13) Київська Русь під час правління нащадків Ярослава Мудрого. Володимир Мономах.

Згідно із заповітом Ярослава Київ переходив до старшого сина Ізяслава. Решта земель розподілялась за старшинством між іншими синами і племінниками: Чернігівщина відійшла до Святослава Ярославича. Переяславщину отримав Всеволод. Задум Ярослава полягав у тому, щоб кожний із синів по черзі обіймав київський престол; щойно в якомусь із князівств звільнявся престол, як відбувалося пересування братів на щабель вище і ближче до Києва. Таким чином, надаючи кожному з синів можливість правити в Києві, Ярослав сподівався уникнути запеклої боротьби за одноосібну владу. Але насправді заповіт Ярослава поклав початок роздробленості руських земель. Мирні стосунки між нащадками Ярослава Мудрого, який помер 1054 р., тривали недовго. Через 15 років по його смерті союз Ярославичів розпався. Це сталося 1068 р. Тоді на руські землі вторглось нове плем'я кочовиків — половців, які розбили військо київського князя Ізяслава на річці Альта і поставили Київ перед загрозою нападу. Нерішучість і безпорадність князів обурила киян, які, піднявши повстання з вимогою самотужки боротися з половцями, вигнали Ізяслава з Києва, проголосивши київським князем полоцького князя Всеслава, який на той час перебував у полоні за спробу відділитися від Києва. Ізяслав утік до Польщі і за підтримкою польського короля посів київський престол удруге. Але незабаром спалахнула боротьба між Ізяславом та його братами Святославом Чернігівським і Всеволодом Переяславським, до якої залучились вже й онуки Ярослава Мудрого, які теж намагалися відстоювати свої права. Стосунки між князями ставали дедалі заплутанішими, а розбрат гострішим, оскільки кожен за Ярославовим законом мав право на декілька столів, у тому числі й на київський. Зрозуміло, князівськими чварами користувалися половці, які посилили свій тиск на кордони Русі. Покласти край князівським чварам, впорядкувати стосунки між князями, організувати їх спільну боротьбу проти половців був покликаний об'єднавчий з'їзд князів, що відбувся 1097 р. в Любечі. Князі, що прибули в Любеч, ухвалили припинити усобиці та скасували порядок престолонаслідування, запроваджений Ярославом Мудрим. Кожен князь мав володіти тими землями, які успадкував від батька. Проте Любецький з'їзд не зміг припинити ворожнечу між князями, і незабаром вона спалахнула знову, що ніяк не сприяло єдності Київської Русі, особливо в умовах половецької загрози і заворушень населення Києва та інших міст. Так, 1113 р., під час повстання у Києві, бояри і купці звернулися до переяславського князя  Володимира Мономаха (Онука Ярослава Мудрого) з проханням посісти київський стіл. Це був дуже авторитетний на той час князь, особливо завдяки його походам на половців 1103, 1109, 1110 і 1111 рр., перемоги в яких надовго відкинули половців від кордонів Русі. Дванадцять років правління в Києві Володимира Мономаха (1113 – 1125) були для Русі часами миру і спокою. Вмілою політикою він підкорив своїй владі удільних князів, зокрема приборкав чернігівських князів Ольговичів, прибрав до рук найвіддаленіші руські землі. Одночасно Володимир Мономах «Уставом», що доповнював «Руську Правду», обмежив безконтрольну діяльність князівських урядників. Зміцнилося знову міжнародне становище Русі, що відбилося на династичних зв'язках: сам Мономах був одружений з дочкою англійського короля, сестра вийшла заміж за німецького імператора, а донька — за угорського короля. По смерті Володимира Мономаха 1125 р. спадкоємцем на київському столі став його син Мстислав Володимирович, який продовжував політику батька. Проте його наступники знову почали боротьбу між собою за першість на Русі. Отже, її політична єдність була тимчасовою. Зростання натурального господарства і розширення приватної власності на землю у Київській Русі, як і в інших державах середньовічної Європи, зумовлювало поступове відособлення місцевих князівств і послаблення влади київського князя. Найзначнішими князівствами на території сучасної України були Київське, Чернігівське, Переяславське, Галицьке і Волинське, а ті у свою чергу поділялись на уділи. Київ тривалий час вважався державним і духовним центром: там знаходився великокнязівський стіл і кафедра митрополита. Але київські князі, вже не мали влади над усією Руссю. Центри реальної державної влади перемістилися в князівства, які не визнавали над собою зверхність Києва. Київська земля була на Русі найбагатшою. Тут налічувалося 45 міст і з них найбільше — Київ. Це було найбільш заселене князівство, досить економічно розвинуте та найбільш укріплене. За володіння Києвом між князями точилася постійна боротьба, оскільки він залишився символом великокнязівської влади і політичної першості. 1155 р. Києвом заволодів син Володимира Мономаха Юрій Довгорукий. Але через два роки він раптово помер, не встигши зміцнити великокнязівську владу. У подальшій боротьбі за Київ Київщина зазнала багато лиха. 1169 р. справжній погром у Києві вчинив володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський. Такі дії сприяли занепаду Київської землі. У політичній залежності від Києва перебувало Переяславське князівство. Переяслав відігравав важливу роль у боротьбі з половцями. Укріплення, збудовані переяславцями, були захистом не лише для прикордонного міста, а й усієї Русі. У складних умовах, коли послаблювалось Київське князівство, переяславські князі підтримували політичні зв'язки з Володмиро-Суздальським князівством. Найбільшим князівством Південної Русі було Чернігівське, де правила династія князів Ольговичів. У середині XII ст. від Чернігова відокремилось Новгород-Сіверське князівство, а згодом й інші, дрібніші. Ольговичі постійно претендували на київський стіл. Беручи участь у міжусобній боротьбі, часто залучали до неї половецьких ханів, з чиїми володіннями межувала Чернігівщина. Однією з відомих подій другої половини XII ст. був похід проти половців новгород-сіверського князя Ігоря Святославича 1185 р., який закінчився поразкою. Він став сюжетом для давньоруського поетичного твору «Слово о полку Ігоревім». Роздроблення держави Київської Русі підривало міць Русі перед зовнішньою загрозою. Разом із тим прикметами того часу були процвітання ремесел і торгівлі, розквіт міст, піднесення матеріальної і духовної культури в окремих князівствах.

