1. Об'єктами прав інтелектуальної власності у сфері господарювання визнаються: Івинаходи та корисні моделі;

промислові зразки;

сорти рослин та породи тварин;

торговельні марки (знаки для товарів і послуг);

комерційне (фірмове) найменування;

географічне зазначення;

комерційна таємниця;

комп'ютерні програми;

інші об'єкти, передбачені законом.

2. Загальні умови захисту прав інтелектуальної власності на об'єкти, зазначені у ційстатті, визначаються Цивільним кодексом України.

1. У цій статті наведено невичерпний перелік об'єктів прав інтелектуальної власності усфері господарювання. Разом з тим такими визнаються не всі об'єкти права інтелектуальної Івласності, визначені статтею 420 ЦК та іншими законами.

Для віднесення певного об'єкта права інтелектуальної власності до сфери господарюван-ня необхідно, щоб встановлені законом правомочності щодо нього могли бути реалізовані в { господарській діяльності. Наприклад, наукове відкриття не є об'єктом прав інтелектуальної власності у сфері господарювання, оскільки встановлені статтею 458 ЦК правомочності його автора лише надати науковому відкриттю своє ім'я або спеціальну назву не можуть бути застосовані у господарській діяльності.

З іншого боку, всі об'єкти права інтелектуальної власності, на які законом визначені май-нові права, є об'єктами прав інтелектуальної власності у сфері господарювання.

ГК не містить безпосереднього визначення понять наведених у цій статті об'єктів правій- і телектуальної власності. Поняття деяких з них дані у ЦК, наприклад, торговельної марки у статті 492 та комерційної таємниці у статті 505. Загалом же такі поняття викладені в законах України, спеціальним призначенням яких є регулювання відносин, пов'язаних з певними об'єктами права інтелектуальної власності, а також у відповідних міжнародних договорах.

Зокрема, згідно із статтею 1 Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» винахід - це результат інтелектуальної діяльності людини в будь-якій сфері технології. Відповідно до статті 1 Закону України «Про охорону прав на промислові зразки» промисловий зразок — це результат творчої діяльності людини у галузі художнього конструювання.

Однак віднесення зазначених вище об'єктів до об'єктів прав інтелектуальної власності у сфері господарювання не означає, що вони визнаються такими без усяких застережень.

Згідно із статтею 422 ЦК право інтелектуальної власності виникає (набувається) з підстав, встановлених ЦК, іншим законом чи договором. Однією з таких підстав є відповідність зазначених об'єктів певним вимогам (критеріям придатності) для набуття права інтелектуальної власності, визначених ЦК та іншим законом. Наприклад, за статтею 459 ЦК винахід вважається придатним для набуття права інтелектуальної власності на нього, якщо він, відповідно до закону, є новим, має винахідницький рівень і придатний для промислового використання.

2. Загальні умови захисту прав інтелектуальної власності на об'єкти, зазначені у цій статті, визначаються главою 3 та статтею 432 ЦК.

Ними проголошено, що кожна особа має право на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та на звернення за захистом свого права до суду.

На підставі статті 16 ЦК способами захисту прав інтелектуальної власності судом можуть бути, зокрема:

• визнання права;

• визнання правочину недійсним;

• припинення дії, яка порушує право;

• відновлення становища, яке існувало до порушення;-примусове виконання обов'язку в натурі;

• зміна правовідношення;

• припинення правовідношення;

• відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

• відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

- визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органів влади, їх посадових і службових осіб.

Статтею 432 ЦК цей перелік доповнено новими способами, притаманними в першу чергу захисту прав інтелектуальної власності. Зокрема, суд у випадках та в порядку, встановлених законом, може постановити рішення про:

- застосування негайних заходів щодо запобігання порушенню права інтелектуальноївласності та збереження відповідних доказів;

-зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності;

• вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених у цивільний оборотз порушенням права інтелектуальної власності;

• вилучення з цивільного обороту матеріалів та знарядь, які використовувалися переважно для виготовлення товарів з порушенням права інтелектуальної власності;

• застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків за неправомірневикористання об'єкта права інтелектуальної власності. Розмір стягнення визначається відповідно до закону з урахуванням вини особи та інших обставин, що мають істотне значення;

• опублікування в засобах масової інформації відомостей про порушення права інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо такого порушення.

Ці нові для нашої держави повноваження суду створюють сприятливі умови для практичної реалізації встановленого Конституцією України права кожного захищати свої права від порушень та протиправних посягань.

Стаття 156. Правомочності щодо використання винаходу, корисної моделі та промислового зразка

1. Право інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразоквідповідно до законодавства України засвідчується патентом.

2. Відносини суб'єкта господарювання, що є роботодавцем для винахідника (винахідників) або автора (авторів) об'єктів, зазначених у частині першій цієї статті, щодоправ на одержання патенту і права використання зазначених об'єктів інтелектуальноївласності регулюються Цивільним кодексом України та іншими законами.

3. Використанням винаходу, корисної моделі чи промислового зразка у сфері господарювання є:

виготовлення, пропонування для продажу, запровадження в господарський (комерційний) обіг, застосування, ввезення чи зберігання з зазначеною метою продукту, що охороняється відповідно до закону;

застосування способу, що охороняється відповідно до закону, або пропонування його для застосування в Україні за умов, передбачених Цивільним кодексом України;

пропонування для продажу, запровадження в господарський (комерційний) обіг, застосування, ввезення чи зберігання з зазначеною метою продукту, виготовленого безпосередньо способом, що охороняється відповідно до закону.

4. Суб'єктам господарювання належить право попереднього використання винаходу, корисної моделі чи промислового зразка за умов, передбачених Цивільним кодексом України.

5. Володілець патенту може передавати свої права щодо використання винаходу, корисної моделі чи промислового зразка як вклад у статутний фонд підприємства.

