Історія української культури 1модуль

віках саркофагів, на стелях поховальних камер. Залишки покривал виявлено на саркофагах. Можливо, такими тканинами або килимами покривався простір над саркофагами у склепах. Зображення мальовничого шахматного пологу на стіні склепу № 1 у Неаполі Скіфському, як і іншої подібної тканини з ромбоподібним орнаментом, може бути ознакою запозиченої з елліністичного світу давньої поховальної традиції, в якій задіяні названі атрибути. Символічний сенс цих атрибутів тоді, можливо, вже втрачався.

Основу семантики шахматного орнаменту становить квадрат. Останній вважається водночас символом космосу і землі, а також знаком пекла і підземного світу. Як символ землі квадрат часто протиставляється колу — символу неба. Шахматне поле будується з двох однакових за формою, але по суті полярних одиниць — білого і чорного квадратів; біле символізує світло, чорне — темряву, морок. У грецькій натурфілософії цей контраст зіставляється із знаками вогню та води, а в індоєвропейській семантиці кольорів білий — життя, чорний — смерть.

Для мистецтва Таврії у різні періоди розвитку характерна символічно-онтологічна лінія мистецького образу тваринного світу в сюжетах боротьби сил реального та стихійного природного енергетичного потенціалу. Наголосимо, що у зображенні образів тварин простежувались спроби акцентувати суперечності людських поривань — добра і зла, благородного і підлого, жорстокого і людяного. Ця тема потребує особливого висвітлення.

Мистецтво Таврії зверталось до образу людини. Такі образи відомі, починаючи з килимових композицій, збережених у мистецтвах Сходу, і закінчуючи шедеврами золотарської торевтики із курганів українських степів. Прикладом може бути кам'яна різьба, зображення загиблих воїнів із теренів Нижнього Подніпров'я (такі витвори не зовсім точно названі "кам'яними бабами"). Тільки у пізніх тавро-русів з'явилися монументальні рельєфи зі зображенням вершників — представників елітарних царських родин. Ці зображення, про які вже згадувалось, часто

111

демонструють конкретні портретні риси окремих зображуваних людей.

Археологічною пам'яткою з теренів Неаполя Скіфського є надгробна стела тавро-руса Тихона.

Культура тавро-русів Таврійського півострова — важлива складова духовної спадщини народів Півдня України у період їх переходу від кочового до осілого життя та до їх поступової інтеграції із сарматськими та багатьма іншими (у тому числі праслов'янськими) племенами, котрі творили історичне тло праукраїнського етносу.

Описаний тут період розвитку тавро-руського мистецтва (чи, точніше, мистецтва тавро-русів) відбувався тоді, коли цей етнос відійшов від кочового життя і пов'язав існування із життям міським, з посиленням державної влади. Саме тоді з'явилася потреба у монументальній героїзації представників державного керівництва. Місто Неаполь Скіфський існувало в оточенні тавро-руського царства на Таврійському півострові, в тісному контакті з античними містами, які впливали на формування пізнього античного мистецтва. Щоправда, незважаючи на ці близькі контакти, тавро-руське мистецтво мало власний стиль.

Візантійські джерела XII ст. в описах Північного Причорномор'я зга-дуєть топонім "Росія" (Рсоспа). Вченівізантологи переважно пов'язують з топонімом "Росія/Руста" грецьку назву м. Керч, хоча ототожнення цих назв ще не стало загальноприйнятним (Коновалова, 2001; Літаврін, 2000; Бейліс, 1996 та ін.).

Тавро-руське "міське" мистецтво, що розвивалося в Неаполі Скіфському, існувало в умовах державного утворення. Найвидатнішим із тавро-руських правителів був Скілур, син царя. Свідченням цього є спадкова система передачі влади. Палак, син Скілура, став царем, і його увіковіч-нено у монументальній скульптурі. Відомо, що Скілур мав 50 чи 80 синів.Відповідно до нових тлумачень тексту, виконаного на мармуровій плиті ("на честь Діофанти Мітридат VI Евпатор почав війну зі Скілуром і його синами на чолі з Палаком"), можна вважати, що Скілур і Палак були співправителями або Палаку передана певна влада стосовно командування військом.

