3. Форми забезпечення повернення банківських кредитів

В Україні, згідно з чинним законодавством, банки можуть використовувати різні форми забезпечення кредитів.

Застава — це спосіб забезпечення зобов'язання. Найпоширенішою є застава, обумовлена договором, коли боржник добровільно віддає майно в заставу і оформляє це згодою з кредитором.

Заставою може бути забезпечена тільки дійсна вимога. Це означає, що договір застави не має самостійного характеру, тобто його не можна укладати поза кредитним договором.

Предметом застави може бути будь-яке майно, яке відповідно до законодавства України може бути відчужене заставодавцем, а також цінні папери і майнові права.

Заставне майно мусить мати:

— високу ліквідність, тобто здатність до конвертації в грошові кошти;

— здатність до тривалого зберігання (як правило, протягом строку користування кредитом);

— стабільну ціну;

— низькі витрати щодо зберігання і реалізації;

— легкий доступ для контролю.

Кредитор — заставодержатель має право реалізувати заставне майно, якщо забезпечене ним зобов'язання не буде виконано й отримати задоволення з вартості заставного майна раніше інших кредиторів боржника.

Застава повинна забезпечити не тільки повернення позички, а й сплату процентів і пені за договором. Вартість застави має бути вищою, ніж розмір позички.

Гарантія (поручительство) — це угода, яка укладається між банком і гарантом шляхом видачі останнім гарантійного листа і прийняття цього листа до виконання банком. Гарантами можуть бути будь-які фінансово стабільні юридичні особи (підприємства) і банки. Найвагомішою вважається банківська гарантія.

Строк дії гарантії встановлюється, як правило, на 10—15 діб більше від строку погашення позички, повернення якої забезпечене гарантією.

Гарантійний лист складається в двох примірниках. Один примірник гарантійного листа з відміткою банку, що обслуговує гаранта, про прийняття гарантії подається до банку позичальника, після чого здійснюється кредитування під гарантію.

Якщо позичальник не повертає у встановлений строк борг, забезпечений гарантією, несплачена позичка стягується у безспірному порядку з рахунку гаранта.

Пере відступлення (цесія) на користь банну вимог і рахунків позичальника до третьої особи означає передання банку-кредитору права спрямовувати виручку за цими вимогами і рахунками безпосередньо на погашення позички при настанні строку її повернення.

Цесія здійснюється на підставі укладеної між банком і позичальником угоди, в якій вказується сума вимог і рахунків, що пере-відступляться, та інші умови.

Якщо позичальник має поточний рахунок у певному банку, угоду про пере-відступлення можна не складати, а обумовити умову (цесію) в кредитній угоді.

Іпотека — це різновид застави нерухомого майна (головним чином землі та будівель) з метою одержання позички в банку. Іпотека надає право банку переважного задоволення його вимог боржника в межах вартості зареєстрованої застави.

У разі неплатоспроможності боржника вимоги кредитора задовольняються за рахунок виручки від реалізованого майна.

Страхування як форма забезпечення зобов'язань позичальника перед банком здійснюється у формі страхування відповідальності. У такому випадку клієнт надає банку страхове свідоцтво (поліс) або інші документи, які підтверджують факт страхування ним кредитної операції. Банк повинен переконатися в платоспроможності страховика.

Банк може самостійно застрахувати позичку, що надається, шляхом укладання зі страховою компанією угоди про добровільне страхування кредитного ризику (додаток 7). У цьому разі сума страхових внесків додається до плати за користування позичкою.

Формою забезпечення виконання зобов'язань є також стягнення пені та штрафів. Пенею є визначена законом або угодою сума, яку боржник повинен сплатити кредитору в разі невиконання або неналежного виконання зобов'язань, зокрема, у випадку прострочення виконання.

Стягнення пені передбачається в кредитній угоді та застосовується при несвоєчасній сплаті процентів за користування кредитом і несвоєчасному поверненні позички. Пеня визначається в процентному відношенні до суми зобов'язання, яке прострочене, і нараховується у встановленому розмірі за кожний день прострочення платежу.

Однією з форм страхування кредитного ризику е створення банком резервів для покриття можливих втрат від кредитних операцій.

Резерв під кредитні операції — спеціальний резерв банку в національній та іноземній валютах.

Загальна заборгованість за кредитними операціями банку становить валовий кредитний ризик для кредитора. Для розрахунку резервів визначають чистий кредитний ризик шляхом зменшення валового кредитного ризику на вартість прийнятого забезпечення.

Банки зобов'язуються створювати резерви за кредитними операціями на всю суму нарахованого доходу за ними, що прострочені на строк понад ЗО днів і які потрібно відносити до нестандартної заборгованості.

Для створення резерву під кредитні операції використовуються такі норми резервування в розрізі окремих категорій кредиту:

— стандартні кредити — 2 %;

— під контролем — 5 %;

— субстандартні — 20 %;

— сумнівні — 50 %;

— безнадійні — 100 %.

