Таблиця 4. [з 2] Рівень безробіття серед населення сша старше 25 років

залежно від рівня освіти (1998 рік)__________

Рівень освіти	Неповна середня	Повна середня	Будь-який коледж	Вища освіта
Рівень безробіття	7,29%	3,99%	3,29%	1,99%

Але у більшості країн, що розвиваються, картина зовсім інша. Наприклад, кількість наукових працівників та інженерів у сфері досліджень та експериментальних розробок на мільйон жителів у розвинутих країнах у 25-30 разів більша, аніж у країнах, що розвиваються.

Суперечливість проблеми полягає у тому, що у ряді з цих країн системи середньої та вищої освіти за темпами кількісного росту випереджають розширення тих сфер трудової діяльності, які потребують кваліфікованих спеціалістів, до того ж значну частину таких спеціалістів тут складають іноземці. В результаті багато випускників вищих та середніх навчальних закладів залишається безробітними або повинні шукати некваліфіковану працю. Така ситуація, якуназивають парадоксальною формулою "надмір висококваліфікованих кадрів при їх нестачі", є характерною для Індії, Пакистан}', Філіппін, деяких країн Латинської Америки.

Реальним проявом економічної політики держави в освітній сфері є масштаби та джерела її фінансування, статті розподілу фінансів. Хоча в сучасному світі росте розуміння того, що витрати на освіту треба розглядати не як вимушені збитки; а як інвестиції, що дають у довготривалій перспективі найбільший прибуток, фінансові проблеми є болючим питанням для абсолютної більшості освітніх систем.

Міжнародні освітні, фінансові та профспілкові організації (ЮНЕСКО, Всесвітній Банк, "Міжнародна освіта" тощо) протягом тривалого часу дебатують з приводу рекомендацій щодо приблизних норм ; фінансування державних освітніх систем. Вони сходяться на думці, що витрати на освіту мають бути узгодженими з потребами розвитку нації та вимірюватись цифрою 7,5% від ВНП, або 18 -25% від сукупної суми податків, що надходять у прибуток держави.

;, Щодо джерел фінансування освіти, у більшості країн зростає роль "партнерства" уряду,приватного сектору, батьків, та інших "користувачів освіти", що суперечить загальноприйнятому розумінню поняття "безкоштовна освіта". Нова модель фінансування є невід'ємною складовою неоліберальної політики у соціальній сфері, що пов'язана з мінімізацією функцій держави щодо неї, поширенням на освіту концепцій "внеску користувача", "відновлення фондів", що, на думку фахівців,

56

є евфемістичним виразом неспроможності держави виконувати свої фундаментальні обов'язки [27].

У ряді країн "фінансове партнерство" у сфері освіти є історичною традицією. Перш за все це стосується громад, які утримують школи, що знаходяться на їх територіях. Щодо внесків батьків, сучасні законодавства цього не вимагають, але знову таки, у багатьох країнах традиційно існують "добровільні внески", які розглядаються як бажання конкретних осіб (це можуть бути і минулі випускники, меценати) сприяти розвиткові освіти.

До пропозицій щодо шляхів збільшення фондів фінансування освіти, що розробляються міжнародними організаціями, відносять:

спеціальні податки на освіту для всіх громадян; прогресивне оподаткування надприбутків на потреби освіти; запровадження освітньої моделі "Освіта і виробництво", яка передбачає створення освітніх установ, що будуть поєднувати навчання та створення матеріальних благ тощо [ЗІ].

Отже, у розвинутих країнах сьогодні на освіту витрачається приблизно 5-7% вартості валового національного продукту. У період з 1970 по 1990р. витрати на одного учня у рік збільшились у півтора рази і перевищили 3000 доларів. (Абсолютні та відносні розміри фінансування освіти у європейських країнах див. додаток 2.1).

