история украины

на маєтки.

Поступово чисельність реєстровців досягла 1000

чол.(1590 р.)

Підсумовуючи вищезазначене, варто підкреслити,

що поява козацтва	мало величезне	значення.
Продовжувалося	господарське	освоєння

причорноморських степів, козацтво виступало захисником природних меж від кримчаків і турок. Запорізька Січ стала осередком для поневолених селян і міщан України, що активно діє силоміць на антифеодальному і національновизвольному русі.

2. Утворення Великого Князівства Литовського. Політика литовців на українських землях.

З попереднього семінару нам відомо, що внаслідок феодального занепаду (II половина ХII cт.) перша східнослов'янська держава. Київська Русь втрачає своє державницьке значення.

Упершій половині ХIV ст. Галицько-Волинське князівство поступово занепадає. На нього посилюється тиск з боку Польщі, Угорщини, Литви, а також татар. Врешті-решт галицько-волинські землі стають здобиччю сусідніх держав.

УХIV ст. українські землі, роздроблені на окремі князівства й ослабленні золотоординським ігом, підпали під владу кількох феодальних держав. Після смерті 1340 р. Галицько-Волинського князя Юрія II Польща й Угорщина напали на Галичину, яка внаслідок довгої та виснажливої боротьби остаточно перейшла 1387 р. до Польщі, Молдавське князівство захопило Буковину.

Проте найбільшу частину українських земель було приєднано до Литовського князівства, що утворилося у ХIII ст. За князя Гедиміна в першій половині ХIV ст. литовці приєднали Берестейщину, а згодом і Пінщіну. У 1340 р. волинським князем став Любарт Гедимінович. Він оволодів Холмською і Волинської землями. У 1350-х роках

51

за князювання Ольгерда Литва приєднала до своїх володінь Чернігово-Сіверську землі, 1362 р. - Наддніпрянщину разом з Києвом, а 1363-го – Поділля. Населення цих територій майже не чинило опору литовським князям, які прихильно ставилися до українських звичаїв та системи управління. Місцева знать зберегла свої володіння та привілеї, руська мова була визнана державою, нею писали угоди, літературні твори. Не втратила значення і навіть поширила свій вплив православна церква.

3. Загарбання України польськими феодалами.

Інакше склалося в загарбаній Польщею та Угорщиною Галичині. Там землі українців почали передавати польським, угорським феодалам. Провадилася політика ополячення, мадяризації й окатоличення населення. 1431р. в Галичині було скасовано давнє українське право й запроваджено польську адміністрацію та суди. Звичаєве українське право поділялось на :

1). Руське право : давній устрій, за яким основою господарювання вважалося дворище, що складалося з 10 домів-хат. Господарювання вела вся сім‘я. Декілька дворів утворювали общину, що обирала старосту. Мали загальні ліси, пасовища, озера. Община управляла судами, платила данину, мала церкву і священика.

2). Волоське право: у Закарпатті і Галичині. Осадчий, що закладав село звався князем. Влада його успадковувалася, але питання правління вирішувала вся община.

3). Німецьке право - поширене на півдні України. Згідно такого устрою керував справами села війт, панщини не було, платили грошову данину.

З ліквідацією давнього устрою землі на Поділлі, Волині, Київщині та Чернігівщині об‘являлися польськими провінціями.

4). Польсько-шляхетське право розділяло селян на

групи:

52

а/ селяни, що платили данину, були більше вільними;

б/ службові селяни працювали на феодала.

в/ тяглі селяни займалися землеробством (панщина тривала 14 днів на рік, а з уведенням фільварків-3 дні в тиждень)

Волочна поміра 1557 р. ліквідувала общину та давній устрій і ввела панщину.

4. Польсько-литовські унії (Люблінська та Берестейська).

Польща прагнула приєднатися до своїх володінь ще й Велике князівство Литовське. У 80-х роках, коли посилився тиск на Литовську державу з боку Тевтонського ордену (з 1340-го по 1410 р. він здійснив понад 100 великих походів на слов‘янські землі), для цього склалися сприятливі умови. До того ж про польська орієнтація литовського князя Ягайла посилилася у зв‘язку зі зміцненням Московського князівства після Куликовської битви 1380 р.

1385 р. у замку Крево ( нині на території Білорусі) було укладено угоду (Кревська унія) між Польщею і Великим князівством Литовським, яка передбачала об‘єднання Литви і Польщі в одну державу внаслідок шлюбу польської королеви Ядвіги і литовського князя Ягайла. На литовських землях запроваджувалося католицтво як державна релігія.

