17) Характерні риси та особливості розвитку культури Київської Русі.

Русь відзначалася високим рівнем культурного розвитку. Феномен її незвичайного зльоту нерідко пояснюють тісними контактами Русі з Візантією — спадкоємицею традицій античної цивілізації, а також з іншими передовими країнами Європи. Безперечно, вплив ззовні, особливо з боку Візантії, позитивно позначався на розвиткові Русі, але досягнення європейських культур потрапляли на Русі в добре підготовлений грунт.

На етапі завершення формування Київської Русі її культура збагатилася новими здобутками. Найважливішим серед них була писемність.

З часів Володимира Святославича у Києві, Новгороді та інших великих містах відкривалися школи грамоти, у яких вчилися діти «нарочитої чаді», тобто бояр, старших дружинників, духовенства. «Повесть временных лет» повідомляє, що Ярослав Мудрий «прийде к Новгороду, собра от старости поповых детей 300 учити книгам». Крім державних шкіл, на Русі практикувалося й приватне навчання. Так, Феодосій Печерський дістав освіту в невеличкому Курську, де навчався в «єдиного учителя» та, за словами Нестора, швидко осягнув усі «граматики».

Для продовження і поглиблення освіти при храмах і монастирях, а також у князівських дворах засновувалися бібліотеки. Ярослав Мудрий створив бібліотеку Софії Київської, його син Святослав наповнив книгами комори свого палацу.

При церковних і монастирських бібліотеках існували спеціальні майстерні, де переписувалися або перекладалися з іноземних мов книги — здебільшого церковні, але й філософські та юридичні трактати, твори, які містили відомості зі світової історії, географії, астрономії.

На базі монастирських бібліотек розвинулися вітчизняні літописання, література. У Софії Київській був укладений перший давньоруський літописний звід 1037—1039 рр., написане й проголошене митрополитом Іларіоном славнозвісне «Слово о законе и благодати», створений «Изборник» 1073 р. — фактично перша давньоруська енциклопедія. У Печерському монастирі наприкінці XI — на початку XII ст. працював один із провідних літописців того часу Нестор — автор «По вести временных лет». Славу видатного публіциста мав у XII ст. Володимир Мономах, перу якого наловить широко відоме «Поучение» дітям. Вершиною давньоруської літератури стало «Слово о полку Ігоревім», у якому З особливою силою прозвучала ідея єдності Русі.

Складовою частиною давньоруської культури була усна народна творчість — епічні пісні, перекази, билини В них відображалися важливі історичні події та явища, прославлялися захисники вітчизни від іноземних загарбників.

На Русі розвивалася й музична культура, котра сягала своїм корінням в глибоку язичницьку старовину. Музика, пісні, танці, театралізовані вистави супроводжували всі родинні, культові та землеробські свята. Після прийняття християнства набирає поширення хоровий спів. Розквіт музично-театрального мистецтв засвідчують знахідки гудків, гусел, а також фрески Софії Київської і із зображеннями оркестру з семи виконавців, які грають на флейті, трубі, лютнях, гуслях, органі.

Разом із християнством на Русь прийшла і монументальна культова архітектура. Величні православні храми виражали уяву сучасників досконалістю архітектурних форм і пишното внутрішнього оздоблення.

Високого рівня в Київській Русі досягло декоративно-прикладне мистецтво. Орнаментальні композиції, чимало елементів яких походили ще з язичницької давнини, вживалися мри оздобленні предметів побуту, зброї, металевого посуду, прикрас, особливою декоративністю відзначалися твори художнього ремесла, виготовлені в техніці черні, наприклад срібні окуття рогів тура (курган Чорна могила в Чернігові), срібні широкі пластинчасті браслети-наручі, прикрашені сюжетним орнаментом, зображеннями фантастичних звірів і птахів.

Археологічні дослідження Києва, Новгорода, Старої Ладоги, Пскова, Звенигорода та інших міст виявили велику кількість виробів з різьбленого дерева. Різьбою по дереву прикрашалися фасади зрубових будівель, човни, судна, сани тощо. Далеко за межами Київської Русі були знані давньоруські різьбярі по кістці, Вони виготовляли скриньки, образки, держаки для ножів і дзеркал, шахи, шашки та ін.

18) Галицько-Волинська держава - спадкоємиця Київської Русі. Наприкінці XII — у першій половині XIII ст. князівства Середнього Подніпров’я — Київське, Чернігово-Сіверське та Переяславське через низку обставин (нескінченні князівські усобиці, певну зміну світових торговельних шляхів, активізацію нападів кочівників, відтік населення з південних районів тощо) економічно Та політично занепадають. Монгольська навала посилила та по’глибила руйнівні процеси в цьому регіоні.

