освіти та професійної підготовки, нерівність володіння власністю, здатність до ризику, монополізм на ринку товарів та послуг, кількість членів родини та її віковий склад. Але основною причиною диференціації є відсутність справедливої соціальної політики держави, неспроможність профсоюзів захищати інтереси як працюючих, так і соціально незахищених верств населення. Поляризація доходів населення призводить до соціально-економічних протиріч, що можуть закінчитися соціальним вибухом. З іншого боку така диференціація доходів підриває стимули до праці, знижує її ефективність, відповідно знижується ефективність суспільного виробництва та знижуються темпи економічного розвитку країни.

Показниками диференціації є децильний коефіцієнт та квинтиль. Показник концентрації – індекс Джині розкриває ступінь відхилення фактичного розподілу доходів від рівномірного. Для визначення диференціації доходів використовують також фондовий коефіцієнт диференціації (коефіцієнт фондів) та графічно – криву Лоуренса. Такі показники нерівномірності приховують фактичну величину багатства в руках фінансової олігархії, тому більш точним вважають вимірювання 1% найбільш багатих до загальної суми національного дохода.

Диференціація доходів населення значною мірою обумовлює соціальну диференціацію в суспільстві, характер його соціальної структури. Дослідники цієї проблеми вважають, що швидкому розшарування населення за рівнем доходу сприяли такі фактори:

• по-перше, особливості приватизації початку 90-х років;

• по-друге, глибина та тривалість кризи 90-х років;

• фактичне знищення цілих галузей;

• високий рівень інфляції.

Тобто нерівність досить швидко просувалося за трьома напрямками: поява нуворішей, зубожіння бідних, дестабілізація середнього класу.

ЦІКАВО ЗНАТИ!

З проблемою нерівномірного розподілу доходів пов’язана проблема бідності, яка відповідно до концепції ООН кваліфікується як стан вимушеної відсутності необхідних ресурсів для забезпечення задовільного стану життя. Ця проблема пов’язана з низьким рівнем споживання, нестабільністю економічного життя, низькою тривалістю життя, слабкими можливостями реалізації трудового потенціалу, який в Україні в останні роки має тенденцію до звуження. В цьому контексті зростання диференціації доходів населення є особливо небезпечним. Так, в Україні співвідношення між грошовими доходами 10% найбільш забезпечених і 10% найменш забезпечених груп населення перевищує 12 разів, тоді як у більшості високо розвинутих країнах світу цей коефіцієнт значно менший, наприклад, у Німеччині доходи 10% найбагатших (верхній дециль) перевищують доходи 10% найбідніших (нижній дециль) у 6,9 рази, Білорусії – у 6,9, Канаді та Японії - у 3,7 рази, а в Швеції він є найнижчим і становить 2,7 рази [2].

Про нерівномірність розподілу доходів свідчать відомості оприлюднені журналом «Фокус» щодо рівня доходів українських мільярдерів, кількість яких збільшилася з 8 осіб в 2009 році до 21 особи у 2011 р. Сукупний статок 200 найбільш багатих людей в Україні перевищує 93 млрд. дол., що дорівнює майже трьом річним бюджетам України [11].

Зростання бідності є особливо небезпечним явищем, оскільки за результатами останніх соціологічних опитувань тільки 2% дорослого населення України вважають себе багатими, майже 8% - зараховують себе до середнього класу, а решта - само ідентифікуються як бідні.

___

Оскільки головною складовою доходів населення є заробітна плата, яка повинна бути надійним джерелом доходів громадян та одночасно найважливішим економічним чинником стимулювання трудової активності робітників, то важливим принципом організації системи оплати праці повинно стати забезпечення рівної оплати за рівну працю, що можливо досягти за рахунок використання тарифної системи. Легалізація доходів населення сприятиме збільшенню доходної частини бюджету та, відповідно, розмірам соціальних виплат та соціальної допомоги. Подальше зростання оплати праці повинно забезпечуватися результативністю роботи усіх галузей економіки, перш за все – підприємств. В їх діяльності акцент потрібно зробити на підвищенні ефективності виробництва та управління, випуску конкурентоспроможної інноваційної продукції, пошуку вигідних партнерських зв’язків, утриманні традиційних та завоюванні нових ринків збуту.

Таким чином, необхідною умовою подальшого зростання доходів населення є підвищення ефективності суспільного виробництва. В свою чергу, підвищення рівня доходів населення сприятиме реалізації споживацького попиту, що стимулюватиме похідний попит на продукцію виробничого призначення, інноваційні розробки та економічне зростання країни. Завдяки заходам вирівнювання доходів громадян Україна повинна стати більш конкурентоспроможною в світовому та європейському економічному просторі.