14) Феодальна роздробленість Київської Русі. XII—XIII ст. на Русі — період феодальної роздробленості. Її причини корінилися у тогочасних виробничих і суспільних відносинах, які розвивалися на базі піднесення продуктивних сил у сільському господарстві й ремеслі. Розвиток феодального ладу і його утвердження на всій території Давньоруської держави привели до виділення окремих областей — «земель» — та їхніх центрів, через натуральний, а отже — замкнутий характер феодальних господарств, слабо зв’язаних поміж собою. Місцеві економічні інтереси в умовах натурального господарства породжували прагнення до відособлення: ставши землевласниками-вотчинниками, дружинники — колишня опора великого князя київського — пройнялися «земськими» інтересами. Вимагаючи служби й матеріальних витрат, влада Києва почала їх обтяжувати.

Водночас посилення феодального гноблення смердів боярами-вотчинниками викликало опір трударів. В умовах розгортання в окремих землях Русі народних виступів — «коромол» — великий князь київський не мав уже змоги забезпечити інтереси феодалів на всій території держави. Удільні князі й бояри створювали апарат влади ближче до своїх вотчин. Роль центру регіональних політичних сил почало відігравати головне місто землі. Тут знаходилася резиденція удільного князя, який в інтересах місцевого боярства дедалі енергійніше домагався відособлення від Києва.

Отже, роздробленість була природним наслідком розвитку феодальною ладу. Вона мала й певне прогресивне значення, оскільки супроводжувалася піднесенням економіки в окремих землях. Разом з тим втрата державної єдності й князівські міжусобиці підірвали міць Давньоруської держави. З цього скористалися зовнішні вороги — половці, лицарі-хрестоносці, феодали Польської й Угорської держав, та ін. їхні напади на Русь значно почастішали. Однак послаблення зовнішньополітичних позицій не завадило розвиткові внутрішніх соціально-економічних процесів: у період феодальної роздробленості на базі зростання продуктивних сил на Русі складалися й зміцнювалися передумови для нового, міцнішого об’єднання в майбутньому руських земель у єдиній державі.