6. Правила цієї статті застосовуються також до регулювання відносин, що виникають! у зв'язку з реалізацією у сфері господарювання прав на сорти рослин та породи тва-К рин.

1. Патент - це охоронний документ встановленої відповідним нормативно-правовим ак-Нтом форми, що містить передбачені законом та зазначеним актом відомості щодо права інте-Влектуальної власності на певний винахід, корисну модель чи промисловий зразок.

За законами України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» [363] та «Про охо-І рону прав на промислові зразки» [367] патент видається в установленому ними порядку цен-ї тральним органом виконавчої влади з питань правової охорони інтелектуальної власності.! Цим же органом визначаються форма патенту і зміст зазначених у ньому відомостей.

Виходячи з Указу Президента України від 7 червня 2000 р. № 773/2000 [323], централь-[ ним органом виконавчої влади з питань правової охорони інтелектуальної власності в сенсі І вказаних законів є Міністерство освіти і науки України (МОН України) як головний (провід-1 ний) орган у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації дер-1 жавної політики у сфері інтелектуальної власності.

У патенті на винахід (корисну модель) зазначаються, зокрема, дата подання заявки та її! номер, винахідник(и), формула винаходу (корисної моделі), власник(и) патенту, дата набут-^:-тя майнових прав на винахід (корисну модель).

У патенті на промисловий зразок зазначаються, зокрема, дата подання заявки та її номер, автор(и), зображення промислового зразка, власник(и) патенту, дата набуття майнових прав на промисловий зразок.

2. ГК, ЦК та КЗпП України не містять визначення терміна «роботодавець». Разом з тим \статтею 429 ЦК визначено, що майнові права інтелектуальної власності на об'єкт, створенийу зв'язку з виконанням трудового договору, належать працівникові, який створив цей об'єкт, Іта юридичній або фізичній особі, де або у якої він працює, спільно, якщо інше не встановле-1но договором. Спираючись на цю статтю, термін «роботодавець» слід розуміти як юридичнуабо фізичну особу, де або у якої працює винахідник (автор).

Отже, право на одержання патенту та право на використання винаходу (корисної моделі, про-мислового зразка), створеного винахідником (автором) як найманим працівником, належать винахіднику (автору) та його роботодавцеві спільно, якщо інше не встановлено договором.

Відповідно до статті 429 ЦК особливості здійснення зазначених прав можуть бути вста- ' новлені законом. Такими можуть бути, наприклад:

обставини, за яких винахід (корисна модель, промисловий зразок) вважається створеним j у зв'язку з виконанням трудового договору;

істотні умови договору про передання права на одержання патенту від винахідника (автора) до роботодавця та наслідки їх порушення;

порядок реалізації права на подання заявки на винахід (корисну модель, промисловий зра- | зок), створений у зв'язку з виконанням трудового договору, та наслідки порушення цього порядку.

3. Зазначені у частині третій даної статті правомочності щодо використання винаходу, корисної моделі та промислового зразка не розподілені між цими об'єктами. Проте це не означає, що усі ці правомочності притаманні кожному об'єкту.

Наприклад, відповідно до законів України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» і «Про охорону прав на промислові зразки» «спосіб» є об'єктом лише винаходу і корисної моделі. Тому зазначені у частині третій статті 156 ГК правомочності щодо способу та продукту, виготовленого безпосередньо способом, не поширюються на промислові зразки.

З іншого боку, відповідно до статей 459 та 460 ЦК об'єктом винаходу і корисної моделі є «процес» у будь-якій сфері технології, під яким, як правило, розуміється «спосіб», а також «нове застосування відомого продукту чи процесу».

Доречно звернути увагу і на те, що згідно з Законом України «Про охорону прав на промислові зразки» під терміном «продукт» стосовно промислового зразка розуміється промисловий виріб стійкої форми.

4. Одним з первинних джерел права попереднього використання винаходу, корисної моделі та промислового зразка є Паризька конвенція про охорону промислової власності [44].

Згідно з пунктом «В» статті 4 цієї Конвенції права, набуті третіми особами до дати подання первинної заявки на винахід, корисну модель чи промисловий зразок, яка є підставою набуття права пріоритету, зберігаються відповідно до внутрішнього законодавства країни.

Зміст права попереднього користування як права особи викладено у статті 470 ЦК. Згідно з нею будь-яка особа, яка до дати подання заявки на винахід, корисну модель, промисловий зразок або, якщо було заявлено пріоритет, до дати пріоритету заявки, в інтересах своєї діяльності добросовісно використала винахід, корисну модель, промисловий зразок в Україні або здійснила значну і серйозну підготовку для такого використання, має право на безоплатне продовження такого використання або використання, яке передбачалося зазначеною підготовкою. Це право може передаватися або переходити до іншої особи тільки разом із підприємством чи діловою практикою або з тією частиною підприємства чи ділової практики, в яких було використано винахід, корисну модель, промисловий зразок або здійснено значну і серйозну підготовку для такого використання.

На практиці ж доволі часто виникають питання щодо того, який зміст мають терміни «добросовісне використання» та «таке використання».

Винахід, корисна модель та промисловий зразок використовуються, як правило, під час здійснення підприємницької (комерційної) діяльності на засадах конкуренції. Отже, добросовісним використанням у сенсі права попереднього користування є будь-яка з дій, зазначених у частині З коментованої статті, виконувана до дати подання заявки на винахід, корисну модель, промисловий зразок або, якщо було заявлено пріоритет, — до дати пріоритету заявки в інтересах своєї діяльності, якщо ця дія не підпадає під ознаки недобросовісної конкуренції, тобто не суперечить правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності.