Витрати батьків на навчання дітей частково компенсують фонди соціальної допомоги, що існують у більшості країн світу. Система такої допомоги найбільш ретельно розроблена у країнах Західної Європи. Там всі сім'ї, незалежно від їх прибутків, отримують щомісячно певну суму, починаючи з народження першої дитини. Допомога виплачується у Великобританії і ФРН до досягнення 17 років, в Італії - до 18 років, а у разі продовження стаціонарного навчання - і після досягнення цього віку. Така система заохочує тих, хто прагне до вищої освіти.

У СІЛА нема такої всеохоплюючої системи допомоги сім'ям, що мають дітей. Але тут діють федерально-штатові програми матеріальної допомоги сім'ям, які її потребують. Ці заходи повинні сприяти подовженню строків навчання дітей з бідних сімей.

Фінансування освітніх систем більшості країн, що розвиваються, знаходиться у поганому, а подекуди у катастрофічному стані. У 1990-х рр. витрати на освіту на одного жителя у розвинутих країнах були майже у 25 разів вищі, ніж у тих, що розвиваються. У цих останніх на потреби освіти витрачається приблизно 2-4% ВНП. Але, як вважають спеціалісти, щоб задовольнити мінімальні потреби, необхідно хоча б подвоїти ці суми, що не є реальною перспективою найближчого часу.

Ускладнює ситуацію швидке зростання кількості молоді та не-контрольована урбанізація, що вимагає створення хоча б мінімальної інфраструктури мегаполісів, які утворилися у країнах Латинської Америки та Азії. Але найважливіша причина фінансового дефіциту в освітній сфері - великі військові витрати. Країни, що розвиваються, в цілому витрачають на озброєння більше, ніж на освіту і охорону здоров'я разом узяті.

Проблемою є несправедливий розподіл фінансів. Фахівці з профспілки "Міжнародна освіта" вказують на таку закономірність: чим більш високим є загальний рівень розвитку освіти в країні, тим більш справедливо розподіляються фінанси. У розвинутих країнах громадськість, профспілки часто вимагають заходів щодо "позитивної дискримінації" на користь бідних та національних меншин, інших "обділених" у розподілі матеріальних ресурсів, на залученні кваліфікованих учителі до праці у віддалених місцевостях. В умовах запровадження політики неолібералізму у соціальну сферу така практика згортається. Для країн, що розвиваються, характерною є незбалансованість витрат на різні освітні ланки, і, перш за все, пріоритетне фінансування вищих навчальних закладів за рахунок базової освіти Такий стан речей пояснюється впевненістю у більшій ефективності інвестицій у вищу освіту, у її нагальній необхідності для підготовки кваліфікованих спеціалістів, що сприятимуть підйому промисловості, і, нарешті, міркуваннями престижу національної освіти.

Досить поширеним явищем, особливо у країнах, що розвиваються, є занадто великі витрати на адміністративний апарат, які подекуди досягають 5 - 10% освітнього бюджету. Результатом такого розподілу є, зокрема, "перенасиченість шкільних класів (до 160 учнів у початковій школі) та надмірні заробітки бюрократів від освіти, які їздять у дорогих машинах та користуються кредитними картками Всесвітнього Банку" 27].

Питання розподілу "фінансового пирога" стосується і частки витрат на педагогічний персонал. Загальноприйнятим є положення: якщо на шкільний персонал витрачається більше 70% всіх коштів, то вони розподіляються неефективно. Однак у багатьох країнах, як відмічає "Міжнародна освіта", ця цифра досягає, або й перевищує відмітку 80%. Причиною цього є, безумовно, фінансовий дефіцит. Наприклад, у структурі поточних витрат на освіту частка, що йде на заробітну платню педагогічного персоналу у Франції, дорівнює 72%, у Великобританії -74%, у ФРН - 75%, в Україні перевищує 80%.

Однією з тенденцій у сфері фінансування освіти є її децентралізація. Ця тенденція вважається прогресивною, оскільки вона знаменує демократичний перехід повноважень центральної влади до місцевих Самоврядувань. Позитивно, якщо вона поширюється на два провідні аспекти: децентралізація процесу розподілу коштів, та децентралізація прийняття рішень щодо статей такого розподілу.