Іншою була ситуація в південно-західній частині Русі, де 1199 р. з’явилося нове державне об’єднання — Галицько-Волинське князівство. Майже впродовж півтора сторіччя воно відігравало надзвичайно важливу роль у житті східних слов’ян.

Державний розвиток Галицько-Волинського князівства відбувався в кілька

I етап (1199—1205) — утворення та становлення. Спираючись на середнє і дрібне боярство та міщан, волинський князь Роман у 1199 р. придушує опір великих бояр і об’єднує Галичину й Волинь. Сміливий воїн, талановитий політик, жорстокий володар, князь веде активну зовнішню політику. Переможні походи проти Литви та Польщі помітно підняли його авторитет та посилили вплив на Русі. Вже 1202 р. Роман оволодіває Києвом і стає великим князем. Літописець називає його «самодержцем всея Русі».

Проте галицько-волинському князю не вдалося об’єднати Русь. У 1205 р. він трагічно загинув поблизу польського містечка Завихоста під час сутички з вояками краківського князя Яешка Білого.

II етап (1205—1238) тимчасовий розпад єдиної держави. Зі смертю Романа розпочинається майже 30-річний період боротьби за галицький стіл. Характерною рисою державного життя у цей час була енергійна боротьба за відновлення державної єдності Данила Галицького, яка успішно закінчилася 1238 р.

III етап (1238—1264) — об’єднання та піднесення, активна боротьба із золотоординським ігом. Відновивши єдність, Галицько-Волинське князівство набирає сили та відвойовує втрачені позиції. Навесні 1238 р. Данило розгромив тевтонських лицарів Добжинського ордену під Дорогочином. Незабаром він знову поширює свій вплив на Київ, у якому залишає управляти свого воєводу Дмитра. Відчуваючи реальність постійної загрози із Заходу і Сходу, зводить низку міст-замків (Данилів, Кременець, Угровеськ та ін.).

На початку монгольського нашестя Данила Галицького не було в князівстві: він перебував в Угорщині та Польщі, де намагався схилити феодальну верхівку цих держав до утворення антимонгольського воєнного союзу.

Коли полчища Батия рушили в Угорщину, Данило повернувся на рідні землі. Тут його чекали не тільки значні демографічні втрати, руїни та згарища, а й чергове зіткнення зі свавіллям галицьких бояр, які запросили на престол маріонеткового чернігівського княжича Ростислава. Одержавши 1245 р. у битві під галицьким містом Ярославом перемогу над військами Ростислава, Данило знову відновлює єдність Галицько-Волинського князівства. У тому ж 1245 р. князь змушений їхати до Золотої Орди, щоб одержати ярлик на управління землями. Формально визнавши залежність від хана, Данило намагався тим самим виграти час для збирання сил та підготовки вирішального удару по золотоординцях. Географічна віддаленість від Орди створювала для цього сприятливі умови: сюди майже не навідувалися ханські баскаки, тут не проводилися тотальні переписи населення з метою обкладення даниною; головний обов’язок князя полягав лише в наданні хану допоміжних зброй­них формувань під час його походів на Польщу та Литву.

За цих обставин Данило мав змогу сконцентрувати увагу на посиленні боєздат­ності, внутрішньому зміцненні та централізації князівства. Активно укріплялися старі міста та зводилися фортеці нового типу, розташовані на горбах і з кам’яними стіна­ми; відбулася реорганізація війська: було сформовано піхоту, переозброєно кінноту (особливу увагу зосереджено на важкоозброєній кінноті, ударів якої, як правило, не витримували татари).

Водночас з політикою внутрішнього зміцнення князівства Данило Галицький у зовнішньополітичній сфері намагається створити антиординську коаліцію. Князь не тільки примирюється, а й налагоджує союзницькі відносини зі своїми колишніми ворогами — Польщею, Угорщиною та Литвою. Шлюб дочки Данила та володимиро- суздальського князя Андрія Ярославича, молодшого брата Олександра Невського, скріпив воєнний союз двох найвпливовіших руських князів. Ці зовнішньополітичні кроки галицько-волинського князя не привели до утворення антиординської коаліції. По-перше, основні інтереси західних сусідів Данила були зосереджені на Заході, а не на Сході. По-друге, у 1252 р. Золота Орда завдала спустошливого превентивного удару по Володимиро-Суздальському князівству, внаслідок якого князь Андрій втратив свій стіл і втік до Швеції.

