32. Б.Хмельницький - видатний державний діяч, полководець, дипломат.

Хмельницький Богдан (Зіновій) Михайлович (1595—1657) — гетьман України, творець Української держави. Місцем народження вважається Суботів. Походженням з дрібної української шляхти (по матері — з козацької родини). Освіту здобув в одній із київських шкіл та у Львівській єзуїтській колегії, добре знав декілька мов, історію, юриспруденцію, військову справу тощо. З юнацьких років на військовій службі. Брав участь у походах проти Кримського ханства, а в часи повстань 30-х років XVII ст. виступав на боці козаків. У січні 1648 р. на Запорозькій Січі він піднімає повстання, поклавши тим самим початок Українській національній революції. Під час національно-визвольних змагань виявив себе як видатний державний діяч, досвідчений полководець, тонкий дипломат. До кінця свого життя Хмельницький проводив незалежну внутрішню політику, прагнув зміцнити міжнародні позиції України. Помер у Чигирині. Похований у Суботові в Іллінській церкві.

33. Утворення Української гетьманської держави. Політика українського уряду в середині XVII ст. Найбільшим досягненням Хмельницького у процесі Національно-визвольної війни українського народу було утворення й формування Козацько-гетьманської Держави - Війська Запорозького (1648 - 1764). У всіх галузях державного будівництва - у війську, адміністрації, судівництві, фінансах, у царині економіки й культури, Хмельницький виступає, як державний діяч великого формату.

Шість років боротьби за Українську державу під час Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького 1648- 1654 років продемонстрували надзвичайно високий як на той час рівень громадянської зрілості наших предків. Перемоги українського війська над польською шляхтою, постать Богдана Хмельницького як державного діяча, полководця, дипломата, запорозькі козаки і їхня легендарна відвага та умілість у бойових діях викликали захоплення всього світу. У короткий термін і в екстремальних умовах бойових дій створена Богданом Хмельницьким козацька держава мала всі риси державності і характеризувалася високими демократичними принципами самоврядування.

Козацька держава періоду Б. Хмельницького мала всі характерні для будь-якої держави ознаки: політичну владу, територію, політико-адміністративний устрій, право, суд і судочинство, фінансову систему та податки, соціальну структуру населення, власне військо, активну зовнішню політику.

Політична влада на звільнених територіях України та Запорожжя перебувала в руках гетьмана та старшини, обраної козацькою радою. Навіть в умовах війни козацькі ради розв'язували найголовніші питання внутрішньої та зовнішньої політики. Обраний козацьким товариством гетьман виконував законодавчі та виконавчі функції (видавав універсали, накази, розсилав листи). З часом у руках гетьмана зосередилася необмежена влада. Б. Хмельницький вже називав себе "самодержцем руським", посол Венеції говорив про нього як про "справжнього государя", а керівник англійської революції Олівер Кромвель називав його "імператором запорозьких козаків".

Що стосується території, то спочатку козацьке самоврядування поширювалося тільки на територію Запорозької Січі. Саме вона стала першим острівцем свободи й надії українського народу. Підчас Національно-визвольної війни території, які були під владою козаків, значно розширилися. І хоч за українсько-польськими договорами цього періоду визволені території переходили з рук у руки. Середня Наддніпрянщина залишалася в центрі державотворчих процесів. Український історик І. Крип'якевич описав кордони української козацької держави по закінченні Визвольних змагань: "З Польщею - Яруга - Чернівці - Мурафа - Красне - Вінниця - Прилуки - Самгородок - Каменеброд - Макарів - Чорнобиль - Карпилівка; з Росією - традиційний кордон; з Туреччиною і Кримом - через так зване "Дике поле".

Політико-адміністративний устрій.

На всій території, яку зайняла козацька армія, були знищені органи влади Речі Посполитої. Замість них започатковано полково-сотенну систему, яка виникла ще на Запорозькій Січі. На місцях керували сотенний та полковий уряди. Полковий уряд складався з полковника та його урядовців. Сотенний уряд складався із сотника та його помічників. На вершині козацької ієрархії стояв гетьманський уряд (гетьман та його помічники, які утворювали раду генеральної старшини при гетьмані).

Великі міста мали магдебурзьке право, влада в них належала магістратам, у най важливіших - отаманам. Більшістю міст керували городові отамани, що обиралися, а селами - сільські отамани.

Найвищим органом влади залишалася генеральна (військова) рада, яка розв'язувала політичні, військові та господарські питання.

Право, суд та судочинство. На звільнених від Речі Посполитої територіях не діяло польське судочинство. Використовувалися юридичні норми звичаєвого та козацького права, магдебурзького права тощо. Зберегли силу й Литовські статути, які захищали інтереси української шляхти та козацької старшини. Усі види польського гніту були ліквідовані, скасовано суворі покарання за протиправні вчинки проти королівської влади та магнатів, шляхти, католицького духовенства. Установлювалися покарання за зраду українському народові, за відмову надати допомогу в битвах, непокору та шкоду, заподіяну козацькій старшині.

Відбулася певна зміна судової влади. Із зростанням ролі й авторитету гетьмана під час Національно-визвольної війни до нього перейшли найвищі судові функції. Гетьманські та полковницькі універсали, рішення козацьких рад визначали правовий характер відносин в Україні.

Фінансова система та податки. Відомий український історик В. Антонович зазначав, що Б. Хмельницький мав блискуче фінансове обдаровання, він обстоював правильну податкову систему, ніколи не знав, що таке брак грошей, у нього завжди була готова наперед платня для війська.

Український гетьман увів до обігу власну монету, яку карбували в Чигирині. На одному боці цієї монети була зображена шабля, на іншому викарбуване ім'я гетьмана. З часів Національно-визвольної війни при гетьмані запроваджено посаду генерального підскарбія, який відповідав за стан фінансів гетьманської держави, за розподіл натуральних і грошових податків, установлював мито та ін. Систему податків і повинностей установлювали й регулювали універсали Богдана Хмельницького.

Соціальна структура населення. В умовах визволення України з-під магнатсько-шляхетського гніту поступово складалася нова соціальна структура держави. У Гетьманщині визначалося п'ять станів: козацтво, шляхетство, духовенство, міщанство, селянство. Стани поділялися на окремі соціальні групи, які розрізнялися правовим та економічним становищем. До привілейованої групи належали: українська шляхта, козацька старшина, найвище православне духовенство, міська знать. їм значно поступалися в правах і соціальному становищі рядові козаки, міська біднота, селянство. В умовах Національно-визвольної війни козацтво отримувало помітну підтримку та увагу з боку Богдана Хмельницького. Щоб розширити соціальну базу Гетьманщини, він надав право селянам переходити в козацький чи міщанський стан.

У роки Національно-визвольної війни українське військо нараховувало до 300 тис. осіб. Воно складалося з представників різних верств суспільства й уперше в історії носило загальнонародний характер. В. Антонович вбачає велику заслугу Б. Хмельницького у створенні Української армії з цивільних людей (не козаків), які зовсім не знали ні військової справи, ні дисципліни. Українська армія була однією з найкращих у Європі за військовою організацією й тактикою. Під проводом Б. Хмельницького вона завдала поразки найкращим польським полководцям - Потоцьким, Вишневенькому, Чернецькому. У багатьох битвах Національно-визвольної війни українські війська виявили масову жертовність, героїзм, самопожертву в ім'я України.

Гетьманщина Б. Хмельницького здобула широке міжнародне визнання. Україна підтримувала постійні дипломатичні контакти з Росією, Кримом, Туреччиною, Польщею, Трансільванією, Молдовським князівством. Українську державу визнали Венеція, Волощина, Швеція та інші країни. Усі інтриги польської дипломатії, спрямовані на ізоляцію Гетьманщини від європейського світу, зазнали провалу. Українська держава мала і свою символіку: прапор малинового кольору і герб, на якому було зображено козака з мушкетом і шаблею. За роки Національно-визвольної війни Україна Б. Хмельницького постала перед усім світом як суверенна, незалежна держава.

34. Українсько-московські зв'язки під час української національної революції середини XVII ст. На початок війни Московія хоч і була зацікавлена у відносинах з козацтвом, однак не могла відкрито підтримувати і захищати його від поляків внаслідок політичних і економічних труднощів, а також за умов Поляновського мирного договору. Однак, незважаючи на це між козацтвом і Московським урядом зав’язуються тісні дипломатичні відносини, які розпочинаються з травня 1648 року і продовжуються під час всієї війни. Після перших перемог під Жовтими водами (5-6.05.1648) і Корсунем (16.05.1648) наприкінці травня козацька рада під Корсунем приймає рішення просити допомогу у Московського царя Олексія Михайловича. На початку червня 1648 Б.Хмельницький надсилає першого листа до московського царя з проханням надати Україні військову і політичну допомогу. Москва запевнила, що не підтримує Польщі у війні проти козацтва, а 29.07.1648 до табору Хмельницького прибуває перший офіційний представник московської держави.

На початку 1649 року Хмельницький відправив перше офіційне посольство до Москви. А у відповідь в березні цього ж року до Чигирина відправляється перше московське посольство. Увесь цей час Москва запевняє Хмельницького, що співчуває українському народові у його боротьбі, однак відмовляється розірвати мирні стосунки з Річчю Посполитою.

У міру того, як розгорталися військові та політичні конфлікти з Річчю Посполитою та Кримським Ханством, Хмельницький все більше схилявся до думки про союз з Московією. Гетьман навіть запевнив московського посла, що готовий служити московському цареві, однак військовий конфлікт між Польщею та Московією так і не розпочався.

На початку січня 1652 і в середині листопада 1652 Хмельницький відрядив два посольства до Москви для проведення конкретних переговорів про приєднання. Однак конкретних результатів досягнуто не було. Тоді Гетьман звертає свою увагу на Швецію і намагається заключити з ними союз. У той же час до Чигирина прибуває турецький посол з грамотою від султана, у якій порушується питання про підданство козацтва Порті.

Розуміючи, що зволікати більше не можна, московський уряд 1 жовтня 1653 року приймає рішення про включення України до московської держави і оголошення війни Польщі. В останні дня 1653 року московське посольство прибуло до Переяслава, а 8 січня 1654 відбулася всенародна рада, яка остаточно ухвалили перехід України під владу Московії.

35. Воєнні дії 1648-1653 років. Війна проти польсько-шляхетського панування розпочалась після того, як Б Хмельницький на Запорожжі сформував козацький загін і закликав до боротьби. Його підтримали різні суспільні сили: селяни, козаки, жителі міст, українська шляхта і православне духовенство — всі вони чекали сигналу до виступу і були готові боротись. В даному випадку ми маємо вдалий приклад успішного поєднання об’єктивних і суб’єктивних передумов, які призвели до відповідних подій.

Початок війни мав такі головні етапи. Перший охоплює 1648 рік, на протязі якого повстанці одержали перемоги над польсько-шляхетським військом під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями. Ці перші перемоги вселили надії на визволення і привели в рух весь народ. Але чіткої політичної програми Б. Хмельницький ще не мав.

У 1649 р. військові дії відновилися. Слід звернути увагу на те, що на початку року Б. Хмельницький вперше заявив, що він ставить своїм завданням визволити весь народ, в цьому ж році українське військо здобуло важливу перемогу у битві під Зборовом, після чого було укладено вигідний для України мир. За умовами Зборівського договору на території трьох воєводств (Київського, Чернігівського і Брацлавського) влада перейшла до рук гетьмана. Це означало, що утворилась територія, на якій розпочалась розбудова Української держави. Але Б. Хмельницький допустив помилку, не подбавши про соціальні вимоги селян, які все одно залишались кріпаками.

У 1651 р. Річ Посполита, не,бажаючи втрачати українські землі, відновила воєнні дії і її війська вперше здобули значну перемогу над повстанцями під Берестечком на Волині. Ця невдача змусила Б. Хмельницького зайнятись пошуком нових союзників, бо події показали, що Кримське ханство союзник ненадійний. Опинившись в скрутних умовах, Б. Хмельницький вимушений був підписати Білоцерківський мирний договір, який перекреслював багато попередніх завоювань.

У 1652—1653 рр. боротьба знову відновилася. Після перемоги над поляками в урочищі Батіг майже всю територію України було звільнено від польського ярма. Обидві сторони готувались до продовження війни і перед Б. Хмельницьким постала проблема обрання зовнішньополітичної орієнтації.

Таким чином, тривала боротьба привела до звільнення, але виснажила сили повстанської армії. Ця армія нараховувала 100 тис. і була всенародною, а її головну силу складало козацтво.

36. Переяславська угода 1654 року, її причини, сутність і наслідки. Досліджуючи взаємовідносини між Україною і Росією, які склалися з 1654 року, історики завжди мали різні, часто діаметрально протилежні судження. Гострі дискусії тривають і зараз. В значній мірі така неоднозначність оцінок пояснюється надмірною політизацією даної проблеми, в результаті чого об’єктивний науковий підхід зникає. На протязі тривалого часу взагалі не було можливості висловити якісь критичні міркування щодо наслідків об’єднання двох держав, тому що офіційна ідеологія не допускала цього. Сьогодні є можливість позбутись однобічного підходу і проаналізувати перебіг подій на основі історичних фактів, після чого зробити аргументовані висновки.

Розпочавши боротьбу з Польщею за визволення України, Б. Хмельницький розумів, що своїми силами перемоги не здобути. Він намагався заручитися підтримкою інших держав, спочатку Кримського ханства і Туреччини, але міцного союзу не вийшло: ці держави мали свою мету та й відношення українського народу до такої угоди було негативним. Залишалась можливість отримати допомогу від московського царя, і Б. Хмельницький звернувся до нього. Але російський уряд,хоча був не проти скористатися вигідним становищем, яке давало можливість поширити свою владу на землі України, зволікав з прийняттям рішення і чекав, поки українці та поляки не виснажать одне одного.

Щодо планів Б. Хмельницького, то М. Грушевський вважає, що ми не знаємо, як він уявляв свої відносини з Москвою р майбутньому, але можна лише висловлювати сумнів щодо намірів гетьмана створити міцний союз, а тим більше приєднати назавжди Україну до Росії. Скоріше за все, це мало стати складовою частиною цілої системи союзів, яку Б. Хмельницький готував проти Польщі. Та коли Росія зважилась прийняти пропозицію, стало ясно, що в майбутньому будуть ускладнення.

Перші непорозуміння почались уже в січні 1654 р, на Переяславській раді, де було підписано двосторонню угоду. Суть її зводилась до того, що Україна визнає владу російського царя, зобов’язується платити йому данину, а Московська держава допомагає українцям в їх боротьбі з поляками. При цьому обумовлювалось, що на Україні зберігаються незалежні органи управління, законодавство і суд, право на обрання : гетьмана та інших посадових осіб, козацьке військо. Зберігалась і можливість проводити свою зовнішню політику. Московський уряд не мав права втручатись у внутрішні справи України.

Таким чином, Україна входила до складу Російської держави на правах широкої автономії.

Але російські посли відмовились скласти присягу від імені царя на вірність укладеній угоді, хоч українські представники це зробили. Виникла загроза розриву відносин, тому Б. Хмельницький, вважаючи присягу формальністю, погодився не вимагати її. Та дуже скоро за цією формальністю прийшла реальність, яка показала, що російський уряд не має наміру дотримуватись зобов’язань, а прагне до встановлення своєї влади над Україною. За висловом відомого українського історика М. Брайчевського, союз, що намічався як рівноправний, перетворився в союз коня і вершника. Щоправда, цей процес відбувся поступово, в усякому разі до смерті Б. Хмельницького (1657 р.) основні принципи угоди виконуй -

Та все ж значна частина козацької старшини і сам Богдан Хмельницький після Переяславської ради уяснили майбутню перспективу, , вона їм сподобалась. Щоб не розривати союз, у березні 1654 р. деякі статті Переяславського договору були уточнені. Козацька старшина прагнула обмежити втручання царя у внутрішні справи України, але в Москві не хотіли поступатись, а тільки трохи зменшили на деякий час свої прагнення. «Березневі статті» відігравали велику роль на протязі цілого століття, визначаючи основу суспільного устрою України. У відповідності з ними Україна визнавала право царя тримати у Києві свого воєводу з військом, повідомляла його про переговори з іноземними державами, а також про вибори нового гетьмана. На жаль, багато положень цього документа допускали двозначне трактування, в результаті чого між Україною і Московською державою були встановлені невизначені відносини, які пізніше Москва, як сильніша сторона, використала на свою користь.

Таким чином, 1654 рік став переломним в житті українського народу. Довгий час в радянській історіографії утверджувалась думка, що входження України до складу Московської держави принесло її народу лише одні блага, і зовсім мало говорилось про втрати. Дійсно, були певні здобутки. Перш за все стала можливою спільна боротьба проти самодержавства, а також проти зовнішньої агресії, як наприклад у Вітчизняній війні 1812 року і в роки Великої Вітчизняної війни. Але лиха завдала Україні політика русифікації, введення кріпосного права, ліквідація демократичних органів управління. Набуло поширення необґрунтоване твердження, що після 1654 р. припинились набіги татар і турків на українські землі, які нібито надійно захищала Росія. Ось чого якраз і не сталося: руйнівні напади з Півдня продовжувались.

37. Україна у 1654-1657 роках. Згідно з Березневими статтями в Україні зберігався апарат влади та управління — військово-адміністративна, військово-козацька і полково-сотенна система, яка склалася у 1648-1654 рр. Гетьман Б. Хмельницький твердо та впевнено очолив цю систему.

За наявності великих повноважень та впливу гетьман не був єдиновладним правителем. Він, перш за все, був важливою складовою частиною військово-адміністративної та полково-сотенної організації, яка визначала його політику, спрямовувала його дії. Козацька старшина, шляхта, військо були опорою гетьмана.

Після 1654 р. полковий устрій поширюється й на Слобожанщину. З введенням полкового та сотенного територіального поділу тут засновується полкова та сотенна адміністрація. У 1652 р. створюється Острозький полк, потім Ізюмський, Охтирський, Сумський та Харківський. Острозький полк заснували переселенці-козаки та селяни Чернігівського полку, чим встановлювалася спадковість між полковою організацією України та Слобожанщини. Організація на цій території відрізнялася лише тим, що в адміністративних і військових справах вона була підпорядкована безпосередньо білгородському воєводі, а через нього — Розрядному приказу. Харківський полк був підлеглий харківському воєводі.

Влада полкової організації поширювалася й на так звані ратушні міста. Це були міста, що знаходилися на території полку та не мали привілеїв щодо управління за магдебурзьким правом.

Але у привілейованих містах, що не підлягали безпосередньо полковій адміністрації, їх органи самоврядування входили до сфери влади гетьмана, яку вони визнавали.

Стрижнем, основою військово-адміністративної організації були власні збройні сили, військо України.

За Березневими статтями чисельність реєстрового війська складала 60 000 чоловік. Це була постійна професійна армія, що виділилася з 300-тисячної маси українців-патріотів, які билися за визволення своєї землі. Ця особливість є досить примітною, якщо врахувати, що у той час основу армій більшості країн Європи складали королівські навербовані частини і найманці-чужинці.

Назву збройних сил України після 1654 р. було уточнено — вони стали називатися «Войско его царского величества Запорожское».

Відповідно до договору 1654 р. Україна мала подавати воєнну допомогу Росії, тому війська України та Росії брали участь в усіх воєнних діях, які розпочинала Російська держава. Вже у 1654 р. реєстровці разом із російською армією пішли походом проти Польщі 1 за визволення земель України, Білорусії, Росії.

Хмельницький значно збільшив чисельність реєстру до 80-100 тисяч вояків проти визначених 60 тисяч, що виправдовувалося потребами війни. Армія України стає однією з сильніших армій Європи. Реєстровці мали кінноту, піхоту, артилерію, річково-морські підрозділи.

У суспільно-політичному житті України після 1654 р. відбувається зростання значення православної церкви. Зміцнення єдиної православної віри було ідеологічним обґрунтуванням народно-визвольної війни.

Під час народно-визвольної війни в Україні почала формуватися власна судова система, яку визнав царський уряд. У царевій грамоті від 27 березня 1654 р. за Україною визнавалося право мати власні суди та судитися «по своїм попереднім правам».

Спочатку судові функції виконували уряди різних рівнів, однак незабаром в їх складі стали виділятися колегії, а також окремі урядовці, яким доручалося постійно виконувати судові функції. Цей процес свідчить про поступову диференціацію органів публічної влади в Україні, тобто утвердження української національної держави, що .випереджало розвиток судової системи як самостійного інституту і в Росії, і у Речі Посполитій. Вищим судовим органом був Генеральний військовий суд. До нього входили генеральний суддя (у 1654 р. їх було < три, згодом — два, потім — один) і генеральна старшина.

Б. Хмельницький не підкорився обмеженням Березневих статей. Україна вдається до активних дипломатичних зв’язків, про які Росію не повідомлялися. Австрія, Прусія, Швеція та інші держави підтримували з Україною відносини як із самостійною державою. У документах, адресованих гетьману Б. Хмельницькому, до нього зверталися як до глави держави, називаючи приятелем, другом, братом. У договорі зі Швецією, ‘ що був підписаний у 1657 р., зазначалося, що українці народ вільний і нікому не підлеглий. Туреччина-Порта пропонувала Україні протекцію. А Польща, з якою Україна воювала, лякала своїх сусідів могутністю України і закликала повернути її у підданство Речі Посполитої.

Найважливіші для України положення договору 1654 р. — невтручання Росії в її внутрішні справи спочатку додержувалися, оскільки у Росії не було спеціальних органів управління Україною. Відносини Росії га України регулював, як і з іншими державами, Посольський приказ. Це ще один важливий доказ того, що при укладенні договору 1654 р. та а наступні роки Україна не входила до складу Російської держави, а залишалася суверенною. Україна та Росія вирішували нагальні питання шляхом постійного обміну посольствами. Україна мала власний митний кордон з Росією.

