1.1.2. Мета і головні аспекти процесу реформування системи освіти в Україні.

Головна мета державної політики у сфері освіти відповідно до Державної національної програми "Освіта" ("Україна ХХІ століття") полягає у визначенні стратегії розвитку освіти в Україні на перспективу ХХІ століття, створенні життєздатної системи безперервного навчання й виховання для досягнення високих освітніх рівнів, забезпеченні можливостей постійного духовного самовдосконалення особистості, формуванні інтелектуального та культурного потенціалу нації.

Стратегічними завданнями реформування освіти в Україні визначено:

- відродження і розбудова національної системи освіти як найважливішої ланки виховання свідомих громадян, формування освіченої, творчої особистості, забезпечення пріоритетного розвитку людини, відтворення й трансляції культури й духовності в усій різноманітності вітчизняних та світових зразків;

- виведення освіти на рівень розвинутих країн світу шляхом докорінного реформування її концептуальних, структурних. організаційних засад; подолання монопольного становища держави в освітній сфері через створення на рівноправній основі недержавних навчально-виховних закладів; глибокої демократизації традиційних навчально-виховних закладів; формування багатоваріантної інвестиційної політики у галузі освіти.

Пріоритетними напрямками реформування освіти були визначені:

- розбудова національної системи освіти з урахуванням кардинальних змін у суспільному житті;

- забезпечення моральної, інтелектуальної та психологічної готовності громадян до здобуття освіти;

- досягнення якісно нового рівня у вивченні базових навчальних предметів: української та іноземних мов, історії, літератури, математики, природничих наук;

- створення умов для задоволення освітніх та професійних потреб громадян України, надання можливостей постійно вдосконалювати свою освіту, підвищувати професійний рівень, оволодівати новими спеціальностями;

- забезпечення в освітніх закладах відповідних умов для навчання й виховання фізично та психічно здорової особи; запобігання пияцтву, наркоманії, насильству.

Різноманітність і швидкоплинність соціальних, політичних, економічних змін, поглиблення кризових явищ в державі змусили приймати оперативні рішення щодо коригування тактики освітніх реформ. Серед найбільш впливових і визначальних факторів - глобальна криза освіти, що пов'язана із загальносвітовими процесами, тобто з переходом суспільства від індустріального до постіндустріального та інформаційно-технологічного. Україна, незважаючи на економічні проблеми, усвідомлює ці глобалізовані процеси і не хоче бути поза ними, а прагне виступати активним учасником пошуку шляхів виходу із цієї світової освітньої кризи.

З іншого боку, на українській освіті надзвичайно негативно позначилися кризові явища в економіці держави. Проте навіть у затяжному кризовому процесі система освіти України постійно перебуває в розвитку, у пошуку новітніх форм самореалізації. Переконливим прикладом цього є зростаючий інтерес молоді до здобуття вищої освіти: за роки незалежності частка студентів на 10 тис. населення України зросла з 310 до 392, а кількість вищих навчальних закладів ІІІ-ІУ рівнів акредитації подвоїлася (зросла зі 156 до 315).

Серед базових принципів реформування системи освіти на даному етапі викристалізувалися такі:

1. Демократизація освітнього простору, що передбачає ліквідацію монополії держави на освіту, перехід до громадсько-державної освітньої системи, децентралізацію управління освітою, автономність навчальних закладів та розширення прав педагогічних працівників, перехід від педагогіки репресивної до педагогіки партнерства і співпраці.

2. Варіативність освіти, що створює умови для вільного вибору навчального закладу, форм і методів навчання, навчальних планів, програм, спеціалізацій тощо.

3. Регіоналізація освіти, що означає звуження управлінських функцій центру і розширення їх на місцях, а це, у свою чергу, сприяє розвитку творчої ініціативи місцевих органів влади та оперативному розв'язання регіональних проблем.

4. Інтеграція різних типів навчальних закладів для забезпечення безперервності системи освіти.

5. Глобалізація та інтернаціоналізація освіти через адаптацію національної системи до світових освітніх систем, розвиток її з урахуванням загальносвітових тенденцій.