58

Що стосується фінансування освіти в СРСР, протягом останніх десятиліть воно здійснювалось за залишковим принципом. На початку 80-х рр. у СРСР і у США на освіту виділялась приблизно однакова частина ВНП - 5,5%. Але вартість нашого ВНП дорівнювала менш як 40% американського ВНП, тоді як чисельність населення була майже на 40 млн. більша. У наступні роки розрив у цих показниках збільшувався Великим було відставання у цьому показнику і від західноєвропейських держав.

Підкреслимо, ще раз, що не завжди збільшення капіталовкладень в освіту автоматично означає підвищення її якості. Це відбувається тільки тоді, коли витрати пов'язані з глибокими реформами організаційного і змістового характеру.

3. Якісні зміни у характері соціального попиту на освіту

Тенденції розвитку освіти не можна розглядати тільки в контексті економічних проблем та перспектив. Розглянемо провідні чинники, що зумовлюють зміни у соціальному попиті на освіту.

Вельми знаменним серед них фахівці вважають зростання впливу "суб'єктивного фактору", тобто суспільної думки, свідомості людей на суспільний прогрес. Таким чином, вирішальним критерієм суспільного прогресу є в сьогоденні не певна сума економічних показників, при всій їх важливості, а те, чи створені умови, що дають можливість найбільш повно розкрити інтелектуальні та моральні якості, творчі здібності, що сприяють самореалізації особистості. І значення освіти тут очевидне.

Для широких кіл населення у розвинутих країнах є характерним спосіб життя, що відрізняється як більш високими, ніж у попередні часи, економічними стандартами, так і більш високим рівнем соціальних домагань. Головними все більше стають постматеріальні цінності (можливість самореалізації через творчий характер праці, повноцінне дозвілля тощо).

В той же час зберігаються і цілком земні мотиви попиту на освіту, а саме: вона розглядається як шлях до забезпечення бажаного соціального статусу. Між рівнем освіти і розміром заробітної платні, як ми вже пересвідчились, існує чітка кореляція. Тут же підкреслимо, що високий освітній рівень є певною гарантією від безробіття, оскільки першими її жертвами стають некваліфіковані робітники з мінімальною освітою, а серед них молоді у 2-3 рази більше, ніж серед дорослого населення, тому, безумовно, попит на освіту є передусім актуальним для молоді.

59

Зростання попиту на освіту зумовлено зміною соціальної політики ряду європейських держав (Франції, Великобританії, Німеччини, Голландії, Данії), що має проявом відхід від глобальної турботи про безробітних. Турбота поширюється лише на тих, хто не в змозі себе забезпечити. Всіх інших намагаються працевлаштувати, засобом чого і виступають різні форми освіти дорослих.

Разом з тим, посилилось значення освіти і для молоді з привілейованих верств населення, що пов'язано з новими способами формування соціальної еліти західного суспільства. Такі фактори, як багатство, походження, вигідні зв'язки продовжують відігравати чималу роль. Але тепер цього недостатньо. Дуже важливою умовою входження у склад економічного та політичного істеблішменту є наявність диплома вельми престижного навчального закладу (Оксбріджу у Великобританії, столичної "великої школи" у Франції, "університету оповитого плющем" у США тощо).

Зростання соціального попиту на освіту зумовлене і таким чинником, як залучення все більш широкого кола дівчат до середньої та вищої освіти, що пояснюється рядом економічних та соціально-психологічних передумов.

Зростанню економічної активності жінок сприяли такі чинники, як скорочення застосування тяжкої фізичної праці на виробництві, висока ефективність жіночої праці у електроніці та точному приладобудуванні, розширення сфери охорони здоров'я та освіти, у яких відкрилися мільйони нових робочих місць для жінок. Разом з тим існує і такий чинник як недостатність заробітної платні чоловіка для підтримки певного матеріального рівня сім'ї. Тому зараз на Заході працюють не тільки одиначки, як це було раніше, але й до 50% заміжніх жінок.