Зкінця ХIV ст. з них було створено урядовий орган

-Раду панів, що контролював діяльність великого князя. Вона вирішувала життєво важливі для країни питання, разом із великим князем займалася фінансовою політикою, призначала найвищих посадових осіб, розподіляла землі та маєтки. Бояри й шляхта стали привілейованим станом зі своїм судом та органом управління – Сеймом. Він почав скликатися ще наприкінці XIV ст. й поступово перетворився на постійно діючий орган, до компетенції

53

якого входили питання законодавства, військової служби, оподаткування.1557 р. шляхта домоглася виключного права володіння землею. Виник новий тип господарства – фільварки, орієнтовані переважно на виробництво хліба для продажу.

Влітку 1559р. в м. Любліні на спільному сеймі польських і литовських феодалів було підписано угоду про об‘єднання Польщі і Великого князівства Литовського в єдину державу - Річ Посполиту на чолі з виборним королем та спільним сеймом, сенатом. Водночас Литва зберігала свій суд, адміністрацію, військо, скарбницю, офіційну "руську" мову.

За угодою, білоруські землі залишилися під владою Литовського князівства. До польської корони відходили величезні українські території - Волинське, Київське, Чернігівське й Подільське воєводства. Хоча угода декларувала зрівняння в правах православної шляхти з католицькою, вона відразу почала порушуватися.

Укладення Люблінської унії викликало посилення феодального, національно-культурного і релігійного гноблення українського народу.

1590 р. з ініціативи Ватикану розпочалися переговори між польським королем Сигізмундом ІІІ і православними владиками про запровадження унії. Внаслідок цих переговорів, а також зустрічей з католицькими єпископами та папським нунцієм православні ієрархи погодилися укласти унію з Римом. Їм гарантували збереження традиційної православної літургії, обрядів та звичаїв. Водночас вони повинні були в усіх питаннях віри визнати зверхність папи. Того ж 1595 р. папа Клемент VІІІ офіційно проголосив унію. Це викликало обурення серед православних. Для остаточного вирішення проблем в жовтні 1596 р. у Бресті зібрався церковний собор.

5. Повстання К. Косинського та С. Наливайка. Народні

54

рухи 20-х-30-х років ХУП ст. «Ординація» 1638 р.

Рубіж ХУІ-ХУІІ ст. був визначальним у розвитку українського роду. В цей час виявилися тенденції до формування української нації: злам феодальної системи, зародження й розвиток буржуазних відносин, творення загальноукраїнського ринку, пробудження національної свідомості. У вирішальну стадію вступала боротьба народу за визволення, яка тривала з різним ритмом і різною інтенсивністю з 1591 р. до 1648.

Козацтво стало провідною силою визвольної боротьби, тому що виражало прогресивні тенденції суспільного розвитку: козак — вільний власник і виробник — стояв осторонь кріпосницької системи і був принципово ворожий їй. Він об'єктивно виступав соціальним ідеалом для переважної маси українського населення. Козацтво було одним із найсуттєвіших факторів, який остаточно вплинув на формування українського народу.

Процес покозачення суспільства з кінця XVI ст. йшов швидкими темпами, у XVII ст. Україну вже звали країною козаків, а українців — козацькою нацією. Водночас козацтво набуло функції носія державності українського народу, якісно відмінної від феодальної державності. Козацька демократична організація спиралася на радикальні антифеодальні елементи. З кінця XVI ст. козаки стали на шлях боротьби за станові права й вольності, а згодом — і за національно-релігійні інтереси українського народу.

(Головними завданнями великих козацьких рухів 20-30-х рр. XVII ст. були: ліквідація великого феодального землеволодіння і створення умов для розвитку капіталістичних відносин, а також визволення України з-під іноземного гніту і створення козацької республіки)

1) Косинський (1591-1593 рр.).

Повстання Криштофа Косинського стало першим великим національно-визвольним виступом проти польського панування в Україні. Воно було викликане загостренням соціальних суперечностей на початку 90-х рр. XVI ст., насамперед, невизнанням урядом Речі Посполитої шляхетських прав за нижчим прошарком шляхти

55

— боярством, представники якого стали масово вступати до козацьких лав. У 1591 р. син відомого київського воєводи, білоцерківський староста Януш Острозький відібрав у гетьмана реєстрових козаків К.Косинського маєтність Рокитне, надану тому сеймом за службу короні. Розуміючи марність судового позову до могутнього вельможі, К.Косинський взявся за зброю. Козаки, селяни, городяни скористалися ситуацією, щоб помститися панам за власні кривди.