Термін «використання» є узагальнюючим терміном, що охоплює дії, зазначені у частині З цієї статті. Отже, термін «таке використання» означає будь-яку з цих дій чи будь-яку сукупність цих дій, які виконувались до виникнення права попереднього користування та кожна з яких за обсягом не виходить за межі того, що передбачалося значною і серйозною підготовкою, здійсненою до виникнення права попереднього користування.

5. Визначаючи можливість передання прав володільця патенту щодо використання винаходу, корисної моделі чи промислового зразка як вкладу в статутний фонд підприємства,частина п'ята коментованої статті не встановлює умов, підстав та порядку такого передання.Вони врегульовані іншим законом. Так, за статтею 427 ЦК зазначені права можуть бути передані відповідно до закону повністю або частково на умовах, які визнаються договором, щоукладається відповідно до ЦК та іншого закону. Деякі істотні умови укладання такого договору та здійснення пов'язаної з ним державної реєстрації встановлені главою 75 ЦК. Іншівідносини з передання прав щодо використання винаходу, корисної моделі чи промисловогозразка регулюються зазначеними вище законами про охорону прав на ці об'єкти.

6. Правила коментованої статті застосовуються до відносин щодо використання прав насорти рослин та породи тварин з урахуванням особливостей, визначених стосовно цих об'єктів главою 42 ЦК, Законом України «Про охорону прав на сорти рослин» та іншими законами.

Стаття 157. Правомочності щодо використання торговельної' марки

1. Право інтелектуальної власності на торговельну марку засвідчується свідоцтвому випадках і порядку, передбачених законом.

2. Використанням торговельної марки у сфері господарювання визнається застосування її на товарах та при наданні послуг, для яких вона зареєстрована, на упаковці товарів, у рекламі, друкованих виданнях, на вивісках, під час показу експонатів на виставках і ярмарках, що проводяться в Україні, у проспектах, рахунках, на бланках та віншій документації, пов'язаній з впровадженням зазначених товарів і послуг у господарський (комерційний) обіг.

3. Свідоцтво надає право його володільцеві забороняти іншим особам використовувати зареєстровану торговельну марку без його дозволу, за винятком випадків правомірного використання торговельної марки без його дозволу.

4. Суб'єкти права на торговельну марку можуть проставляти попереджувальне маркування, яке вказує на те, що торговельна марка, яка застосовується, зареєстрована вУкраїні.

1. Суб'єкти права на торговельну марку, які здійснюють посередницьку діяльність, Іможуть на підставі договору з виробником товару (послуг) використовувати свою торговельну марку з торговельною маркою виробника, а також замість його торговельноїмарки.

2. Право інтелектуальної власності на торговельну марку може бути передано яквклад до статутного фонду суб'єкта господарювання.

3. У разі банкрутства суб'єкта господарювання право на торговельну марку оці-нюється разом з іншим майном цього суб'єкта.

1. Поняття торговельної марки дане у статті 492 ЦК. Згідно з ним торговельною маркою \може бути будь-яке позначення або будь-яка комбінація позначень, які придатні для виріз-1нення товарів (послуг), що виробляються (надаються) однією особою, від товарів (послуг), \що виробляються (надаються) іншими особами. Такими позначеннями можуть бути, зокрема, слова, літери, цифри, зображувальні елементи, комбінації кольорів.

Це поняття не пов'язує статус позначення як торговельної марки з тим, видане на неї свідоцтво чи ні, що співпадає з поняттям торговельної марки, встановленим статтею 15 Угоди про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності [501], прийнятої Світовою організацією торгівлі. Воно також відповідає статті 6 bis Паризької конвенції про охорону про- і мислової власності [44], якою встановлено спеціальний режим правової охорони добре ві-домої торговельної марки.

Опосередковано на те саме вказує і стаття 500 ЦК, що визначає право попереднього ко- І ристувача на торговельну марку, та частина перша статті 157 ГК, якою наголошується, що І право інтелектуальної власності на торговельну марку засвідчується свідоцтвом у випадках, передбачених законом.

Такі випадки, а також порядок видачі свідоцтва України на знак для товарів і послуг, який є синонімом торговельної марки, встановлено Законом України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» [366]. Згідно з ним свідоцтво видається на підставі належно поданої за- І явки, її експертизи на відповідність встановленим цим законом умовам правової охорони та державної реєстрації знака.

У свідоцтві зазначаються, зокрема, дата подання заявки та її номер, власник свідоцтва, а також наводяться визначники обсягу правової охорони знака — його зображення та перелік товарів і послуг.

Відповідно до частини третьої статті 494 ЦК набуття права інтелектуальної власності на торговельну марку, яка має міжнародну реєстрацію або визнана в установленому законом порядку добре відомою, не потребує засвідчення зазначеним свідоцтвом.

2. У частині 2 коментованої статті наводиться перелік об'єктів, застосування торговельноїмарки щодо яких визнається фактом використання торговельної марки. Поряд з цим використанням торговельної марки є дії з впровадження у господарський (комерційний) обіг товару ззастосованою на ньому торговельною маркою. Зокрема, відповідно до пункту 4 статті 16 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» такими діями є зберігання товару із застосуванням на ньому торговельної марки з метою пропонування для продажу, пропонування його для продажу, продаж, імпорт (ввезення) та експорт (вивезення).

Крім того, в зазначений пункт Закону імплементована норма підпункту 2 пункту «С» статті 5 Паризької конвенції про охорону промислової власності, згідно з якою торговельна марка визнається використаною також у разі застосування її у формі, що відрізняється від зареєстрованої марки лише окремими елементами, якщо це не змінює в цілому відмітності марки.

3. Право володільця свідоцтва забороняти іншим особам використовувати без його дозволу торговельну марку є виключним правом, тобто це право належить лише володільцеві інікому іншому. Відповідно до статті 495 ЦК виключно володільцеві свідоцтва належить також право дозволяти використання торговельної марки.