38. Історичне значення української національної революції середини XVII ст. і діяльності Богдана Хмельницького. Національно-визвольна війна завершилася для української нації поразкою: не вдалося ні створити державу в етнічних межах України, ні відстояти незалежність козацької України, хоча за досягнення політичної самостійності вона заплатила неймовірно високу ціну. Втрати від воєнних дій, голоду, епідемій, захоплення в ясир, переселень до Московії та Молдавії становили близько 65—70 % всього населення України, яке на 1648 р.сягало 4—5 млн осіб. Страхітливих руйнувань зазнали міста й села; надзвичайно великої шкоди було завдано розвитку ремесел, промислів і торгівлі. Усе це — негатив революції.

Позитивне її значення як найбільшої битви в історії української нації за незалежність ми вбачаємо в тому, що вона:

— привела до створення (вперше після загибелі в 40-х рр. XIV ст. Українського королівства) національної держави, частина якої у формі Лівобережного гетьманства проіснувала на правах автономії у складі Російської імперії до початку 80-х рр. XVIII ст.;

— зумовила появу національної державної ідеї, яка стала для наступних поколінь українців неписаним заповітом у боротьбі за незалежність;

— відіграла вирішальну роль у формуванні нової політичної еліти;

— стала потужним імпульсом для розвитку національної самосвідомості, зокрема ідеології елітарного націоналізму;

— зумовила закріплення за витвореною державою назви "Україна" й започаткувала зміну назви "руський народ" на означення "український народ";

— пробудила волю нації до самоутвердження й самовираження у формі незалежної соборної держави;

— суттєво збагатила традиції боротьби проти національно-релігійного та соціального гноблення;

— протягом тривалого часу після її завершення козаки, селяни й міщани Лівобережної України користувалися плодами її соціально-економічних завоювань (навіть матеріали Генерального опису 1765—1769 рр. зафіксували численні факти, коли селянські й козацькі поля, городи, сіножаті кваліфікувалися як "свої власні", "свої жилі");

— служила каталізатором розвитку (переважно в Лівобережній Україні) усної народної творчості, мови, освіти, літописання, літератури тощо.

39. Гетьмани України доби Руїни (друга половина XVII ст.). Для наступників Б. Хмельницького, які не мали його по-пулярності й престижу, виявилося набагато важче здобути широку підтримку народних мас. Уже перше питання про гетьманського наступника не вдалося розв'язати без ускладнень. Прагнучи заснувати в Україні власну династію, Б. Хмельницький заповів спадкоємство шістнадцятирічному синові Юрію. Проте козацька старшина, прагнучи влади, не бажала запровадження олігархічної форми правління. У 1657 р. спочатку регентом недосвідченому і хворобливому юнаку, а незабаром і гетьманом України Старшинська Рада обрала сподвижника Богдана, генерального писаря Івана Виговського. Головним своїм завданням він вважав побудову незалежної й територіально об'єднаної України. Не пориваючи з Москвою, старався відвести татар від орієнтації на Польщу й особливо шукав тісного зв'язку зі Швецією. У жовтні 1657 р. в Корсуні було укладено союз із Швецією, підготовлений ще за Б. Хмельницького. На його основі незалежна Українська держава мала сягати від Вісли до Березини. Причому шведський король обіцяв припинити воєнні дії проти Польщі лише в тому разі, якщо та визнає українців за вільний народ. Початок воєнних дій між Швецією і Данією, складна внутрішньополітична ситуація в Україні не дозволили реалізувати умови Корсунського договору.

Саме ці обставини змусили Виговського, частину старшини і шляхти, навіть православного митрополита Діонісія Балабана, активізувати зусилля, щоб налагодити порозуміння з поляками. У вересні 1658 р. в м. Гадячі було підписано трактат, за яким Київщина, Брацлавщина та Чернігівщина утворювали Велике Князівство Руське, котре, поряд із Польщею та Литвою, ставало третім рівноправним членом Речі Посполитої з повним збереженням гетьманського правління, прав і звичаїв українського народу. Гадяцький договір Москва сприйняла як одверте оголошення війни. Саме тепер московський цар виявив себе противником самостійної України, пішовши на ліквідацію її автономії. Щоб домогтися цього, він спішно посилає в Україну 150-тисячну армію, яка в липні 1658 р. в битві під Конотопом зазнала однієї з найстрашніших у своїй історії поразок. На полі бою полягло від 40 до 50 тис. московського війська, хоча деякі джерела наводять більшу цифру (навіть 130 тис)*. Двоє воєвод потрапили в полон. Зрозумівши, що силою зброї подолати Виговського важко, Москва вирішила організувати проти нього заколоти промосковських старшин, котрі звинуватили гетьмана в тому, що він продає Україну полякам. Унаслідок шаленої агітації та підступних дій прихильників Москви І. Виговського було усунуто від гетьманства. Подавшись до Польщі, він дістав від неї Київське воєводство, а в 1664 р. за доносом полковника Тетері його стратили поляки.

Після падіння І. Виговського в Україні продовжували наростати внутрішні суперечності, анархія й руїна. У 1659 p., сподіваючись, що авторитет роду Хмельницьких допоможе подолати ці негативні явища, промосковська старшина обирає гетьманом Юрія Хмельницького (1659—1663 pp.). Слабкий і безвольний політик, він став пішаком у руках старшинських угруповань. Користуючись цим, російські та польські війська, турецько-татарські орди безперешкодно грабували Україну. Переляканий погрозами князя Трубецького, який повернувся в Україну з новим російським військом, молодий Хмельницький повірив підробленому тексту Переяславсько-московської угоди 1654 р. і 27 жовтня 1659 р. підписав новий і дуже невигідний варіант документа — так звані Переяславські статті. За ними не можна було без царської угоди обирати і звільняти гетьмана. У Київ, Ніжин, Переяслав і Умань допускалися московські воєводи з військовими загонами, постачання яких покладалося на населення. Заборонялися дипломатичні зносини з іншими державами, київський митрополит підпорядковувався московському патріархові. Україну було змушено зректися Білорусі.

Отже, Переяславсько-Московський договір 1654 р. було фактично перекреслено. Почала знищуватися й українська козацька держава.

Але й гетьманування Ю. Хмельницького виявилося не тривалим. Вже на початку 1663 p., відчуваючи свою неспроможність, він удруге склав булаву і пішов у ченці. Гетьманом Правобережної України обрали П. Тетерю (1663— 1665 pp.), якого підтримували поляки. Лівобережжя під впливом Москви обрало гетьманом запорізького кошового І. Брюховецького (1663—1668 pp.), який вороже ставився до Польщі й орієнтувався на союз із Росією.

Після Тетері гетьманами Правобережної України були Степан Опара (1665 p.), Петро Дорошенко (1665—1676 pp.), Михайло Ханенко (1669—1674 pp.) та ін., які боролися за Україну то під прапором Туреччини, то під штандартами Польщі і які, однак, не змогли довести свої наміри до кінця. Серед них виділявся гетьман П. Дорошенко, котрий поставив громадські інтереси над особистими й героїчно йшов до високої мети: звільнити Правобережну Україну з-під влади Польщі, укласти союз з Кримом і Туреччиною і йти на Лівобережжя, щоб об'єднати всю Україну і зробити її незалежною.

На Лівобережжі України, яка перебувала в орбіті впливу Москви, після І. Брюховецького гетьманами були Дем'ян Многогрішний (1668—1672), Іван Самойлович (1672—1687 pp.). За їхнього правління Лівобережжя зазнало як відносної автономії, так і чимало руйнівних конфліктів, причиною яких були, головним чином, сутички між старшинською верхівкою. Пристосовуючись до обставин і не змінюючи їх, старшина намагалась підтримати задовільні стосунки із царем і зміцнити свої соціально-економічні привілеї за рахунок простого козацтва та селян. Окремі дипломатичні та воєнні успіхи, досягнуті за гетьманства І. Виговського і П. Дорошенка, не було розвинуто через чвари серед старшини, яка свої інтереси ставила вище за державні. Розчарувавшись у пропольській і протурецькій політиці, вона шукала зв'язків з Москвою. Згоди царя на автономію України намагалися досягти гетьмани Д. Многогрішний та І. Саймойлович. Другий мріяв навіть про досягнення якнайбільшої самостійності України. Проте обидва гетьмана та їхні родини стали жертвами московської політики, їх було арештовано і заслано до Сибіру.

40.Основні напрямки політики І.Виговського. Гадяцький договір. Смерть Хмельницького (1657 р.) стала поворотним моментом в історії Української національної революції. Перебуваючи при владі, гетьман піклувався про створення такої форми державності, яка б забезпечувала єдність еліти, консолідацію суспільства, стабільність держави. На думку Хмельницького, цим вимогам оптимально відповідала спадкова монархія. Проте трагічна загибель під час молдавського походу його сина Тимоша, талановитого воєначальника, здібного політика, перешкодила здійсненню планів гетьмана.

Після того, як у жовтні 1657 р. в Корсуні Генеральна козацька рада . визнала гетьманом І. Виговського, він розгорнув активну державну діяльність. Кредо своєї зовнішньої політики новообраний гетьман висловив під час переговорів зі Швецією: «Визнати і оголосити Запорозьке Військо з підвладними йому провінціями за вільний і нікому не підданий народ» (на жаль, він не завжди дотримувався цього постулату). І. Виговський укладає союз зі Швецією, поновлює союзницькі відносини з Кримом, йде на порозуміння з Оттоманською Портою. У відносинах з Польщею та Росією гетьман намагається шляхом балансування між Варшавою та Москвою зберегти бодай автономію Української держави, а головне втриматися при владі.

Наприкінці 1657 р. проти політики І. Виговського активно виступили народні маси. Боротьба велася під гаслом повернення козацьких вольностей — права вільно варити горілку, вести лови і рибальство, вільно переходити на Запорожжя, а також вибирати гетьмана «чорною радою». Повстання швидко охопило насамперед Полтавський полк і Запорожжя. Під час виступу з’явилися й нові претенденти на булаву — полтавський полковник Мартин Пушкар та запорозький отаман Яків Барабаш, які вели таємні переговори з Москвою, звинувачуючи Виговського в пропольській орієнтації. Тому боротьба поступово переросла в громадянську війну. Зібравши 20-тисячне військо та найнявши валахів, німців й татар, І. Виговський зумів перемогти військо повстанців у вирішальній битві під Полтавою (травень 1658 р.). Проте це була надзвичайно дорога перемога, адже у братовбивчому протистоянні загинуло майже 50 тис. українців.

Чудово розуміючи, що за умов, які склалися, початок війни з Росією є лише питанням часу, І. Виговський йде на рішуче зближення з Польщею. 16 вересня 1658 р. він уклав з польським урядом Гадяцький договір. За його умовами Україна як формально незалежна держава під назвою Велике Князівство Руське на рівних правах з Польщею та Литвою ставала третім членом федерації — Речі Посполитої. Територія князівства охоплювала Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства. Верховна влада належала гетьманові, який обирався довічно та затверджувався королем. Українська армія мала нараховувати ЗО тис. козаків та 10 тис. найманого війська. Православні віруючі зрівнювалися в правах з католиками.

Водночас Гадяцький договір передбачав відновлення адміністративно-територіального устрою, що існував до 1648 р.; повернення польським магнатам і шляхті маєтків в українських землях; відновлення повинностей українського селянства. Крім того, Українська держава позбавлялася права на міжнародні відносини.

Укладення Гадяцького договору прискорило хід подій. Невдовзі російський цар Олексій Михайлович видав грамоту до українського народу, у якій Виговського було названо зрадником, та містився заклик до народу чинити непокору гетьманові. У листопаді 1658 р. російське військо на чолі з Г. Ромодановським перейшло кордон України. Після того, як навесні наступного року під Путивлем до нього приєдналися князі 0. Трубецькой та С. Пожарський, чисельність армії вторгнення сягала 100 тис. осіб. Розпочалися активні дії. Початок агресії був вдалим для росіян. Козацькі загони зазнали поразки під Ромнами та Лохвицею. Вирішальна битва відбулася в червні 1659 р. під Конотопом. Вона тривала три дні й закінчилася цілковитою перемогою І. Виговського. Москву охопила паніка, царський двір збирався втікати до Ярославля.

Проте гетьману не вдалося скористатися наслідками своєї пере-’ моги. Гадяцький договір викликав невдоволення, зростання опозиції, посилення промосковських настроїв. Обставини ускладнювалися збереженням у Києві московської залоги на чолі з В. Шереметьєвим та нападом запорозького кошового Сірка на Крим, що змусило татар — союзників гетьмана — повернутися додому. За таких обставин І. Виговський у жовтні 1659 р. зрікається булави та виїжджає до Польщі.

41. Гетьманування Ю.Хмельницького та Переяславська угода 1659 р. Після падіння Виговського гетьманом знову проголошений Юрій Хмельницький (1659—1663). Уряд Ю. Хмельницького для збереження української державності обрав тактику не прямого протистояння, а обережної гри на суперечностях між Москвою та Варшавою. Однак уже на початку свого другого гетьманування Юрій припустився фатальної помилки: він прибув для переговорів з російською стороною до Переяслава, де стояв з великим військом О.Трубецькой.

На козацькій раді в Переяславі, що відбулася в грудні 1659 р. в присутності царських послів і воєводи князя Трубецького, було підтверджено приєднання України до Росії з посиленням влади царизму в Україні.

За новими Переяславськими статтями 1659 p., схваленими царським урядом і прийнятими старшиною, зберігалися козацькі права й вольності. Разом з тим царизм включив пункти, які унеможливлювали б нові спроби шляхетсько-старшинських груп відірвати Україну від Росії'. Тепер гетьман не мав права зноситися з будь-якою державою і приймати послів. Без царського указу гетьману з Військом Запорізьким заборонялося вступати у війну або посилати козацькі полки на допомогу сусіднім державам.

Царські воєводи з військами, крім Києва, тепер мали стояти також у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані. Царський уряд посилював контроль за діяльністю старшини. Без царського указу козацька старшина і військо не мали права замінити гетьмана. Гетьман же без ради не міг призначати і звільняти полковників та генеральних старшин. Гетьман і його уряд мусили видавати російським поміщикам їхніх селян-кріпаків, що втекли в Україну, а царський уряд мав повертати українських селян-утікачів.

У 1660 р. розпочався новий раунд російсько-польського протистояння в боротьбі за українські землі. 18 жовтня 1660 р. було укладено Слободищенський трактат, відповідно до якого Україна знову поверталася під владу Речі Посполитої на правах автономії. Хоча ця угода і нагадувала Гадяцьку, однак у ній обмеження політичної незалежності українських земель були більш значними: усунено статтю про Велике князівство Руське; гетьман не тільки позбавлявся права зовнішньополітичних зносин, а й зобов'язувався подавати військову допомогу Польщі у війнах з іншими державами; польській шляхті і магнатам поверталися всі маєтності в Україні. Найтрагічнішим наслідком Сло-бодищенського трактату став початок територіального розколу України.

У січні 1663 р. Ю. Хмельницький, розуміючи, що він не тільки не зміцнив єдність держави, а й став одним з ініціаторів її територіального розмежування, зрікається гетьманської булави та йде в монастир. Після того, як Правобережжя обрало гетьманом П. Тетерю, а Лівобережжя — І. Брюховецького, територіальний розкол України доповнився політичним.

Отже, другий етап Української національної революції (вересень 1657 — червень 1663 р.) став часом серйозних випробувань для українського народу. Ця доба принесла жахливе спустошення українських земель; спалахи громадянської війни, загострення боротьби за гетьманську булаву; наростання соціальних конфліктів та протистоянь; поновлення старої моделі соціально-економічних відносин; відхід національної еліти від державної ідеї, сформульованої Б. Хмельницьким, і повернення до ідеї автономізму 1648 p.; розмивання моральних норм у суспільному житті; тиск та втручання в українські справи Польщі, Росії, Туреччини, Кримського ханства; фатальний розкол України на Правобережну та Лівобережну.

42. Громадянська війна та поділ козацької України на два гетьманства (вересень 1657 - червень 1663 рр.). Після смерті Б.Хмельницького загострилась боротьба за владу. Б.Хмельницький примусив старшину присягнути, що після його смерті гетьманом буде обрано Юрія Хмельницького. Проте, швидко стало очевидним, що шістнадцятирічний Юрій не здатний керувати державою. 25 жовтня 1657 р. Корсунська старшинська рада обрала гетьманом генерального писаря Івана Виговського. Так було усунуто династію Хмельницьких від влади й скасовано попередню форму правління, тобто мирним шляхом здійснено державний переворот, який зруйнував єдину перепону розгортанню боротьби за владу. Коли принцип спадковості гетьманства виявився порушеним, для багатьох старшин з’явилася спокуса поборотися за булаву, що й стало однією з причин руїни Української держави.

І.Виговський намагався відстояти незалежність України. Проте він не вчинив необхідних кроків, щоб запобігти спалахові громадянської війни. Гетьман вважав за можливе повернення дореволюційної моделі соціально-економічних відносин, явно ігноруючи зміни, що відбулись. Крім того, І.Виговський став на шлях ігнорування провідної політичної ролі в державі козацтва (висуваючи на неї шляхту), а також традиційних принципів соціальної організації. Уряд почав відверто нехтувати “свободами і вольностями” городового і запорозького козацтва, зокрема змістив кошового, заборонив ловити рибу в річках і продавати вино, поширив практику оренд і збільшення поборів. Відновлювалось шляхетське землеволодіння на території Полтавського і Миргородських полків. Козацтво було незадоволеним тим, що вибори нового гетьмана відбулись не на чорній раді, тобто без їх участі.

Бунт козацьких мас проти І.Виговського очолили, таємно підтримувані Москвою, кошовий Яків Барабаш та полтавський полковник Мартин Пушкар. І.Виговський придушив бунтарів, але Гетьманщина виявилась ослабленою як військово, так і політично. Під час каральної операції проти повстанців загинуло щонайменше 50 тис. мешканців Лівобережжя. Це згодом призведе до протистояння між Право- і Лівобережжям.

Розуміючи, що зіткнення з Москвою неминуче (гетьман уклав договір з Швецією, порозумівся з Кримом та Портою) І.Виговський розпочав переговори з польським королем про повернення України на вигідних умовах до складу Речі Посполитої. У вересні 1658 р. у Гадячі між Гетьманщиною і Польщею було підписано договір, згідно з яким Україна як Велике князівство Руське входила до складу Речі Посполитої і творила, поряд з Литвою і Польщею, окреме державне утворення. Його очолював гетьман, котрий виступав київським воєводою і першим сенатором. Його влада – пожиттєва, а після смерті українські стани обирали 4 претендентів, з-поміж яких король призначав гетьмана. За польським зразком утворювались органи влади, відновлювався дореволюційний адміністративно-територіальний устрій. Руське князівство позбавилося права на міжнародні відносини. Його збройні сили мали складатися з 60 тис. козаків і 10 тис. найманців. У сфері соціально-економічних відносин передбачалося повернення до становища, яке існувало на 1648 р. Лише козакам підтверджувалися всі права і вольності, а по 100 осіб з кожного полку могли отримати шляхетство. Визнавалася свобода релігійного віросповідування, гарантувалися права православної церкви на терені всієї етнічної України. Дозволялося відкриття двох академій і без обмежень шкіл і друкарень.

Розцінивши підписання Гадяцького договору як початок війни, Москва розпочала воєнні дії проти Гетьманщини. На початку листопада 1658 р. Г.Ромадановський вступив з армією на Україну. Розпочалась московсько-українська війна, що зумовила поглиблення розколу серед еліти й спровокувала новий спалах політичної боротьби. 9 липня об’єднані українсько-польско-татарські війська розбили велику московську армію під Конотопом. Проте упішно завершити війну з Москвою та припинити громадянську війну І.Виговському не вдалось. Старшина невдоволена підступністю Варшави почала пошук шляхів до порозуміння з Москвою, тому військові дії велися дуже мляво. Замість пошуку порозуміння з опозицією І.Виговський вдався до терору, який посилював до нього ненависть значної частини населення Лівобережжя. Татари, набравши здобичі, повернулись до Криму, а без них воювати гетьман не наважувався.

Подібна тактика була сприятливою для Москви. Лівобережні полки повстали проти І.Виговського, А.Трубецькой перейшов у наступ і на початку жовтня увійшов до Путивля. Водночас на Правобережжі опозиційні сили на чолі з І.Богуном, І.Ковалевським, П.Дорошенком та І.Сірком домоглися від І.Виговського зречення булави і 24 вересня 1659 р. поблизу Фастова обрали гетьманом Юрія Хмельницького (1659-1663 рр.).

Обираючи нового гетьмана старшина сподівалась, що авторитет роду Хмльницьких допоможе зупинити внутрішні конфлікти. Ю.Хмельницький вирішив укласти новий договір з Москвою. На скликаній у Жердовій Долині раді виробляються статті спрямовані на збереження суверенітету козацької України в її конфедеративному зв’язку з Московщиною. Проте, А.Трубецькой, вдавшись до військового шантажу, відхилив ці статті і домігся на скликаній 27 жовтня 1659 р. раді ухвалення нового Переяславського договору. Він складався з підроблених московським урядом умов договору 1654 р. та додаткових статей. Нові домовленості були значним кроком у намаганнях росіян посилити свої позиції на українських землях: збільшувалась кількість урядовців та московських гарнізонів, гетьманові не дозволялось вступати у зовнішньополітичні контакти без дозволу царя, обране козацьке керівництво затверджувалось Москвою. Укладений договір не задовільняв козацьку верхівку Правобережжя; він відбивав промосковську орієнтацію лівобережної старшини й був помилкою гетьманського уряду, що призвела до розколу державної еліти за територіальною ознакою. Щоб пом’якшити її негативні наслідки Чигиринська старшинська рада у листопаді направила до Москви посольство під проводом полковників П.Дорошенка та А.Одинця, з тим, щоб домагатися скасування неприйнятних для України статей. Проте ця місія зазнала невдачі.

