2. Проблеми економічної ефективності освіти

Умови існування людства на порозі XXI століття характеризуються переходом до нової моделі розвитку суспільства на основі знань : та високоефективних технологій. Середньострокові та довгострокові прогнози суспільного розвитку в один голос стверджують: початок нового тисячоліття буде ознаменований справжнім вибухом знань у всіх їх галузях. За таких умов знання та освіта стають не просто чинниками суспільного розвитку, але його фундаментом.

У розвинутих країнах прогрес освіти безпосередньо пов'язаний з потребами сучасного етапу НТР і становленням високотехнологічного суспільства. Структурні зміни у господарстві приводять до змін професійно-кваліфікаційного складу самодіяльного населення. Постійно збільшується чисельність інженерно-технічного, адміністративного персоналу і робітників, які працюють за межами матеріального виробництва - в науці, культурі, освіті, охороні здоров'я, адміністративному апараті.

Інтелектуальні професії стають масовими, розмиваються чіткі кордони між фізичною та розумовою працею. Змінився зміст самого поняття "кваліфікований робітник". Якщо у минулому під високою кваліфікацією розуміли передусім доведені до високого рівня досконалості / вузькопрактичні навички ремісничого типу, то тепер висока кваліфікація д робітника передбачає оволодіння широким колом загальнокультурних і професійно-технічних знань, комунікативних та підприємницьких умінь.

Таким чином, якщо промислова революція минулого століття вимагала ліквідації неграмотності і широкого розвитку початкової освіти,

50

то сучасна НТР вже в середині XX ст. об'єктивно висунула вимогу створення системи масової середньої освіти, а в кінці XX ст. - масового залучення молоді до різних видів післясередньої освіти. Тому природно, що питання підвищення освітнього рівня і перепідготовки кадрів стали сьогодні складовою частиною планів модернізації виробництва і створення нових технологій.

Протягом останніх десятиліть науковці неодноразово намагались здійснити спроби визначити ступінь економічної ефективності освіти у кількісному вимірі. Ця проблема включає широке коло питань: визначення оптимальних вкладень у сферу освіти. Їх відповідності отримуваним та очікуваним результатам, визначення внеску у ВНП освітньої сфери (тієї чи іншої її ланки), зростання заробітної платні залежно від освітнього рівня тощо.

Найбільш активно питання залежності позитивних змін у якості навчання від динаміки фінансування освітньої сфери досліджують американські вчені, оскільки прагматизм є, як відомо, основою не тільки філософії американської освіти, але й американського способу життя взагалі. Було розроблено математичний апарат, за яким визначалась певна залежність [12]. Ключова функція такої залежності визначена формулою:

А_т=f(А_т-1,S_т, В_т, І_т)

де А_т- успішність навчання;

А_т-1- успішність навчання за попередній рік;

S_т- вплив шкільних чинників (кількість учнів у класі, зарплатня вчителів, обсяг фінансувань на одного учня тощо);

В_т- позашкільні чинники (сім'я, район проживання тощо);

І_т- інші чинники.

За критерій якості освіти у Сполучених Штатах взято результати тесту "шкільної успішності", який складають у випускному класі ті учні, що мають намір продовжити освіту у вищому навчальному закладі. Протягом досить тривалого часу ці показники невпинно йшли вниз, витрати ж на освіту зростали і вже у 1990 році досягли 7% ВНП, що перевищило обсяг асигнувань на оборону та соціальний захист. Таким чином, в означеній вище формулі при зростанні показника В_тбачимо падіння показника А_т. Аналіз такого стану речей дав підстави одному з провідних американських спеціалістів у сфері економіки освіти Еріку Ханушеку дійти до наступного висновку; "Є всі підстави вважати, що не існує чітко визначеної та систематичної взаємозалежності між асигнуваннями на шкільну освіту та рівнем учнівської успішності" Згідно з цим висновком сучасний рівень витрат є оптимальним. подальше збільшення фінансувань на сферу освіти не принесе позитивних результатів, а кожен додатковий долар приноситиме все меншу віддачу. Отже, треба шукати резерви підвищення

51

освітньої сфери в чомусь іншому (якість навчальних програм, методик навчання, введення загальнонаціональних програм освіти, підвищення відповідальності вчителів та директорів шкіл за результати навчання тощо).

До найбільш важливих чинників, які відносяться до перемінної 8 у наведеній вище формулі, американські фахівці включають: обсяг асигнувань на одного учня; зарплатня вчителів; освіта вчителів; досвід вчителів; результати шкільного тестування тих, хто став учителем; середня кількість учнів у класі; коефіцієнт кількості учнів на одного вчителя; адміністративні витрати; матеріально-технічне забезпечення навчального процесу.