Разом з тим володілець свідоцтва не має права забороняти використання торговельної марки, якщо таке використання відповідно до закону може здійснюватися іншими особами без його дозволу.

Зокрема, відповідно до статті 500 ЦК будь-яка особа, яка до дати подання заявки на торговельну марку або, якщо було заявлено пріоритет, до дати пріоритету заявки в інтересах своєї

діяльності добросовісно використала торговельну марку в Україні або здійснила значну і серйозну підготовку для такого використання, має право на безоплатне продовження такого використання або використання, яке передбачалося зазначеною підготовкою (право попереднього користувача).

На підставі пункту 6 статті 16 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» виключне право володільця свідоцтва забороняти іншим особам використовувати без його згоди зареєстрований знак не поширюється також на:

здійснення будь-якого права, що виникло до дати подання заявки або, якщо було заявлено пріоритет, до дати пріоритету заявки;

використання знака для товару, введеного під цим знаком в господарський (комерційний) обіг володільцем свідоцтва чи за його згодою, за умови, що володілець свідоцтва не має вагомих підстав забороняти таке використання у зв'язку з подальшим продажем товару, зокрема у разі зміни або погіршення стану товару після введення його в цивільний оборот;

використання кваліфікованого зазначення походження товару, що охороняється відповідно до Закону України «Про охорону прав на зазначення походження товарів» [365];

некомерційне використання знака;

усі форми повідомлення новин і коментарів новин;

добросовісне застосування ними своїх імен чи адрес.

4. Норми про попереджувальне маркування містяться в законодавстві різних держав. Зокрема, суб'єкт прав на торговельну марку для привернення уваги до марки та попередженняпотенційних порушень права може проставляти поряд з нею попереджувальне маркування увигляді латинської літери «R» чи R у колі ® або словесного позначення «торговельна марка»чи «зареєстрована торговельна марка», яке вказує на те, що торговельна марка, яка застосовується, зареєстрована в Україні. Як випливає, зокрема, зі статті 5D Паризької конвенції проохорону промислової власності, нанесення такого позначення є правом, а не обов'язком суб'єкта прав на торговельну марку.

5. Виробник, як правило, позначає товар (послугу) лише своєю торговельною маркою.Проте є випадки коли для кращого просування товару (послуги) на ринку доцільно застосовувати торговельну марку виробника разом з торговельною маркою посередника чи замістьмарки виробника марку посередника. Це можливо, наприклад, коли виробник поставляє свійтовар у великогабаритній тарі, а фасує його для продажу населенню посередник. У будь-якому разі посередник може застосовувати свою торговельну марку лише на підставі договору звиробником, за умови, що такий договір відповідатиме правилам, торговим та іншим чеснимзвичаям у підприємницькій діяльності.

6. Частина 6 коментованої статті не встановлює умов, підстав та порядку передання праваінтелектуальної власності на торговельну марку як вкладу до статутного фонду суб'єкта господарювання. Вони мають бути врегульовані іншим законом. Так, за статтею 427 ЦК зазначені права можуть бути передані відповідно до закону повністю або частково на умовах, яківизначаються договором, що укладається відповідно до ЦК та іншого закону. Деякі істотніумови укладання такого договору та здійснення пов'язаної з ним державної реєстрації встановлені главою 75 ЦК. Подальша деталізація відносин з передання права інтелектуальноївласності на торговельну марку здійснюється законами України та міжнародними договорами. Наприклад, згідно з пунктом 7 статті 16 Закону України «Про охорону прав на знакидля товарів і послуг» таке передання не допускається, якщо воно може стати причиною введення в оману споживача щодо товару і послуги або щодо особи, яка виготовляє товар чи надає послугу.

7. Вартість права на торговельну марку нерідко є істотною частиною сукупної вартостімайна і майнових прав суб'єкта господарювання, особливо якщо ця марка є добре відомою.У зв'язку з цим вимога частини 7 коментованої статті про оцінку права на торговельну маркузбанкрутілого суб'єкта господарювання разом з іншим його майном є велінням часу. Належне дотримання цієї норми сприятиме більш повному задоволенню вимог кредиторів.

Оцінка права на торговельну марку має проводитись суб'єктами професійної оціночної діяльності відповідно до Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» [371] та виданих на його підставі відповідних нормативно-правових актів з оцінки майна.

Стаття 158. Правомочності щодо використання торговельної марки, право на яку належить кільком особам

1. Торговельна марка, право на яку належить кільком особам, - це марка, що відріз-няє товари і послуги учасників об'єднання підприємств (торговельна марка об'єднання, спільна торговельна марка) від однорідних товарів і послуг інших суб'єктів господарювання, або використовується спільно кількома суб'єктами в інших випадках, передбачених законом.

2. Реєстрація торговельної марки, право на яку належить кільком особам, здійснюється в порядку, встановленому законом.

1. Право на торговельну марку може належати кільком особам. Ними в сенсі ГК можутьбути підприємства, що утворили об'єднання підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних і соціальних завдань.У цьому разі торговельна марка вважається торговельною маркою об'єднання підприємств.Види та організаційно-правові форми таких об'єднань визначені статтями 119 і 120 ГК. Право на торговельну марку може належати також кільком іншим суб'єктам господарювання,що об'єдналися для спільного її використання, тощо.

У міжнародному праві такі торговельні марки називають відповідно колективними торговельними марками та торговельними марками кількох володільців.

Так, згідно зі статтею 7 bis Паризької конвенції про охорону промислової власності [44] Україна зобов'язалася приймати заявки на реєстрацію та охороняти колективні марки, що належать об'єднанням, існування яких не суперечить закону країни походження, навіть якщо ці об'єднання не є власниками промислового чи торговельного підприємства. Україна має право самостійно визначати особливі умови охорони колективної марки. Проте в охороні таких марок не може бути відмовлено об'єднанню, існування якого не суперечить закону країни походження, на підставі того, що це об'єднання не знаходиться в Україні чи що воно утворене не у відповідності з її законодавством.