Банки зобов'язані здійснювати розрахунок резервів під стандартну та нестандартну заборгованість упродовж місяця, в якому здійснено кредитну операцію. Розрахунок резервів за можливими втратами за кредитними операціями банків здійснюється відповідно до Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків.

3. Поняття кредитної політики банку

З метою забезпечення ефективної кредитної діяльності банки розробляють власну внутрішню кредитну політику та впроваджують практичні механізми її реалізації.

Кредитна політика банку — це стратегія і тактика банку щодо залучення коштів та спрямування їх на кредитування клієнтів банку (позичальників) на основі принципів: поверненості, строковості, цільового використання, забезпеченості, платності.

Основними етапами розробки кредитної політики банку є:

1. Аналіз кредитної діяльності банку в попередньому періоді, який має на меті визначення динаміки обсягу, складу та рівня ефективності цієї діяльності, а саме, аналізують:

— загальний обсяг кредитного обігу;

— обіг та рівень використання кредитного потенціалу;

— структуру кредитного обігу за окремими формами та видами кредиту;

— питому вагу неповернених кредитів;

— середній рівень процентних ставок загалом та в тому числі за формами та видами кредиту тощо.

2. Дослідження факторів зовнішнього кредитного середовища та прогнозування розвитку, що має на меті визначення впливу форм державного регулювання економічного стану країни тощо.

3. Оцінка внутрішнього ресурсного потенціалу банку та можливість його розвитку, а саме:

— розмір статутного капіталу банку та можливість його нарощення;

— рівень прогресивності інноваційних технологій у галузі кредитного менеджменту;

— ефективність діючої структури та методів управління кредитної діяльності.

4. Формування системи стратегічних цілей кредитної політики є найбільш відповідальним етапом. Вони повинні бути узгоджені зі стратегічними цілями банку, мати альтернативний характер та визначати основні напрями стратегії у галузі кредитування.

5. Обґрунтування типу кредитної політики. Критерієм такого обґрунтування виступає рівень ризику цих операцій, які будуть здійснюватись у процесі кредитування. Зі загальної сукупності виокремлюють три типи кредитної політики:

1) консервативний;

2) помірний;

3) агресивний.

6. Розробка основних параметрів організації кредитного процесу та визначення ступеня відповідальності кредитних менеджерів різного рівня. Цей етап має на меті визначення алгоритмів дій щодо прийняття відповідних управлінських рішень за кредитами, що стосується встановлення конкретних вимог, а саме:

— до прийняття на розгляд кредитної заявки від клієнта;

— до перевірки окремих даних, наведених у кредитній заявці;

— до процедури інкасації дебіторської заборгованості за наданими кредитами.

7. Формування механізму контролю за здійсненням кредитної політики, що має на меті розробку системи заходів щодо її реалізації в певному періоді.

8. Загальна оцінка розробленої кредитної політики банку. Вона включає:

— внутрішню збалансованість цільових показників за окремими напрямами кредитної політики банку;

— допустимість рівня ризиків, економічний ефект, пов'язаний із реалізацією кредитної політики тощо.

Кредитна політика розробляється на макро- та мікрорівні економіки.

На макрорівні банківську кредитну політику розробляє Національний банк України, встановлюючи нормативи її проведення, рівень облікової ставки, що становить основу формування ціни на кредитні ресурси тощо.

На мікрорівні кредитна політика спрямована на забезпечення зв'язку кредитної політики банку зі загальною стратегією його розвитку.

Кредитна політика є основою організації процесу банківського кредитування відповідно до загальної ринкової стратегії діяльності банку. Вона повинна чітко визначити цілі кредитування, правила їх реалізації, а також відповідне документальне та методичне оформлення.

Кредитна політика як основа процесу управління кредитом визначає пріоритети в процесі розвитку кредитних відносин, з одного боку, та функціонування кредитного механізму — з другого. Вона створює необхідні загальні передумови ефективної праці персоналу банку і прийняття раціональних рішень, знижує ймовірність помилок, передбачає створення відповідної організаційної структури й розподілу обов'язків між персоналом банку.

Кредитна політика банку в сфері кредитування фізичних осіб визначає завдання і пріоритети діяльності банку щодо споживчого кредитування, засоби, методи їх реалізації, а також принципи та порядок організації власне кредитного процесу.

Правильна організація процесу банківського кредитування, розробка ефективної та гнучкої системи управління кредитними операціями — основа фінансової та ринкової стабільності банків з урахуванням визначального місця, що посідають кредитні операції у портфелі банківських активів.

В Україні кредитна політика банків загалом і кредитна політика у сфері кредитування фізичних осіб, зокрема, залежить від двох груп чинників;

1) зовнішніх;

2) внутрішніх.

Єдиної кредитної політики для всіх банків немає. Кожен банк визначає власну кредитну політику, беручи до уваги всю сукупність ризиків (внутрішніх і зовнішніх), які впливають на ефективність його діяльності, враховуючи також ставлення керівництва банку до ризику.