Ю.Хмельницький був добре освічений і не був позбавлений гострого розуму, проте не мав здібностей ні політика, ні полководця. Емоційно неврівноважений, слабкої волі, він не користувався авторитетом серед старшини, не міг твердо тримати кермо влади і швидко став іграшкою в руках лідерів політичних угрупувань. У ході війни Московщини з Річчю Посполитою українські війська брали безпосердню участь у військових діях на Правобережжі. Під впливом правобережної старшини 17 жовтня 1660 р. Ю.Хмельницький уклав з поляками Чуднівський договір, який передбачав відновлення умов Гадяцького договору (без статті про створення Руського князівстсва).

Більшість лівобережного козацтва й старшини одразу ж виступили проти укладеного договору й почала відмовляти визнавати владу Ю.Хмельницького. Крім того, населення Правобережжя було невдоволене масовим поверненням польських панів та грабунками польських жовнірів. Гетьман зробив безуспішну спробу покласти булаву на Корсунській раді (21 листопада 1660 р.).

У 1661-1663 роках Україною прокотилась хвиля громадянської війни. На Лівобережжі претендентами на булаву виступали Я.Сомко, І.Брюховецький і ніжинський полковник В.Золотаренко. Лівобережні полки під командуванням Якима Сомка залишились вірними Москві й виступили проти Ю.Хмельницького. На раді під Ніжином 27-28 червня 1663 р., після одномісячного гетьманування Я.Сомка, чернь за підтримки Москви обирає гетьманом І.Брюховецького (1663-1668 рр.).

Ю.Хмельницький бачачи, що він не може опанувати ситуацію, на початку 1663 р. зрікся булави і постригся в ченці. На Україні розпочався період спустошивої громадянської війни, який увійшов у історію під назвою “Руїна”.

Висновок.

Таким чином, упродовж 1657-1663 р. гетьмани І.Виговський та Ю.Хмельницький безуспішно намагались відстояти незалежність Української держави. У несприятливих зовнішніх та внутрішніх умовах, непослідовність та помилки керівництва та непатріотизм старшини призвели до значного ослаблення України та посилення позицій Польщі та Москви. В державі фактично відбувся розкол на дві частини - Правобережжя та Лівобережжя, політична орієнтація яких сутєво відрізнялась.

43. Політика уряду П.Дорошенка. Слободищенський трактат, який став початком розколу України за територіальною ознакою, водночас відкрив новий етап боротьби за гетьманську владу. Особливість цього етапу полягала в тому, що предметом бажань старшини одночасно стали дві булави. Лівобережжя, яке перебувало під патронатом Москви, дедалі більше відокремлюється та відмежовується від Правобережжя.

Претендентів на булаву вистачало в українських землях. На Лівобережжі основна боротьба розгорнулася між Я. Сомком, І. Брюховецьким та В. Золотаренком. На «Чорній раді» у Ніжині (червень 1663 р.) гетьманом було обрано І. Брюховецького.

На початку 60-х років XVII ст. загострилася боротьба за владу і на Правобережжі. Ситуація особливо ускладнилася влітку 1662 р. після невдалого походу Ю. Хмельницького в Лівобережну Україну. На булаву претендували П. Тетеря, Г. Гуляницький, М. Ханенко, П. Дорошенко. Після того як у січні 1663 р. Ю. Хмельницький склав гетьманські повноваження, козацька рада у Чигирині проголошує гетьманом Правобережжя П. Тетерю.

Фатальний розкол України на Правобережну та Лівобережну поглиблювався. Глибока криза державності викликала бажання у патріотичних сил зупинити цю руйнівну тенденцію, об’єднати українські землі в межах однієї держави та відновити її незалежність. Лідером цих сил став новий правобережний гетьман П. Дорошенко, який прийшов до влади в серпні 1665 р.

Андрусівське перемир’я (20 січня 1667 р.) між Польщею та Росією, укладене на 15,5 років, ставило під загрозу стратегічні об’єднавчі плани гетьмана. Відповідно до його умов територія козацької України поділялася на три частини: Лівобережжя закріплювалося за Росією, Правобережжя — за Польщею, а Запорожжя потрапляло під спільне управління обох країн. Тому українське територіальне питання набуло міжнародного характеру. Намагаючись зміцнити свої внутрішні позиції, П. Дорошенко здійснює кілька реформаційних кроків: починає систематично скликати військову раду, щоб заручитися народною підтримкою, створює постійне наймане військо, так звані сердюцькі полки, забезпечуючи цим незалежність від козацької старшини. На кордоні проводить нову митну лінію, розпочинає випускати власну монету, енергійно заселяє спустошені окраїни Правобережжя.

Активною була і зовнішньополітична діяльність П. Дорошенка. Спочатку, спираючись на підтримку татар, він намагається витіснити поляків з Правобережжя і водночас проводить переговори з Росією. Основна мета переговорів — повернення в повному обсязі прав і вольностей Війську Запорозькому, возз’єднання у межах єдиної держави усіх етнічних українських земель по Перемишль, Львів, Галич і Володимир. Однак ці переговори закінчилися безрезультатно.

Відкрите збройне протистояння з Польщею, непоступливість Росії змусили П. Дорошенка шукати підтримки в Отаманської Порти та порозуміння з гетьманом Лівобережжя І. Брюховецьким. Восени 1667 р. під тиском об’єднаних турецько-козацьких військ польський король визнав суверенітет гетьманату на Правобережній Україні. Ці успіхи посилили протурецьку орієнтацію П. Дорошенка. У серпні 1668 р. у відповідь на турецьку пропозицію прийняти підданство султана на умовах «удільності» (подібно Кримському ханству) він направляє до Стамбула свою делегацію, що мала на мел домогтися гарантії забезпечення єдності українських земель у межах національної держави.

Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, відчуваючи за спиною підтримку могутньої держави, П. Дорошенко разом з військом переходить на лівий берег Дніпра і після вбивства козаками І. Брюховецького 1668 р. його проголошено гетьманом усієї України.

П. Дорошенко посилює протурецьку орієнтацію. Корсунська генеральна старшинська рада (березень 1669 р.) погоджується на офіційне прийняття турецького протекторату, хоча і відмовляється від принесення присяги турецькому султанові. Влітку 1672 р. Оттоманська Порта розпочала воєнні дії проти Польщі, Правобережна Україна знову стала театром воєнних дій, а П. Дорошенко змушений був виступити на турецькому боці. Від перемоги Туреччини гетьман майже нічого не виграв, адже відповідно до Бучачського мирного договору Порта отримала Подільське воєводство, а за ним визнавалася територія «у старих кордонах». Більше того, Туреччина дедалі наполегливіше прагне перетворити Україну на безправного васала. Наприкінці 1672 р. Порта вимагає від гетьмана руйнації усіх фортець, за винятком Чигирина, сплати данини, роззброєння населення.

Авторитет гетьмана слабшає, він втрачає підтримку мас, оскільки мусив виступати союзником турків та татар, які нещадно плюндрували Україну. У середині 1675 р. ситуація стає критичною: спроби дійти згоди з Росією та відмовитися від протурецької орієнтації закінчуються безрезультатно, гетьмана покидають один за одним соратники, родичі і навіть його надійна опора — сердюцькі збройні формування. До того ж помирає радник та найближчий друг — митрополит Й. Тукальський. Перебуваючи в безвихідному становищі, П. Дорошенко у вересні 1676 р. приймає рішення скласти гетьманські повноваження і здатися Росії.

44. Україна за гетьманування І.Мазепи. Безпосередніми наслідками поразки Української революції були значні демографічні втрати (від воєнних дій, голоду, епідемій тощо українське населення скоротилося на 65—70%), територіальний розкол українських земель, прогресуюче звуження сфери впливу національних державних структур тощо. Ці негаразди зумовили не тільки відмову від створенню суверенної національної держави, а й втрату обмеженої автономії.

Останню крапку в процесі поділу українських земель у XVII ст. між сусідніми державами було поставлено 1686 р. під час підписання між Росією та Польщею «Вічного миру». Текст договору складався на основі умов Андрусівського перемир’я 1667 р. Річ Посполита визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ, Запорожжя, Чернігово-Сіверську землю. Брацлавщина та Південна Київщина ставали нейтральною незаселеною зоною між Польщею та Московією. Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі. Поділля залишалося під владою Туреччини (1699 р. було приєднане до Польщі).

«Вічний мир» суттєво ускладнив становище лівобережного гетьмана І. Самойловича. До того ж сам гетьман у цей час зробив чимало не виважених кроків, які підірвали його престиж та авторитет. Безмежне користолюбство І. Самойловича, його самовладдя, призначення на посади полковників найближчих родичів, підпорядкування української церкви Московському патріархові призвели до старшинської змови, яка завершилася арештом і засланням гетьмана до Сибіру.

Після усунення І. Самойловича гетьманська булава на Лівобережжі 1687 р. дісталася генеральному осавулу І. Мазепі (1687—1708).

Своє правління новий гетьман розпочинав як політик чіткої про московської орієнтації. Про це свідчать підписані ним «Коломацькі статті», які регламентували українсько-російські відносини. У цьому документі традиційна формальна гарантія «прав і вольностей народу малоросійського» була доповнена низкою пунктів, які значно розширювали російську присутність в Україні та обмежували козацьку автономію. Зокрема, гетьман не мав права без царського указу зміщувати з посад козацьку старшину, в Батурині при гетьмані розташовувався московський стрілецький полк, Війську Запорозькому заборонялися зносини з чужоземними державами, козацька верхівка мала сприяти українсько-російським шлюбам.

Вже на початку гетьманування доля підготувала Мазепі серйозне випробування. У 1689 р. на російський трон сідає новий цар — Петро І. Колишні патрони українського гетьмана усуваються від влади — царівна Софія потрапляє до Троїце-Сергієвого монастиря, а її фаворита Голіцина засилають на Далеку Північ. Здається, крах кар’єри Мазепи неминучий. Однак природний розум, дипломатичний хист, знання людей та придворних церемоній виводять Мазепу із глухого кута. Домігшись аудієнції в царя щедрими дарами, демонстрацією покори, охаянням його попередніх патронів, гетьман досягає своєї мети і завойовує прихильність російського царя.

Гетьманська булава та підтримка царя відкрили шлях до швидкого збагачення. Заволодівши 20 тис. маєтків, І. Мазепа стає одним із найбагатших феодалів Європи. Як високоосвічена людина, яка дбає про майбутнє, він значну частину власних коштів віддає на розвиток культури та релігії. Проте головною його метою було об’єднання в межах однієї держави всіх українських земель — Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя та Слобожанщини. І. Мазепа мріяв про створення станової держави західноєвропейського зразка. Ідеальною моделлю, на його думку, була Річ Посполита. Намагаючись створити для реалізації своїх планів надійну опору, гетьман сприяє формуванню аристократичної верхівки українського суспільства, тобто перетворенню козацької старшини на шляхетську верству, «бунчукових товаришів».

Між тим час вирішальних дій наближався. У 1700 р. розпочалася Північна війна. Втягнута у війну Україна потрапила в трагічну ситуацію. Вже 1700 р. для ведення бойових дій проти шведів було відправлено 17 тис. козаків. У виснажливому протистоянні, як правило, гинуло від 50 до 70 % складу козацьких формувань. Війна принесла збільшення податків, примусові фортифікаційні роботи, нескінченні реквізиції харчів, розміщення в Україні російських військ, фактичне припинення зовнішньої торгівлі. Перемога будь-якої із сторін у російсько-шведському протистоянні означала загибель Української держави. Так, якщо перемога діставалась Карлу XII і його ставленику Станіславу Лещинському, то Україна як союзник Росії дісталась би Польщі, а у разі перемоги Петра І і його протеже Августа II українські землі чекав поділ між Росією та Польщею. Отже, в обох випадках Україна втрачала навіть надію на автономію.

45. Андрусівський мир 1667 р. і його значення для України. Андрусівське сепаратне перемир’я 1667 (Андрусівський сепаратний договір, Андрусівський мир) — угода між Московським царством і Польщею за спиною України про припинення війни, підписана 30 січня 1667 року в селі Андрусове під Смоленськом терміном на 13,5 років. Угода стала завершенням російсько-польської війни 1654-1667 років. До миру з росіянами поляків змусив рокош (заколот) Ю. Любомирського, що охопив значну територію Речі Посполитої. Андрусівський сепаратний договір визначив місце Московії, Польщі та України в системі міжнар. відносин 60-70-х рр. 18 ст.

За умовами сепаратного договору:

-  припинялась польсько-московська війна 1654-1667 років;

-  встановлювалося перемир’я на 13,5 років;

-  під владою Московської держави залишалась Лівобережна Україна, Сіверська земля з Черніговом і Стародубом, а також Смоленськ;

-  в складі Речі Посполитої залишалися Правобережна Україна (крім Києва) і Білорусь з Вітебськом, Полоцьком і Двінськом;

Київ з околицями на два роки передавався Московії, проте в умові був ряд застережень, які давали можливість залишити Київ за Росією назавжди;

-  Запорозька Січ мала перебувати під спільною владою обох держав;

царський уряд зобов’язувався виплатити Польщі як компенсацію за втрачені шляхтою землі на Лівобережній Україні 1 млн польських злотих (близько 200 тисяч рублів).

- Річ Посполита і Московія зобов’язувались у випадку татарських набігів на Україну разом виступити проти кримського хана та Османської імперії, що викликало з її боку ворожу реакцію, підсилену підтримкою Франції, Англії, Голландії та Австрії.

Умови сепаратного перемир’я викликали велике незадоволення серед українського суспільства. Андрусівський сепаратний договір, порушивши умови Переяславської Ради (1654) та інших договорів з гетьманами Б. Хмельницьким, Ю. Хмельницьким та І. Брюховецьким, закріпив насильницький поділ української етнічної території на дві частини — Правобережну Україну і Лівобережну Україну, остаточно затверджений так званим Вічним миром в 1686 році. Проти Андрусівського сепаратного миру рішуче виступали гетьманські уряди П. Дорошенка, І. Брюховецького, П. Суховієнка, а згодом і Д. Многогрішного та І. Самойловича, які протягом свого правління практично його не виконували. Порозуміння Росії й Польщі за рахунок поділу території козацької держави спричинило зростання політичного впливу в українському суспільстві козацької старшини, яка спиралася на підтримку Османської імперії та Кримського ханства. Після 1667 поглибився внутрішньополітичний розкол в Україні.

Внаслідок зайнятої гетьманськими урядами позиції більшість із статей Андрусівського сепаратного миру не було виконано, а російсько-польські переговори щодо сфер впливу на Українську козацьку державу відразу продовжилися укладанням додаткових до Андрусівського сепаратного договору постанов — так званих Московських пунктів. Згідно з першими Московським пунктами від 14 (04) грудня 1667, Росія надавала Речі Посполитій військову допомогу для боротьби з П. Дорошенком. За другими Московськими пунктами від 9 квітня (30 березня) 1672 передбачалося, зокрема, відкладення спірного питання про передачу Києва Польщі до 1674. Треті Московські пункти від 13 (03) серпня 1678 передбачали продовжити Андрусівський сепаратний мир ще на 13 років, починаючи з 1 червня 1680. Статті Андрусівськиого сепаратного договору підтверджувалися і під час спеціальних зустрічей («з’їздів») російських і польських дипломатів у Андрусові 17(07) березня 1670, 10 січня 1675 (31 грудня 1674).

Андрусівський сепаратний мир був спрямований також проти військової могутності Османської імперії, відображав вимушений компроміс сторін і засвідчував наявність геополітичної рівноваги у Східній Європі. Уряд Туреччини негативно відреагував на укладений договір і розпочав підготовку до боротьби з обома державами. Водночас Андрусівський сепаратний мир започаткував процес поступової втрати Українською козацькою державою статусу суб’єкта міжнародно-правових відносин. Проте договір 1667 не означав зникнення з карти Європи Української козацької держави, яка, незважаючи на існування двох політичних центрів (Правобережжя та Лівобережжя), продовжувала існувати як єдиний державний організм. 

46. Політика Петра І щодо України. Власними словами цар Петро І виразився про українців так: «зело умны, и мы от этого можем быть не в авантаже». Він послідовно проводив централізаторську політику обмеження політичної автономії Лівобережної і Слобідської України, зменшуючи козацькі вольності. Зокрема, після смертіІвана Скоропадськогокозакам було заборонено обирати нового гетьмана, а наказний гетьманПавло Полуботокбув усунутий.

Після укладення гетьманом І. Мазепоюугоди зіШвецією(1706) та шведсько-української поразки уПолтавській битві1709за наказом Петра І була зруйнована гетьманськастолицяБатурин, а його жителі винищені. За різними оцінками, було вбито понад 14 тисяч жителів Батурина разом із жінками та дітьми. Саме місто після розорення було вщент спалене й зруйноване, включно ізцерквами, яких у 20-тисячному місті було аж 40, тамонастирем. Понад 30 тисяч явних і неявних прихильників Мазепи було посаджено на палю, колесовано, четвертовано, повішено чи страчено іншим чином. Для залякування населення трупи невинно вбитих сплавляли на плотах.

У 1709 році цар Петро І наказав скоротити число студентів Києво-Могилянської академіїіз двох тисяч до 161-го, а кращим науково-просвітницьким силам звелів перебратися зКиєвадоМоскви. Зокрема, цеІнокентій Гізель(1600–1683),Іоанникій Галятовський(1620–1688),Лазар Баранович(1616–1693),Дмитро Туптало,Стефан Яворський,Феофан Прокопович,Симеон Полоцький(1629–1680). Саме вони відіграли визначальну роль у культурному розвитку тодішньої Московії.

У 1711–1712 рр. за наказом Петра І відбулося насильницьке переселення (згін) населення з Правобережної України на Лівобережнута повна ліквідація правобережних козацьких полків. За різними оцінками було переселено від 100 до 200 тис. осіб, тобто майже все населення краю.

Влада гетьмана була обмежена, а після смерті І. Скоропадського(1722) Петро І не дозволив обрати його наступника. Контроль над державними справами України перейшов у руки Малоросійської колегії (1722), чим фактично було покладено край державній системі управління України. Спробанаказного гетьманаП. Полуботкавідстояти українську автономію привела до нових репресій: гетьман і вища старшина були кинуті доПетропавловської фортеці, де П. Полуботок помер (1724).

47. Обмеження та ліквідація козацької державності у XVIII ст. У 1750 р. Україну чекав черговий поворот долі — саме цього року останнім гетьманом стає брат фаворита нової імператриці Єлизавети — К. Розумовський. Російський уряд уповільнив, але не припинив свого наступу на українську автономію. Про це переконливо свідчить той факт, що крім старих,традиційних обмежень (гетьману заборонялося листуватися з іноземними державами, російська сторона призначала полковників та ін.) у цей час з’явилася низка нових: 1754 р. ліквідовується митний кордон між Гетьманщиною та Росією; 1761 р. Київ назавжди переходить під пряме імперське правління; 1754 р. гетьману наказано подавати фінансові звіти російському уряду про прибутки та витрати Гетьманщини. Проте можна погодитися з 0. Субтельним, який вважає, що «за Розумовського Гетьманщина переживала «золоту осінь» своєї автономії». Навіть перебуваючи тривалий час у Санкт-Петербурзі, гетьман приділяв багато уваги Україні. Було проведено судову реформу, внаслідок якої Гетьманщину поділено на 20 повітів, кожен з яких мав власний суд. Намагаючись забезпечити собі тили, створити опору в найвпливовішій частині українського суспільства, К. Розумовський йде назустріч старшині і у 1760—1761 рр. забороняє переходи селян без письмової згоди пана, починає скликати з’їзди старшини — Генеральні Збори, які мали тенденцію до перетворення на шляхетський парламент на зразок польського сейму. Було проведено певну модернізацію війська: удосконалено артилерію, введено однакове озброєння та уніформу. К. Розумовський виношував плани відкриття у Батурині університету. Однак прихід до влади Катерини II (1762—1796) кардинально змінив ситуацію. Спроба добитися визнання спадковості гетьманства для свого роду закінчилася для К. Розумовського втратою гетьманської булави.

Після ліквідації гетьманства 1764 р. вся повнота влади в Україні зосередилася в руках Другої Малоросійської колегії на чолі з графом П. Румянцевим. Було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію. Суть цієї політики виражена короткою фразою імператриці: «Коли в Малоросії зникнуть гетьмани; треба зробити все, щоб стерти з пам’яті їх та їхню добу».

Після того, як у 1764 р. остаточно було скасоване гетьманство, останнім оплотом української державності лишалась Запорозька Січ. Демократичний устрій Запорожжя та відсутність кріпацтва суперечили всьому ладу феодальної монархічної держави. Але до того часу, поки існувала загроза кримської агресії, Запорозька Січ лишалась міцним військовим форпостом на південних кордонах, а українське І козацтво було реальною силою, здатною зупинити ворога.

Тому всіляко обмежуючи права козаків і роздаючи їх землі дворянам, царизм мирився з існуванням цього острівця автономізму.

Після переможної війни з Туреччиною і підписання Кючук-Кайнарджійського миру загроза від південних рубежів відступила. В цей час у Північному Причорномор’ї знаходилася велика російська армія, яка разом з українськими козаками громила ворога. Використовуючи нагоду, імператриця Катерина II прийняла рішення назавжди ліквідувати Запорізьку Січ. За її наказом війська під командуванням генерала Текелі в червні 1775 р. оточили укріплення Нової Січі. Частина козаків не хотіла здаватися, але козацька старшина і кошовий отаман П. Калнишевський, розуміючи безперспективність опору, вирішили не чинити спротив, сподіваючись на царську милість. Генерал Текелі наказав зруйнувати Січ і заарештував козацьких старшин і П. Кални- шевського. Пізніше Катерина II заслала останнього кошового отамана до Соловецького монастиря, де він пробув у неволі 27 років.

З серпня 1775 р. з’явився маніфест Катерини II, в якому вона, виправдовуючи знищення Запорізької Січі, голослівно звинувачувала козаків в розбійницьких діях і бунтах. Це було неправдою, бо останній кошовий отаман П. Калнишевський проводив відносно Росії лояльну політику. Після ліквідації Запорожжя Україна попала в повну владу до російського самодержавства. У 1783 р. козацькі полки були реорганізовані на зразок російської армії і стали її складовою частиною. Згодом козаки перестали бути окремим станом, втратили свої права і привілеї і фактично перетворилися в залежних селян. Що стосується козацької старшини, то більшість з них одержали в царській армії офіцерські звання і земельні володіння. Таким чином, завершився процес поступової еволюції верхівки козацтва в напрямку перетворення в поміщиків.