Відповідно до правила 8 Загальної інструкції до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків [3 0] і Протоколу до цієї угоди [469] володільцями міжнародної реєстрації знака можуть бути декілька заявників.

2. ГК визначає, що порядок реєстрації торговельної марки, яка належить кільком особам,встановлюється законом. За нині чинним Законом України «Про охорону прав на знаки длятоварів і послуг» порядок реєстрації знака є однаковим для одного та кількох заявників. Прицьому пунктом 3 статті 16 Закону встановлено, що взаємовідносини при використанні знака,свідоцтво на який належить кільком особам, визначаються угодою між ними. У разі відсутності такої угоди кожний власник свідоцтва може використовувати знак на свій розсуд, але жоден з них не має права давати дозвіл (видавати ліцензію) на використання знака та передаватиправо власності на знак іншій особі без згоди решти власників свідоцтва. Так само ці нормимають застосовуватися з відповідним урахуванням і щодо торговельних марок об'єднань.

Стаття 159. Правомочності суб'єктів господарювання щодо комерційного найменування

1. Суб'єкт господарювання - юридична особа або громадянин-підприємець може мати комерційне найменування.

Громадянин-підприємець має право заявити як комерційне найменування своє прізвище або ім'я.

2. Відомості про комерційне найменування суб'єкта господарювання вносяться зайого поданням до реєстрів, порядок ведення яких встановлюється законом. Суб'єктгосподарювання, комерційне найменування якого було включено до реєстру раніше,має пріоритетне право захисту перед будь-яким іншим суб'єктом, тотожне комерційненайменування якого включено до реєстру пізніше.

3. Правовій охороні підлягає як повне, так і скорочене комерційне найменуваннясуб'єкта господарювання, якщо воно фактично використовується ним у господарському обігу.

2. У разі якщо комерційне найменування суб'єкта господарювання є елементом його

торговельної марки, то здійснюється правова охорона і комерційного найменування, і торговельної марки.

5. Особа, яка використовує чуже комерційне найменування, на вимогу його власника зобов'язана припинити таке використання і відшкодувати завдані збитки.

1. До прийняття ГК та ЦК відносини щодо комерційного найменування не були врегульовані національним законодавством України. Існували лише деякі розрізнені норми щодофірмового найменування господарської організації. При цьому поняття «фірмове найменування» не було визначено. Не були встановлені і вимоги до нього. Законами України «Пропідприємництво» [381], «Про підприємства в Україні» [382], «Про господарські товариства»[90], «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» [115] встановлені лише вимоги до найменування суб'єкта як юридичної особи.

З частини першої даної статті та терміна «комерційне найменування» випливає, що сферою застосування цього об'єкта права інтелектуальної власності є комерційні відносини суб'єктів господарювання, якими можуть бути як юридичні особи, так і громадяни-підприємці.

ГК та ЦК не встановлюють вимог до структури та змісту комерційного найменування. Отже, це має бути врегульовано іншим законом. Разом з тим стаття 489 ЦК визначає умови надання правової охорони комерційному найменуванню: воно повинно давати можливість вирізнити одну особу з-поміж інших і не вводити в оману споживачів щодо справжньої її діяльності.

Таким чином, комерційне найменування - це найменування, яке дає можливість ідентифікувати суб'єкта господарювання під час здійснення ним комерційної діяльності. Зокрема, слугувати комерційним найменуванням може прізвище чи ім'я громадянина-підприємця, якщо споживачі вбачатимуть нерозривний зв'язок прізвища чи імені, зазначеного на товарах чи щодо послуг, з цим громадянином.

2. Стаття 8 Паризької конвенції про охорону промислової власності встановила, що комерційне найменування охороняється без обов'язкового подання заявки чи реєстрації, алене уточнила режим цієї охорони. Отже, кожна держава — учасниця конвенції, в тому числіУкраїна, вправі визначити його самостійно.

Частина друга коментованої статті надає право суб'єктові господарювання подати своє комерційне найменування для внесення його до реєстрів у встановленому законом порядку. При цьому вона, як і частина четверта статті 489 ЦК, не виключає, що різні суб'єкти можуть мати однакове комерційне найменування. За умови внесення цього комерційного найменування різними суб'єктами до реєстру пріоритетне право захисту серед них має суб'єкт, комерційне найменування якого включено до реєстру раніше.

3. Якщо суб'єкт господарювання використовує у господарському обігу своє повне найменування як юридичної особи, то воно водночас є його повним комерційним найменуванням.Найменування юридичної особи містить інформацію про її організаційно-правову форму і,нерідко, про характер її діяльності. Зазвичай таке найменування достатньо довге і тому не єпрактичним інструментом для використання в повсякденному діловому житті як посиланняна суб'єкта господарювання. Це спричинило появу та широке застосування скорочених комерційних найменувань. У будь-якому разі найменування суб'єкта господарювання підлягаєправовій охороні як комерційне найменування, якщо воно фактично використовується у господарському обігу.

4. Суб'єкти господарювання можуть і часто використовують комерційні найменуванняне лише для своєї індивідуалізації, але також і для того, щоб відрізнити свої товари і послугивід інших. Для досягнення цієї мети зазвичай недостатньо вказівки дрібним шрифтом де-небудь на етикетці чи упаковці на суб'єкта господарювання, як того вимагають правила маркування. Тому на практиці загальновживаним засобом є реєстрація скороченого комерційногонайменування як торговельної марки або внесення його до цієї марки відмітним елементом.