У грудні 1591 р. загін запорожців на чолі з гетьманом захопив резиденцію Я.Острозького — замок і місто Білу Церкву. Протягом 1592 р. повстанський рух охопив Київське, Волинське, Брацлавське і, частково, Подільське воєводства. Козацькі загони оволоділи Трипіллям, Переяславом, захопили Київський замок. Переговори з урядовими комісарами (слідча комісія, підкріплена військом) виявилися безрезультатними (комісари обмежились формальною обіцянкою козаків переобрати гетьмана і припинити боротьбу). Козацький рух, спрямований передусім проти маєтностей Острозьких, переріс на справжню війну проти української шляхти. Під прапорами К.Косинського зібралося близько 5 тис. повстанців. Те, що зовні повстання виглядало як особистий конфлікт запорозького гетьмана з великими магнатами Острозькими, ввело багатьох в оману (у польських урядових колах його взагалі вважали приватною справою Острозьких, тому коронне військо не втрутилося в боротьбу). І лише згодом прийшло розуміння, що "епізод" К.Косинського був насправді прелюдією грізних козацьких рухів наступних років.

Сучасники відзначали, що К.Косинський думав не про звичайне спустошення панських маєтків, а намірявся заволодіти Україною і завести тут новий устрій — "без холопа і пана", під козацькою владою. Підозрювали, що гетьман шукав союзу з ворогами Речі Посполитої — Кримом і Москвою, тобто репрезентував ідеї і плани, реалізовані козацькими вождями майбутнього XVII ст. Протягом двох років козаки були повними господарями в Україні. Вони опановували державні замки, забирали військове спорядження, нищили документи на панське

56

землеволодіння, вступали в битву зі старостами і шляхтою. Селяни й городяни масово ставали на бік повсталих, оголошували себе козаками і запроваджували козацькі порядки.

Врешті Я.Острозький зібрав значне шляхетське військо (4-5 тис. вояків) і 2 лютого 1593 р. дав бій К.Косинському під П'яткою на Волині. Після того, як кінноті князя вдалося розірвати козацький табір, повстанці "були змушені погодитись на припинення боротьби, і К.Косинського скинути з гетьманства. Однак у квітнітравні військові дії поновилися. Козаки, виступивши з Січі, взяли в облогу черкаський замок. У бою з надвірним військом місцевого старости князя О.Вишневецького К.Косинський загинув (за іншою версією, Його підступно вбили слуги князя). Козаки відступили на Запорожжя, звідки влітку знову вийшли на Подніпров'я. Черкаська, і за нею київська шляхта змушена була капітулювати і прийняти козацькі умови (дати "окуп" за вчинені кривди). Заворушення, проте, продовжувалися. Ситуація на Україні ставала дедалі напруженішою і наступного року вибухнула ще більш грізним повстанням.

2) Наливайко.

Повстання 1594-1596 рр. традиційно називають Наливайковим, хоча в ньому діяли три козацьких загони, які об'єдналися тільки па завершальному етапі боротьби. Низових козаків очолювали І Григорій Лобода (гетьман 1593-1596 рр.) і Матвій Шаула (гетьман 1596 р.). Колишній сотник надвірної корогви Я.Острозького Семерій (Северин) Наливайко, що йменував себе "запорозьким гетьманом", насправді ним не був. У 1593 р. він організував навколо себе самостійну козаччину — "охочих козаків", з якими протягом 1594першої половини 1595 р. здійснив кілька вдалих походів у Молдавію, а з вересня 1595 р. розгорнув соціальний рух на Україні. Незабаром лави його загонів зросли до 4 тис. осіб. Від цього часу С.Наливайко вийшов на чільне місце серед старшин, перетворившись завдяки організаторським і воєнним здібностям та особистій мужності на найвпливовішого керівника повстання.

Козацькі загони в 1594-1595 рр. опанували

57

Брацлавщину, Київщину, Поділля, Волинь та Білорусію) Селяни й міська біднота масово приєднувалися до козаків. Повстанці спустошували панські маєтки, захоплювали міста і замки, налагоджували самоврядування за козацьким зразком (Брацлавська міщанська республіка). Козацькі рухи збіглися в часі з кульмінацією боротьби навколо церковної унії. Козаччина з ряду причин (до повстанців приєднався брат ватажка священик Дем'ян Наливайко, котрий активно виступав проти унії, Семерій розраховував на підтримку впливового магната К.Острозького) стала на боці православної партії, і ця позиція відтоді набула принципового характеру.

На початок 1596 р. уряд кинув на придушення повстання коронне військо під командуванням гетьмана Станіслава Жулкевського. Козацькі сили були розпорошені, що вселяло ворогу надії розбити їх поодинці. Водночас здійснювалася тактика розколу повстанських рядів (протиставлення реєстрових основній масі козацтва, розпалювання взаємної недовіри між наливайківцями і запорожцями).

Маючи кількісну й якісну перевагу (6-7 тис. війська), С.Жулкевський діяв швидко, атакувавши, насамперед, невеликий півторатисячний загін С.Наливайка, який перебував на Волині. С.Наливайко, ведучи ар'єргардні бої, відступив в уманські ліси і відірвався від переслідувачів. У березні 1596 року загони С.Наливайка, Г.Лободи і М.Шаули з'єдналися під Білою Церквою, де розгромили передові підрозділи польських військ. Вирішальна битва відбулася 3 квітня в урочищі Гострий Камінь, поблизу Трипілля. Бій не виявив переможця, і війна продовжилась.