Скориставшись скрутним становищем Данила Галицького, Римський Папа Інокентій IV пообіцяв галицько-волинському князю реальну допомогу в боротьбі з золотоординцями та королівську корону за умови укладення унії руської православної церкви з католицькою під покровительством Папи. Намагаючись використати всі сили для боротьби проти іга, Данило погоджується на ці умови. У 1253 р. в місті Дорогочині відбувається його коронація. У цьому ж році Папа Римський оголошує Хрестовий похід проти татар, до участі в якому закликав Польщу, Чехію, Померанію та Сербію. Проте через низку причин (більшість названих країн були втягнуті в боротьбу за австрійську спадщину, їх роздирали внутрішньополітичні негаразди, не могли вони забезпечити й кількісної переваги над військовими формуваннями монголів) плани ще одного хрестового походу так і залишилися нездійсненими. Не відчувши реальної допомоги з боку папської курії, Данило розриває угоду з Ватиканом і вступає у відкриту збройну боротьбу із Золотою Ордою.

Наприкінці 1254 р. Данило Галицький перейшов у наступ проти військ Куремси, який намагався окупувати галицьке Пониззя. Внаслідок вдалих та рішучих дій князю вдалося відвоювати в кочівників землі вздовж Південного Бугу, Случі та Тетерева. До його планів входило визволення Києва, але саме в цей час литовський князь Міндовг розриває укладений 1254 р. військовий союз, який було скріплено заручинами сина Данила — Шварно та дочки Міндовга. Це різко змінює ситуацію — протягом 1255 — 1256 рр. безперервно триває протистояння з Литвою.

Змінивши слабкого Куремсу на досвідченого Бурундая, якого літописець називає «безбожним, лихим, окаянним», Орда розпочинає 1258 р. новий масований наступ. Не маючи сил для протидії, Данило Галицький під тиском вимог Бурундая був змушений віддати наказ про знищення укріплень Володимира, Луцька, Львова, Кременця, Данилова та інших міст. Збереглися лише оборонні споруди неприступного Холму. Саме в цьому місті після серйозної хвороби 1264 р. помирає князь Данило.

IV етап (1264—1323) — стабільність та піднесення.

V етап (1323—1340) — поступовий занепад.

19) Включення українських земель до Великого князівства Литовського та Польщі. У XIV ст. Волинь і Наддніпрянщина, тобто велика частина сучасної України, перейшли під владу Великого князівства Литовського. Це сталося після того, коли перестала існувати Галицько-Волинська держава, яка до 1340 р„ тобто до смерті останнього з роду Романовичів, князя Юрія II, залишилась останнім оплотом української державності.

Литовська держава виникла в XIII ст. у боротьбі з Німецьким орденом і Галицько-Волинським князівством. Литовські племена ще з давніх часів своїми нападами завдали багато лиха українським та білоруським землям, а тому з ними вели жорстоку боротьбу київські та галицько-волинські князі. У результаті цього литовці змушені були піддатися впливу вищої політичної культури сусідніх держав. Тому вони прийняли як зразок для себе державну організацію сусідів, основи християнства, наблизились до побуту і культурного життя України і Білорусії. Українська мова стала мовою литовської аристократії.

Першим великим князем литовським став Міндовг (1230—1263). Один із наступників Міндовга великий князь Гедимін (1316—1341) завершив приєднання західноукраїнських (білоруських) земель, розпочате його попередниками, які використали ослаблення Давньоруської держави. Після цього Гедимін приступив до приєднання південно-західних, тобто українських земель.

Під владою Литви у другій половині XIV ст. опинилась велика територія — майже половина колишньої Київської держави.

Як бачимо, доля українського народу складалася після падіння Київської та Галицько-Волинської держав нелегко. Пояснюється це, перш за все, невигідним у військово-політичному відношенні положенням України. Знаходячись у центрі Європи між великими і сильними монархіями, українські землі з усіх боків притягали до себе апетити загарбників. Саме цим, а не «відсталістю» і «нездатністю» українців пояснюється те, що доля української державності, як і доля народу була такою трагічною. І минуло багато часу, коли лише в 1945 р. після повернення Закарпаття до складу України народ її возз’єднався. І хоч Україна до недавнього часу не мала своєї державності, це возз’єднання стало територіальною основою для будівництва власної держави.

Як уже відзначалось, більша частина території України ввійшла до складу Литовського князівства, а давньоруська, тобто в значній мірі українська мова стала державною, якою писалися офіційні документи. Чимало норм права, назви посад, системи адміністрації були сприйняті в Литві з Київського і Галицько-Волинського князівств. Частина литовських князів і бояр розмовляла давньоруською мовою, яка разом з православною релігією мала привілейоване становище.