Як правило, обсяг правової охорони торговельної марки щодо певних товарів і послуг визначається її зображенням. Про це, зокрема, вказується в пункті 4 статті 5 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» [366]. Тобто правова охорона надається цілісній торговельній марці, а не її окремим елементам. Комерційне найменування, як виняток з цього загального правила, охороняється незалежно від того, є чи не є воно частиною торго-

вельної марки. Тим самим у ГК імплементована відповідна норма статті 8 Паризької конвенції про охорону промислової власності.

За наведених обставин неминуче виникнення колізій між комерційними найменуваннями і торговельними марками. Якщо комерційне найменування використовується як торговельна марка, то наслідок колізії його зі схожою торговельною маркою визначають загальні норми пріоритету та захисту споживачів від омани щодо походження товарів чи послуг. Навіть якщо суб'єкт підприємництва використовує стосовно своїх товарів і послуг власне комерційне найменування таким як воно є, тобто не як торговельну марку, за загальним правилом вважається, що в цьому разі право на раніше зареєстровану (пріоритетну) торговельну марку порушується, якщо використання комерційного найменування може ввести в оману щодо походження товарів чи послуг. І навпаки, використання торговельної марки може подібним чином порушити право на пріоритетне (зареєстроване чи незареєстроване) комерційне найменування.

5. Неправомірне використання комерційного найменування є підставою для захисту права на це найменування його власником. На вимогу власника правопорушник зобов'язаний припинити таке використання і відшкодувати завдані цим збитки. Поняття збитків, їх склад, а також розмір, умови та порядок їх відшкодування встановлені главою 25 ГК.

Захист права суб'єкта господарювання на комерційне найменування може здійснюватись також іншим способом, передбаченим статтею 20 ГК та іншим законом.

Стаття 160. Правомочності щодо використання географічного зазначення

1. Право на використання географічного зазначення мають лише суб'єкти господарювання, які виробляють товари (надають послуги), щодо яких здійснено державну реєстрацію відповідного географічного зазначення.

2. Використанням географічного зазначення суб'єктом господарювання вважається:застосування його на товарах, для яких зареєстровано це географічне зазначення, а також на упаковці; застосування в рекламі, проспектах, рахунках, друкованих виданнях,офіційних бланках, вивісках тощо.

3. Суб'єкти господарювання, які здійснюють посередницьку діяльність, можуть використовувати свою торговельну марку поряд з географічним зазначенням товару виробника не інакше як на підставі договору.

4. Умови надання правової охорони географічного зазначення визначаються законом.

1. Поняття «географічне зазначення» є новелою законодавства України. Тому доречнорозкрити його зміст. Джерелом цього поняття як категорії міжнародного права є Угода з торговельних аспектів прав інтелектуальної власності [505], прийнята Світовою організацієюторгівлі. Відповідно до статті 22 цієї Угоди географічне зазначення — це зазначення, що вказує на походження товару з території певної держави або регіону чи місцевості на цій території, коли якість, репутація чи інша характеристика товару, по суті, зумовлені цим географічним походженням.

Разом з тим, відповідно до Закону України «Про охорону прав на зазначення походження товарів» [365] правова охорона надається кваліфікованому зазначенню походження товару. Цей термін за своїм змістом є аналогічним географічному зазначенню.

Наведене визначення географічного зазначення може застосовуватися з відповідними змінами і щодо послуг.

Право на використання географічного зазначення виникає з його державної реєстрації, яка здійснюється в установленому законом порядку. Воно належить усім суб'єктам господарювання, які на обмеженій цією реєстрацією території виробляють товари (надають послуги), щодо яких здійснено реєстрацію. Використання географічного зазначення іншими суб'єктами неприпустиме, оскільки в протилежному випадку споживачі будуть введені в оману, вважаючи, що купують істинний товар з особливими якостями і властивостями, в той час як фактично це буде імітація, що не має ніякої цінності. При цьому законним виробникам будуть завдані збитки, викликані відчуженням від них цінного бізнесу та приниженням репутації їх продукції.

2. У частині другій коментованої статті наводиться перелік об'єктів, застосування геогра-

фічного зазначення щодо яких визнається фактом використання географічного зазначення. Поряд з цим, використанням географічного зазначення є дії з господарського (комерційного) обігу товару із застосованим на ньому географічним зазначенням, зокрема зберігання такого товару з метою пропонування його для продажу, пропонування для продажу, продаж, імпорт (ввезення) та експорт (вивезення).

3. Існують випадки коли для кращого просування товару на ринку доцільно поряд з географічним зазначенням товару виробника використовувати торговельну марку суб'єкта господарювання, який здійснює посередницьку діяльність. Це можливо, наприклад, коли виробник поставляє свій товар у великогабаритній тарі, а фасує його для продажу населеннюпосередник. У будь-якому разі посередник може застосовувати свою торговельну маркуне інакше як на підставі договору з виробником, укладеного з дотриманням правил, торговихта інших чесних звичаїв у підприємницькій діяльності.

4. ГК встановлює, що умови правової охорони географічного зазначення визначаютьсялише законом, а не іншим актом законодавства України. Зокрема, таким законом є ЦК, глава 45 якого містить умови набуття права інтелектуальної власності на географічне зазначення, визначає суб'єктів цього права, його зміст та строк чинності. Іншим законом є ЗаконУкраїни «Про охорону прав на зазначення походження товарів». Проте понятійний апарат,застосований у цьому Законі, та деякі його норми певною мірою потребують узгодження знормами ГК та ЦК.

Стаття 161. Використання назви країни походження товару

1. Вироби іноземного походження або у встановлених законодавством випадках їхупаковка, а також вироби вітчизняного виробництва чи їх упаковка, призначені для експорту, повинні містити інформацію про країну їх походження.