Важливим у контексті проблеми економічної ефективності освіти є питання: яку частину приросту національного прибутку дає власне підвищення освітнього рівня працівників. Розрахунки, що існують, дають дуже приблизну відповідь на це питання. Часто такі розрахунки базуються на спрощених уявленнях про причинно-наслідкові зв'язки між економікою та освітньою системою. Досить поширеними були тривалий час погляди, згідно з якими рівень розвитку освіти безпосередньо визначає стан економіки держави. Насправді, як доводять численні дослідження, розвиток освіти, передусім загальної, не веде автоматично до росту продуктивності праці та підвищення ефективності виробництва, оскільки кваліфікація робітника залежить не тільки від його освітнього рівня, але й від таких чинників, як виробничий стаж, вік, індивідуальні особливості, здоров'я. Суттєве значення мають і національні традиції, що впливають на ставлення людей до праці.

Між витратами на освіту і їх економічною віддачею неминуче існує хронологічний розрив у 10-15 років, а самі ці витрати стають економічно рентабельними лише за умови, що випускники навчальних закладів мають реальну можливість застосувати отримані знання на практиці.

Проблеми економічної ефективності освіти мають, як зазначають фахівці, внутрішні протиріччя. З позицій вузького економічного функціоналізму кількісне розширення освітньої системи, яке не відповідає конкретним кон'юнктурним вимогам виробництва, є, щонайменше, марним, а у деяких умовах навіть шкідливим, оскільки воно відволікає фінансові і людські ресурси від раціонального їх використання і тим самим приносить шкоду розвитку економіки. Але при більш широкому погляді стає очевидним, що підвищення освітнього рівня населення об'єктивно відповідає магістральним напрямам розвитку економіки, Навіть якщо конкретний зміст праці певної частини робітників поки що

52

не вимагає від кожного з них теоретичних знань у обсязі повної середньої та післясередньої освіти [6,18-19].

Таке установлення знайшло відображення у державній освітній політиці розвинутих країн у другій половині XX ст.

Отже, протягом тривалого часу державні програми розвитку освіти у країнах Заходу базувались на прогнозах, що мали метою визначення конкретних потреб національного виробництва у робочій силі на наступні роки. При цьому одне з головних завдань планування полягало у тому, щоб запобігти "переобучуваності" населення. Згодом питання було поставлене по-іншому: виникла ідея так званого "кваліфікаційного запасу", тобто підготовки такої кількості кваліфікованих кадрів, яка може бути надмірною у сучасних умовах, але у перспективі дасть можливість розвивати високотехнологічне виробництво. Однак у 90-х роках, коли навіть найбільш багаті країни відчули значний дефіцит державних бюджетів, актуальною стала проблема економії коштів, у тому числі і в освітній сфері. Тому концепція створення "кваліфікаційного запасу" все більше переходить у розряд теоретичних міркувань.

Безумовно, людська цивілізація не є єдиним монолітом, в тому числі і за рівнем економічного, інтелектуального та науково-технічного розвитку. Якщо розвинуті країни переходять до постіндустріального типу економіки, для якого характерними є: гнучкість всіх, структурних компонентів, концепція абсолютної якості (першочерлзве задоволення всіх вимог клієнта, а не отримання прибутку як головна умова діяльності), перехід до нових технологій (які означають, перш за все, інтелектуалізацію всіх операцій), глобалізація та "терціаризація" (диференціація, спеціалізація) процесів, перехід від механічної моделі управління до органічної (системної, узгодженої); то значна більшість людства ще довго залишатиметься в рамках аграрної та індустріальної його моделей. Та й у розвинутих країнах шлях до постіндустріальної економіки не є прямим, лінійним. На часі активізація позицій неолібералізму в економіці. У соціальній політиці його наслідком стала відмова від концепції "суспільства суцільного благоденства ", яка була запроваджена у розвинутих державах у 50-70-х рр. XX століття і означала реалізацію гасла "кожному за потребами". Поширення на освіту законів ринкової економіки призводить до звуження державних та громадських функцій у цій сфері, до розвитку приватизаційних тенденцій, запровадження ринкової культури менеджменту в управління освітою. За таких умов освіта розглядається першочергово не як суспільне, а як приватне благо, за яке треба платити. Освіта має тенденцію до перетворення з духовної цінності у предмет споживання, товар, яким торгують. Між освітніми установами, які "виробляють" та "продають" цей товар встановлюються відносини конкуренції.