У процесі роздробленості в середині XII ст. єдина до цього Давньоруська держава розпалася на ряд окремих земель (князівств): Київську, Володимиро-Суздальську, Новгородську і Псковську, Галицько-Волинську. Рязанську, Смоленську, Полоцько-Мінську, Переяславську та ін.

В них відбувалися розвиток і зміцнення місцевого державного апарату та збройних сил. Влада й управління в деяких землях будувалися за принципом васалітету. На чолі землі стояв князь, нерідко титулований великим князем. Він спирався на постійну військову дружину, з якої виходили військові слуги — «ми- лостники», котрі разом з міською верхівкою підтримували своїх князів у їхній боротьбі проти опозиції великого боярства. Князівство-земля, в свою чергу, поділялося на менші князівства, або «волості». Сюди великий князь призначав адміністраторів: посадників, тисяцьких, вірників, тіунів. В окремих землях — «уділах» — князівства сиділи менші князі — васали великого князя.

Для вирішення важливих питань князь збирав боярську раду; відбувалися також князівські з’їзди своєї землі. Роль віча у головних містах земель дедалі більше занепадала, хоча в ряді міст (наприклад, у Новгороді, Києві) воно діяло і надалі. Військові слуги й управителі повинні були забезпечити володарювання великого князя, придушуючи виступи смердів і городян. Водночас на Русі зберігалися монархія з номінальним центром у Києві, а також єдина руська православна церква із центром-митрополією в тому ж Києві.

Кожна руська земля мала свої особливості політичного устрою. Так, у результаті тривалої боротьби місцевого боярства проти князів у Новгороді та Пскові уторилися боярські республіки, із інших землях (зокрема у Володимиро-Суздальській) перемогла міцна князівська влада, в Галицько-Волинській великий вплив на політичне й соціально-економічне життя справляло боярство, хоча в окремі періоди тут зміцнювалася влада князя.

У період феодальної роздрібненості вперше в Київському літопису (1187 р.) з’являється назва «Україна». Деякі історики та філологи виводять назву цього слова від «окраїна», маючи на увазі, що Україна — менша частина Росії, тим більше, що пізніше в офіційних документах російського самодержавства з’являється термін «Малоросія». Але уже сам той факт, що слово «Україна» ми знаходимо ще у 1187 році, тобто в той час, коли ще не існувало великої Російської держави, по відношенню до якої Україна могла бути окраїною, заперечує подібне припущення. Більш вірогідно, що слово «Україна» вживалось у значенні «край», «країна». Саме так пояснює походження цього слова і М. Грушевський. До речі слід сказати, що на протязі ще тривалого часу та держава, яка склалася з центром у Москві і зараз називається Росією, мала офіційну назву Московське царство або Московія.