2. інформація про країну походження має знаходитися у доступному місці виробу(упаковки) та нанесена у спосіб, що відповідає встановленим вимогам.

3. Забороняється використання суб'єктами господарювання напису (клейма) «Виготовлено в Україні» або аналогічного за змістом щодо товарів, які мають іноземне походження.

4. Уповноважені органи державної влади контролюють дотримання зазначених вимог відповідно до закону.

1. Коментована стаття встановлює обов'язок зазначати на виробі, що є товаром, чи йогоупаковці країну походження виробу (товару), якщо він є предметом імпорту чи експорту. Затакого використання назва країни виконує функцію об'єкта правової охорони, що має узагальнену назву «зазначення походження» згідно із статтею 1 Паризької конвенції про охорону промислової власності [44].

Інформація про країну походження виробу дає можливість споживачеві мати більш повне уявлення про якість виробу. Крім того, вона застосовується для вжиття тарифних і нетариф-них заходів регулювання ввезення товару на митну територію України та вивезення товару з цієї території, а також забезпечення обліку товарів у статистиці зовнішньої торгівлі.

Визначення країни походження товару здійснюється на основі принципів міжнародної практики та на підставі критеріїв, встановлених новим Митним кодексом України, що набрав чинності з 1 січня 2004 р. [33] Зокрема, за статтею 277 цього Кодексу країною походження товару вважається країна, в якій товар був повністю вироблений або підданий достатній переробці.

Порядок визначення країни походження товару встановлено постановою Кабінету Міністрів України від 12 грудня 2002 р. «Про затвердження Порядку визначення країни походження товару, що переміщується через митний кордон України» [231].

2. Частина друга коментованої статті встановлює загальні вимоги щодо нанесення на виріб (упаковку) інформації про країну його походження. Ця інформація має знаходитися надоступному для споживача місці, а спосіб її нанесення повинен відповідати вимогам нормативних актів. Як правило, країна походження товару зазначається на етикетці (упаковці) виробу в адресі його виробника. Однак, з метою підкреслення особливої якості виробу як кращого національного досягнення та звернення на це уваги споживача, вона може бути

зазначена окремо, в тому числі опосередковано, наприклад, «Виготовлено в Україні» на національній гордості — космічній ракеті «Зеніт» або «Swiss» («швейцарський») на годиннику.

3. Згідно зі статтею 42 Конституції України держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Зокрема, не допускається недобросовісна конкуренція, одним зпроявів якої є використання оманливих чи неправильних зазначень походження товарів.Частиною третьою коментованої статті це правило конкретизується через заборону застосування напису «Виготовлено в Україні» або його змістової аналогії щодо товарів іноземногопоходження.

4. Вимоги коментованої статті є спеціальними нормами щодо маркування продукції суб'єктами господарювання та забезпечення її належної якості і стосуються головним чиномправа споживачів на достовірну інформацію про походження товарів.

Декретом Кабінету Міністрів України «Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення» [ 106] здійснення державного нагляду за додержанням норм і правил суб'єктами підприємницької діяльності покладено на центральний орган виконавчої влади у сфері технічного регулювання та споживчої політики, його територіальні органи, а також інші спеціально уповноважені органи. Відповідно до Указу Президента України від 18 березня 2003 р. № 225/2003 [45] таким спеціальним центральним органом виконавчої влади є Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики. Основним завданням його є також здійснення державного контролю за додержанням законодавства про захист прав споживачів.

Інші спеціально уповноважені органи покликані контролювати дотримання вимог коментованої статті в окремих сферах господарської діяльності. Наприклад, спеціальним органом державного контролю якості лікарських засобів, у тому числі дотримання вимог щодо їх маркування, є Державна інспекція з контролю якості лікарських засобів Міністерства охорони здоров'я України з підпорядкованими їй територіальними державними інспекціями з контролю якості лікарських засобів.

Стаття 162. Правомочності суб'єктів господарювання щодо комерційної таємниці

1. Суб'єкт господарювання, що є володільцем технічної, організаційної або іншої комерційної інформації, має право на захист від незаконного використання цієї інформації третіми особами, за умов, що ця інформація має комерційну цінність у зв'язку з тим,що вона невідома третім особам і до неї немає вільного доступу інших осіб на законнихпідставах, а володілець інформації вживає належних заходів до охорони її конфіденційності.

2. Строк правової охорони комерційної таємниці обмежується часом дії сукупностізазначених у частині першій цієї статті умов.

3. Особа, яка протиправно використовує комерційну інформацію, що належить суб'єкту господарювання, зобов'язана відшкодувати завдані йому такими діями збиткивідповідно до закону. Особа, яка самостійно і добросовісно одержала інформацію, щоє комерційною таємницею, має право використовувати цю інформацію на свій розсуд,

4. До відносин, пов'язаних з комерційною таємницею, не врегульованих цим Кодексом,застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України та інших законів.

1. Зі змісту коментованої статті випливає, що комерційна таємниця - це інформація, яка невідома третім особам і до неї немає вільного доступу інших осіб на законних підставах, у зв'язку з чим вона має комерційну цінність, а її володілець вживає належних заходів до охорони її конфіденційності.

Закон України «Про інформацію» [299] визначив, що інформацією є документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. Отже, комерційною таємницею є лише відомості, зафіксовані в документах та інших матеріальних об'єктах.