53

Наслідком запровадження стратегії ринкових відносин в освіту зокрема, та в соціальну сферу взагалі, стане подальша соціальна сегрегація, відмова від демократичних завоювань людства другої половини XX століття, які полягають у зростанні ролі демократичного волевиявлення мас, визначенні та признанні універсальних стандартів прав людини, розробці стандартів політичних взаємин у світовому співтоваристві в дусі миру, справедливості та гідності. Такими наслідками вже є подальше загострення болісних "суспільних хвороб", якими є бідність, убозтво, безробіття, неписемність, що завжди йдуть поряд. Доказом взаємозв'язку цих явищ є такі факти (за даними ЮНЕСКО та Всесвітнього Банку):

• за останні ЗО років економічна прірва між розвиненою Північчю і недостатньо розвинутим Півднем подвоїлась;

• за останні ЗО років найбагатші 20% населення світу збільшили свою частку у сукупному світовому прибутку з 75% до 85%, а найбідніші 20% зменшили з 2,3% до 1,4%;

• обіцянки "багатих націй" виділяти 0,7% свого ВНП на економічну допомогу країнам, що розвиваються, забуті;

• 95,4% великих транснаціональних корпорацій знаходяться у країнах, що входять в Організацію економічного співробітництва та розвитку;

• прямі іноземні інвестиції транснаціональних корпорацій за останнє десятиліття зростали у країнах, що розвиваються, учетверо швидше, ніж валовий національний продукт та втричі швидше, ніж торгові обороти;

• 200 млн. дітей у країнах, що розвиваються, вимушені працювати щоб

* вижити;

• 145 млн. дітей віком 6-11 років, серед яких 85 млн. - дівчата, не отри-'. мують освіти;

" • близько 885 млн, дорослих (65% - жінки) є неграмотними [23].

* Ці факти доводять взаємозв'язок та взаємозумовленість економі-1 чних та освітніх проблем людства. Недостатній економічний розвиток р є і причиною, і одночасно наслідком низького рівня освіти. Глибину "існуючих проблем оцінюють як гуманітарну кризу сучасної цивілізації та глобальну освітню кризу.

Шкідливість запровадження стратегії вільного ринку в освітню ^дсферу, що призвела вже з початку 80-х рр. XX століття до перегляду у «; ряді розвинутих країн програм державної підтримки професійної та вищої освіти, освіти дорослих є очевидною сьогодні для широких кіл ї науковців. Таке розуміння було покладено, зокрема, в основу документу, розробленого у березні 1998 року громадською неприбутковою організацією - Інститутом політики вищої освіти (США), що отримав назву "Проект вищої освіти для нового тисячоліття. Вартість, ціна, продуктивність"[31].

54

У проекті йде мова про необхідність переводу оцінки економічної ефективності освіти з площини суто приватної вигоди у соціальну площину, що повинно привернути увагу громадськості до тих очевидних вигод які несе підтримка вищої освіти для суспільства в цілому.

У схематичному вигляді економічна ефективність освіти для приватних осіб та для суспільства сформульована у проекті таким чином:

Таблиця 2. Економічні вигоди від підвищення освітнього рівня

ЕКОНОМІЧНІ ВИГОДИ, ЩО НЕСЕ 3 СО БОЮ ПІДВИ ЩЕННЯ ОСВІТНЬОГО РІВНЯ	СУСПІЛЬНІ ІНТЕРЕСИ	ПРИВАТНІ ІНТЕРЕСИ
	• підвищення загальної суми сплачуваних податків	• більш висока заробітна платня та прибутки
	• більш висока продуктивність праці	• виші гарантії зайнятості
	• більш високий рівень споживання	• більш високий рівень фінансових заощаджень
	• більша гнучкість працівника у разі необхідності зміни виду діяльності
		• кращі умови праці
	• менша вірогідність звернення за фінансовою допомогою до державних фондів	Персональна професійна мобільність

Означені тенденції підтверджуються у аналізованому нами "Проекті" значною кількістю статистичних викладок. Наведемо найбільш цікаві з них (див. таблиці 3, 4).

У країнах, що розвиваються, ситуація в сфері освіти є досить специфічною. Їх не можна розглядати як якийсь єдиний комплекс. Так звані нові індустріальні країни Азії (Південна Корея, Тайвань) і окремі країни Південної Америки інтенсивно скорочують відрив від розвинутих країн. Для них характерний високий рівень кількісних і якісних показників в освітній сфері.

Таблиця 3. [32]

Середній розмір річних прибутків громадян США залежно від освітнього рівня (1995 рік)

Рівень освіти	Неповна середня	Повна середня	1-2-річний коледж	Ступінь бакалавра	Ступінь магістра	Ступінь доктора
розмір прибутків	14.683$	21,431$	27.780$	36.980$	47.609$	64.550$