социология / Черныш Социология

Тема 4. Соціологія другої половини ХХ ст. Майбутнє соціології

	сектор Пентагону). Відтоді доля людства докорінно змінилася. Якщо
	раніше відбувалося протистояння Заходу і Сходу як двох світових
	економічних і мілітарних гіперсвітів (капіталізму й соціалізму, США
	та СРСР), то нині географічний вектор цього протистояння змінився.
	Нині зустрілися багата Північ і бідний Південь як насамперед дві різні
	культури-цивілізації. Власне теракти й стали своєрідною відповіддю#
	помстою мусульман#фундаменталістів Сполученим Штатам Америки —
	уособленню світового жандарма, який привласнив собі функцію
	одноосібного керування всім іншим світом аж до застосування військової
	сили проти непокірливих. Усі спроби США вирішити проблему
	тероризму традиційним способом — за допомогою воєнної сили,
	виявилися неспроможними. Саме життя буде змушувати США
	відмовитися зрештою від застосування голої сили і переходу до практики
	порозуміння між культурами та взаємоповаги в їхніх стосунках.
Теза друга	Наступне міркування Е.Ґідденса стосується головного предмета
	дослідження в соціології — суспільства. Раніше панівною була думка про
	необхідність такого аналізу суспільства, коли розвиток залежав від
	ендогенних (тобто внутрішніх) імпульсів. Тепер дедалі необхіднішим
	стає, по#перше, перенесення акцентів на дослідження систем держав із
	притаманними їм взаємозв’язками і взаємодією, а по#друге, вивчення
	насамперед національної держави «як втілення суспільства». Саме
	національна держава, на думку Е.Ґідденса, є більш або менш цілісна
	інтегрована одиниця з досить однорідною культурною ідентичністю,
	політичними інститутами влади, певною територією, яка входить до
	системи національних держав. Тому внутрішні процеси розвитку кожної
	національної держави будуть розглядатись у контексті та з врахуванням
	зовнішніх процесів насамперед у таких системах національних держав,
	тобто досліджуватись як органічне співвідношення частини й цілого в
	його динаміці. І в цьому питанні соціології необхідно позбутися тиску
	марксистської тези про відмирання націй і зменшення питомої ваги
	національних чинників у суспільному розвитку, адже й досі, наголошує
	Е.Ґідденс, національні держави не стали предметом теоретичного
	осмислення, а етнічні відмінності хоч і цікавили соціологів, але не
	отримали належного соціологічного обґрунтування.
Теза третя	Із цим тісно пов’язана така тенденція майбутнього розвитку
	соціології, як ретельне вивчення світової системи з такими її ключовими
	аспектами, як зростаюча складність міжнародного розподілу праці,
	розподіл влади, міжнародний військовий порядок. Усі ці явища, невідомі
	раніше, нині дедалі більше впливають на розвиток окремих національних
	держав і визначають його траєкторію.

111

Розділ I. Загальна теорія та історія соціології

Теза четверта	Усе викладене вище (тобто зростаюча системність світу і взаємо#
	залежність складових його частин) зумовлює таку особливість май#
	бутнього стану соціології, як розмивання традиційних меж між різними
	соціогуманітарними науками. Соціологія дедалі тісніше взаємодіятиме
	з антропологією; хоча перша вивчає «нас», а друга — «їх», щораз
	відчутнішою стає потреба дослідження спільного світу культури, який
	об’єднує все існуюче розмаїття. Соціологія буде зближуватися з історією;
	хоча перша вивчає сучасність, а друга — минуле, дедалі чіткішим стає
	переконання, що жодне явище сучасності не можна зрозуміти поза його
	історичними коренями. Те саме можна сказати і про дедалі міцніший
	зв’язок соціології з політичними науками та утворення на їх стику
	політичної соціології, і про аналогічні відношення соціології з еконо#
	мічними науками, в яких на перший план виходять нині соціологічні
	дослідження мотивів економічної діяльності людей, сфера їх виробничих
	інтересів і потреб.
Теза п’ята	На думку Е.Ґідденса, можна передбачити також зростаючу участь
	соціології у формуванні соціальної політики та її активність у впровад2
	женні реформ. Соціолог і політик, соціолог і державний діяч будуть
	співпрацювати у режимі діалогу. Передбачається, що важливі політичні
	ініціативи та законодавчі рішення ухвалюватимуться на основі ретельних
	соціологічних досліджень, які дадуть реальне знання суспільних процесів
	і спрогнозують можливі варіанти подальшого розвитку з їх різноманіт#
	ними наслідками. Саме соціологи здатні вчасно виявити зміни у світі й
	виникнення на їх підґрунті нових проблем, з якими раніше людство не
	зустрічалось і які вимагатимуть нових нестандартних рішень.
Теза шоста	У майбутньому зростатиме роль соціальних рухів у розвитку
	суспільства, таких як екологічний, жіночий і рух за мир тощо. На зміну
	старим типам соціальних рухів (як#от робітничий рух) прийдуть нові
	типи, про які людство ще не накопичило потрібних знань. Серед них
	Е.Ґідденс називає як приклад ісламську революцію, котра загрожує
	докорінно змінити геополітичну ситуацію в її усталених формах і межах.
	Вона виявилася цілковито несподіваною для соціології, яка протягом
	останнього часу не приділяла релігійним феноменам належної уваги.
Теза сьома	Наступну тезу Е.Ґідденс присвячує важливому питанню про взаємо2
	пов’язаність і тісніший зв’язок теорії і практики в соціології у
	майбутньому. Нині фактом є надвиробництво й надзвичайна різноманіт#
	ність соціологічних теорій, які конкурують між собою. Е.Ґідденс закликає
	соціологів раз і назавжди покинути кабінети і зануритися в реалії
	зовнішнього світу. Цей світ сьогодні змінюється на очах, стає систем#