112

Аннали (щорічні записи подій) Плутарха містять легенду про передсмертні слова царя Скілура до синів, який закликав їх до злагоди. Актуальною була і проблема розподілу спадщини серед синів. Політична боротьба у середовищі правлячої верхівки могла набути пікового напруження після воєнних поразок Палака. Поразка у війнах з Діофантом призвела до розвалу всієї системи й утворення кількох окремих царств у різних частинах Тавриди, де правили "базилевси". Останні, в свою чергу, підпорядковувались Мітридату VI Евпатору. Правдоподібно, що найбільші пізньоруські городища були центрами окремих племінних груп, яких очолювали правителі — "сини" Скілура. Об'єднання пізніх тавро-русів, ймовірно, утворилося внаслідок виділення однієї найсильнішої племінної групи, яка змогла підкорити інших завдяки діяльності Скілура та його численних синів.

Згодом тавро-русини стали кочовими племенами.

Теми доповідей, рефератів і фіксованих виступів:

1.Давні мислителі про скіфські племена на українських землях.

2.Цивілізаційні системи на тодішніх українських землях: скотарсько-хліборобсько-степова і антично-полісно- міська.

Література

Бичко А. К., Бичко Б.І. Бондар Н.О. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: курс лекцій / Навч. посібник.- К.: Либідь, 1993

Бокань В. Культурологія: Навч. посібник /За ред. В.М. Пічі.- Львів, 2003

Грищенко В.А. Історія світової та української культури.-

К, 2002

Історія світової та української культури: Підручник для вищих закладів освіти / В.А.Греченко, І.В.Чорний та ін..- К.: Літера ЛТД, 2005

Історія української культури. – К.: Наук. Думка,2003.

113

Історія української та зарубіжної культури: навчальний посібник / За ред.. М. Заковича. – К.,2003. – Т. 1-3

Попович М. Нарис історії культури України. – К,1998.

Історія української культури/Ред. I.Крип'якевича.-Київ, 2002 (за виданням 1937 р.

Українська і зарубіжна культура. Донецьк: Східний видавничий дім. — 2001. — 372 с.

Тема № 4. Давньослов’янська культура.

(2 години)

План.

1.Слов’янські культури V-VІІ ст..

2.Духовна і матеріальна культура східнослов’янських племен на території України.

3.Міфологічний простір слов’янського язичництва.

4.Релігійний світогляд у фольклорі давніх слов’ян.

1. Слов’янські культури V-VІІ ст..

Слов'яни — східна група індоєвропейських народів, які розмовляють слов'янськими мовами. Термін «слов'яни» загальноприйнятої етимології не має. Існують кілька версій походження етноніму «слов'яни»:

Назва має топонімічне походження; можливо, це назва одного слов'янського племені, що згодом поширилась на всі народи (нижче наведені конкретні племінні етноніми на слов-). Конкретний топонім надійно ототожнити не вдається, імовірно, це назва ріки; порівн. Славутич (Дніпро); назви рік Слуя, сюди ж

польські назви рік Sɫawa, Sɫawica, сербське Славница. Ці гідроніми походять до індоєвропейського кореня зі значенням «обмивати», «очищати» . Вказувалось на литовське село Šlavė́nai на річці Šlavė̃ як на точну етимологічну паралель назви

«словѣне», що утворилась при цьому від гідроніма.

114

Часто етимологію самоназви зв'язують зі словом «слово». У такий спосіб «слов'яни» — люди, що говорять «словами» (тобто по-нашому). Порівняно із цим назва неслов'янського (тобто

іншомовних племен) — нѣмьци «німі». Аналогічного походження самоназва албанців — shqiptarët («ті, що зрозуміло говорять»). Ця етимологія відкидалась багатьма авторами через

те, що етноніми на «-ѣне», «-яні» пов'язані практично завжди з топонімами, а не з абстрактними поняттями]. Зі славістів XX століття її захищав Р. О. Якобсон.

Етимологія самоназви походить до індоєвропейського кореня *kleu-, основне значення якого «чути» і часто зустрічається в різних уживаннях у значенні виражень «слава» й «популярність». У такий спосіб слов'яни — це «знамениті люди», тобто люди, про яких чутно, про яких говорить поголоска, про яких йде слава. Ця точка зору, популярна в XIX столітті, нині фактично не має прихильників; спільнослов'янською є саме огласовка з -о-, у той час як огласовка з -а- є результатом вторинного зближення зі словом слава з XVI—XVII в.; крім того, вірно й попереднє заперечення щодо сполучуваності суфікса.

Назва пов'язана зі slaṷos — народ, порівн. грецьке λᾱός; прихильниками цієї точки зору були Й. Ю. Міккола та С. Б. Бернштейн.