Деяка частина козаків, не бажаючи скоритися, переселилась на територію Туреччини і в гирлі Дунаю заснувала Задунайську Січ, яка проіснувала до 1828 р. Але й там їх життя було важким. Тому у 1828 р. вони повернулися на Батьківщину.

У 1783 р. в Україні було введено кріпосне право, під яке попала і значна частина колишніх козаків з їх сім’ями. Ці акції царизму означали остаточне знищення всіх державних інститутів України, яка повністю перетворилась у безправну провінцію Російської імперії.

48. Ліквідація Запорізької Січі у XVIII ст., її причини і наслідки. Вже в другій чверті XVIII століття було зрозуміло, що російська влада не має жодних намірів щодо збереження української автономії, передбаченої ще Березневими статтями 1654року. Після палацового перевороту 1762 року на московський імператорський престол зійшлаКатерина II, дружинаімператораПетра III, яка одразу спрямувала всі зусилля на посилення влади самодержавства у величезній імперії. Важливим аспектом у політиці імператриці стало так зване «зросійщення ополячених окраїн» (під «окраїнами» царизм вбачав українські та білоруські землі). Такі плани Катерини II не передбачали ні існування козацької державиГетьманщини, ні козацьких вольностей, ні Запорізької Січі.

Коли 1764 року було ліквідовано Гетьманщину, а ще через рік —полково-сотенний устрій на Слобожанщині, останнім оплотом української свободи залишаласяЗапорізька Січ, яку в панівних колах Росії бачили як «кубло бунтівників та бандитів». Московська влада лише чекала слушної нагоди для ліквідації козацької вольниці.

Така нагода припала на 1775рік, коли закінчиласяРосійсько-турецька війна (1768—1774), яку Москві допомогли виграти запорожці, і козаки стали непотрібні. На початку червня 1775 року російські війська під командуваннямПетра Текелія, які поверталися з турецького походу, раптово оточили Січ. Козаки не чекали на такий розвиток подій, а тому на Запоріжжі тоді перебувало зовсім мало вояків. Більшість запорожців ще не встигла повернутися з турецьких походів, або перебувала на промислах. На Січі зібралася рада на чолі з кошовим отаманомПетром Калнишевським, яка вирішила не проливати християнської крові та добровільно склала зброю перед московитами.16 червня1775 року російським військами було повністю зруйновано Січ, а все майно та козацькі архіви було вивезено доПетербурга. Козацьку старшину та кошового отамана Петра Калнишевського звинуватили у зраді та засудили до каторги.

Лише 3 серпня1775року імператриця Катерина II видала спеціальнийманіфест, який офіційно сповіщав про причини ліквідації Січі. У цьому документі козацька-лицарська Січ зображувалася як «кубло пияк та розбишак», які жили в неуцтві та заважали царизму вести торгові та культурні зв'язки з сусідами. Про пролиту козацьку кров за царську Росію в ньому не було ні слова.

Незадовго до руйнування Січі, козацький флот майже всім складом був переведений на Дунай. Турецький султан виділив козакам підЗадунайську Січострів святого Юрія з Сулинським і Георгіївським гирлами Дунаю та видав клейноди — булаву, бунчук, печатку та висвячену Константинопольським патріархом корогву.

Організація й швидке зміцнення Задунайської Січі викликало все більші симпатії в українського населення і унеможливлювало участь у війні українців на стороні Росії. Таким чином руйнація Запорізької Січі та утворення непідконтрольної Петербургу Задунайської Січі призвели до того, що південно-західні кордони Російської імперії виявились безборонними. 31 жовтня1776рокуПотьомкінпро це доповідав Катерині ІІ.

Спроба утримати козаків від еміграції за Дунай та на Забужжя не дала результатів. Тоді Катерина II 5 травня1779року і27 квітня1780року видала маніфести з проханням до козаків повернутися у рідний край, обіцяючи дати кожному з них землю і службу за російськими чинами. Ці заклики також не дали результатів.

Задунайська Січз перервами та численними переїздами з місця на місце проіснувала до1828року. Січ же Запорізька залишилась в пам'яті українців на віки.

50. Правобережні та західноукраїнські землі у XVIII ст. Правобережна Україна (Волинь, Київщина, Поділля), Схід на Галичина в цей період входили до складу Польщі. Північна Буковина (до 1774 р.) входила до складу Молдавської держави, яка перебувала під протекторатом Туреччини. Закарпаття входило до складу Трансільванії (Семиграддя), що теж перебувало під протекторатом Туреччини. Але з 1687 р. ця територія відійшла в результаті австрійсько-турецької війни до Австрії. Правобережна Україна продовжувала бути об'єктом зазіхань з боку Туреччини, Польщі й Росії. Піввікова боротьба за цей край закінчилася на початку XVII ст. на користь Польщі.

Площа Правобережної України становила 160 тис. км2, а населення у кінці XVIII ст. — 3,4 млн. У результаті довготривалих воєн за останню чверть XVII ст. Правобережна Україна втратила 70 % своєї людності, але вже в кінці наступного століття тут про живало близько 3 млн. українців. Проте провідну роль у політичному та економічному житті відігравали поляки (270 тис. осіб), а також певною мірою євреї (200 тис).

У політичній системі Речі Посполитої правобережним і західноукраїнським землям відводилася роль колонії.

Загальне послаблення Польщі змусило польські керівні кола піти на обмеження «золотого права» шляхетства — «ліберум вето» — права депутата виступати проти прийняття будь-якого рішення. Постановою сейму 1764 р. було скасоване застосування «ліберум вето» при вирішенні економічних питань, а остаточно його було скасовано конституцією Польщі 1791 р.

Тривав процес колонізації українського населення. Польська мова у XVIII ст. стала офіційною навіть на Київщині та Волині, її широко використовувало духовенство, нею писали книги й викладали у школах. Посилювались і процеси покатоличення. ,У 1721 р. стала уніатською головна святиня Волині — Почаївський монастир. До 1765 р. на Київщині та Поділлі залишилось усього 20 православних парафій. Хоча в 1767 р. польський сейм зрівняв у правах католиків та православних, проте на практиці це не реалізовувалось.

Земельна власність, як і раніше, польським магнатом. На початку XVIII ст. магнатам на Київщині належало 75% усіх дворів, а шляхті — 1 % . Захищаючи власні виняткові привілеї, шляхта намагалася обмежити входження у свій стан представників інших верств населення. Тому з 1669 р. з'являється інститут неповного шляхетства. Нова шляхта не мала права, аж до третього покоління, обіймати державні посади й обиратися депутатами сейму й сеймиків. На початку XVIII ст. шляхта нараховувала 95 тис. осіб або 3,4% населення.

На території Правобережної України протягом XVIII ст. залишалися три види маєтків: у першому переважали слободи, грошова рента (чинш) і продуктовий податок; у другому — поряд із чиншем використовувалася відробіткова рента (панщина); у третьому — переважала панщина. Упровадження слобод було вимушеним кроком польської шляхти, певним наслідком національно-визвольної боротьби. Селяни, які поселялися на панській землі, на якийсь час (до 6 років) звільнялися від усяких повинностей, що давало можливість залучати додаткову робочу силу й відроджувати зруйновану економіку краю. У Закарпатті на початку XVIII ст. відбувався перерозподіл земельної власності. Маєтки супротивників австрійської влади конфісковували й передавали німецьким феодалам. Це призвело до опору (у тому числі й збройного) з боку угорських феодалів. Компромісу досягли в 1711 p., коли угорських феодалів зрівняли в правах з австрійськими дворянами. Угорська шляхта звільнялася від державних податків, які перерозподілялися між міщанами (12%) і селянами (88%).

Застарілі феодальні відносини не давали можливості швидко розвиватися містам. Залежність від магнатів, наявність значної кількості міщан, які займалися сільським господарством, заважали стати містам дійсними торгово-ремісничими центрами. У середині XVIII ст. у містах Східної Галичини проживало 333 тис. осіб, або 12,8% усього населення. На той час міщани втратили всі ознаки економічної незалежності і єдиним привілеєм для них залишалося право ярмаркової торгівлі. Залежно від величини й кількості населення міста розділялися на три групи: Львів, королівські й муніципальні.

Основною масою залежного населення залишалися селяни. Разом з невеликою кількістю особисто вільних селян — кметів, які несли феодальну повинність на користь держави, існувала більша група кріпаків, які мали різних власників (державу, монастир, магната). До них належали тяглові селяни. Такі категорії кріпаків, як підсадки, городники мали тільки присадибні ділянки. Підсусідки, коморники, захребетники не мали свого господарства, жили в чужих дворах, «у сусідів», наймитували в заможних селян і міщан. У сільському господарстві чітко окреслюються тенденції до обезземелювання селян (у Галичині 41 % загальної кількості селян у першій половині XVIII ст.), збільшення панщини (16-го-динний робочий день улітку, урочна (фіксована) система праці). Намагаючись збільшити свої прибутки, поміщики вдавалися до посилення експлуатації селянства У цілому становище українського населення в цей час на правобережних та західноукраїнських землях було гіршим, ніж на лівобережних.

50. Культура України у XVII-XVIII ст. Українська революція 1648—1676 рр., поступальний розвиток буржуазних відносин, перебування українських земель у складі різних іноземних держав, загальноєвропейські ідеї та процеси періоду пізнього ренесансу, доби реформації, часів просвітництва наклали помітний відбиток на розвиток української культури.

Своєрідним критерієм рівня духовної культури народу є стан освіти та науки в суспільстві. У середині XVIII ст. на території семи полків Гетьманщини діяло 866 шкіл, тобто одна школа припадала на кожну тисячу душ місцевого населення. На Слобожанщині освітянська статистика була дещо гіршою — одна школа припадала на 2,5 тис. осіб, але вже,через сто років у цьому регіоні (Харківщина) одна школа припадатиме на 4,3 тис. осіб. Характерною рисою шкільництва було те, що сільські громади своїм коштом утримували вчителів, дбали про шкільні приміщення. У тих місцевостях, де населення жило на хуторах, дітей навчали мандрівні дяки. На період Гетьманщини припадає перша спроба в Україні запровадити обов’язкову освіту. Зокрема, у 1760—1762 рр. лубенський полковник І. Кулябко наказав сотенним правлінням всіх козацьких синів, здатних до науки, направляти до парафіяльних шкіл, а «нездібних і у літах перерослих» навчати військової справи. Ця ініціатива була підтримана гетьманом, і невдовзі Генеральна військова канцелярія розіслала аналогічні розпорядження до всіх полків, що, безумовно, збільшило кількість письменних серед населення.

Важливу роль у розвитку освіти та культури в Україні відігравали середні навчальні заклади — колегіуми, які були засновані в Чернігові (1700), Харкові (1727) та Переяславі (1738). Ці навчальні заклади готували служителів релігійного культу, державних службовців та вчителів початкових класів. Перлиною серед колегіумів, осередком освіти та науки, центром культурного життя в Україні була Києво-Могилянська колегія, яка 1701 р. грамотою Петра І одержала статус і права академії.

Однією з фундаментальних засад розвитку освіти, науки та культури в цілому було книгодрукування. Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. в українських землях діяло 13 друкарень у Києві, Чернігові, Львові, Луцьку, Кременці, Умані та ін. Провідну роль відігравала друкарня Києво-Печерської лаври,яка тільки 1760 р. надрукувала 2 тис. букварів. У західному регіоні найпотужнішою була львівська друкарня А. Піллера, яка до 1800 р. видала понад 250 книжок іноземними мовами, а 1776 р. видрукувала першу газету в Україні — французькою мовою вийшла «Львівська газета».

Культурний процес в українських землях наприкінці XVII — XVIII ст. значною мірою ускладнювався мовною політикою російського та польського урядів. Спочатку в Польщі 1696 р. було видано закон, який виключав українську мову з адміністративного вжитку, зберігши її лише у церковній сфері. Незабаром у мовну політику вніс корективи і царський уряд. У 1720 р. заборонили книгодрукування українською мовою в Києво-Могилянській академії, а з другої половини XVIII ст. на Лівобережжі та Слобожанщині всі освітні заклади підтиском влади поступово перейшли на російську мову.

Філософська традиція цього періоду була репрезентована плеядою українських вчених-мислителів — С. Яворський, Ф. Прокопович, І. Гізель, Г. Щербацький та ін. Серед них і Г. Сковорода.

Сковорода Григорій Савич (1722—1794) — мислитель, письменник, поет. Народився в с. Чорнухи на Полтавщині. Походив із козацького роду. В 1734—1753 рр. з перервами навчався в Києво-Могилянській академії. В1741—1744 рр. був співаком придворної капели в Петербурзі. У 1745 р. з місією генерала Вишневського виїхав до Угорщини в м. Токай, де перебував до 1750 р. У 1751 р. деякий час викладав поетику в Переяславській семінарії. У1753 р. працював учителем сина багатого поміщика, а потім здійснив подорож до Москви. Майже рік провів у Троїце-Сергієвій лаврі, Поповнюючи свої знання в її бібліотеці. Після повернення в Україну знову посідає місце домашнього вчителя до 1758 р. У1759—1768 рр. викладав у Харківському колегіумі. У 1768 р. був запрошений читати курс етики у додаткових класах при колегіумі. Останні більш ніж 25 років житгя Сковорода мандрував Слобожанщиною,

Г. Сковорода визнавав вічність матерії, об’єктивність і реальність природи, її постійний розвиток. Його погляди на суспільство базувалися на ідеях просвітництва — критиці соціальної нерівності, звеличенні трудящої людини. Свої філософські погляди та гуманістичні ідеали Г. Сковорода виклав у творах «Сад божественных песней» (1756) та «Басни Харьковскія» (1774).

Піднесенню української літератури в цей час сприяв поступовий перехід від винятково релігійних ідеологічних засад до світських. У 1798 р. було видано поему І. Котляревського «Енеїда», що поклало початок новій добі в розвитку української літератури. Поема була першим твором нової української літератури, написаним народною мовою, її джерела — народний фольклор, просвітницькі ідеї та традиції української літератури.

Певні зміни у XVII — XVIII ст. відбулися в музичній культурі українського народу. Зріс професіоналізм музичного мистецтва. Найвідомішими осередками музичної освіти були Глухівська співацька школа та Києво-Могилянська академія, у стінах яких здобули музичну освіту найяскравіші зірки Дмитро Бортнянський (1751—1825), Максим Березовський (1745—1777) та Артемій Ведель (1767—1808).

51. Діяльність П.Орлика. Бендерська конституція і "Вивід прав України". У жовтні 1709 р. у с. Варниця неподалік від Бендер помирає гетьман І. Мазепа. Козацька рада 1710 р. обирає гетьманом в еміграції П. Орлика. Новий гетьман походив з чесько-польської родини, що свого часу осіла в Литві, був людиною високоосвіченою, що дало йому можливість зробити швидку кар’єру. Починав він з посади писаря в канцелярії Київського митрополита, але завдяки природному розуму в 34 роки став генеральним писарем і найближчим радником І. Мазепи.

Новообраний гетьман уклав зі своїми виборцями та запорозькими козаками договір, який дістав назву «Конституція прав і вольностей Війська Запорозького», або Бендерська конституція.

Характерною рисою Бендерської конституції є органічне поєднання традиційності й новаторства. Спрямований на політичне та церковне відокремлення України від Росії, дотримуючись неподільності українських земель на Правобережжі та Лівобережжі, цей документ вносить суттєві корективи і в модель державної структури, і в пріоритети соціальної політики. У Конституції наголошувалося на обмеженні самовладдя гетьмана, оскільки саме «через те самодержавство, невластиве гетьманському урядуванню, виросли численні в Запорозькому війську незлагоди, розорення прав і вольностей, посполите утяження». Обмеження гетьманських повноважень виявлялося в посиленні впливу на внутрішню та зовнішню політику членів загальної Ради, у підвищенні ролі військового генерального суду, який позбавляв гетьмана права «карати своєю приватною помстою та владою», у чіткому розмежуванні військового скарбу і особистих фінансів гетьмана та ін. За оцінками фахівців, гетьману відводилася роль, рівнозначна сучасній президентській.

Конституція прокламувала розширення демократичних засад у суспільстві. Йшлося про створення своєрідного козацького парламенту — загальної Ради. До складу цього представницького політичного органу мали входити вся старшина (генеральна, полкова, сотники), делегати Запорозької Січі та представники від полків. Характерно, що загальна Рада мала бути не формальним, а робочим органом. З цією метою планувалося її збирати тричі на рік — на Різдво Христове, Воскресіння Христове та Покрову Пресвятої Богородиці.

Надзвичайно важливими були пункти, які стосувалися повернення Запорозькій Січі традиційних вольностей і прав та гарантували запорожцям гетьманську підтримку. Планувалося очищення території Запорозького Низового війська від «городків та фортець московських» і від «московської посесії», повернення Січі міста Трахтемирова та збереження за запорожцями прав на «Дніпро увесь згори від Переволочної вниз». Усім цим діям гарантувалася підтримка гетьмана, який до того ж брав зобов’язання «чинити всіляку поміч Запорозькому Низовому війську».

Проводячи далекоглядну політику, Орлик у проекті конституції підтвердив права та привілеї, свого часу надані Києву та іншим українським містам (збереження за ними прав на власне самоврядування, що базувалося на Магдебурзькому праві).

Одним із основних елементів Бендерської конституції є помітне обмеження соціальної експлуатації. Суть своєї соціальної політики гетьман висловив так: «Щоб людям військовим і посполитим зайві не чинилися утяження, наклади, пригнічення та здирства, через які вони, покинувши житла свої, звикли пріч іти і в закордонних державах шукати спокійнішого, легшого й кориснішого собі мешкання». З цією метою П. Орлик планував ревізію захоплених старшиною земель, відміняв обтяжливі для народу оренди, відкупи, ярмаркові податки, військові постої та ін.

П. Орлик активно намагався реалізувати свою програму на практиці та відновити повноцінну українську державність. Вже 1711 р., уклавши військово-політичний союз з кримським ханом, він вирушив походом на Правобережжя. Завдяки переходу на бік П. Орлика козаків правобережних полків (за винятком Білоцерківського), а також селян і міщан до середини березня вдалося визволити від російських залог майже всю південну і центральну частини Правобережжя. Однак поразка під Білою Церквою, зрада союзників-турків та татар, укладення Росією Прутського трактату зашкодили державотворчим планам П. Орлика і не дали змоги на практиці реалізувати його демократичну конституцію. «Екзильний гетьман», або ж гетьман на вигнанні помер 1742 р. «Разом з ним, на думку Д. Дорошенка, надовго зійшла в могилу ідея незалежної української держави».

52. Соціально-економічний розвиток Лівобережної України в другій половині ХУІІ-ХУІІІ ст. Основою української економіки в цей час продовжує залишатись сільське господарство. Розширюються посівні площі, що було зумовлено зростанням попиту на сільськогосподарську продукцію. Збільшується старшинське землеволодіння, основною формою якого було рангове, — за службу відповідно до рангу на час обійняття посади. Землеробство мало, головним чином, зерновий характер. Поглиблювалася його спеціалізація: якщо на Лівобережжі більше сіяли жита, то на Півдні — пшениці. З середини XVIII ст. в Україні почали вирощувати картоплю, що стало істотною зміною в роз витку не лише сільського господарства, а й життя українського населення в цілому. Починається культивування кукурудзи, цукрового буряку, соняшнику, на наукову основу поступово переводиться садівництво і виноградарство.

Великі плантації займав тютюн. У 1724 р. з України вивезено 37884 пудів тютюну. Удосконалюються сільськогосподарські знаряддя праці й агрокультура. Плуг стає масивнішим, придатнішим для орання важкого ґрунту. Починає застосовуватися багатопільна система землеробства.

Важливого значення набуло тваринництво, особливо племінне конярство та вівчарство. Селяни України в XVIII ст. розподілялися на різні групи, що відрізнялися між собою рівнем особистої залежності, розміром і характером повинностей, розміром наділу. Основними групами були поміщицькі і державні селяни, але перші значно переважали. До державних селян належали селяни, що жили на державних і власних землях, козаки Полтавської і Чернігівської губерній, селяни-однодворці, солдати, які відслужили військову службу та їх сім'ї. Державні селяни поділялися на дві групи: 1) оброчні, тобто ті, що платили оброк (податок грошима або продуктами); 2) ті, що знаходилися на «господарському положенні».

Посилюється феодальна експлуатація селянства. Від дводенної на початку XVIII ст. панщина стає чотирьох-, п'ятиденною у другій половині XVIII ст. Проте поступово спостерігається тенденція до заміни натуральних оброків грошовими. Крім цього, посполиті та рядові козаки сплачували значні державні податки. У 1783 р. юридично оформляється кріпосне право — забороняються переходи селян з місця на місце. У 1785 р. українська старшина наділялася правами російського дворянства На початку XVIII ст. в Україні різко зростає кількість ману фактур (так званий Петровський вибух). У 1719 р. було закладено першу в Україні Путивльську суконну мануфактуру, яка у 1791 р. виробила 450 000 аршинів сукна для армії. У другій половині XVIII ст. було засновано пороховий завод у Шостці, київський завод «Арсенал». У кінці XVIII ст. в Україні нараховується 240 мануфактур. У 1722 р. починається видобування кам'яного вугілля (у Бахмуті).

Торговельні зв'язки між Україною і Росією були досить інтенсивними. Україна стала основним постачальником хліба і м'яса, шкіри й прядива для Росії та була ринком збуту товарів з Росії (хутро, голки, коси, папір). При цьому царським урядом проводилась протекціоністська політика. У 1669 р. для підтримки державної монополії Москви заборонялося завозити з України горілку та тютюн. Українські купці платили на українсько-російському кордоні митний податок за ввіз товарів з Росії — індикту, за вивіз — евекту, який йшов до української скарбниці. Суттєво зростає кількість базарів. На Лівобережжі їх діяло понад 8 тис, а на Слобожанщині — майже 2 тис. Базари збиралися раз або двічі на тиждень.