112

Тема 4. Соціологія другої половини ХХ ст. Майбутнє соціології

Теза восьма

Теза дев’ята

нішим, коли одна його частина чи сфера не може існувати поза іншою. Тому соціологія в майбутньому будуватиме свої теорії шляхом копіткого

конструювання різних пластів соціологічного узагальнення, які зцементовані сукупністю емпіричних досліджень.

Далі увагу Е.Ґідденса привертає ідея уніфікації теоретичної мови соціології в умовах наявного нині плюралізму (тобто множинності) теорій, ідей і концепцій. Водночас він наголошує, що уніфікація не означатиме створення однієї#єдиної, істинно правильної теорії для всього світу, всіх часів і народів: єдине бачення соціальної реальності можливе тільки в тоталітарному суспільстві. Оскільки світ є різноманітним і складним, то й теорії, які його описують, також різняться між собою, висвітлюючи різні сторони суспільного буття. Е.Ґідденс переконаний, що в XXI ст. соціологія досягне стану синтезу, остаточно відмовившись від натуралізму та інших спроб пояснення соціальних явищ зовнішніми щодо соціуму засобами. Новий синтез відмовиться також від пояснень людської поведінки, що автоматично випливає із соціальних причин. Він буде спиратися на ретельні емпіричні дослідження суспільства і людської діяльності, які постійно змінюються; саме нове емпіричне знання допоможе будувати нові теоретичні пояснення мінливого світу.

І нарешті Е.Ґідденс передбачає, що навіть в умовах досягнення консенсусу і нового синтезу соціологічних теорій соціологія і в майбутньому залишиться предметом суперечок та дискусій. Цю постійну внутрішню дискусійність всередині соціології він вважає позитивним

чинником, який допомагає цій науці розвиватися, уникаючи догматизму, тобто перетворення її положень у незмінні й застиглі, такі, що не відповідають дійсності. З другого боку, соціологію і надалі критику# ватимуть ззовні, особливо незадоволені результатами соціологічних досліджень люди, бо ці соціологічні дані часто#густо відкривають малоприємні істини, на які так хочеться закрити очі. Не люблять соціологію і можновладці, особливо коли соціологічне розуміння існуючого стану речей не збігається з думкою владних структур. Хоч як парадоксально, каже Е.Ґідденс, але ми, тобто соціологи, повинні прагнути зберегти і в майбутньому таку дискусійність із приводу соціології, бо це є ознакою її потрібності у будь#якому суспільстві, виз# нанням її ролі у соціальних перетвореннях і загальному поступі людства.

113

Розділ I. Загальна теорія та історія соціології

ДЛЯ НОТАТОК

114

РОЗДІЛ І

Загальна теорія та історія соціології

ТЕМА 5

Основні етапи розвитку української соціології

116 Витоки української протосоціології

118 Початки української соціології

124 Розвиток української соціології у XX ст.

130Соціологічні дослідження українських учених в еміграції

115

Розділ I. Загальна теорія та історія соціології

Витоки української протосоціології

Витоки

соціального

пізнання

Соціальна думка України кінця ХVI — початку XVII ст.