Писемні пам'ятки з VI століття стійко говорять про словен

(словѣне) і про словенську (словѣньской) землі, вагомих ратних досягненнях слов'ян, особливо на землях Візантії, де слов'яни, імовірно, і одержують грецький варіант своєї назви — sklabos (читається як sklävs), що пізніше був запозичений у європейських мовах у різних трансформаціях. У грецькій мові від їхньої племінної назви була утворена також назва раба (середньогрецьке σκλάβος, звідси пізнолат. sclavus, німецьке Sklave, тощо) оскільки слов'янські бранці в раннє Середньовіччя нерідко ставали об'єктом візантійської, германської й арабської работоргівлі; з давньоруських джерел відомо, що слуги («челядь») були й надалі об'єктом експорту слов'янських князівств.

115

Даний етнонім як племінний закріпився в ході етногенезу словаків (трохи із іншим суфіксом), словенців, словінців. Етнонім «словєнє» як основний, крім цих народів, носили також ільменські словєнє — жителі Новгородської землі.

Археологія для V-VII ст. знає принаймні три слов’янські культури: Празько-Корчацьку, Пеньківську і Дзєдзіцьку.

Празько-Корчацька культура утворилася на основі слов’янських елементів Черняхівської культури. Підґрунтям Пеньківської культури були як слов’янські групи Черняхівської, так і пам’ятки Київської та Черняхівської культур. Основою Дзєдзіцької культури були слов’янські старожитності Пшеворської культури. Ареали цих культур відповідають регіонам, де писемні джерела VI-VII ст. (Йордан, Прокопій Кесарійський, Маврикій) розміщують, відповідно, склавинів, антів та венедів. Зокрема, Йордан у ―Гетиці‖ впевнено пов’язує сучасні йому племена склавинів та антів з венедами, про яких згадують римські автори І-ІІ ст. Це твердження визначає праслов’янську належність венедів.

Слов’янська матеріальна культура всіх описаних старожитностей досить чітко відрізняється від неслов’янських сусідніх культур. Разом з тим, уже на ранніх етапах виокремлюються пам’ятки різних слов’янських груп: венедів, склавинів, антів. Ці групи різняться притаманними тільки їм специфічними рисами, що дозволяє розглядати їх як окремі культури, специфіка яких проявляється в характері житлових будівель, поховальному обряді, кількісному співвідношенні різних типів посуду.

В.Баран зазначає, що ―кожна із представлених культур до великого розселення слов’ян характеризує окремі групи східного, південно-східного і західного слов’янства‖. Вчений стверджує, що ―такі значні археологічні культури, як ПразькоКорчацька, котра належить склавінам, Пеньківська, залишена антами, Дзєдзіцька, що зберегла в ранньому середньовіччі традиції привіслянських венедів на території Середньої і Північної Польщі, представляли вже не окремі племена, а слов’янські племінні союзи, особливо після великого слов’янського розселення. У них ми вбачаємо зародження основ

116

майбутніх слов’янських народностей, у тому числі української, на обох берегах Дніпра Лісостепової України‖.

Отже ―унікальність ранньосередньовічних слов’янських старожитностей V-VII ст. полягає ... в тому, що вони, з одного боку, уможливлюють ретроспективне виділення слов’янського етнографічного компонента в попередніх синкретичних культурах першої половини І тис. н.е., а через них – у більш ранніх. З іншого боку, вони ―становлять підґрунтя, з якого виростають всі наступні слов’янські культури, що репрезентують уже ті слов’янські племінні групи і союзи V-Х ст., у середовищі яких зароджуються ембріони сучасних слов’янських народів‖.

2. Духовна і матеріальна культура східнослов’янських племен на території України.

Основою культури Київської Русі була багатовікова самобутня культурна традиція східнослов'янських племен. Археологічні матеріали свідчать, що до середини I тисячоліття нашої ери в господарському укладі слов'ян давно вже переважало землеробство - підсічно-вогневе в поліській зоні й орне - у лісостепу. Для обробки землі предки сучасних українців застосовували плуг і соху, використовували тяглову силу волів і коней. До цього часу в лісостепу давно переважало двопілля - одне поле засівалося, а друге залишалося під паром. Скотарство, полювання, рибальство і бортництво (лісове бджільництво) для основного населення Русі стали до того часу підсобними, хоч і дуже важливими, промислами.

Досить високого рівня досягло до Х віку і ремесло. Виготовленням виробів із заліза і кольорових металів займалися переважно майстри-професіонали. Ковальська справа вважалася заняттям почесним і навіть чаклунським. У Київській Русі склався переказ про братів-ковалів, які перемогли в битві жахливого дракона. Вони запрягли чудовисько у величезний плуг і проорали ним борозну ―змійових валів‖ - оборонних споруд навколо Києва (довжина їх в Україні – понад 2000 км, датуються І тисячоліттям до н.е. – І тисячоліттям н.е.). У Х ст. майстерність київських ковалів і ливарників отримала визнання

117

далеко за межами Русі. Персидський географ за сторіччя до Нестора писав: ―Там виготовляють дуже цінні клинки і мечі, які можна зігнути навпіл, і вони знов розправляються самі‖.