Більшість населення Лівобережної України становили селяни (у 1782 р. — 59%), козаки — 33%, інші — 8%.

У 1795 р. українці становили 17% населення імперії. В XVIII ст. значно зростають міста. Населення Києва у 1786 р. досягло 35 тис, Охтирки — 13 тис, Харкова і Ніжина — 11 тис, Сум — 10 тис, Полтави — 7 тис. Основну частину їхнього населення становили міщани, які займалися ремеслами, вели дріб ну торгівлю, платили податки за круговою порукою, охороняли місто, виконували рекрутську повинність. Кожний міщанин, що мав капітал більше 500 руб., міг записатися в купці, які об'єднувалися в гільдії. Правове становище купця залежало від своєчасної сплати Гільдійського внеску. У випадку несплати купець переводився в міщанський стан і втрачав пільги (звільнення від подушного, рекрутчини й тілесних покарань). Наприкінці XVIII ст. суспільний устрій України втрачає самобутні риси. Тут установлюється така ж соціальна структура, що й в інших регіонах Російської імперії. З середини XVII ст. на території України почали поширюватись російські гроші. За Петра І була введена десяткова монетна система: рубль, гривеник, копійка. Протягом XVIII ст. вживались заходи щодо стандартизації грошового обігу в Росії, у тому числі на Лівобережній Україні. Випускалися мідні (копійки, п'ятаки),, срібні (рублі, полтинники, гривеники), золоті (червінці, згодом 10-рублеві імперіали і 5-рублеві півімперіали) монети. З 1769 р. російський уряд почав випускати паперові гроші (асигнації). Російські гроші протягом XVIII ст. витіснили в Україні польсько-литовські. З ліквідацією в Україні гетьманського правління фінансова система України була об'єднана з фінансовою системою імперії. У 1765 р. на Слобідську Україну було поширено подушний податок, а в 1783 р. — на всю Україну.

Протягом XVIII ст. в Україні промислове виробництво набуло товарного характеру, але Україна втратила самостійність у зовнішньоекономічних відносинах.

53. Поділи Речі Посполитої, їх наслідки. У 1772 р. Росія, Прусія та Австро-Угорщина здійснили перший поділ Речі Посполитої, за яким Галичина разом з частиною Малої Польщі була захоплена Австрією, до Прусії відійшло Помор’я (без Гданська й Торуня) та частина Куявії та Великої Польщі, до Росії – Східна Білорусія та Латгалія. Сейм 1773-1775 рр. погодився з цим розподілом. Росія й Прусія вмотивовували свої дії турботою про права дисидентів – відповідно православних та лютеран. Австрія свої права на Галичину пояснювала в спеціальному меморіалі укладеному в 1771 році під назвою “Вивід прав Угорської корони до Червоної Русі і до Поділля, так само як Чеської корони – до князівств Освецима й Затора”. У цьому меморіалі Австрія доводила свої права на всі землі, які належали Угорщині або Чехії, бо Угорщина та Чехія належали Габсбургам.

На українських землях, які увійшли до складу Австро-Угорської імперії була проведена адміністративна реорганізація. До 1786 р. польські закони на цих землях були замінені австрійськими, шляхетські асамблеї ліквідовані. В імперії була впроваджена так звана Асамблея станів, до якої входили шляхта й духовенство. Цей орган мав право звертатися з петиціями до імператора.

Галичина була поділена адміністративно на 18 регіонів, прилучена Буковина утворила 19-й. Ці регіони очолювались урядниками, які мали власну канцелярію. Усі справи в канцеляріях проводились німецькою мовою. Правління в регіонах було підпорядковане губернатору, якого призначав імператор. Осередком адміністрації та судочинства Галичини став Львів (Лемберг).

Поділ і напівзалежне становище Речі Посполитої змусило багатьох замислитись над їх причинами та над заходами для зміцнення країни. Це залучало до політичного життя широкі верстви населення. 1791-го року так званий Чотирирічний сейм затвердив “Конституцію 3 травня”, за якою Польща ставала спадковою конституційною монархією, ліквідувалося “liberum veto”, буржуазія одержувала представництво у сеймі та інше. У відповідь виникла Тарговицька конфедерація, яку спровокувала Катерина ІІ. Конфедерація стала приводом до другого поділу Польщі, що відбувся у 1793 р. За цим актом Росія загарбала Правобережну Україну та Білорусію, Прусія забрала частину Великої Польщі, міста Торунь й Гданськ.

Поруч з згаданими обставинами, приводом для втручання у польські справи для Росії були утиски православної віри. В царському маніфесті від 27 березня 1793 р. говорилося про утиски православних, засуджувалися реформи в Польщі та Конституція 3 травня 1791 р. Маніфест оголошував возз’єднання Правобережної України з Росією і був обнародуваний в містах і селах Правобережжя.

Протягом декількох днів (до 5 квітня 1793 р.) присягу на вірність російському царату склали представники більшості магнатських родин Правобережної України (Потоцькі, Ржевуські, Сангушки та ін.), а також вищі ієрархи католицької церкви. На середину квітня 1793 р. польські гарнізони міст Правобережної України, за винятком Кам’янець-Подільського також склали присягу на вірність Росії. Кам’янець-Подільський було взято 21 квітня 1793 р. без бою. На цьому закінчилося загарбання Росією Правобережної України.

24 березня 1794 р. розпочалось Краківське повстання під проводом Тадеуша Костюшка. Під впливом підготовки повстання власно у Польщі, почались зворушення й на Правобережній Україні. Зокрема, сюда доходили універсали Костюшка, в яких проголошувалася свобода селян, перехід землі у їх приватне володіння, свобода релігійних переконань.

Природно, що феодальні уряди Росії, Прусії та Австро-Угорщини непокоїли останні події відразу у двох напрямках: 1) розповсюдження революційних течій з Франції повз територію Польщі; 2) загроза втрати щойно захоплених земель.

54. Українські землі у складі Російської імперії (перша половина XIX ст.). Населення Східної України внаслідок швидкої колонізації південних районів і природного приросту швидко зростало. Якщо у 1795 р. на її території налічувалось 8,2 млн чол., то у 1858 р. стало 13,5 млн. Ще швидше збільшувалась кількість міського населення, частка якого за цей час зросла з 5 до 11 %. Але все ж основну масу населення України, як і всієї Російської імперії, складали селяни, що перебували в кріпацькій неволі. Сільське господарство було основою економіки і давало переважну частину національного доходу. Після запровадження поміщицького землеволодіння і реставрації феодальних порядків, в цілому система ведення сільського господарства перетворилась у консервативну і відсталу. Вона базувалась на експлуатації залежних селян і рутинній техніці. Така система, коли власник землі був забезпечений дармовою робочою силою, не стимулювала впровадження передових методів обробітку землі і застосування машин, вела до застою і низької продуктивності. Лише частина поміщиків, переважно на Півдні України, прагнула капіталізувати виробництво і використати механізми. У таких господарствах здебільшого сіяли технічні культури: цукрові буряки, льон, коноплі,тютюн. Починаючи з 30-х років значно збільшилось виробництво товарного хліба, особливо це стосувалось Катеринославської, Таврійської та Херсонської губерній.

Крім товарного землеробства, помітних успіхів досягло товарне тваринництво, перш за все вівчарство. Російські та закордонні фабрики потребували великої кількості вовни, яку з успіхом постачали з Півдня України.

Таким чином, хоч і повільно, але невпинно відбувався процес зростання товарності сільського господарства, що свідчило про те, що феодально-кріпосницька система відходить у минуле.

Важливим показником занепаду феодально-кріпосницької системи у першій половині XIX ст. був подальший розвиток промисловості. У цій галузі починався промисловий переворот, тобто заміна ручної праці машинною. Якщо у 1825 р. налічувалось приблизно 650 промислових підприємств, то у 1860 році їх стало 2330, тобто в 3,5 рази більше.

Особливо швидко розвивалась цукрова промисловість. У 20-л роки XIX ст. в Україні виникли перші цукроварні, а в середині століття їх нараховувалось вже більше 20. Провідне місце у цукровій промисловості належало Київській губернії.

Крім легкої промисловості помітного прогресу Досягла металургійна та кам’яновугільна галузі. До 60-х років видобуток вугілля на шахтах Донбасу набрав промислового характеру, досягнувши 6 млн пудів за рік.

Всього ж в цілому у першій половині XIX ст. фабрики і заводи складали лише 15 %, а переважали підприємства мануфактурного типу, тобто ті, на яких працювали вручну.

Важливу роль у розвитку торгово-економічних зв’язків відігравала ярмаркова торгівля і чумацькі промисли. На ярмарки України привозилось 40% загальної кількості товарів (згадайте відомий твір М. Гоголя «Сорочинський ярмарок»).

Про те, що в надрах відживаючої феодально-кріпосницької системи запроваджуються і успішно розвиваються капіталістичні відносини, переконливо свідчать зміни в класовій структурі населення. З’являються нові класи і соціальні групи: це клас підприємців (буржуазії) і найманих робітників. З кінця XVIII ст. до 1861 року кількість промислових робітників в Україні зросла більш як у 10 разів і склала 115 тисяч, не рахуючи тих робітників, що працювали в ґуральнях. Крім них, до 25 тисяч робітників працювали в ремісничих майстернях, а 70 тисяч — на водному транспорті. У 1861 році частка вільнонайманих робітників становила 54%, поповнюючись до скасування кріпацтва за рахунок міського населення.

Про поглиблення кризи феодально-кріпосницької системи переконливо свідчать приклади загострення класової боротьби. Найбільш поширеними формами протесту селян були скарги на поміщиків, відмова відробляти панщину і сплачувати оброк, підпали панських маєтків, втечі, збройні виступи. Лише за неповними даними в Україні в першій чверті XIX ст. відбулося більше 100 випадків бунту кріпаків.

55. Початок українського культурного відродження в першій половині XIX ст. Наприкінці XVIII – початку XIX ст. в Україні розпочинається національно-культурне відродження. Суть цього процесу полягає у відновленні різних сфер (національної, духовної, культурної, мовної тощо) буття народу після їхнього занепаду. Відродження пов'язане із значним зростанням уваги до проблем, явищ та процесів, які є національне значимими, але у попередні часи свідомо чи несвідомо гальмувалися або замовчувалися. У добу відродження посилюється активність національної еліти, свідомих суспільних сил, які пожвавлюють свою діяльність у всіх сферах життя – від культури до політики. Характерною рисою відродження є те, що цей процес, як правило, спирається на здобутки, традиції та досвід попередніх поколінь. У зв'язку з цим закономірно, що наприкінці XVIII – початку XIX ст. помітно зріс інтерес до національної історії. Початок українського відродження пов’язують з виходом у світ першої частини „Енеїди” І.Котляревського(1798) – першого твору нової укр. літ-ри, написаного народною мовою. Клопітка праця істориків-аматорів другої половини XVIII ст. підготувала появу в першій половині XIX ст. двох самобутніх, оригінальних, хоча і протилежних за ідеологічною основою творів, які відіграли значну роль у процесі формування історичної й національної самосвідомості українського народу та позитивно вплинули на розвиток наукових досліджень української історії. Йдеться про «Історію Русів» анонімного автора та працю Д. Бантиш-Ка-менського «Історія Малої Росії». «Історія Русів» – твір, що з'явився на рубежі сторіч і тривалий час поширювався в рукописному варіанті (вийшов друком лише 1846 р.). За жанром ця робота, власне, не є науковою працею, фахівці називають її «політичним памфлетом», написаним у традиціях козацьких літописів. «Історія Русів» – це перша своєрідна політична історія України.  Сприяла національному відродженню і чотиритомна праця Д. Бантиша-Каменського «Історія Малої Росії», яка побачила світ 1822 р. в Москві Вона написана із широким використанням неопублікованих раніше архівних матеріалів.  На початку XIX ст. з'явилася і перша ластівка українського мовознавства – друкована граматика української мови – «Грамматика малорусского наречия» (1818) О. Павловського. Важливе значення для розгортання процесу національного відродження мав вихід у світ 1823 p. словника української мови, укладеного І. Войцеховичем.  Творчість І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка та інших, які повною мірою реалізували художній потенціал української мови, розширили діапазон її вживання, урізноманітнили жанри української літератури. У цій блискучій плеяді особливе місце належить Т. Шевченку. Вже перша збірка його поезій «Кобзар» (1840) продемонструвала світу широкий спектр лексичних, семантичних та фразеологічних можливостей української мови.  У середині 40-х років XIX ст. склалися умови, що сприяли кристалізації національної політичної думки, організаційному згуртуванню передової інтелігенції, тобто переходу процесу українського національного відродження на якісно вищий етап.

56. Українське національне відродження. Колонізаторська політика російського царизму в Україні призвела до зростання протидій цій політиці з боку національно свідомої частини українського суспільства, активізації українського національного руху в усіх його формах, як політичних, так і культурних. У сукупності ці процеси дістали назву українського національного відродження кінця XVIII-XX ст. Об'єктивна мета цих процесів полягала в консолідації української нації та відтворенні української державності. Історія українського національного відродження поділяється на три етапи: 1) збирання спадщини чи академічний етап (кінець XVIII — 40-ві роки XIX ст.); 2) українофільський, культурниць кий етап (40-ві роки XIX ст. — кінець XIX ст.); 3) політичний етап (кінець XIX — 1917 p.).

Українське національне відродження базувалося на попередніх досягненнях українського народу, зокрема, традиціях національної державності, матеріальній і духовній культурі. Соціальною базою для потенційного відродження було українське село, що зберігало головну його цінність — мову. Виходячи з цього стартові умови для відродження були кращими в Подніпров'ї, оскільки тут ще зберігалися традиції недавнього державного-автономного устрою, політичних, прав, залишки вільного козацького стану, якого не торкнулося покріпачення, а найголовніше — тут хоча б частково збереглася власна провідна верства — колишня козацька старшина, щоправда, переведена у дворянство.

Істотний вплив на початок українського національного відродження зробила революція кінця XVIII ст. у Франції, що проголосила «права народів». Це стимулювало інтерес до основних рис своєї спільності таких, як фольклор, історія, мова і література. Національному відродженню сприяло і поширення романтизму як художньої течії в літературі та мистецтві.

Національно-культурне відродження розвивалося в кількох напрямках, серед яких слід виділити етнографічний, літератур но-мовний, театрально-драматургічний, історичний. Перший етап національного українського відродження саме й розпочався з видання фольклорних збірок. У 1777 р. у Санкт-Петербурзі вийшла друком етнографічна збірка Г. Калиновського «Описание свадебных украинских простонародных обрядов». У 1798 р. побачила світ «Енеїда» І. Котляревського, з якою найчастіше пов'язують початок українського національного відродження.

Колишня козацька еліта стала основним джерелом постачання діячів першої хвилі українського національного відродження. Вона намагалася відстояти свої права і привілеї, підтвердити своє знатне походження, але разом з тим захищала ідею автономії України. Необхідність документально підтвердити права козацької старшини викликала інтерес до своєї історії і стала імпульсом національного відродження. Поширення історичних знань про минуле України було найзначнішим фактором утвердження масової національної свідомості. Воно об'єднувало людей усвідомленням спільності їх історичної долі, виховувало патріотизм, підтримувало традиції боротьби за національне визволення і державність.

Національне відродження базувалося на активному збиранні та публікації історичних джерел та пам'яток історичної думки, виданні журналів та альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України. Велику роль у національному відродженні відіграв твір «Історія Русів» (автор невідомий, уперше надрукований 1846 р.). У ній викладений історичний розвиток України від найдавніших часів до 1769 р. Автор працював у традиціях козацьких літописів, цими літописами він і користувався, доповнюючи виклад власними спогадами, а іноді (XVII ст.) — документами. Русами в ньому називаються українці. Основна ідея твору — природне, моральне й історичне право кожного народу на самостійний державно-політичний роз виток, а боротьба українського народу за звільнення — головний зміст книги. Центральна фігура «Історії Русів» — Богдан Хмельницький, якому автор дає високу оцінку. Фактично «Історія Русів» є політичним трактатом, втіленим в історичну форму. Поява праць з історії України, у свою чергу, стимулювала інтерес української еліти до життя народу, його звичаїв, традицій і обрядів.

Зміни в соціально-економічному розвитку України, поглиблення кризи феодально-кріпосницького ладу привели й до зрушень у суспільно-політичному житті. У 40-х роках XIX ст. в опозиційну до існуючого ладу боротьбу включаються не лише передові представники дворянства, але й різночинці (інтелігенція, службовці). Поступово розвивається національна ідея — ідея, пов'язана з національно-державними перспективами розвитку України, із зростанням національної самосвідомості, усвідомленням українського народу себе як етнічної спільності. Виникають політичні організації, учасники яких ставили за мету не лише соціальне, а й національне визволення українського народу. Першою такою політичною організацією стало Кирило-Мефодіївське товариство (за іменами перших слов'янських просвітителів — Кирила і Мефодія), засноване в січні 1846 р. у Києві. Воно скла далося з 12 осіб та кількох десятків (за деякими даними — до 100) співчуваючих. Організаторами і найактивнішими учасниками товариства були М. І. Костомаров — професор історії Київського університету, син поміщика і кріпачки; П. О. Куліш — талановитий письменник, автор першого українського історичного роману «Чорна рада»; М. І. Гулак — вчений-правознавець, спів робітник канцелярії генерал-губернатора; В. М. Білозерський — викладач Полтавського кадетського корпусу. У квітні 1846 р. до товариства вступив Т. Г. Шевченко. За своїми поглядами члени товариства поділялися на дві групи: помірковані (на чолі з Костомаровим і Кулішем) і радикальні (Шевченко, Гулак). Члени товариства розробили декілька програмних документів, зокрема «Книгу буття українського народу» та Статут. У цих документах було висунуто прогресивні ідеї: республіка — як основна форма політичного устрою; повалення самодержавства; рівність громадян перед законом; скасування станів як чинників не рівності в суспільстві; ліквідація кріпосництва; національне визволення слов'янських народів; поширення освіти. Значну увагу приділяли національному питанню, яке розглядалося у контексті ч панславізму. Ця теорія на той час набула певного поширення. її основною тезою було прагнення об'єднати всі слов'янські народи у федерацію на зразок. Сполучених Штатів Америки. При цьому кожний слов'янський народ зберігав би свою самостійність. Україна ділилась на два штати: Східний (Лівобережжя) і Захід ний (Правобережжя); інші слов'янські народи теж утворювали б по штату кожен. На чолі федерації стояв би загальний сейм із представників усіх слов'янських народів. Київ не повинен був належати до якогось штату й служив би місцем зборів загального сейму. У кожному штаті мав бути свій сейм і свій президент, обраний на чотири роки. Верховна центральна влада належала б всесоюзному президенту, обраному теж на чотири роки. Кирило-мефодіївці вважали, що творцем історії є Бог, а її рушійною силою — християнська релігія. Суспільство, на їхню думку, повинно будуватися за принципами первісного християнства (рівність, добро, справедливість, 10 заповідей). У своїх програмних документах члени товариства ідеалізували минуле України, прикрашали історію козацтва і суспільних відносин («одвічний демократизм і єдність українського народу»). Україні відводили месіанську роль: вона повинна була ста ти центром слов'янського союзу.

Тактика досягнення цілей у різних течій товариства суттєво відрізнялася: помірковані вважали можливим реалізувати їх еволюційним шляхом, за допомогою реформ, пропаганди, просвітництва. Радикальна частина на чолі з Т. Г. Шевченком виступала за революційний шлях — повстання народу.

Члени товариства, окрім розробки теоретичних документів, займалися практичною діяльністю. Вона була пов'язана з пропагандою своїх поглядів і поширенням програмних документів братства, революційних творів Шевченка, просвітницькою діяльністю, залученням нових учасників, встановленням зв'язків з діячами інших опозиційних рухів. Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало недовго (до березня 1847 р.), тому розгорнути широкої діяльності не змогло. Про його діяльність царським властям доніс зрадник, і члени товариства були заарештовані і відправлені на заслання в різні губернії Росії під нагляд поліції без права повернення в Україну і з забороною займатися освітянською діяльністю. Найтяжче покарали Т. Г. Шевченка, якого віддали в солдати, заборонивши писати й малювати.

Значення діяльності товариства в тому, що воно розробило теоретичні засади національного відродження України, висунуло демократичні, антикріпосницькі, антицаристські гасла, стало першою українською політичною організацією. До 30-х років XIX ст. належать початки національного відродження і на західноукраїнських землях. У цей період центром національного руху стає Львів, а його авангардом виступає громадсько-культурне об'єднання «Руська трійця» (з 1833 p.). Його засновники Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький — у той час студенти Львівського університету — розмовляли українською («руською») мовою, звідси й назва об'єднання. Вони боролися проти політичного, соціального, духовного гноблення, за розвиток національної самосвідомості українського народу. Цьому була підпорядкована науково-дослідницька та публіцистична діяльність «Руської трійці». Вони виступали за розвиток національної літературної мови на народ ній основі, проти спроб латинізації письменства. Характерною особливістю їх літературної діяльності було те, що вона здійснювалася в дусі романтизму. У 1836 р. вони видали у Будапешті альманах «Русалка Дністровая», який за змістом (возвеличення історії України, поетизація народних героїв — Морозенка, Довбуша) та формою (народна мова, фонетичний правопис) був феноменальним явищем тогочасного літературного та суспільно-політичного процесів. Цей твір високо оцінювали Т. Г. Шевченко та І. Я. Франко. Австрійський уряд конфіскував практично весь тираж альманаху, а видавців віддав під нагляд поліції.

Діяльність «Руської трійці» започаткувала новий етап у роз витку національного руху на західноукраїнських землях, перехід від культурологічних проблем до соціально-політичних.