Одночасно слід враховувати і такий чинник, як зростання суспільної самосвідомості жінок, прагнення до незалежності і реальної соціальної рівності з чоловіками. Він призвів до прагнення оволодіння раніше недоступними для жіноцтва професіями. Сьогодні у США та Західній Європі частка жінок серед висококваліфікованих спеціалістів у деяких галузях народного господарства зросла до 25-35%.

Результатом всіх цих процесів став стрімкий розвиток жіночої освіти. У розвинутих західних країнах дівчата складають більше половини учнів повних середніх шкіл і майже половину студентів вищих навчальних закладів. Значно зріс жіночий контингент бакалаврів, магістрів, докторів наук.

60

Певні зрушення у цій сфері відбулися і у країнах, що розвиваються. З 1970 по 1990 рр. частка дівчат у контингентах учнів середніх шкіл збільшилась в Африці з 33% до 38%, в Азії з 35% до 40%. Аналогічні

тенденції існують і у вищій освіти.

Разом з досягненнями у сфері жіночої освіти існують істотні проблеми, пов'язані з дискримінацією жінок у різних сферах суспільного життя. Вона починається ще до народження дитини: завдяки існуючим технологіям генетичного планування та вибору статі майбутньої дитини зростає застосування засобів уникнення народження немовляти жіночої статі як у розвинутих країнах, так і у тих, що розвиваються. Дискримінація продовжується через раннє заміжжя, раннє народження дитини, недостатнє харчування та доступ до засобів підтримки фізичного та психічного здоров'я, до освіти, сексуальне насилля тощо. Жінки становлять 70% від 1,3 млрд. людей, що живуть у бідності. Становлячи щонайменше половину всього населення, жінки відпрацьовують 2/3 всього робочого часу, а отримують 1/10 загального прибутку. Рівень жіночої неписемності в світі майже вдвічі вищий, ніж чоловічої (відповідно 29% і 16%) [27].

Великий вплив на розвиток освіти має динаміка демографічної

ситуації в світі. За період з 1950 до 1990 року населення земної кулі виросло більш ніж вдвічі і у 1999 році досягло цифри б млрд. чоловік Прогнозувався навіть "День 6 мільярдів" - 16 червня 1999 року. Насправді він наступив у жовтні цього року. 90% приросту забезпечують, згідно даних Доповіді Фонду народонаселення 00Н від 2 вересня 1998 р., країни, що розвиваються. Відповідно збільшились і вікові групи, які повинні навчатись у стаціонарних навчальних закладах різного рівня. Населення у віці 5-24 років з 1970 до 1990 рр. зросло з 1,1 млрд. до 1,7 млрд. Демографічні процеси у різних регіонах розвиваються, як ми вже побачили, не однаково. Якщо у розвинутих країнах кількість дітей шкільного віку складає 10-15% від загальної кількості населення, то у Південній Африці близько 60% населення знаходиться у віці, молодшому за 18 років. Близько половини населення Бразилії знаходиться у шкільному віці. Зменшення народжуваності у розвинутих країнах у 1970 - 1990 рр. привело до абсолютного зменшення кількості молоді:

вікова група 5-24 річних скоротилась з 370 до 360 млн. У 1990-ті роки становище у цій групі країн стабілізувалось, у США навіть активно обговорюються наслідки "бебі буму" для зростання чисельності учнівських контингентів у країні. Для України ж 90-ті роки XX століття стали періодом глибокої демографічної кризи, яку характеризують як стан депопуляції: з 1991 по 1996 роки рівень народжуваності у країні скоротився на 25% (з 630,8 тис. до 467, 8 тис.), що не забезпечує навіть простого відтворення населення [2].