До найважливіших зовнішніх чинників належать:

— загальний стан економіки країни, темпи інфляції;

— грошово-кредитна політика Національного банку України;

— рівень доходів населення, здатність споживати банківські послуги, наявність соціальних пільг;

— регіональна та галузева специфіка функціонування банку;

— рівень цін на банківські продукти та послуги;

— соціальна напруженість;

— політизованість суспільства;

— попит на кредити банку його клієнтів.

До найважливіших внутрішніх чинників, які визначають кредитну політику банку щодо кредитування фізичних осіб, належать:

— кредитний потенціал банку;

— ступінь ризику та придатності окремих видів споживчих позик;

— стабільність депозитів;

— спектр виконуваних операцій і послуг;

— забезпеченість позик;

— професійна підготовленість, кваліфікація та досвід персоналу банку;

— клієнтура банку;

— цінова політика банку.

Основними елементами внутрішньої структури кредитної політики банку є:

— стратегія щодо основних напрямів кредитного процесу;

— тактика банку щодо організації кредитування;

— контроль і моніторинг щодо здійснення обраної (узгодженої) стратегії і тактики.

Відповідальність за розробку кредитної політики у сфері кредитування фізичних осіб та механізм її реалізації покладається на Кредитний комітет, який очолює, як правило, керівник банку.

Способи та методи реалізації кредитної політики формуються у відповідних внутрішньобанківських документах, основними серед яких є стандарти кредитування.

У кредитній політиці важливим є визначення обсягу ефективних (допустимих) ресурсів, що можуть бути спрямовані на кредитні вкладення.

При розробленні кредитної політики необхідно враховувати вплив різних ризиків: кредитного, ризику депозитних операцій, процентного, валютного, ризику незбалансованої ліквідності тощо.

Отже, кредитна політика є основою стратегії мінімізації ризику в діяльності банку. Основу кредитної політики становить стратегія банку, зорієнтована на зростання його капіталу чи збільшення доходів.

Висновок щодо основних положень, понять.

Банківський кредит - це позичковий капітал банку у грошовій формі, що передається у тимчасове користування на засадах строковості, повернення, платності, забезпеченості та цільового використання.

Принципи кредитування - це правила поведінки кредитора і позичальника у процесі здійснення кредитних операцій банку.

Кредитний договір - це угода в письмовій формі між кредитором і позичальником, яка визначає взаємні зобов'язання та відповідальність сторін і не може змінюватись в односторонньому порядку без згоди обох сторін.

Кредитор - суб'єкт кредитних відносин, який надає кредити іншому суб'єкту господарської діяльності у тимчасове користування.

Позичальник - суб'єкт кредитних відносин, який отримав у тимчасове користування грошові кошти на умовах повернення, платності та строковості.

Кредитний ризик - ймовірність несплати позичальником основного боргу та відсотків, які належать сплаті за користування кредитом у терміни, визначені в кредитній угоді.

Кредитна операція - це договір щодо надання кредиту, який супроводжується записами за банківськими рахунками, з відповідним відображенням у балансах кредитора та позичальника.

Кредитна лінія - згода банку-кредитора надати кредит у майбутньому у розмірах, які не перевищують заздалегідь обумовлені розміри за певний відрізок часу без проведення додаткових спеціальних переговорів.

Ліміт кредитування - це гранична сума кредиту, яку позичальник може отримати в банку.

Простий позичковий рахунок - це рахунок з якого здійснюється разова видача позики, кожна її видача оформляється документально на основі заявки позичальника та необхідного пакету документів.

Спеціальний позичковий рахунок - це рахунок, з якого протягом всього періоду кредитування здійснюється оплата платіжних документів у межах заздалегідь обумовленої суми.

Овердрафт - короткостроковий кредит, що надається банком надійному клієнту понад його залишок на поточному рахунку в цьому банку в межах заздалегідь обумовленої суми шляхом дебетування його рахунку. При цьому утворюється дебетове сальдо.

Контокорентний рахунок - рахунок, на якому обліковуються власні кошти клієнта (кредитове сальдо) і кредити банку (дебетове сальдо).

Врахування векселів - це форма кредитування банком суб'єкта господарювання шляхом придбання векселя до настання строку платежу за ним зі знижкою (дисконтом) за грошові кошти з метою одержання прибутку від погашення векселя в повній сумі. Враховуючи вексель, банк тим самим надає векселедержателю-пред'явнику строковий кредит.

Кредит під заставу векселів - це форма вексельного кредиту, що видається під заставу у визначеному процентному відношенні заборгованості клієнта відносно поданого ним забезпечення.

Іпотечний кредит - це особливий вид економічних відносин з приводу надання кредитів під заставу нерухомого майна.

Лізинговий кредит - це відносини між юридичними особами, які виникають у разі оренди майна і супроводжуються укладанням лізингової угоди. Лізинг є формою майнового кредиту.

Споживчий кредит - це позичка, яка надається тільки в національній грошовій одиниці фізичним особам - резидентам України на придбання споживчих товарів тривалого користування та послуг і повертається в розстрочку, якщо інше не передбачено умовами кредитного договору.

Банківський консорціум - це тимчасове об'єднання банків, які створюються для координації дій при проведенні різного роду банківських операцій або для кредитування однієї, але великої угоди.