3. Форми соціального страхування: допомоги сім’ям з дітьми, страхування життя та здоров’я, допомога у зв’язку із безробіттям, допомога малозабезпеченим громадянам, допомога у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності, допомога громадянам, постраждалим у зв’язку з аварією на ЧАЄС.

Під державною допомогою сім'ям з дітьми слід розуміти грошові виплати сім'ям з дітьми у визначених державою випадках, що виплачуються щомісяця, одноразово або періодично з Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, з Державного бюджету та інших бюджетів визначених законом, з метою поліпшення матеріального становища сімей з дітьми та створення найсприятливіших умов для розвитку підростаючого покоління.

Відповідно до Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» призначаються такі види державної допомоги сім'ям з дітьми:

1) допомога у зв'язку з вагітністю та пологами;

2) одноразова допомога при народженні дитини;

3) допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку;

4) допомога на дітей, які перебувають під опікою чи піклуванням;

4.1) допомога на дітей одиноким матерям;

5) допомога малозабезпеченим сім'ям з дітьми.

Відповідно до статті 7 Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» право на державну допомогу у зв'язку з вагітністю та пологами мають вагітні жінки (у тому числі неповнолітні), які не застраховані в системі загальнообов'язкового державного соціального страхування, а саме:

- жінки з числа військовослужбовців Збройних Сил, Прикордонних військ, Служби безпеки України, військ цивільної оборони, інших військових формувань та з числа осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ;

- жінки, звільнені з роботи у зв'язку з ліквідацією підприємства, установи та організації незалежно від форми власності за умови, що вагітна жінка була звільнена з роботи не раніше ніж за шість місяців до набуття права на одержання допомоги;

- жінки, зареєстровані в державній службі зайнятості як безробітні;

- аспірантки, докторантки, клінічні ординатори, студентки вищих навчальних закладів I-IV рівня акредитації та професійно-технічних навчальних закладів;

- непрацюючі жінки.

Підставою для призначення допомоги у зв'язку з вагітністю та пологами є виданий лікувально-профілактичним закладом листок тимчасової непрацездатності, заява матері, що складається за формою, затвердженою Міністерством праці

Відповідно до статті 10 Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» одноразова допомога при народженні дитини надається одному з батьків (усиновителю, опікуну), не застрахованому в системі загальнообов'язкового державного соціального страхування.

Для призначення одноразової допомоги при народженні дитини органу праці та соціального захисту населення подаються такі документи:

1) заява одного з батьків (усиновителя, опікуна), що складається за формою, затвердженою Міністерством праці;

2) копія свідоцтва про народження дитини;

3) копії трудових книжок обох батьків (усиновителя, опікуна);

4) довідка з місця служби (навчання) заявника;

5) довідка про склад сім'ї батьків (усиновителя, опікуна).

Усиновителі та опікуни подають, крім зазначених документів, копію рішення про усиновлення чи встановлення опіки.

Одноразова допомога при народженні дитини призначається за умови, якщо звернення за її призначенням надійшло не пізніше ніж через шість календарних місяців з дня народження дитини. У разі народження мертвої дитини допомога при народженні дитини не призначається.

Одноразова допомога при народженні дитини виплачується у розмірі встановленого прожиткового мінімуму для дітей віком до шести років. У разі народження (усиновлення, встановлення опіки) двох і більше дітей допомога виплачується на кожну дитину.

Одноразова допомога при народженні дитини, не одержана через смерть особи, якій ця допомога була призначена, виплачується матері (батьку, опікуну, усиновителю) за умови звернення за нею не пізніше ніж через шість місяців після смерті зазначеної особи.

Особам, не застрахованим в системі загальнообов'язкового державного соціального страхування, одноразова допомога при народженні дитини призначається і виплачується органами праці та соціального захисту населення за місцем їх проживання. Допомога може бути призначена за місцем фактичного проживання за умови подання довідки про неодержання зазначеної допомоги в органах праці та соціального захисту населення за місцем прописки. У разі коли один з батьків (усиновитель, опікун) застрахований в системі загальнообов'язкового державного соціального страхування, допомога виплачується за місцем роботи застрахованої особи.

Покриття витрат на виплату одноразової допомоги при народженні дитини (в тому числі військовослужбовцям) здійснюється за рахунок коштів державного бюджету у вигляді субвенцій до місцевих бюджетів.