57. Громадські політичні організації на українських землях (перша половина XIX ст.). Під впливом повстання декабристів та їх ідей виникла нова генерація діячів українського національного руху, які не задовольнялися вже суто культурно-просвітницькою діяльністю і переходили до діяльності політичної. Цьому сприяло і польське повстання 1830—1831 рр. Але поляки, прагнучи відновити національну державність і висунувши гасло «За нашу і вашу свободу», а також розглядаючи українські землі як складову частину Речі Посполитої, не знайшли підтримки серед українського населення, оскільки шляхта не обіцяла свободи залежним від них селянам. Врешті-решт це повстання було придушене;. Однак прагнення поляків здобути свободу серйозно вплинуло, на молоду українську інтелігенцію. Одним із центрів демократичного руху став Харків. 1826 р. у Харківському університеті виник таємний політичний гурток, очолюваний студентами В. Розаліон-Сошальським і П. Балахутою. У гуртку було близько 20 осіб. Гуртківці поширювали заборонені твори, самі писали волелюбні вірші і памфлети. 1827 р. гурток був розгромлений царськими властями. Другим центром суспільно-політичного і національно-визвольного руху стала гімназія вищих наук у Ніжині. Поширенню передових ідей сприяла група прогресивно мислячих викладачів гімназії — її директор Іван Орлай, професори Н. Білоусов, С. Андрущенко, І. Ладижин. За свої погляди 1830 р. вони були звільнені зі своїх посад і відправлені у заслання. Ці заходи не припинили українського руху. Центр його у другій чверті XIX ст. перемістився в Петербург, де проживало чимало представників української інтелігенції. Тут друкувалися російською мовою присвячені Україні видання, серед яких твори вихідця з Полтавщини М. Гоголя. Демократичні ідеї дістали відтворення у світогляді видатного українського поета і громадського діяча Т. Шевченка, який пропагував національно-визвольні, знищення кріпацтва революційним шляхом та виступав за об'єднання всіх слов'янських народів у демократичну федеративну державу.

58. Кирило-Мефодіївське товариство. Під впливом шевченківських ідей у січні 1846 р. в Києві виникло Кирило-Мефодіївське товариство. Ініціаторами його створення виступили вчитель з Полтави Василь Білозерський, чиновник канцелярії Київського генерал-губернатора Микола Гулак, професор Київського університету Микола Костомаров, письменник Пантелеймон Куліш, етнограф Опанас Маркевич. У квітні 1846 р. до товариства вступив Тарас Шевченко. Організація була названа на честь слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія. Восени 1846 р. вона налічувала 12 осіб. Програмні положення Кирило-Мефодіївського братства були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був М. Костомаров, та у «Записці» В. Білозерського. Концепція кирило-мефодіївців містила: • створення демократичної федерації рівноправних слов'янських республік; • знищення самодержавства та скасування кріпацтва і станового поділу суспільства; • утвердження в суспільстві демократичних прав і свобод громадян; • досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов'янськими народами. Головною метою товариство вважало досягнення Україною державної незалежності на зразок США або Французької республіки. Державна незалежність країни бачилась у федеративній спілці таких само незалежних слов'янських держав, кожна з яких мала б становити штат або розмежовувалася б на кілька штатів. Центральним містом цієї федерації мав бути Київ. Ідею визволення слов'янських народів з-під іноземного панування та їх єднання передбачалося поширювати головним чином за допомогою просвітницької діяльності. Члени товариства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали свої ідеї за допомогою прокламацій («До братів українців», «До братів великоросів і поляків»), творів Т. Шевченка; піклувалися про розвиток національної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, видання книг. Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало трохи більше року. У березні 1847 р. за доносом воно було викрите. Члени товариства були вислані у різні губернії Російської імперії. Найтяжче було покарано Т. Шевченка, відданого на військову службу в Оренбурзький корпус із забороною писати і малювати — за радикальні погляди, висловлені в його творах. Розгром товариства завдав великої шкоди українському національному рухові, загальмувавши його розвиток на більше ніж десятиліття.

59. Західноукраїнські землі в першій половині XIX ст. Наприкінці XVIII ст., у результаті трьох поділів Польщі (1772,1793, 1795) між Австрією, Прусією та Росією західноукраїнські землі на довгі роки були відірвані від більшої частини України, знаходячись у складі Австрійської імперії. У 40-ві роки XIX ст. населення Східної Галичини (сучасні Львівська, Тернопільська та Івано-Франківська області) досягло майже 5 млн чол. Серед них — 2,3 млн українців, близько 2,1 млн поляків, 130 тис. німців, тобто характерною особливістю цього краю стала багатонаціональність.

Якщо порівняти становище Західної і Східної України у XIX ст.,то слід відзначити, що економічний рівень розвитку був вищий на тих землях, які ввійшли до складу Росії. Тут же, у порівнянні із Заходом, був дещо вищий рівень життя населення. Але в політичному відношенні українці, що знаходились під владою Австрії, були в кращому становищі. На відмінну від російських властей, які протягом всього XIX століття намагались витравити із свідомості українців національні почуття і русифікувати, не визнавали їх за народ із своєю мовою і культурою, правителі Австрії розуміли, що це їм не під силу. Тому, хоч українці на підвладній Австрії території зазнавали утисків, але мали українські школи, літературу, їм дозволялось використовувати національну символіку.

У першій половині XIX ст. в Західній Україні, як і у всій Австрійській монархії, посилився розклад феодально-кріпосницької системи господарювання. Слід підкреслити, що ці землі були найвідсталішими в економічному і культурному відношенні в порівнянні з іншими провінціями великої імперії Габсбургів. Так, промисловість Галичини складала менше 5 % від загальної кількості і залишалася на мануфактурній стадії. Переважало винокуріння, пивоваріння, цукрова, лісова, добувна галузі, а також виробництво сукна. Відсутність необхідної кількості робочої сили (із-за кріпосного стану селян) стримувала і без того повільний промисловий розвиток.

Більшість землі знаходилась у власності поміщиків, а основна маса населення — селяни — виконували панщину та інші повинності. Життя галицького та буковинського селянства проходило в злиднях. Тому цілком закономірно, що частішають прояви різних форм класової боротьби — скарги, втечі, підпали, але найбільш масовою формою протесту була відмова виконувати різні повинності.

Все більше доведених до відчаю селян стають на шлях збройної боротьби. Найбільшим виступом у Східній Галичині вважається заворушення у 1838 році на Чортківщині.

Героїчної сторінкою в історії селян Буковини стало у 1843 році постання під керівництвом Лук’яна Кобилиці.

На Закарпатті протягом першої половини XIX ст. відбулося 15 селянських виступів.

Свого найвищого піднесення селянський рух набув напередодні революції 1848 року.

У 1848 році в ряді країн Європи спалахнули буржуазні революції, які охопили і Австрійську імперію.

Під тиском селянських вимог, які підтримала інтелігенція, австрійський цісар Фердінанд вимушений був видати маніфест, згідно з яким аграрна реформа на українських землях починалася раніше, ніж в інших провінціях. Селяни одержали особисту свободу, ліквідувалась панщина. Але разом з тим, відтепер позбавлялись права користування лісами, пасовищами та іншими необхідними для ведення господарства угіддями. Крім того, селяни повинні були сплатити поміщикам великий викуп, як винагороду за своє звільнення.

Та в цілому реформа, безумовно, мала прогресивне значення. Зробивши селян власниками землі, вона розбудила в них нові почуття і потяг до політики, науки і культури.

Це знайшло свій вияв під час виборів до рейхстагу — нижньої палати австрійського парламенту. На той час значна частина селян ще не позбулась монархічних ілюзій і багато з них взагалі не взяли участі у цій кампанії. Та все їж із 100 виділених у рейхстазі місць для депуталв Галичини 25 зайняли українці. На щось подібне не могли сподіватись українці східних районів, тому що в Російській імперії ще залишалось кріпацтво, а парламенту не було взагалі.

Значні досягнення отримали українці, що проживали на території Австрійської монархії, в культурній та політичній сферах. При Львівському університеті було утворено кафедру української мови, відкривались українські школи, почала виходити газета «Зоря Галицька». Завдяки зусиллям інтелігенції у Львові з’явилась політична організація українства — Головна Руська Рада. Вона поділялася на спеціальні підрозділи, що займались освітою, селянськими справами, фінансами. Рада домагалась від австрійського уряду поділити Галичину на українську і польську частини.

Отже, перша половина XIX ст. ознаменувалась для населення західноукраїнських земель цілим рядом важливих економічних та політичних подій, які суттєво вплинули на хід їх подальшого розвитку.

60. Культура України XIX ст. У другій половині XIX ст. відбулося територіальне роз’єднання українських земель, завершилося формування української нації, ускладнилася соціальна структура та політизувалося суспільне життя. Всі ці явища та процеси залишили помітний відбиток на розвиткові культурної сфери. Зокрема, буржуазні реформи розширили межі культурницько-просвітницької діяльності, створили нові умови для позитивних зрушень у культурі.

До скасування кріпацтва освіта народних мас перебувала на низькому рівні. Достатньо сказати, що на той час одна школа припадала на майже 10 тис. жителів. Намагаючись підняти рівень освіти, передова інтелігенція організовувала безплатні недільні школи. Першу з них було відкрито 1859 р. у Києві. Невдовзі в Україні їх функціонувало вже 110. Т. Шевченко написав для недільних шкіл «Букварь южнорусскій». Навчання у більшості цих освітніх закладів велося українською мовою. На жаль, 1862 р. недільні школи царським указом були закриті.

Царизм 1864 р. проводить освітню реформу, суть якої полягає у створенні єдиної системи освіти. Початкову освіту давали початкові народні училища, що працювали за єдиним навчальним планом та програмою. Мета цих освітніх закладів полягала в навчанні учнів Закону Божому, читанню, письму та чотирьом діям арифметики. Навчальний процес здійснювався російською мовою. Наприкінці XIX ст. кількість початкових шкіл в Україні порівняно з 1856 р. зросла майже в 13 разів і досягла майже 17 тисяч, проте навіть таких кардинальних зрушень було недостатньо, адже поза школою залишилося понад 70% дітей. Через це відсоток грамотних в українському суспільстві був на рубежі віків ще досить низьким — у різних губерніях України він коливався від 15,5 до 27,9% (рівень грамотності по Російській імперії в цілому становив 21%).

Наступною ланкою, створеною реформою 1869 р. системи освіти, були гімназії, які давали середню освіту. Вони поділялися на класичні (превага надавалася гуманітарним предметам, особливо грецькій і латинській мовам) та реальні (вивчалися насамперед предмети природничого циклу). Закінчення класичної гімназії давало право вступу без іспитів до університету, а реальної — лише до вищих технічних навчальних закладів. На початку 70-х років відбулася нова реорганізація, внаслідок якої класичні гімназії залишилися, а реальні гімназії стали училищами. Наприкінці XIX ст. в Україні діяло 129 гімназій, 19 реальних та 17 комерційних училищ.

У другій половині XIX ст. фахівців з вищою освітою готували Харківський, Київський та Новоросійський (заснований на базі Ріпіельєвського ліцею в Одесі 1865 р.) університети, студентами яких у 90-х роках були 4 тис. осіб. Характерно, що у пореформену добу статус університетів зазнав істотних змін. Спочатку вони функціонували на основі демократичного, прогресивного статуту 1863 р., який надавав автономію цим навчальним закладам, розширював права університетських рад тощо. Проте хвиля контрреформ кардинально змінила ситуацію — відповідно до нового статуту 1884 р. університетська автономія ліквідовувалася, було скасовано право виборності викладацьких та адміністративних посад, встановлено державний контроль за благонадійністю професорсько-викладацького складу вищих навчальних закладів.

У другій половині XIX ст. певні зрушення в освітній галузі відбулися в західноукраїнських землях. По-перше, відповідно до реформи 1869 р. початкові школи вийшли з-під опіки церкви і були підпорядковані світській владі. По-друге, ця ж реформа бодай формально запроваджувала обов’язкове навчання для дітей віком від 6 до 14 років. По- третє, наприкінці XIX ст. було розширено коло навчальних закладів, що давали вищу освіту, — до Львівського університету приєдналися Чернівецький університет (1875), Львівський політехнічний інститут (1877), Академія ветеринарної медицини (1897). Однак, незважаючи на ці позитивні зміни, рівень освіти в західноукраїнських землях залишався низьким. Зокрема, 1890 р. неграмотними у Східній Галичині були 66,4% населення, а на Буковині — 75%.

Особливого розвитку в пореформений період набули природничі науки. Світове визнання здобув доробок науковців, які працювали в Україні. Математик 0. Ляпунов створив загальну теорію стійкості та рівноваги руху механічних систем. Хімік М. Бекетов став одним із засновників нової науки — фізичної хімії. Зоолог І. Мечніков заклав підвалини порівняльної патології, еволюційної ембріології, мікробіології. Разом з мікробіологом М. Гамалією 1886 р. у Одесі він заснував першу в Російській імперії та другу в світі бактеріологічну станцію для щеплення проти сказу. Фізіолог І. Сеченов став засновником російської фізіологічної школи, а фізик М. Авенаріус — школи молекулярної фізики. У другій половині XIX ст. відбулися значні зрушення і в сфері гуманітарних наук. На нові рубежі виходить історична наука. Саме в 40—90-х роках процес збирання, систематизації та публікації історичних матеріалів та джерел вступив у вирішальну фазу — було створено Київський центральний архів (1852), опубліковано 35 томів «Архива Юго-Западной России» (1859 — 1914), протягом 1863—1892 рр. Археографічна комісія в Петербурзі видала 15 томів «Актов, относящихся к истории Южной и Западной России». Така потужна джерельна база дала змогу розширити проблематику історичних студій, посилити аргументованість тверджень та концепцій, збільшити кількість наукових праць з історії.

Друга половина XIX ст. подарувала Україні цілу плеяду видатних письменників. Перлинами першої величини сяють у цей час таланти І. Франка, П. Куліша, Л. Глібова, Лесі Українки, Панаса Мирного, М. Коцюбинського, І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, П. Грабовського та ін.

61. Український національний рух другої половини XIX ст.  Лібералізація суспільного життя у середині XIX ст., що була провісником майбутніх реформ та модернізації, водночас сприяла пожвавленню національного руху. Повернувшись після амністії із заслання, колишні члени Кирило-Мефодіївського товариства у 1859 р. створили у Петербурзі першу українську громаду — культурно-освітню організацію, яка мала на меті сприяти розвитку народної освіти, свободі літературного слова, поширенню національної ідеї, формуванню національної свідомості. Саме на цих ідеях базувався перший в імперії український часопис «Основа» (почав виходити у 1861 р. в Петербурзі), навколо якого групувалися вже відомі діячі національного руху М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, Т. Шевченко і весь громадівський рух. Підтримуючи національне відродження, активно починає діяти інтелігенція. Виникають громади в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Найвпливовішою в українських землях у цей час була Київська громада, що утворилася на основі таємного гуртка хлопоманів. її лідерами були представники нової хвилі української інтелігенції — В. Антонович, Т. Рильський, А. Свидницький, П. Житецький.

   Після поразки польського повстання 1863—1864 pp. у Російській імперії розпочався наступ реакції. Навіть поміркована культурницька діяльність українофілів цього періоду сприймалася як загроза самодержавству. Вже в 1863 р. побачив світ сумнозвісний Валуєвський указ, що забороняв видання українською мовою шкільних та релігійних видань (заборона не стосувалася лише творів художньої літератури). Мета цього указу цілком очевидна: не дати можливості українському рухові стати масовим, загальмувати його розвиток, звузити сферу впливу патріотично настроєної частини національної еліти. Певною мірою царизму вдалося досягти поставленої мети: після Валуєвського указу настає пауза у процесі національного відродження.    Лише на початку 70-х років громадівський рух знову активізується. У київській «Старій громаді» у цей час сконцентрувалися значні інтелектуальні сили — В. Антонович, М. Зібер, М. Драгоманов, О. Кистяківський, М. Старицький, П. Чубинський та ін.

     Вивчаючи згідно з орієнтацією створеного за ініціативою громади «Південно-Західного відділу Російського географічного товариства» археологію, етнографію, статистику, географію та історію, громадівці активно шукали модель майбутнього суспільного розвитку. У 1873 р. вони сформулювали свою політичну програму, в основі якої лежала вимога перетворення Росії на федерацію і надання широкої автономії Україні.    Відповіддю самодержавства на пожвавлення українського руху став Емський указ 1876 p., який забороняв друкування літератури українською мовою в Російській імперії та ввіз її з-за кордону. Це остаточно підривало основи легальної культурницької діяльності, на яку орієнтувалися громадівці. Незабаром провідні діячі київської громади виїжджають за кордон. У 1878—1882 pp. M. Драгоманов у журналі «Громада», який виходив у Швейцарії, намагався узагальнити погляди громадівців і викласти програму українського руху. В основі запропонованої ним альтернативи були:    - демократизм (парламентська влада, надання громадянам демократичних прав і свобод);    - федералізм (децентралізація, запровадження гро-мадського самоврядування, розбудова держави знизу вгору, Україна — автономне утворення у складі федеративної Російської республіки);

   - європеїзм (зв´язок країни із Західною Європою — джерело прогресивного розвитку);    - культурництво (визвольна боротьба має вестися винятково просвітницькими формами та методами);    - еволюційність (прагматичне висування поміркованих вимог, підштовхування знизу реформаційного процесу).    Отже, представниками різних суспільно-політичних течій та рухів у другій половині XIX ст. висунуто широкий спектр альтернатив майбутнього суспільного розвитку та вироблено різноманітні форми та методи досягнення поставленої мети. Характерно, що лейтмотивом програмних документів загальноросійських рухів була, як правило, боротьба за соціальне визволення. На противагу цьому український рух основний акцент робив, головним чином, на національне визволення.    Незважаючи на те що гурткам і організаціям різних політичних напрямів були притаманні нечисленність, неорганізованість, нечіткість програмних установок, слабкий зв´язок з масами, вони все ж відігравали помітну роль у житті суспільства, оскільки були місцем концентрації інтелектуальних сил, центрами осмислення суспільного розвитку, осередками майбутніх масових рухів.

62. М.Драгоманов та його вплив на розвиток українського національного руху. Особливе місце серед громадівців займав історик, громадсько-політичний діяч, фольклорист, економіст, філософ, публіцист, професор кафедри античної історії Київського університету Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895 pp.). Драгоманов був одним з найбільших діячів Південно-Західного Відділення Російського географічного товариства і «старої» київської громади. З 1875 р. перебував у Австрії, Швейцарії, Болгарії. Його суспільно-політичні ідеї сформувалися під впливом ідей кирило-мефодіївців, Т. Шевченка, французького соціаліста П. Прудона, англійських лібералів, російських революціонерів-демократів. У журналі «Громада» (перший український політичний часопис), який він видавав у Женеві, Драгоманов намагався поєднати ідеї західноєвропейської соціал-демократії, анархізму та українську народну традицію соціального ідеалу. Він був прихильником ідей демократизму і федералізму. Зразком державного устрою вважав тогочасний устрій Швейцарії, США, Англії. Він був прихильником пріоритету політичних свобод над економічними, суспільними і класовими інтересами. Вважав, що загальнолюдські цінності вище, ніж національні. Виступав за відокремленні церкви від держави та секуляризацію українського громадського та політичного життя.

Вважав втрату Україною державності негативним фактом, однак не вірив у можливість відновлення національної державності. Тому прагнув спрямувати український суспільний рух на боротьбу за демократію і федералізм у рамках Російської та Австро-Угорської імперій. Вважав, що центром українського національного руху повинна залишатися Галичина.  Драгоманов вважав себе соціалістом, однак заперечував теорію К. Маркса про пролетарську революцію і диктатуру пролетаріату, як помилкову, нездійснену і шкідливу для українського політичного життя. 

Саме під впливом Драгоманова в Україні поширилися ідеї соціалізму (улаштування більш справедливого ніж капіталізм суспільства), автономії України, перебудови Росії на федеративну державу.

63. Культурно-національний рух на західноукраїнських землях у середині XIX- на початку XX ст. Суспільно-політичний рух, що розгорнувся після буржуазної революції 1848—1849 pp. в Австрії, зумовив посилення національно-визвольної боротьби українського народу. Однак на той час національно-патріотичний табір значно ослаб. Більша частина українських патріотів, розчарована крахом своїх надій на вирішення соціально-економічних, політичних, культурних проблем у 1848—1849 pp. за допомогою Габсбургів, почала шукати підтримки в Росії. Поступово відходячи від ідеалів «Руської трійці», частина галицької інтелігенції, піддавшись впливу об'єднавчих ідей московського професора М. Погодіна, потрапила у фарватер панслов'янської політики царської Росії. Так, у другій половині 60-х років з членів Головної Руської Ради сформувалася партія москвофілів. Водночас оформилася ліберально-національна партія народовців. Соціальну основу москвофілів становили головним чином так звані старі русини, тобто добре забезпечена церковна та світська еліта. Поділяючи експансіоністські прагнення російського царату, вони не визнавали права українського народу на самостійне існування, рішуче обстоювали тезу про «єдиний общеруський народ», до якого зараховували і населення Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття, тобто стали на шлях національного самозречення. Носієм національної ідеї і продовжувачем традицій національного руху попередніх десятиліть у Галичині виступило молоде покоління світської інтелігенції — вчителі, письменники, журналісти, студенти. Молода інтелігенція започаткувала новий, так званий народовський, напрям національного руху, що орієнтувався на народ і стояв на ґрунті національного самоутвердження та визнання національної єдності українців Галичини і Наддніпрянщини.

Першими представниками нового напряму були молоді письменники-романтики: Володимир Шашкевич (син Маркіяна — засновника «Руської трійці»), Федір Заревич, Євген Загорський, Ксенофонт Климович, Данило Танячкевич, які у 1862 р. заснували у Львові першу нелегальну молодіжну організацію-громаду (на зразок «Київської громади»). Слідом виникли учнівські громади в Бережанах, Перемишлі, Самборі, Тернополі. З їх середовища вийшли визначні діячі національного руху: Іван Франко, Володимир Навроцький, Іван Пулюй, брати Володимир і Олександр Барвінські та багато інших.