Обов'язковою умовою віднесення інформації до комерційної таємниці є невідомість її третім особам. Проте не кожна інформація, що невідома третім особам, є комерційною таємницею. Такою може бути лише інформація, невідомість якої зумовлена відсутністю законних підстав для вільного доступу до неї інших осіб. Зокрема, не може бути комерційною та-

ємницею інформація, що невідома третім особам, але за правовим режимом є відкритою інформацією. Наприклад, не є комерційною таємницею інформація про стан довкілля та про якість харчових продуктів і предметів побуту, оскільки право вільного доступу кожного до цієї інформації гарантується статтею 50 Конституції України. Не завжди є комерційною таємницею й інформація з обмеженим доступом. Законодавством можуть бути встановлені випадки, коли така інформація не є комерційною таємницею і вільна для доступу певних осіб. Зокрема, відповідно до статті 30 Закону України «Про підприємства в Україні» [382] Кабінет Міністрів України своєю постановою від 9 серпня 1993 р. № 611 [377] визначив перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці, та зобов'язав підприємства подавати ці відомості органам державної виконавчої влади, контролюючим і правоохоронним органам, іншим юридичним особам відповідно до чинного законодавства, за їх вимогою.

За відповідності наведеним вище умовам щодо віднесення інформації до комерційної таємниці технічна, організаційна, комерційна, виробнича та інша інформація має комерційну цінність. Однак цього недостатньо для набуття нею статусу комерційної таємниці. Необхідно ще, щоб володілець такої інформації вживав належних, тобто адекватних існуючим обставинам, заходів щодо збереження її конфіденційності. Зокрема, це можуть бути різноманітні організаційні заходи з перепускного режиму, добору кадрів, організації документообігу тощо. Відповідні норми можуть бути передбачені правилами внутрішнього трудового розпорядку, колективним договором і спеціальними внутрішніми правовими актами. Умови збереження конфіденційності інформації та відповідальності за їх порушення можуть включатись також до трудових договорів (контрактів) з працівниками. Крім того, можуть застосовуватись будь-які законні засоби технічного захисту для охорони приміщень, запобігання прослуховуванню та іншого витоку інформації тощо.

Суб'єкт господарювання, що є володільцем комерційної таємниці, має право на захист від незаконного використання її третіми особами. Незаконним використанням комерційної таємниці є задоволення потреб у ній третіх осіб внаслідок розголошення (передачі, витоку) її з вини особи, яка повинна охороняти цю таємницю, або іншого протиправного одержання її, зокрема прослуховування засобів зв'язку. Право на захист від незаконного використання комерційної таємниці реалізується через притягнення винної особи до дисциплінарної, цивільно-правової, адміністративної або кримінальної відповідальності згідно з законодавством України. Зокрема, суб'єкт господарювання може вимагати від третіх осіб утримуватись від незаконного одержання його комерційної таємниці, а також подальшого застосування її в господарській діяльності, наприклад у виробництві продукції.

Разом з тим слід враховувати, що на підставі статті 30 Закону України «Про інформацію» комерційна таємниця може бути поширена без згоди її власника, якщо ця таємниця є суспільно значимою, тобто, якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю таємницю переважає право її власника на її захист. Це може статися, наприклад, коли предметом комерційної таємниці є відомості про засіб ефективного стримування епідемії хвороби. Якщо суд встановить, що комерційна таємниця є суспільно значимою, то особа, яка розголосила її, звільняється від відповідальності на підставі статті 47 ^і згаданого Закону.

2. ГК та інші закони не встановлюють певного строку правової охорони комерційної таємниці. Вони зумовлюють сплив цього строку лише припиненням існування будь-якої з умов,зазначених у частині першій коментованої статті. Ця специфіка нерідко превалює під час вибору комерційної таємниці як форми правової охорони відомостей, коли відведений закономпевний строк їх охорони в іншій формі (винаходу, корисної моделі тощо) не задовольняєсуб'єкта господарювання.

3. Частина третя коментованої статті встановлює обов'язок особи, яка протиправно використовує комерційну інформацію, що належить суб'єкту господарювання, відшкодуватизавдані йому такими діями збитки відповідно до закону.

Відшкодування збитків є основною формою компенсації заподіяної шкоди.

На підставі статті 22 ЦК збитками, завданими суб'єкту господарювання протиправним використанням його комерційної інформації, є витрати, які цей суб'єкт зробив або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки), та доходи, які він міг би реально одержати за звичайних обставин, якби його право не було порушене (упущена вигода).

Якщо особа, яка протиправно використовує комерційну інформацію, що належить суб'єк-

ту господарювання, одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися суб'єкту господарювання, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка протиправно використовує комерційну інформацію.

Збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день відшкодування їх з ініціативи особи, яка протиправно використала комерційну інформацію.

Відповідно до частини 3 статті 22 та частини 1 статті 1166 ЦК збитки, завдані суб'єкту господарювання протиправним використанням його комерційної інформації, відшкодовуються у повному обсязі.

За зобов'язаннями, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, чинне законодавство виходить з принципу вини як умови відповідальності особи, яка заподіяла шкоду. Згідно з частиною 2 статті 1166 ЦК особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоду завдано не з її вини. Шкода вважається завданою з вини цієї особи, доки вона не доведе протилежного.

Якщо інформація, що є комерційною таємницею, отримана заінтересованою особою самостійно і добросовісно, наприклад, у зв'язку з яким-небудь недоглядом власника інформації, вона порушником не вважається і має право використовувати цю інформацію на свій розсуд.

4. Відносини щодо комерційної таємниці регулюються також ЦК та іншими законами. Зокрема, стаття 506 ЦК визначає склад майнових прав інтелектуальної власності на комерційну таємницю. А стаття 507 ЦК встановлює обов'язок органів державної влади охороняти надану їм комерційну таємницю з метою отримання встановленого законом дозволу на певну діяльність та в інших випадках, передбачених законом.

Опосередковано відносини щодо комерційної таємниці регулюються законами України «Про інформацію» [299], «Про державну таємницю» [116^і], «Про наукову і науково-технічну діяльність» [329], «Про науково-технічну інформацію» [328] тощо. Особливості відносин щодо комерційної таємниці підприємства передбачені статтею 30 Закону України «Про підприємства в Україні».