2.5 Цілі, типи та інструменти грошово-кредитної полі­тики

Усі функції центрального банку перебувають у тісному взає­мозв'язку між собою, і всі є важливими. Однак, якщо на початкових етапах розвитку центральних банків їх головною функцією була емісійна, то за сучасних умов тенденція посилення державного регулювання економічних процесів поступово вивела на перший план функцію реалізації ГКП.

Грошово-кредитна політика — це сукупність таких заходів, що реалізуються державою і спрямовані на регулювання грошово-кредитних відносин. Держава створює загальні умови для реалізації цих відносин, формуючи законодавчу базу, визначаючи загальну організацію функціонування кредитних структур і законодавчі основи здійснення грошової емісії та цінних паперів.

Для з'ясу­вання ролі грошово-кредитної політики в ринковій економіці важливе значення має усвідомлення завдань, які ставляться владними структурами і вирішуються монетарними методами. Ці завдання прийнято називати цілями ГКП і поділяти на три групи: стратегічні, поточні і тактичні.

1) Стратегічні цілі. Пов’язані із забезпеченням можливостей для ефективного функці­онування суспільного виробництва та досягнення загальноекономічного зростання. Стратегія грошово-кредитної політики має бути спрямована на підвищення рівня життя та покращання добробуту населення, стримування інфляції, забезпечення зайнятості населення.

Реалізація стратегічних цілей грошово-кредитної політики в сучасних умовах може базуватися на двох основних теоретичних моделях, розроблених західною економічною наукою. Це, насамперед, кейнсіанська модель, в основу якої покладено тезу про те, що вирішальним елементом при забезпеченні грошово-кредитної політики є рівень відсотка за кредитами, зміна якого, врешті решт, і впливає на обсяги валового продукту країни. Друга модель — монетаристська, в основу якої покладено тезу про наявність безпосереднього зв’язку між пропозицією грошей і змінами у валовому внутрішньому продукті. Для цієї моделі головним інструментом регулювання стає сам рівень пропозиції грошей (зокрема, обсяг грошової маси).

2) Поточні (проміжні) цілі. Проміжні цілі ГКП полягають у такому впливі на певні економічні процеси, який сприятиме досягненню стра­тегічних цілей.

Головною серед них є забезпечення стабільності національної грошової одиниці. Досягнення цієї головної мети, через яку реалізується зв’язок макроекономічних і поточних завдань, що стоять перед грошово-кредитною політикою, пов’язано з формуванням цілої низки конкретних завдань, визначення яких залежить від певної кількості різноманітних чинників. Насамперед ця політика повинна спрямовуватись на послаблення негативних наслідків, яких завдає економіці та чи інша фаза промислового циклу. Відносно цього центральний банк, реалізовуючи свою грошово-кредитну політику, найчастіше вдається до таких дій на грошовому ринку, які або скорочують грошову масу, або, навпаки, збільшують її.

Так, в умовах високого рівня інфляції або за дуже високих темпів економічного зростання грошово-кредитна політика має бути спрямована на скорочення грошової маси. І навпаки, коли країна виходить з кризового стану, тоді політика центрального банку спрямована на протилежне, а саме: на збільшення маси грошей в обігу, зменшення рівня позичкового відсотка, збільшення обсягів кредитування.

3) Тактичні цілі — це оперативні завдання банківської систе­ми щодо регулювання ключових економічних змінних, переду­сім грошової маси, процентної ставки та валютного курсу. Стосовно кожного з цих показ­ників може ставитися одне з трьох завдань: зростання, стабілі­зація, зниження. Конкретний напрям зміни економічної змін­ної визначається проміжною ціллю ГКП та характером показника. Наприклад, для пожвавлення ринкової кон'юнктури як поточної цілі необхідно, щоб на рівні тактич­них цілей грошова маса зростала, а процентні ставки знижува­лися.

Оскільки основним об'єктом грошово-кредитного регулювання з боку центрального банку є сукупна грошова маса та від її розміру залежить динаміка основних показників розвитку економіки, центральний банк може реалізовувати два основні типи грошово-кредитної полі­тики, що справляють взаємно протилежний вплив на динаміку грошової маси.

Перший тип - це рестрикційна грошово-кредитна політика (політика «дорогих грошей»), яка спрямована на обмеження обсягу кредитних операцій, підвищення рівня процентних ставок і гальмування темпів зростання грошової маси в обороті. Така політика застосовується як з метою згладжування різких коли­вань фаз економічного циклу, так і з метою боротьби з інфляцією та для стабілізації грошової системи.

Другим типом регулювання є експансійна грошово-кредитна політика (політика «дешевих грошей»), яка супроводжу­ється розширенням обсягів кредитних операцій, зниженням рівня процентних ставок і загальним зростанням грошової маси. Полі­тика грошової експансії застосовується з метою подолання спаду виробництва та пожвавлення ділової активності стимулюванням інвестиційних процесів та збільшенням платоспроможного попиту на товари і послуги.

Для реалізації ГКП та її вдосконалення світова практика нагромадила значний досвід використання пев­них інструментів грошово-кредитного регулювання економічних процесів. Усі їх можна поділити на дві групи:

— загальні інструменти (це інструменти опосередкованого впливу на грошовий ринок та економічні процеси). До них належать: операції на відкритому ринку, ре­гулювання норми обов'язкових резервів, процентна політика, ре­фінансування комерційних банків, регулювання курсу національ­ної валюти;

— селективні інструменти (тобто інструменти прямого впливу). До них відносять: установлення прямих обмежень на здійснення емісійно-касових операцій; уведення прямих обмежень на кредитування центральним банком комерційних банків; установ­лення обмежень чи заборони на пряме кредитування центральним банком потреб бюджету; прямий розподіл кредитних ресурсів, що надаються комерційним банкам у порядку рефінансування, між пріоритетними галузями, виробництвами, регіонами тощо.

Опосередкований вплив інструментів першої групи полягає у створенні таких умов, за яких посилюються чи послаблюються стимули економічних суб'єктів до певної поведінки, наприклад до накопичення чи до зменшення запасів грошей у своєму розпо­рядженні і відповідно до зменшення чи до збільшення їх попиту на товарних чи фінансових ринках. Тому регулювання з допомо­гою таких інструментів належить до економічних методів держа­вного управління, воно має істотні переваги перед застосуванням інструментів прямої дії, вплив яких має переважно директивний характер. Тому в міру визрівання в країні ринкових відносин за­стосування інструментів опосередкованої дії неухильно розши­рюється, а інструментів прямої дії — скорочується.