Об'єднані сили повстанців (6 тис. козаків) зосередилися під Переяславом. З ними було багато біженців. На раді вирішили відійти вглиб Задніпров'я. Проте С.Жулкевському вдалося переправитися через Дніпро під Києвом і у травні наздогнати повсталих недалеко від Лубен. Козаки, ставши табором на р.Солониці, два тижні оборонялися. Шляхом переговорів

58

С.Жулкевському вдалося розколоти старшину й рядове козацтво. Серед повстанців виникли незгоди. Гетьман Г.Лобода, запідозрений у зраді, був убитий наливайківцями. На його місце обрано К.Кремпського. Врешті, козаки вирішили здатися, а С.Наливайка, М.Шаулу та інших ватажків видати полякам. Умов капітуляції переможці не дотримали; під час складання зброї жовніри увірвалися до табору і вчинили огидну різанину: кілька тисяч повстанців, їхніх жінок і дітей було вбито. К.Кремпський з невеликим загоном прорвався на Запоріжжя.

Солоницьку перемогу в Польщі святкували як тріумф. Полонених керівників повстання після страшних тортур страчено 1597 р. у Варшаві. С.Наливайку відрубали голову, тіло четвертували і розвішали по місту.

Дослідники відзначають, що козаччина, яка в результаті повстань К.Косинського і С.Наливайка цілком опанувала Східну Україну, не зуміла закріпити тут свою владу політичними і організаційними заходами. Козацькі ватажки не змогли виробити належної програми, розпорошили свої сили і врешті поступились перед польським урядом. У той же час події 1591 -1596 рр. започаткували повий етап становлення козацтва, яке вперше очолило потужний виступ народних мас. Незважаючи на оголошення сеймом козаків ворогами батьківщини й воєнними злочинцями і доручення коронному гетьману "винищити їх до останку", польський уряд змушений був, з огляду на міжнародну обстановку, відмовитися від репресій і на початку XVII ст. відновив більшість козацьких привілеїв. Значною мірою такий хід подій був зумовлений тонкою політикою гетьмана П.Сагайдачного.

Після повстання С.Наливайка в розгортанні збройної боротьби з поляками настала 30-річна пауза. Енергія козацтва витрачалась на відсіч татарсько-турецькій агресії і участь у московській "смуті", коли козаки підтримували Дмитрія, Болотникова, ходили на Москву з королевичем Владиславом. Потім протягом 13 років

59

відбулося 5 великих повстань, які докорінно змінили ситуацію в Україні.

3) Жмайло (1625 р.)

Маючи намір роззброїти покозачене українське суспільство і повернути його в "послушенство", сейм у перші десятиріччя XVII ст. прийняв ряд постанов проти козаків. Різні проекти "впорядкування" реєстру зводилися до його скорочення і повернення "випищиків" під владу панів. Внутрішні і зовнішні події деякий час заважали втіленню сеймових вимог у життя. Лише в середині 1620-х років уряд почав рішучі дії. У вересні 1625 р. на Київщину рушило 30-тисячне військо на чолі з коронним гетьманом Станіславом Конєцпольським. Це означало оголошення війни, причому на повстанців кинули армію, не меншу від тієї, що воювала з турками під Хотином.

/Козаки, очолювані гетьманом Марком Жмайлом (20 тис. чол.), зустріли ворога під с.Таборище (нині Кіровоградська обл.). Тут вони витримали цілоденний штурм, а вночі непомітно відійшли на кращі позиції — біля Курукового озера (навпроти Кременчука). Після невдалих спроб здобути козацький табір, С.Конєцпольський запропонував перемир'я. М.Жмайло, який виступав з£ продовження воєнних дій, був позбавлений гетьманства. Новий гетьман М.Дорошенко уклав із поляками Куруківський договір. Учасникам повстання оголошувалась амністія, козацький реєстр установлювався в 6 тис. чол., реєстровим належала платня 60 тис злотих щорічно. Козаки мали вийти із шляхетських маєтностей і перебувати поза Волостю. Їм заборонялося вступати у зносини з іноземними державами та здійснювати морські походи. Щоб ізолювати Січ, не допускалося сполучення по Дніпру між Волостю і 'Запоріжжям. На Запоріжжя, окрім того, вводилася залога в тисячі реєстровців. Усі, хто опинився поза реєстром, мали повернутися під владу панів.

4) Трясило (1630 р.)

Умови договору не задовольнили основну масу козацтва, і боротьба продовжилась. Радикальні козацькі елементи опанували Запоріжжя. У березні 1630 р. гетьман

60