Соціальна

філософія

Г.Сковороди

Ця лекція ставить за мету дати хоча й не повне, але достатнє уявлення про творення української соціологічної традиції, формування соціологіч# них поглядів. Цей процес був надзвичайно складний і болісний; плідні соціологічні розробки, які стали надбанням соціології в Україні, на довгий час залишилися призабутими, тому в деяких читачів навіть можуть виникнути скептичні запитання: мовляв, про яку соціологію в Україні може йтися? Хіба вона існувала? Чим можуть похвалитися українці в галузі соціологічної науки?

Спробуємо дати відповідь на ці запитання, зазирнувши вглиб історії.

Витоки соціального пізнання в Україні сягають сивої давнини, зокрема княжої доби (ІХ—ХІІІ ст.) і тісно пов’язані з буттям українського народу, формуванням української державності — Київської Русі, яка постала в результаті об’єднання східнослов’янських племен навколо політичного й культурно#економічного центру — Києва і Середнього Подніпров’я. Сліди#елементи соціологічної думки треба шукати у доробках найдав# ніших українських мислителів. До них належали київський митрополит Іларіон (в його проповідях і творі «Слово о законі і благодаті» спросто# вуються твердження про існування богообраного народу, висловлюється похвала діянням великого князя Володимира, славиться хрещення Русі),

Клим Смолятич, Володимир Мономах (у своєму відомому «Повчанні дітям» він дає настанови на праведне життя, справедливий соціальний устрій, закликає долати міжусобиці заради єдності землі Руської, громадянського миру).

Цікаві соціологічні спостереження виявляють полемісти середньої доби української історії Ю.Рогатинець, І.Вишенський, Ф.Прокопович, Г.Сковорода та інші. Виняткове місце в розвитку соціальної думки в Україні кінця ХVІ — початку XVII ст. належить мислителю Івану Вишенському (приблизно 1550—1620#ті рр.) з містечка Судова Вишня поблизу Львова. У його писаннях життя українського народу і боротьба в умовах національного, соціального й релігійного гніту стали центральними. Він прагне обґрунтувати вимоги свободи, рівності,

справедливості у сфері духу, покласти їх в основу життєдіяльності, громадського життя людини й народу.

Важливий вплив на становлення української соціологічної традиції має теоретична спадщина Григорія Сковороди (1722—1794). Він висуває теорію трьох світів (або «мирів»). Перший — великий «мир», що складається з безлічі світів; це Всесвіт — макрокосмос, якому немає меж.

116

Тема 5. Основні етапи розвитку української соціології

Український

фольклор як джерело соціології

Українська

література і публіцистика як джерело соціології

Два інші — це частини великого, малі світи: малий світ (мікрокосм, «мірок») і символічний світ Біблії. Кожний такий світ має дві натури:

зовнішню — матеріальну й внутрішню — духовну. Всі світи можна осягнути й пізнати; оскільки людина як мікрокосм є частиною цілого — макрокосму, то для пізнання природи сущих світів людина повинна насамперед пізнати саму себе. У цілому для Г.Сковороди звичним є постійне звернення від абстрактних загальних понять до конкретного життя і природи, релігійної традиції. У цьому йому часто допомагає символічне пізнання, яке вимагає безупинного осмислення, аналізу, інтерпретації. Найуживанішими символами для Г.Сковороди є зерно (рослина) як втілення людського життя, коло (куля) у значенні безупинного руху всякого буття, перлина, захована в черепашці, у розумінні поради — шукати у самому собі своє приховане єство. Тому зрозумілим стає основне гасло Г.Сковороди, звернене до людини, — «пізнай себе». Соціальним ідеалом Г.Сковороди є такий лад, де всі співжитимуть у співпраці, волі, рівності, де закони будуть протистояти тиранії.

Багатим матеріалом для соціологічного аналізу є український фольклор. Зокрема, народні казки, приказки, перекази, традиційні народні звичаї чітко окреслюють витоки людських взаємин, розвиток родинного й родового устрою, силу спільноти (громади), її законів і функцій. Тому до розвитку соціології чимало спричинилися українські етнографи; частково опрацювали фольклорні матеріали до генетичної соціології

І.Франко, М.Драгоманов, М.Сумцов, М.Чернишів, В.Гнатюк, Ф.Вовк, В.Щербаківський, М.Грушевський та інші. Чекають на подібне соціологічне опрацювання доробки Т.Рильського, М.Маркевича, П.Єфименка, В.Дашкевича, зібрані й видані у збірці «Українці: народні вірування, повір’я, демонологія» (К.: 1991). Інтерес для соціолога становлять також твори новітньої української літератури, в яких докладно розглядаються соціальні явища у житті українського грома# дянства, зокрема доля різних суспільних верств (твори Т.Шевченка,

М.Вовчка, І.Франка, І.Нечуя<Левицького, В.Стефаника, М.Черем< шини та ін.). Українська публіцистика на зламі ХІХ—ХХ ст. теж надає для соціологічного осмислення багато джерел (праці й есе М.Драго<

манова, І.Франка, Д.Донцова, С.Петлюри, В.Винниченка, М.Хвильо< вого, Ю.Липи, М.Шлемкевича та ін.).