У 1861 р. народовці заснували у Львові клуб «Руська бесіда», товариство «Просвіта» (1868), метою яких було піднесення культури і свідомості народу, а також товариство імені Т.Г. Шевченка (1873) для опіки над письменством. Писемність і національну свідомість народу вони підносили великою мірою за допомогою Шевченкового «Кобзаря». Наприкінці 70-х — на початку 80-х років народовці створюють свої політичні організації та політичну пресу. З 1879 р. виходить тижневик «Батьківщина» за редакцією Ю. Романчука, а з 1880 — газета «Діло» за редакцією В. Барвінського. Тоді ж почав виходити літературно-науковий журнал «Зоря» (1880), який набув значення всеукраїнського органу. Галичина стала центром українського друкованого слова. Тут видавали свої твори й письменники Наддніпрянської України: П. Куліш, Марко Вовчок, В. Антонович, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний та ін. Таке співробітництво приносило обопільну користь: східні українці в такий спосіб долали царські заборони щодо українського друку, а західні одержували талановиту літературу для пропаганди єдності українського народу по обидва боки російсько-австро-угорського кордону.

Проте з часом у народовському русі почали брати гору консервативні елементи. Спрямувати його в демократичне русло намагався М. Драгоманов, маючи намір перетворити Галичину в осередок розширення політичного руху на всю Україну. Під його впливом у Галичині сформувалась генерація молодої інтелігенції, яка в середині 70-х років започаткувала радикальну течію в національному (народовському) русі на чолі з І. Франком, М. Павликом, О. Терлецьким.

У 90-х роках XIX ст. на західноукраїнських землях відбувається політизація національного руху. Утворилися перші політичні партії, були сформульовані їхні програми та політичні гасла. Завдяки цьому національна ідея почала оволодівати народними масами, а національний рух, що набув політичного змісту, ставав масовим.

У1890 р. у Галичині було засновано політичну партію — Русько-українську радикальну партію (РУРП). Це була перша легальна українська політична партія європейського типу і водночас перша в Європі селянська партія соціальної орієнтації. Згодом були створені Українська національно-демократична партія — УНДП (1899) та Українська соціал-демократична партія — УСДП (1899).

Найближчим програмним завданням РУРП і УНДП була національно-територіальна автономія Східної Галичини, Північної Буковини, УСДП — культурно-національна автономія. А кінцеву мету національного руху спочатку РУРП (1895), а за нею УНДП і УСДП сформулювали в своїх програмах: здобуття культурної, економічної й політичної самостійності українського народу, його державної незалежності та об'єднання його земель.

Отже, на межі XIX—XX ст. національний рух на всій території України виразно політизувався. Керівництво ним перебрали на себе новоутворені політичні партії, програми яких передбачали докорінні зміни соціально-економічного і політичного ладу, повну ліквідацію національного поневолення України чужоземними імперіями, впровадження цивілізованих основ суспільно-політичного життя українського народу на демократичних засадах автономії або федерації чи навіть повної державної самостійності.

64. Соціально-економічний розвиток українських земель на початку XX ст. Рубіж XIX і XX а. характерний в Україні завершенням промислового перевороту і переходом до індустріалізації, суть якої полягала в розбудові крупної машинної індустрії, якісній зміні структури господарства (промисловість мала переважати над сільським господарством, а важка промисловість над легкою). Ці широкомасштабні, кардинальні зміни відбувалися в надзвичайно складних умовах, адже Російська імперія, як і більшість країн світу, у 1900—1903 рр. пережила економічну кризу. 1904—1908 рр. позначені депресією, і лише в 1909—1913 рр. почалося промислове піднесення.

Українська промисловість формувалася як частина загальноімперського економічного комплексу. Проте через низку обставин (вигідне географічне розташування, природні багатства, дешева, але кваліфікована робоча сила тощо) вона мала свої особливості, які суттєво вплинули на структуру та розвиток промислового потенціалу краю. Своєрідним каталізатором реалізації потенційних можливостей регіону стала економічна криза, яка, загостривши конкуренцію та посиливши поляризацію підприємств, змусила буржуазію максимально сконцентрувати і об’єднати сили. Тому вже на початку XX ст. Україна за рівнем концентрації промислового виробництва в основних галузях не тільки домінувала в Російській імперії, а й посідала одне з перших місць у світі. П’ять найбільших південних металургійних заводів (Юзівський, Дніпровський, Олександрійський, Петровський, Донецько-Юр’євський) продукували майже 25% загальноросійського чавуну. Заводи Бродського, Терещенка,Харитоненка, Ярошинського та Бобринського виробляли 60% цукру-рафінаду Російської імперії. На великих підприємствах в Україні працювало понад 44% усіх робітників, тоді як у США — лише 33% .

Концентрація промислового виробництва сприяла процесу монополізації, і тому утворення монополій почалося спочатку саме у найбільш «концентрованих» галузях — металургійній, кам’яновугільній, залізорудній тощо. На початку сторіччя виростають могутні синдикати: «Продвагон» (1901), «Продамет» (1902), «Трубопродажа» (1902), «Гвоздь» (1903). Це були досить могутні об’єднання. Наприклад утворений 1904 р. синдикат «Продуголь», до якого входили 18 окремих акціонерних товариств, контролював 75% видобутку кам’яного вугілля в Донецькому басейні. Однак, приносячи буржуазії надприбутки навіть у кризових умовах, монополії водночас гальмували господарський розвиток, заважали технічному прогресу, звужували сферу регулюючої дії ринкових відносин.

Монополістичні об’єднання України були тісно пов’язані не тільки з російською буржуазією, а й з іноземним капіталом. Західну буржуазію приваблювали величезні природні багатства, дешева робоча сила, висока норма прибутку, широкий ринок. Показово, що понад 25% іноземнйх інвестицій у промисловість Російської імперії припадає саме на Україну. Через це у вугіль ній промисловості 63% основного капіталу перебувало у володінні іноземних компаній, а в металургії — 90%. Могутній синдикат «Продуголь» фактично цілком контролювався французькими інвесторами. Це гальмувало і деформувало економічний розвиток не тільки Наддніпрянської України, а й усієї Російської імперії, адже місцевий виробник витіснявся з ринку, а більша частина прибутків, одержаних за рахунок монопольних цін та державних військових замовлень, вивозилася за кордон.

Важливою особливістю промислового розвитку України був нерівномірний розвиток її регіонів. Якщо Південь України досить швидко перейшов на капіталістичні рейки і бурхливо розвивав промислове виробництво, то південно-західний регіон орієнтувався головним чином на аграрний сектор, і тут домінував дрібнобуржуазний уклад. Лівобережжя, де зберігалися залишки кріпацтва, помітно відставало від інших регіонів України.

Поступово в українських землях склалася певна спеціалізація промислових районів. Донбас став центром вугільної промисловості, Нікопольський басейн — марганцевої, Кривий Ріг — залізорудної. Правобережжя і певною мірою Лівобережжя — цукрової. Характерно, що ці осередки промислового виробництва з часом набули загальноросійського значення. Цьому процесові сприяли значно швидші, порівняно із загальноімперськими, темпи розвитку важливих галузей промисловості. Протягом першого десятиріччя XX ст. в Україні частка промисловості в загальному обсязі продукції усього народного господарства сягнула 48,2%, тоді як еквівалентний загальноімперський показник становив лише 40%. Українські землі наприкінці XIX — на початку XX ст. стали одним з головних промислових районів Російської імперії. Саме тут 1913 р. вироблялося 69% загальноросійської продукції чавуну, 57% сталі та 58% прокату. На Україну в цей час припадало 20,2% усієї продукції машинобудування та металообробної промисловості Росії.

Характерною рисою розвитку української промисловості була її підпорядкованість імперському центру, який вбачав в Україні насамперед потужну сировинну базу. Тому закономірно, що 1913 р. на українську промисловість припадало майже 70% видобутку сировини та виготовлення напівфабрикатів Російської імперії. Така державна політика суттєво деформувала структуру економіки України. Незважаючи на те що на її території був зосереджений величезний промисловий потенціал, вона все ж залишалася сільськогосподарським районом імперії, в якому в селах проживало 80% населення.

В аграрному секторі України на початку XX ст. налічувалося понад 32 тис. поміщицьких господарств. Частина з них, переважно великі земельні латифундії, перейшла на капіталістичні рейки, створивши ефективні, багатогалузеві господарства. Органічно вписалися в нові умови господарювання маєтки Кочубея, Дерещенка, Харитоненка та ін. Решта ж поміщиків, не пристосувавшись до буржуазних відносин, була змушена продавати свої землі. Про масштаби цього процесу свідчить хоча б той факт, що протягом 1877—1905 рр. дворяни Півдня України продали майже половину своїх володінь (у цілому в українських землях поміщики до початку першої російської революції спродали понад 1/3 своїх земель).

65. Столипінська аграрна реформа, її наслідки для України. Указом царя від 09.11.1906 року селянам дозволялось виходити з сільської общини на хутори і відруби, брати кредити для заведення фермерського господарства на своїй землі. Це мало не лише збільшити виробництво сільськогосподарських продуктів, але й зробити з самостійного селянина-виробника соціальну опору уряду.

Внаслідок більшість селян України стали приватними власниками землі, на хутори й відруби за 1907—1911 рр. виділилось 226 тис. господарств з 1,8 млн. десятин землі. Община втратила значну частину (на Півдні — 45 %) своїх членів.

За 1906—1911 рр. поміщики втратили 1,1 млн. десятин землі — з них селяни лише через Селянський банк придбали 480 тис. дес. Концентрація землі, застосування передових технологій і розширення посівів підвищили продуктивність та товарність сільського господарства. Так, збір зернових збільшився на 38 %, а сприятлива кон’юнктура дозволила збільшити експорт сільгосппродуктів.

Проте в цілому, аграрна реформа не дала очікуваних наслідків: протиріччя між селянством і поміщиками лише загострились, продуктивність праці залишилась низькою, економічне положення селянства було важким. Розшарування селянства посилило соціальну боротьбу всередині цієї верстви суспільства. До того ж чимало положень реформи не було реалізовано в достатній мірі. Так, до Сибіру з України було переселено близько 1 млн. селян, але на 1911 р. близько 70 % з них повернулось.

Лише у 1909—1913 рр. на зміну промисловій кризі та депресії прийшло економічне піднесення завдяки розширенню внутрішнього ринку, поступу сільського господарства, новим капіталовкладенням та військовим замовленням.

Промисловість України розвивалась майже темпами 1890-х років. Так, видобуток вугілля збільшився на 50 % (25 млн т. у 1913 р.), а залізної руди — подвоївся. У 1913 р. Україна давала 70 % загальноросійського видобутку вугілля, 68 % виплавки чавуну і 58 % сталі. Проте попри використання нової техніки (парові турбіни, електродвигуни) технологічну відсталість не було подоланої продуктивність праці донбаського шахтаря залишалась майже вдвічі нижчою англійського чи німецького.

У 1909—1913 рр. торгівля залишалась більш вигідною формою підприємництва, ніж виробництво і до неї інтенсивно втягувались банки. У ці роки з України щорічно вивозили товарів на 800 млн. крб., у т.ч. експортувалось товарів за межі країни на 380 млн. крб. (переважно збіжжя). Російський ринок поглинав товарів на 420 млн. крб. — цукор, хліб, вугілля, метали, мануфактуру. Надходили в Україну верстати, машини, ліс, нафта, цемент, мідь тощо.

66. Події 1905-1907 років в Україні. У 1905 р. в Російській імперії спалахнула перша буржуазна революція. Активну участь в ній прийняло українське населення. Революція виникла як закономірний результат буржуазного поступу країни і небажання царату вирішити «болючі питання» політичного та соціально-економічного життя — демократичні перетворення, встановлення 8-го- динного робочого дня, перерозподіл земельної власності на користь селянства, надання свободи пригнобленим народам тощо. Останнє надало революційним подіям в Україні специфічного змісту.

У відповідь на «кровавое воскресенье» в Україні протягом січня — березня 1905 р. страйками було охоплено понад 320 заводів, фабрик й майстерень. Слідом за робітничим класом виступило й селянства за січень — березень відбулось близько 140 виступів. Революційна стихія сколихнула й передові кола демократичної інтелігенції, середні верстви міст, студентство, учнівську молодь. Навесні і влітку 1905 року революція наростала і набувала справді всенародного характеру. Так, селянські виступи охопили майже половину повітів. Захиталась і армія — серед військових теж вибухнула низка повстань. Найбільшим з них було повстання на броненосці «Потемкин» 14—25 червня 1905 року.

У жовтні 1905 року відбувся всеросійський політичний страйк. В Україні страйкувало 120 тис. чоловік (по Росії — понад 2 тис.) — робітники, службовці та інші верстви Катеринослава, Харкова, Києва, Одеси. Страйк паралізував сили уряду і примусив царя видати 17 жовтня маніфест про «громадські свободи» і скликання законодавчої Думи із залученням до виборів усіх верств населення.

У грудні 1905 року по Україні прокотилась хвиля збройних повстань робітників Катеринослава, Олександрійська, Донбасу, Харкова, що були організовані РСДРП. Вони закінчились поразкою, і після цього революційний тиск на царат значно послабшав. Але революція ще продовжувалась півтора роки.

Народні маси України активно боролися проти національного гноблення. Поряд з основними соціальними вимогами вони висували гасла рівноправності всіх народів, виступали проти великодержавно-шовіністичної політики царизму, за право вільно користуватися рідної мовою.

На захист своїх національних прав виступали робітники Харкова і Києва, селяни Катеринославщини і Поділля,службовці Полтавщини і Чернігівщини. Активну участь у боротьбі проти національного гніту брала українська інтелігенція. Студенти Київського, Харківського та Новоросійського (Одеського) університетів вимагали вільного розвитку української мови і культури, викладання рідною мовою в школах і вищих навчальних закладах, створення українознавчих кафедр.

Отже, національно-визвольний рух в Україні охопив всі верстви населення і хоча боротьба різних соціальних верств української людності проти великодержавної політики була різною за формами і методами, але переважну більшість українців об’єднувало прагнення політичних свобод і автономії України в складі демократичної Росії.

Під впливом першої російської революції в західноукраїнських землях боротьба за демократичні свободи і політичні права українства посилилась. Так, 28 листопада 1905 року в Австро-Угорщині відбувся одноденний політичний страйк, під час якого масові збори та демонстрації пройшли у Львові, Станіславі, Перемишлі, Тернополі, Чернівцях та інших містах. У листопаді 1905 року було утворено «Народний комітет» у справі виборчої реформи на чолі з Ю. Романчуком та К. Левицьким. Масові виступи в краї не припинялись у 1906—1907 роках.

Під тиском народних мас імператор Австро-Угорщини ЗО січня 1907 року видав указ про запровадження нового виборчого закону, який принципово не змінив пригнобленого становища українців. Це надало боротьбі за реформу сеймової виборчої системи (тобто системи обрання місцевої влади) загальнонаціонального характеру.

В день відкриття крайового сейму 29 вересня 1907 року у Львові відбувся 15-тисячний мітинг протесту. Представники від 25 міст і повітів Галичини вимагали від уряду загального виборчого права при виборах крайового сейму. Ця вимога і подалі була гаслом боротьби українців за свої права. Але слід зауважити, що порівняно з Росією права українців в Австро-Угорщині були значно ширшими.

Таким чином, незважаючи на поразку, революція 1905—1907 рр. мала важливе значення в історії України. Вона сприяла піднесенню національної самосвідомості українського народу, розвитку національно-визвольного руху. Набутий українською людністю досвід боротьби за свої політичні права було використано у наступні роки.

67. Діяльність українських партій і організацій у 1905-1914 роках. З початку XX ст. в Україні, як і в цілому по країні, починається переломний етап в політичному оформленні основних суспільних рухів.

Першою програмою РУП стали положення брошури переконаного самостійника Миколи Міхновського «Самостійна Україна». Вона відображала революційні і максималістські настрої української молоді і закликала до створення «…єдиної, нероздільної, вільної, самостійної України від гір Карпатських аж по Кавказ». У 1902р. прихильники М. Міхновського об’єдналися в Українську народну партію, а з 1917 р. — Українську партію самостійників-соціалістів.

Поступово РУП відмежувалась від крайніх елементів і набула чіткого революційно-демократичного характеру. Вона обстоювала позиції західноєвропейської соціал-демократії, висувала вимоги демократичної республіки і демократичних свобод, восьмигодинного робочого дня, звільнення селян від викупних платежів та конфіскації кабінетських, удільних, церковних і монастирських земель. Особливого значення партія надавала автономії України у складі Росії. Рупівські організації проводили значну роботу переважно серед селян, наймитів і студентства: створювали гуртки, поширювали нелегальні видання партії, керували селянськими бунтами та наймитівськими страйками тощо.

Поступово серед рупівців посилюється тенденція на зближення з РСДРП — за це виступала група на чолі з М. Меленевським. Однак більшість паргійців на чолі з лідерами партії (Д. Антоновичем, В. Винниченком, С. Петлюрою, М. Поршем), не виступаючи проти злуки в цілому, виступала за виконання таких умов: визнання автономно-національно-територіального принципу побудови соціал-демократії, повну організаційну самостійність РУП та федеративний зв’язок з РСДРП. Внаслідок цих розходжень на другому і останньому з’їзді РУП (грудень 1904 р.) стався розкол.

У 1905 році на основі РУП виникла Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) на чолі з С. Петлюрою, М. Поршем і М. Шаповалом. Прихильники зближення з РСДРП створили окрему Українську соціал-демократичну спілку («Спілку») на чолі з м. Меленевським, П. Канівцем і В. Мазуренко.

Виникають в Україні і буржуазно-ліберальні політичні партії. Восени 1904 р. представники української ліберальної буржуазії заснували Українську демократичну партію (УДП) на чолі з Д. Грінченком, С. Єфремовим, В. Чехівським, Є. Чикаленком. В її програмі засуджувався самодержавно-бюрократичний устрій та ставилася вимога конституції на засадах децентралізації і федеративного устрою. Ще до остаточного оформлення з неї виділилася радикальна частина, що проголосила створення Української радикальної партії (УРП). Однак розкол тривав недовго і вже у 1905 році обидві організації об’єдналися в Українську радикально-демократичну партію (УРДП). Вона виступила за автономію України у складі буржуазної Росії.

Поряд з українськими активно діяли й загальноросійські політичні партії — соціал-демократи (РСДРП), соціалісти-революціонери (есери), кадети (конституційні демократи), БУНД (загальний єврейський робітничий союз у Литві, Польщі і Росії), польські та єврейські національні партії тощо. Вони прагнули знайти в українському політичному житті свою «нішу». Так, РСДРП користувалася популярністю серед робітництва, есери — серед селянства. Бунд — серед ремісників та пролетарів-євреїв тощо.

Стосунки українських та загальноросійських партій складались по-різному. Так, політична платформа УРДП була близька до кадетської і між цими партіями та їх лідерами налагодились добрі стосунки. РУП мала активне співробітництво із Бундом та Польсько-соціалістичною партією, але стосунки з РСДРП не склалися через те, що російські революціонери схилялись до централізму в національному питанні.

Отже, суспільно-політичний і національний рух в Україні на початку XX ст. кристалізувався у низку політичних партій різного спрямування. Разом з тим, всі партії працювали в нелегальних умовах та складались передусім з інтелігенції. Тому не слід перебільшувати їх впливу. Але сам по собі факт створення та діяльності українських політичних партій був однією з важливих передумов подальшого розвитку суспільного життя України.

68. Особливості розвитку українського національного руху під владою Російської й Австрійської імперій Останні десятиліття перед Першою світовою війною були періодом зміцнення зв'язків між визвольними рухами Наддніпрянської і Західної України. Вони почали узгоджувати плани національно-визвольної боротьби по обидва боки кордону. Коли стало зрозуміло, що великій війні в Європі запобігти неможливо і вона не обійде Україну, то виникла спільна для всіх патріотів думка: використати війну і міжнародні політичні зміни в інтересах України, наближаючи час відновлення української державності. При цьому враховувався різний рівень національного гноблення українців — більший у Росії, менший — в Австро-Угорщині. Російська загроза Австро-Угорщині була загрозою і тим завоюванням, яких досяг тут визвольний рух завдяки конституційному ладу. Ця обставина визначала позицію західноукраїнських партій. Наприкінці 1912 р. вони вирішили в майбутній війні підтримати Австро-Угорщину, щоб після її перемоги об'єднана Україна здобула автономію у складі Австро-Угорщини як перший крок до незалежності. Позиція учасників національно-визвольного руху в Наддніпрянщині не була такою одностайною. Частина з них підтримала галичан. Це передусім стосується емігрантів зі Сходу, що жили у Львові {Дмитро Донцов). Деякі побоювались, що Росія використає тезу про «австрійську орієнтацію» українців для жорсткої розправи з їх національним рухом. Інші вважали, що після перемоги Росії і приєднання до неї Західної України вона дасть об'єднаним українським землям автономію, оскільки інакше правити ними не зможе. Була й така точка зору, що пов'язувала майбутнє України з революцією у послабленій Росії. А демократична Росія, вірили прибічники такої думки, обов'язково забезпечить свободу українському народові. Однак, незважаючи на розбіжності в деталях, в головному учасники руху були єдині, їх об'єднувало прагнення: досягти найближчим часом бажаної мети — створити Соборну Українську державу.

69. Україна й українці в першій світовій війні. Світова війна велася між Троїстим, згодом Четверним союзом (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) і Антантою (Росія, Англія, Франція).

У ході війни до Антанти приєдналися Італія, Румунія, США. Для всіх сторін війна мала загарбницький, несправедливий характер.

Характеризуючи становище України під час війни, необхідно виділити такі обставини:

- Західна і Наддніпрянська Україна опинилися по різні боки фронтів, оскільки Росія і Австро-Угорщина належали до протилежних блоків. Українці, мобілізовані в армії цих країн, вимушені були битися один проти одного. У російській армії нараховувалося 3,5 млн. українців, в австрійській - 250 тис.