61

Отже, від кількості народжуваних дітей залежить і кількість навчальних місць, що мають плануватись у країні відповідно до закону дю обов'язкове навчання. Однак ці цифри не завжди співпадають. Наприклад, у ряді країн Азії і Африки закони, що визначають строки обов'язкового навчання, лише проголошують наміри і не відображають реального стану речей. Так, у Конго, Габоні, Гані проголошена обов'язкова 10-річна освіта, яка насправді не здійснюється і маса дітей залишає школу задовго до цього строк}'. В той же час у багатьох розвинутих країнах законодавче встановлені строки обов'язкової освіти не встигають за реальним процесом розвитку шкільництва. Наприклад, у Японії, Фінляндії, Австрії, Норвегії, Данії, Швеції строк обов'язкового вивчання - 9 років, але абсолютна більшість молоді вчиться більш тривалий час (12 років).

У розвинутих країнах зменшення рівня народжуваності призвело Ц зменшення чисельності учнів початкових шкіл. З 1980 до 1990 р. вона скоротилась у Англії на 500 тис, у Франції - на 400 тис., у Японії -майже на 2 млн.

Що стосується середніх шкіл, то у 60-70-х рр. темпи росту їх контингенту були дуже високими. У Японії у повній середній школі у 1960 р. навчалося 58%, а у 1980 -94%. У Франції у той же період відповідні контингенти зросли більш ніж удвічі, тоді як загальна кількість молоді відповідного віку збільшилась лише на 40%. У СРСР число учнів 9-10 (11) класів загальноосвітніх шкіл за 20 років (1960-1980) виросло майже у 4 рази: з 2,6 до 9,9 млн. Таке збільшення не тільки не співпало з чисельним ростом певних вікових груп, але йшло всупереч їх падінню [6, 24].

Лише у 80-х роках абсолютне зменшення кількості молоді у розвинутих країнах позначилося на контингентах середніх шкіл: з 1980 до 1Я?0 рр. їх кількість зменшилася на 3,5 %. Тільки вища школа ще не відчуває прямої залежності від демографічної кон'юнктури: її контингенти продовжують зростати майже у всіх країнах. Отже, кількість учнів повних середніх і вищих шкіл не можна розглядати тільки з позицій демографічного детермінізму. Вирішальним фактором тут є потреби економічного розвитку і зрушення у психології широких верств населення.

Крім названих вже соціальних чинників, що впливають суттєвим ом на попит на освіту, відмітимо і ряд таких, на які освіта, у свою у, суттєво впливає. З цією метою звернемося до аналізованого назвище документу - "Проекту вищої освіти для нового тисячоліття: вартість, ціна, продуктивність" [32], розробленого Інститутом політики вищої освіти (США).

62

У чому полягають, на думку американських освітян, соціальні вигоди від підвищення рівня освіти для окремої особистості та для соціуму в цілому?

Таблиця 5.[32]

Соціальні вигоди від підвищення рівня освіти

СОЦІАЛЬНІ ВИГОДИ, ЩО НЕСЕ 3 СОБОЮ ПІДВИЩЕННЯ ОСВІТНЬОГО РІВНЯ	СУСПІЛЬНІ ІНТЕРЕСИ	ПРИВАТНІ ШТЕРЕСИ
	• зниження рівня криміногенності в суспільстві • більш активна участь у благодійництві та громадських роботах • більш висока громадська активність • більш високий рівень соціальних контактів, довіри до Соціальних інститутів • більш високий рівень соціальної адаптації, здатності до використання нових технологій	• більша турбота про здоров'я, здоровий спосіб життя; • можливість забезпечення кращої якості життя для дітей • кращі можливості для визначення у виборі товарів для споживання • більш високий особистий статус • більш високий культурний рівень проведення дозвілля

Наведемо деякі статистичні данні, що підтверджують подані вище положення "Проекту"

Показники участі громадян США віком 25-44 років у президентських виборах 1964-92 рр. залежно від освітнього рівня (у %) [32]

Рік/ рівень освіти	Неповна середня	Повна середня	1-3 річний коледж	4 і більше-річний коледж
1964	60,5%	75,.5%	82,9%	86,2%
1976	38,5%	57,8%	67,4%	78,5%
1984	29%	49,1%	62,1%	74,7%
1988	26,3%	47,4%	61,7%	75%
1992	27%	49,8%	66,9%	78,5%

Таблиця