117

Розділ I. Загальна теорія та історія соціології

Початки української соціології

Женевський

гурток

українських

соціологів

Перша

характерна риса розвитку української соціології кінця ХІХ —

початку ХХ ст.

Власне початком самостійних соціологічних праць слід вважати досліди женевського гуртка українських вчених 80-х рр. XIX ст. До нього належали передусім М.Драгоманов (якого багато дослідників називають піонером української соціології), С.Подолинський (представ# ник механістичної теорії в соціології) і Ф.Вовк. Вони друкують свої праці у часописі «Громада» (5 томів за 1878—1882 рр.) та інших виданнях. М.Драгоманов (1841—1895) розглядав соціологію як науку про суспіль# ство, закликаючи українських дослідників використовувати ідеї та принципи західної соціологічної думки. Він активно відстоює ідею про2 гресу, який у суспільних відносинах проявляється скасуванням неволі, панщини, здобуттям рівних конституційних прав; прогрес особи розглядається ним у тісному зв’язку з поступом людства в цілому. С.Подолинський (1850—1891) у своїх працях поєднує марксистські й соціал#дарвіністські погляди з програмою громадівства. Він вважає, що в суспільному житті діє закон боротьби за існування, але на відміну від соціальних дарвіністів визнає ще й дію закону зростання солідарності людей, яка втілюється у громадах. Тому для нього центр ваги припадає не так на боротьбу людей між собою, як на боротьбу людей з природою, загрозливим довкіллям. Своєрідна інтерпретація С.Подолинським дарвіністських законів полягає в тому, що у громадах відбувається просування нагору талановитіших і морально досконаліших людей, а не перемога фізично сильніших. Йому належить одна з перших праць соціологічного характеру — «Ремесла і хвабрики на Україні» (1880, Женева). Ф.Вовк (1847—1918) розглядає соціологію як науку насам# перед про громадське життя, в центрі якого перебуває людина. Його соціологічні погляди відзначаються еволюціонізмом: всі суспільні явища і форми є результатом повільного ступеневого розвитку зародків фізич# ної природи людини. Ця фізична природа людей є однакова, але відмінне довкілля зумовлює відмінності між людьми.

Отже, у тогочасній українській соціології домінує позитивізм, під впливом якого соціологічна теорія натуралізується, набуваючи форм

еволюціонізму, органіцизму, соціал#дарвінізму тощо. У цей самий період зароджується і поширюється у світі, не минаючи Україну, марксистська соціологія. Саме під впливом цих напрямів і течій перебувають учені, які започатковують соціологічні студії в Україні. Характерною ознакою їхньої діяльності є активна пропаганда положень, вироблених західною соціологічною думкою. Вчені цього часу не стільки продукували власні