- Війна розколола українські політичні сили і цим ослабила український рух.

У ставленні до війни українські партії зайняли різні позиції.

Партії Західної України активно підтримували уряд Австро-Угорщини і Німеччини у війні з Росією, сподіваючись, що у разі поразки Росії держави-переможці допоможуть українцям створити самостійну державу.

Уже в перший день війни - 1 серпня 1914 р. - вони об'єдналися в Головну Українську Раду (ГУР) з метою мобілізувати сили українців для війни з Росією. На заклик ГУР 6 серпня 1914 р. із добровольців - молодих вихованців організацій "Сокіл", "Січ", "Пласт" - був сформований легіон Українських Січових Стрільців чисельністю 2,5 тис. осіб. Полк УСС було визнано найстійкішим в австрійській армії. Після війни він брав активну участь в українській національно-демократичній революції 1917-1920 рр.

Партії Наддніпрянської України поставилися до війни неоднозначно:

- більшість українських партій, у т.ч. частина УСДРП на чолі з С.Петлюрою, керівництво ТУП підтримали Росію у війні;

- частина ТУП (його Київська рада) пропонувала українцям дотримуватися у війні нейтралітету;

- частина УСДРП на чолі з В.Винниченком засудила війну і виступила за поразку Росії;

- найбільш вороже налаштовані щодо Росії соціалісти (УСДРП, "Спілка") емігрували до Західної України і створили у Львові 4 серпня 1914 р. Союз Визволення України - СВУ. Серед них - В.Дорошенко, Д.Донцов, М.Меленевський, М.Залізняк, А.Жук. Своєю метою СВУ проголосив утворення самостійної української держави і для її досягнення вирішила співробітничати з Німеччиною та Австрією проти Росії.

o Уроки війни значна частина України перетворилася на райони запеклих бойових дій (Галичина, Закарпаття, Буковина, Поділля, Волинь). Територія кілька разів переходила із рук у руки. Це призвело до значних жертв серед мирного населення, занепаду промисловості, сільського господарства, зубожіння народу. Протягом 1914 -1916 рр. в Україні закрилося більше 1400 підприємств, посівні площі зменшилися на 1,9 млн. десятин.

- Держави, в інтересах яких проливали свою кров українці, мали агресивні плани щодо України, ігнорували українські національні інтереси, прагнули використати воєнне становище, щоб назавжди покінчити з національно-визвольним рухом українців.

Плани сторін щодо України

Австро-Угорщина мала намір приєднати до своїх володінь Волинь і Поділля.

Німеччина прагнула створити у ході війни Пангерманський союз, включивши до нього і Україну.

Росія планувала приєднати до імперії Західну Україну.

Політика сторін щодо України

Росія, окупувавши в 1914-1915 рр. Західну Україну, утворила тут нове генерал-губернаторство на чолі з реакціонером Г.Бобринським, за наказом якого було закрито всі українські школи, культурні установи, періодичні видання. Особливих переслідувань зазнала греко-католицька церква. її митрополита А.Шептицького було депортовано до Суздаля.

Австро-Угорщина, повернувшись у травні-червні 1915 р. в Західну Україну, звинуватила українців у своїх поразках і розгорнула проти них репресії.

Уряди Росії та Австрії, залежно від того, кому належала влада, здійснювали масові репресії проти українства.

Таким чином, Перша світова війна стала для українців справжньою національною трагедією. Єдиним позитивним для України наслідком війни було те, що війна виснажила обидві імперії і прискорила їхній крах.

70. Діяльність Української Центральної Ради у 1917 році. У кінці лютого 1917 р. в Петрограді в результаті збройного повстання робітників і солдатів царизм було повалено. Проте боротьба за владу не закінчилася. Паралельно існували дві політичні структури, які представляли інтереси різних соціальних верств: Тимчасовий уряд, сформований в основному з ліберально-буржуазних депутатів IV Державної думи, і Рада робітничих і солдатських депутатів.

В Україні ситуація виявилася ще складнішою. Поряд з органами Тимчасового уряду та робітничими і солдатськими Радами (лише у березні 1917 р. їх було вже понад 170) виник ще один орган, який згуртував українські національно-демократичні сили, — Центральна Рада. Це громадське об'єднання спочатку було створене 7 березня 1917 р. у Києві з ініціативи ряду політичних, громадських, наукових організацій. Головою Ради обрали визначного історика і громадського діяча М. С. Грушевського. Серед партій провідну роль у Центральній Раді відігравали Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ), Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) і Українська партія есерів (УПСР). У більшості Рад робітничих і солдатських депутатів переважали меншовики та есери.

Періодизація діяльності Центральної Ради:

1. Становлення УЦР, формування її складу, боротьба за демократизацію й українізацію, співробітництво з Тимчасовим урядом, кристалізація ідеї автономії України в складі Росії (березень — початок червня 1917 p.).

2. Поглиблення процесу державного будівництва в Україні на засадах автономно-федеративного принципу, легітимізація автономії в умовах досягнення тимчасового компромісу з Тимчасовим урядом (кінець червня — початок жовтня 1917 p.).

3. Боротьба за владу з центральним більшовицьким урядом (жовтень 1917 р. — січень 1918 p.).

4. Існування формально самостійної Української Народної Республіки під протекторатом Німеччини й Австро-Угорщини (березень — 28 квітня 1918 p.).

19 березня 1917 р. у Києві пройшла грандіозна демонстрація (більше 100 тис. учасників), у ході якої висувалися вимоги надати Україні автономію. 7-8 квітня 1917 р. в Києві відбув ся Український національний конгрес, у роботі якого брали участь делегати від губернії! України, українських громадських організацій Петрограда, Москви, Криму, Кубані, Холмщини. У цей час Центральна Рада складалася з 822 місць, близько чверті з них належало російським, єврейським, польським та іншим неукраїнським партіям. На конгресі відбулося конституціювання Центральної Ради, вона стала представницьким органом українського народу. Це був перший крок відродження нації на шляху державності. Керівництво ЦР почало роботу по створенню підлеглих їй місцевих органів влади — українських рад (губернських, міських, повітових). Таким чином, в Україні створився трикутник політичних сил. Важливим рішенням конгресу була пропозиція, щоб кордони між автономними республіками в Новій Росії визначалися на основі етнографічного принципу.

Центральна Рада висувала вимоги автономії України, підтримувала заходи щодо створення української преси, упровадження української мови в школах, скасування будь-яких обмежень щодо розвитку української культури і громадсько-політичного життя. Загальнодемократичні вимоги і лінія Центральної Ради дістали підтримку з боку скликаних у Києві в травні 1917 р. все українських з'їздів: військового, селянського, робітничого.

10 червня 1917 р. Центральна Рада видала свій І Універсал, тобто державний документ у формі звернення до населення. У ньому проголошувалась автономія України і підкреслювалось, що Україна не відділяється від Росії. Порядок і лад в Україні повинні були дати «вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні українські збори (сейм)». Це був перший крок до здійснення національно-територіальної автономії України.

В Універсалі підкреслювалося, що склад Центральної Ради буде поповнено представниками інших народів, які живуть в Україні, і це дасть змогу їй стати єдиним найвищим органом революційної демократії краю. Комплектування окремих військових частин лише українцями здійснюватиметься під контролем військового міністра і Генерального штабу. Проблему земельної реформи теж повинні були вирішити Установчі збори.

3 липня 1917 р. Центральна Рада видала II Універсал, де проголошувалося, що вона не згодна з відокремленням України від Росії і відкладає вирішення питання про здійснення автономії України до Всеукраїнських установчих зборів.

II Універсал був певною поступкою російському Тимчасовому урядові, компромісом, деякою мірою кроком назад порівняно з І Універсалом. Це виявилося в тому, що не визначалася територія, на яку поширювалася влада Центральної Ради, не уточнювалися повноваження Генерального секретаріату, особливо у відносинах з місцевими органами Тимчасового уряду. Проголошення самостійності України в тих умовах було нереальним.

Невдовзі Центральна Рада створила свій виконавчий орган — Генеральний секретаріат на чолі з відомим українським письменником В. К. Винниченком. До складу секретаріату входило 8 міністерств, якими керували переважно представники соціал-демократичної партії. Дії Центральної Ради викликали невдоволення з боку Тимчасового уряду і лише черговий провал нового наступу російських військ у Галичині змусив його піти на переговори з ЦР. У переговорах узяли участь О. Керенський, І. Церетелі від Тимчасового уряду, М. Грушевський і В. Винниченко від Центральної Ради. Тимчасовий уряд змушений був визнати Генеральний секретаріат своїм крайовим органом управління п'яти (з дев'яти) українських губерній (Київської, Полтавської, Подільської, Волинської та Чернігівської). Це означало зростання авторитету і впливу та влади Центральної Ради.

Проте Центральна Рада позбавлялася законодавчих прав. Цей новий компроміс з російським урядом було зафіксовано у «Тимчасовій інструкції для Генерального секретаріату». З компетенції Секретаріату вилучалися військові, судові, продовольчі справи, а також пошта та телеграф.

Генеральний секретаріат був підзвітний Малій Раді (з 40 чоловік) — органу, який вирішував поточні і нагальні проблеми. Центральна Рада, погоджувалася співробітничати з «неукраїнськими групами населення», якщо останні визнаватимуть її «вищим правомочним органом». Слід відзначити, що розходження Центральної Ради з Тимчасовим урядом торкалися лише національного питання і перспектив устрою України. Щодо питань державного ладу, економічної, земельної, соціальної, воєнної політики, то тут розходження були незначними або взагалі відсутніми.

У своїй діяльності Центральна Рада припустилася низки помилок. Вона фактично не займалася вирішенням соціально-економічних проблем (серед яких головною була земельна), а зосередила свою увагу лише на національних аспектах. До того ж діячам Центральної Ради бракувало досвіду й у вирішенні суто практичних проблем, таких, як збереження правопорядку, забезпечення міст продуктами, організація роботи залізниць. Багато часу забирали дебати та ідейні конфлікти, особливо між соціал-демократами та соціалістами-революціонерами. Зв'язок з масами обмежувався виступами на мітингах у містах, вплив на село, де проживала більшість населення України, зменшувався. Суттєвою була помилка ЦР щодо військових формувань. Улітку 1917 р. близько 300 тис. українських солдатів стихійно реорганізувалися в українські формування, присягнувши на вірність Центральній Раді. Крім того, генерал Павло Скоропадський на дав у розпорядження ЦР українізований корпус з 40 тис. бійців, дисциплінованішиих і краще споряджених порівняно з дезорганізованими російськими військами. Але його пропозиція була відкинута, бо керівники ЦР вважали, що армія в постреволюційному демократичному суспільстві буде непотрібна і, крім того, не можна довіряти багатому землевласнику Скоропадському.

Утопічним було ставлення ЦР і до чиновників. Голова уряду Винниченко називав їх «найгіршими і найшкідливішими людьми», вважаючи, що вони є пережитком деспотичної держави. Але швидко стало зрозуміло, що без армії та чиновників обійтися неможливо.

Таким чином, УЦР в цей час займала автономістично-федералістичні позиції, намагалася сприяти національно-визвольному руху інших народів, не обмежуючись лише вирішенням власне українських питань.

71. Перший і другий Універсали УЦР. Утворення Генерального Секретаріату. 23 червня 1917 р. ЦР приймає І Універсал, у якому проголошує автономію України і підкреслює, що «однині самі будемо творити наше життя». Одним з перших кроків після проголошення Універсалу стало створення Тимчасового революційного уряду — Генерального секретаріату на чолі з В. Винниченком.

Така активна державотворча діяльність викликала занепокоєння у Петрограді. Червневі масові демонстрації у столиці Росії, поразка на Пів- денно-Західному фронті, що призвела до втрати Галичини, зумовили гостру політичну кризу, падіння авторитету та суттєве послаблення офіційної влади. За цих умов Тимчасовий уряд уже не міг діяти тільки силовими методами, оскільки на захист Центральної Ради могли стати фронтові українські частини та переважна більшість населення України. Крім того, збройний конфлікт з Центральною Радою міг спричинити розкол у таборі російської демократії. Саме тому 28 червня 1917 р. для переговорів до Києва прибуває делегація в складі 0. Керенського, М. Терещенка та І. Церетелі, яка, маючи на меті втримати ситуацію під контролем, тобто «вдержати все, що” можна вдержати», мусила визнати автономні права України.

Знайдений компроміс став причиною урядової кризи в Росії. На знак протесту проти найменших поступок українцям у питанні автономного устрою троє міністрів-кадетів вийшли з Тимчасового уряду, але угода все ж більшістю голосів була підтримана. Надалі її зміст став основою II Універсалу Центральної Ради, проголошеного 3 липня 1917 р. У цьому документі вказувалося, що поповнена представниками національних меншин, які проживають в українських землях, Центральна Рада перетвориться на єдиний найвищий орган революційної демократі України. Центральна Рада виділить зі свого складу відповідальний перед нею орган — Генеральний секретаріат, який після затвердження Тимчасовим урядом стане носієм найвищої крайової влади цього уряду в Україні. Центральна Рада брала зобов’язання зміцнювати новий ладі офіційно виступала «проти замірів самовільного здійснення автономії України до Всеросійського Учредительного Зібрання».

Започаткована II Універсалом криза Тимчасового уряду стала прологом загальної політичної кризи в Росії, в основі якої лежали катастрофічні поразки на фронті, погіршення економічного становища, посилення міжпартійного протистояння. За цих обставин спроба більшовиків 3—5 липня розпочати збройне повстання в Петрограді проти Тимчасового уряду ще більше загострила й ускладнила ситуацію. Наслідками липневої кризи був новий склад Тимчасового уряду і посилення після придушення більшовицького повстання жорсткості у владних структурах. Саме ці фактори негативно позначилися на спробах української демократії не на словах, а На ділі вибороти політичну автономію.

Наростаюча криза та політична невизначеність ситуації підштовхнули-до активних дій самостійників. 4—6 липня у Києві відбувся збройний виступ Полку ім. П. Полуботка, який мав на меті встановити цілковитий контроль над Києвом і змусити Центральну Раду проголосити самостійність України. Полуботківців готові були підтримати українізовані військові частини в Одесі, Кременчуці, Чернігові та інших містах. Проте спільними діями збройних формувань Центральної Ради і Тимчасового уряду цей виступ було придушено.

Дотримуючись узятих на себе зобов’язань та домовленості з представниками Тимчасового уряду, Центральна Рада вводить до складу Ради і Генерального секретаріату 30% представників національних меншин, а 16 липня 1917 р. приймає «Статут вищого управління України», в якому визначає обов’язки, права та межі компетенції Генерального секретаріату. Фактично це була основа конституції, що базувалася на принципах автономного устрою. Проте Тимчасовий уряд не затвердив цього документа, а сам 4 серпня 1917 р. видав «Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату», яка суттєво обмежувала права України.

72. Діяльність українських партій і організацій у добу Центральної Ради. Перемога революції відкрила широкі можливості для легалізації діяльності політичних партій, створення різноманітних громадських організацій. Як і в Петрограді, в Україні в першій декаді березня виникають ради робочих і солдатських депутатів. Але якщо в російській столиці рада робочих депутатів становила серйозну політичну силу й мала реальний вплив на тимчасовий уряд, то в Україні ці ради не відігравали провідної ролі й на владу не предентували, тому про існування тут двовладдя не приходиться говорити. Зазначимо, що ради робітничих і солдатських депутатів фінансувались тимчасовим урядом. Демократизація суспільства, що відбулася під впливом революційних змін, Не могла не позначитися на українському русі. Його потенційна енергія, накопичена у народній гущі протягом десятиліть, ще шукала виходу, тоді як провідники інтелігенції не залишалися бездіяльними в калейдоскопі політичних змін початку березня 1917 р. Українці мали декілька своїх представників у Київській раді об’єднаних громадських організацій, а також у раді робітничих депутатів, але цього було не досить для відродження національно-визвольного руху. З березня в клубі «Родина» в товаристві українських поступовців (ТУП) зібралося понад 100 представників київських і деяких провінційних українських організацій. Як раз на цих зборах зародилася ідея заснування Центральної Ради. Однак принципи її творення, завдання і програмні гасла викликали гостру полеміку, що не вщухала кілька днів. Старше покоління української інтелігенції – С.Єфремов, Д.Дорошенко, А.Ніковський, Л.Старицька-Черняхівська, вважали, що саме ТУП, до якого вони належали, має стати центром єднання українських сил. Молодше покоління, на чолі з Д.Антоновичем, сповідаючи соціал-демократичні погляди, наполягало на утворенні принципово нового центру, де були б представлені всі українські організації. За цим власне принципом 7 березня відбулися вибори керівного ядра ЦР, головою якої став М.Грушевський. Заступником голови стали Ф.Крижановський – представник кооперативних організацій Київщини, Д.Дорошенко – від ТУПу і Д.Антонович – від українських соціал-демократів.

Відразу ЦР відігравала лише роль київської міської організації. Не могла вона відразу сформулювати й політичної платформи своєї діяльності. 9 березня ЦР закликала український народ домагатися від Тимчасового уряду «всіх прав, які тобі природно належать», облежавши їх, проте публічним використанням української мови в державних, судових та освітніх установах. Не йшлося ні про місце, ні про роль ЦР в цих домаганнях. Можна стверджувати, що вона в перші тижні свого існування переживала процес організаційного та ідейного становлення.

У подібному стані перебував увесь український національно-визвольний рух. Надто сильного удару завдано було царизмом упродовж попередніх десятиліть українським організаціям, аби вони спромоглися за лічені дні відновити свою діяльність. І все ж успіхи не забарилися.

Важливим кроком стало проведення у Києві 19 березня української маніфестації. Стотисячна колона під національними синьо-жовтими прапорами заповнила центральні вулиці міста. Віче, що завершило маніфестацію, підтримало резолюції, підготовлені Центральною Радою, і насамперед про автономію України. Для чіткого визначення основних політичних гасел М. Грушевський наприкінці березня — в першій половині квітня 1917 р виступив із низкою публікацій, починаючи з програмної статті „Велика хвиля", де, полемізуючи з поміркованим крилом українського руху — членами ТУПу, заявив, що „нічого більш помилкового не може бути тепер, як витягувати старі українські петиції і подавати їх наново правительству як наші домагання в данім моменті", й зажадав негайно перейти від культурно-освітніх вимог до політичних.

Остаточно викристалізувати політичну програму ЦР і завершити іі організацію мав Всеукраїнський національний конгрес. Про його скликання Рада оголосила наприкінці березня. Підготовка конгресу активізувала українські політичні сили, які вирішили негайно провести свої партійні з'їзди. 25 — 26 березня це зробило Товариство українських поступовців, воно не лише підтримало гасло автономії, а й змінило свою назву на Союз автономістів-федералістів. 4 — 6 квітня у Києві одночасно відбулися установчий з'їзд Української парти соціалістів-революцюнерів і конференція Української соціал-демократичної робітничої парти. 6 — 7 квітня після багаторічної перерви відновила свою діяльність Українська радикально- демократична партія Тими самими днями в Києві зібралися на з’їзд діячі українського села, які створили Українську селянську спілку.

Провідні українські політичні сили продемонстрували одностайність програмної вимоги національно-територіальної автономії України, а також прихильність до ідей соціалізму. Консервативна політична течія в українському русі на той час була представлена поодинокими діячами, заклики яких потонули в хорі голосів радикалів і соціалістів Усі ці з'їзди, безпосередньо пов'язані з підготовкою і проведенням Всеукраїнського національного конгресу, надавали йому ваги, політичної заангажованості та резонансу.

73. Брестський мирний договір (1918 р.), його підготовка, підписання та політичні наслідки для УНР. Ініціатива проведення мирних переговорів належала більшовикам. На пропозицію розпочати переговори відкликнулися лише Німеччина та її союзники. Переговори розпочалися в листопаді 1917 року у Бресті з питання про перемир’я. Пізніше, після невеликої перерви, розпочалися переговори про мир. Українську делегацію, яка прибула із запізненням, очолив В. Голубович. Делегація Росії змушена була визнати самостійний статус делегації УНР. Делегація Українського радянського уряду увійшла до складу російської делегації

22 (9) грудня 1917 – початок мирних переговорів між більшовицькою Росією та Четвертним союзом (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина) у Брест-Литовську.

24 (11) грудня 1917 – Генеральний секретаріат УНР висловив намір самостійно вести мирні переговори від України. Німецька сторона дає згоду на участь у переговорах УЦР. На переговори прибуває українська делегація на чолі з В.Голубовичем.

9 лютого (27 січня) 1918 Підписання договору між Україною та Четвертним союзом:

За ним стан війни між державами німецько-австрійського блоку і Україною припинився; Німеччина й Австро-Угорщина, ставши союзниками УНР, зобов’язалися допомогти їй відновити контроль над усією територією держави (на Україну вводилися айстро-німецькі війська); Уряд УНР узяв зобов’язання поставити до Німеччини й Австро-Угорщини 60 млн. пудів хліба, 2 млн. 750 тис пудів худоби живою вагою, багато картоплі, цукру, сала, та іншої сільгосп. продукції; Німеччина й Австро-Угорщина пообіцяли надати Україні сільськогосподарські машини, вугілля, сіль та інші дефіцитні на УНР товари; До УНР приєднувалось Підлящщя.

Значення договору: 1) Берестейський договір був великим успіхом української дипломатії. Він поклав початок міжнародно-правовому визнанню України як незалежної держави; 2) Німецькі війська почали просовуватись на територію України 5 (18) лютого 1918р; 3) Більшовики намагалися призупинити просування окупаційних військ шляхом проголошення на території України окремих регіональних «республік: Донецько-Криворізької, Кримської (Таврійська), Одеська та ін.. Але союзне командування не визнало їх і продовжувало наступ. Втративши владу в Україні, Більшовики розпустили Народний Секрітаріат, перше встановлення радянської влади в Україні не вдалося.