Слід відзначити, що литовські князі здобули ці землі май- иел°) же без боротьби. Населення не чинило їм опору, прихильно зустрічаючи нову владу. Це пояснюється тим, що Литва вела боротьбу з монголо-татарами і своїми військовими силами могла захистити Україну від монгольської навали, що було найважливішою життєвою потребою народу. Крім того, литовські князі здобули собі довір’я тим, що нічим не відрізнялись від місцевих панів: майже всі були православної віри, були пройняті традиціями старої української культури, поважали місцеві звичаї. «Ми старини не рухаємо і новини не вводимо» — під таким лозунгом проходило становлення нової влади. У народу України лишилися його господарські установи, правові форми і традиції. На перший погляд могло б навіть здатися, що Литовська держава — це є продовження давньої української державності.

Таке враження ще більше посилюється у зв’язку з тим, що держава називалась Литовсько-Руським князівством. Якщо вживати сучасні терміни, то це князівство являло собою феодальну, поліетнічну, литовсько-русько-українсько-білоруську державу і елементами федеративного устрою і певною автономією українських та білоруських земель. У цій державі українцям і білорусам, порівнюючи з народом, який попав у залежність до монголо-татар, жилося непогано.

Але в дійсності Литва внесла значні зміни в устрій нашого краю. Перш за все, князівство Литовське відрізнялося від Київської держави тим, що в ньому вся влада була сконцентрована в руках великого князя. Литва не розпалась на окремі князівства, а залишалась єдиною. Великий князь мав майже необмежену владу — молодші князі були лише виконавцями його волі.

Після смерті у 1377 р. Ольгерда великим князем литовським став один з його синів — Ягайло. Але проти нього виступили його брати й інші родичі. Велику загрозу для Литви, як і для Польщі, становив Тевтонський орден. Щоб зміцнити свою владу і сили в боротьбі з німецькими лицарями, Ягайло погодився на пропозицію польських феодалів про укладення унії між Литвою і Польщею,

14 серпня 1385 р. недалеко від Вільно у замку Крево Ягайло й польські посли підписали акт про унію, за якою Ягайло одержав польську корону і руку польської королеви Ядвіги. За це він мав приєднати до Польщі литовські і українські землі, прийняти католицтво і охрестити все литовське населення. Унія призвела до значного погіршення становища українців.

Польські магнати скористались уніс ю насамперед для оволодіння Галичиною. У 13 87 році Польща за вирішальною участі литовсько-українських військ на чолі з князем Вітовтом відвоювала в Угорщини галицькі землі й закріпила їх за собою.

20) Кревська унія: причини, зміст, наслідки 14 серпня 1385 р. в литовському місті Крево була укладена унія між Великим князівством Литовським і Польським королівством. Кревська унія 1385 року — угода про династичний союз між Великим князівством Литовським і Польщею, за яким великий князь литовський Ягайло, одружившись з польською королевою Ядвігою, проголошувався польським королем. Причини Кревської унії: • у часи князювання в Литві Ягайла для неї та Польського королівства посилилася загроза з боку Тевтонського ордену, що примусило обидві держави зблизитися і укласти державно-політичний союз; • прагнення Ягайла знайти підтримку в боротьбі за владу з князем Вітовтом; • прагнення Польщі мирним шляхом через унію з Литвою підпорядкувати українські землі. Основні умови Кревської унії: • Ягайло мав одружитися з польською королевою Ядвігою і стати польським королем і правителем Литви; • Ягайло зобов’язувався прийняти разом з язичниками Литви хрещення за католицьким обрядом; • Польща і Литва утворювали єдину державу; • Литва мала передати Польщі всі будь-коли захоплені руські землі. Наслідки Кревської унії. • унія викликала опір литовського боярства, підтриманого частиною руської знаті, очолив боротьбу князь Вітовт. Два останні пункти державно-політичного союзу фактично не були втілені у життя. У 1392 р. він був визнаний довічним правителем Великого князівства Литовського (князював до 1430 р.); dovidka.biz.ua • початок роздачі українських земель польським феодалам, поширення католицизму; • у 1434 р. Польща із земель Галичини створила Руське воєводство, тоді ж до Польщі було приєднано західне Поділля і створене Подільське воєводство, існувало також Белзьке воєводство; • 15 липня 1410 р. відбулася вирішальна битва військ Тевтонського ордену з об’єднаною польсько-литовською армією, у складі якої було чимало українських і білоруських вояків. Німецькі лицарі були розгромлені, згодом вони навіть визнали васальну залежність від Польщі.