118

Тема 5. Основні етапи розвитку української соціології

	нові ідеї, як засвоювали й поширювали вже вироблені. Таку позицію
	можна зрозуміти, якщо взяти до уваги те, що соціологія було наукою но#
	вою і до того ж запозиченою із Заходу; тому спочатку діяльність українсь#
	ких соціологів переважно скеровується на розробку й поглиблення ідей
	О.Конта, Г.Спенсера, К.Маркса та інших західних соціологів класич#
	ного періоду.
Друга	Другою характерною рисою означеного періоду є перехрещування
характерна	дослідницького поля соціології із суміжними соціогуманітарними науками.
риса	Оскільки власних фахових соціологів в Україні в ті часи практично не
	було, то соціологічні праці або праці з елементами соціологічного аналізу
	створюють філософи, економісти, етнографи та ін. Пізнє усамостійнення
	соціології як науки та перехрещування поля досвіду із суміжними
	дисциплінами зумовлює ту обставину, що представників таких наук, як
	українська філософія, історіософія та історія, географія, економіка,
	право, статистика слід розглядати як передвісників української
	соціологічної думки. Зв’язок соціології із цими науками настільки тісний,
	що на їх підґрунті з часом постали окремі соціологічні школи. Спільна
	початкова база соціології та інших сфер суспільного знання не тільки
	позначається на дослідженнях на початках розвитку української
	соціології, а й згодом має здебільшого вирішальне значення для праць
	на стику цих наук.
Соціологічні	Помітний внесок у розвиток соціології в Україні мають праці таких
аспекти праць	українських філософів, як П.Юркевич, В.Лесевич, К.Ганкевич,
українських	І.Федорович, О.Стронін. Так, І.Федоровичу належать «Афоризми» та
філософів	неопублікований твір «Організм соціальний». П.Юркевич (1827—1874)
	під впливом Г.Сковороди детально розвиває тезу про людину як істоту
	насамперед внутрішнього духовного життя, пов’язаного з українською
	ментальністю. Як засновник школи «філософії серця» він виразно
	наголошує на значенні серця та почувань, а не лише і не стільки на
	значенні розуму, в житті людини. Серце для П.Юркевича є центром
	усього тілесного й духовного життя людини, місцем зосередження всіх
	вітальних (від лат. vіtа — життя) сил, дій, рухів, бажань, почувань і думок.
	Представник позитивізму в Україні О.Стронін (1827—1889) велику
	увагу приділяє проблемі суспільства. Він є автором твору соціологічного
	спрямування «История общественности» (1886), де розвиває механіс2
	тичну теорію суспільства, шукаючи підтвердження своїх думок в
	аналогіях з природою. Спільною рисою всіх суспільств, на його пере#
	конання, є їхня пірамідальна будова: на вершині піраміди — активна
	меншість, аристократія, внизу — більшість, демократія. Така пірамі#

119

Розділ I. Загальна теорія та історія соціології

	дальна будова суспільства забезпечує його рівновагу, бо, згідно з зако#
	нами фізики, без широкої і нерухомої основи немає стійкості предмета.
	Меншість угорі постійно розхитує піраміду і не допускає застою суспіль#
	ства, але центр ваги міститься власне в основі, гарантуючи сталість
	існування будь#якого суспільного організму, його незнищенність.
Соціологічні	Сміливі концепції розвитку українського суспільства, народу, нації,
аспекти творів	держави, взаємин провідних одиниць і громади висувають українські
українських	історіософи та історіографи — автор «Истории Руссов», далі старша
істориків	й молодша народницькі школи: М.Костомаров, О.Лазаревський,
	В.Антонович, П.Куліш, М.Драгоманов, М.Грушевський та інші. У
	новодержавницькому напрямі соціологічним мисленням позначена
	творчість В.Липинського та С.Томашівського.
Історико2	Найпослідовніше поглиблює свої історичні дослідження соціологіч#
соціологічний	ними студіями і вперше в українській історіографії застосовує історико2
метод	соціологічний метод М.Грушевський (1866—1934). Здобувши європей#
М.Грушевського	ське визнання за теоретичне обґрунтування власної схеми історії України
	як самостійного процесу розвитку українського народу, він 1903 р. був
	запрошений до Парижа прочитати курс лекцій з цієї проблематики. Під
	час перебування за кордоном М.Грушевський має змогу ознайомитися
	із сучасними йому ідеями соціологів Е.Дюркгайма та М.Вебера, які
	суттєво вплинули на його наукову позицію. Саме відтоді він стає не прос#
	то істориком, а істориком2соціологом. Він особливо плідно використовує
	свій історико#соціологічний метод у дослідженнях давньої історії, тісно
	пов’язуючи його здобутки із сьогоденням. «Думаю, ми стоїмо на порозі
	нового сміливого і багатого наслідками руху в сфері соціальних наук, —
	стверджує він, — і, зокрема, соціології теоретичної і генетичної». Тобто,
	на його думку, виконавши історико#соціологічний аналіз минулого, ми
	знайдемо шлях до розуміння сучасних процесів, а також майбуття.
	Звідси стає зрозумілою й назва його праці «Початки громадянства.
	Генетична соціологія», у якій він зазначає, що в час глибокого
	соціального перелому більш ніж будь#коли потрібні ґрунтовні студії
	соціальної еволюції «від самого споду», від її найбільш ранніх стадій
	починаючи. Саме у цій праці закладені основні думки М.Грушевського
	як соціолога.
	Він чітко окреслює власний аспект у розумінні розвитку людства,
	висловлюючи сумнів у правомірності як позитивістських (включно з
	марксизмом), так і суто психологістських підходів і поглядів на природу
	соціальної еволюції. Оригінальність концепції М.Грушевського полягає
	насамперед у системі пріоритетів. Він обґрунтовує неможливість

120