15) Боротьба Русі проти монгольської навали та встановлення золотоординського іга. На той час, коли Київська держава розпалася на окремі самостійні землі — князівства, в Центральній Азії склалася нова могутня Монгольська держава. 1206 р. її об'єднання завершив хан Темучин (його називають Чингісханом, тобто великим ханом). Створення ним централізованої системи державного устрою та боєздатного війська давало можливість завойовувати нові території сусідніх народів. Протягом першої чверті XIII ст. монголи здійснили масштабні завоювання в Китаї, Середній Азії та Закавказзі, після чого опинилися біля кордонів Русі. Для організації відсічі загарбникам було створено об'єднане русько-половецьке військо, в якому взяли участь багато руських князів із своїми дружинами. Та через незгоду між князями під час походу у битві на річці Калка 1223 р. руське військо зазнало нищівної поразки, яка відкрила монголо-татарам шлях на Русь. Переслідуючи руські дружини до Дніпра, далі загарбники йти не наважилися через великі втрати, що завдали їм русичі. Після смерті Чингісхана (1227) його спадкоємці знову вирішили здійснити похід на Русь, який розпочався 1237 р., очолений ханом Батиєм. 1237—1238 рр. Батиєва орда спустошила землі князівств Південно-Східної Русі. 1239 р. монголо-татари рушили на князівства Південно-Західної Русі. Вони дощенту зруйнували Переяславську і Чернігівську землю. Восени 1240 р. був обложений і Київ, який був узятий після кількаденного штурму 7 грудня. Залишаючи за собою згарища і руїни, військо Батия розорило Волинську і Галицьку землю, вторглося в межі Польщі, Угорщини й Чехії. Знекровлені Руські землі опинились під владою монгольської держави – Золотої Орди. Поневолене населення було обкладено численними податками, мусило відбувати виснажливі повинності, нещадно грабувалися селяни і ремісники, молодь забирали в рабство. Золотоординські хани перетворили місцевих князів та бояр на своїх слухняних васалів, намагаючись увічнити роздрібненість Русі. Кожен князь мусив їздити в Орду, щоб отримати з рук хана ярлик (грамоту з дозволом) на право управління своїми землями. Київська, Переяславська і Чернігово-Сіверська земля увійшли до одного з західних улусів (провінції) Золотої Орди. Там постійно кочувала татарська орда, готова в будь-який час до збройного нападу. У Києві правив золотоординський намісник-баскак, який контролював місцеву владу, відав збиранням данини і обліком населення. Формально визнавши владу хана, відносну незалежність продовжувало зберігати лише Галицько-Волинське князівство. Золотоординське панування стало тяжким випробуванням для руських земель.

16) Політичний устрій та соціально-економічний розвиток Київської Русі. Основою господарства в давній Русі залишалося землеробство. Воно було орне, або вогнево-вирубне, або перелогове. Через це в цілому забезпечувалися сталі врожаї. Русичі займались також тваринництвом, городництвом, садівництвом, бортництвом, мисливством тощо. В містах та селах розвивалися ремесла, яких у Київській Русі налічувалось понад 60: залізоробне, ювелірне, гончарне, деревообробне, ткацтво тощо. Розвивалась торгівля, особливо зовнішня, в чому особливо були зацікавлені власники землі. Вивозили шкіри, хутра, мед, віск, зерно, сіль, а привозили різні предмети розкоші: тканини, металеві та скляні вироби, зброю, прикраси, рідкісні фрукти та овочі, вино та ін. Верхній щабель давньоруського суспільства становили князі, бояри, ліпші люди — дружинники, священики, далі йшли купці і ремісники, а за ними — селяни. Між ними існували певні системи відносин (залежності). Основною власністю була земля. Поступово в руках бояр та князів зосередились великі земельні володіння, які успадковувались від батька до сина. Таке володіння називалось вотчиною. У вотчині, вироблялося все необхідне для життя так само, як і в селянському господарстві. Тому таке господарство називалось натуральним. Селяни перебували в залежності від князя чи боярина, але разом із тим, за окремим винятком, мали і свої земельні наділи і вели своє господарство. Селяни відбували панщину (працювали на полі господаря землі) та платили оброк — натуральний чи грошовий. За своїм політичним устроєм Київська Русь була ранньофеодальною державою, де пережитки первісного ладу співіснували з елементами феодальної організації. За формою правління це була монархія, бо на чолі держави стояв великий князь, що видавав закони, управляв державою, очолював військо й чинив суд. Але влада князя не була абсолютною, вона обмежувалась боярською владою та вічем (народними зборами). Поступово на Русі склалися васальні відносини між великим князем та удільними князями та боярами, у свою чергу, залежними від них були дрібніші власники землі. Таку систему відносин називають «феодальною драбиною». Після політичного розпаду Київської Русі на удільні князівства склався новий тип управління: спільне правління князів-родичів з роду Володимира Великого, з одного боку, та їхніх суверенів з іншого, що зумовило утворення конфедерації руських князівств, що дістало назву «колективного сюзеренітету».