Розвивалися гончарна справа, ткацтво, вичинка й обробка шкіри, різьблення по каменю і дереву. З льону, конопель і вовни слов'янки ткали чудові сукна і полотна, їм було знайоме складне малюнкове ткання і вишивка. Високим умінням відрізнялися майстри обробки шкір. Недаремно в усній народній творчості склалися оповіді про кожем'як - людей умілих, сильних і відважних. Усього ж дослідники нараховують у названий час в давньоруських містах від шістдесяти до ста різних ремісничих спеціальностей. Спеціалізація при цьому йшла не за матеріалом, а за готовим виробом: мечники, щитники, сідельники, ювеліри займали в містах цілі вулиці. Щоб виготувати свій виріб від початку до кінця, кожний з майстрів повинен був володіти принаймні декількома спеціальностями.

Торгівля продуктами сільського господарства і ремесла, що зароджувалася, спочатку мала характер обміну як всередині общини, так і між племенами та землями. Згодом зародилися товарно-грошові відносини. Про це свідчать скарби срібних римських, візантійських і арабських монет. До речі монети візантійських імператорів Анастасія I (491-518 рр.) і Юстиніана I (527-565 рр.), знайдені археологами на Замковій горі, послужили одним з доказів дати виникнення Києва принаймні в кінці V ст.н.е. Деякі сучасні вчені, спираючись на археологічні та писемні свідчення (в давніх культурних шарах Києва віднайдені корінфські та римські монети V-II ст. до н.е., грецький світильник ІV ст. до н.е., 6 тис. римських монет ІІ-ІV ст. н.е.), а також неоднозначну ідентифікованість згадуваних в давніх джерелах назв міста: Гелон, Куенугард, Кіенуборг, Гунагард тощо, вважають Київ ще більш древнім містом.

Відбувалося швидке зростання міст. Якщо ще в VI ст. готський історик Йордан писав, що у слов'ян ―замість міст ліс і болота‖, то в IX ст. скандинави називали Русь Гардарікою - ―країною міст‖. До початку Х ст. в літописах згадуються понад двадцять міст, до ХII ст. - біля двохсот, а перед татаро-монгольським нашестям - вже більше трьохсот міст і фортець. Велич столиці

118

давньоруської держави настільки вражала сучасників, що Київ часто називали ―суперником Константинополя‖. Так, європейський хроніст Тітмар Магдебурзький у своїй хроніці 1018 р. пише про Київ як ―столицю королівства, велике місто, в якому понад 400 церков, 8 ринків, незліченна кількість мешканців‖.

Поступовий і неухильний розвиток східних слов'ян обумовив розкладання первісних відносин. Хоч економічною основою суспільства була родова власність общини на землю, все ж мала сім'я найближчих родичів починає відігравати дедалі значнішу роль. Літопис "Повість временних літ" свідчить, що у східних слов'ян переважала парна патріархальна сім'я, багатожонство зустрічалося рідко.

Родова община називалася "мир" або "вервь" (вірьовкою відмірювали наділи землі общинникам). За спостереженнями середньовічних західних письменників, крадіжка і обман у слов'ян зустрічалися настільки рідко, що вони не замикали своїх скринь з добром. Члени общини були пов'язані круговою порукою, діяв закон кровної помсти. Пізніше традиційне (звичаєве) право було нелегко замінити державним. Процес впровадження першого писаного закону ―Руської правди‖ (ХІХІІ ст.) супроводився численними конфліктами, описаними літописом.

Як і в інших народів, князівська влада у слов'ян на стадії розкладання суспільного ладу і військової демократії підкорялася раді старійшин і загальним племінним зборам. Зазвичай князя обирали або призначали для відсічі зовнішнього ворога, але по мірі формування князівських дружин з молодців, готових за командою вдатного ватажка ―пошукати собі честі, а князеві слави‖ в набігах на сусідні території і племена, його фактично стала обирати дружина. Навіть у Х ст. великий князь київський Святослав відмовив у проханні матері, княгині Ользі, прийняти християнство, посилаючись на свою дружину.

Більшість воїнів ішла в похід піхотою, маючи лук і стріли, невеликі щити і списи. Важкого обладунку, на відміну від середньовічних рицарів, у слов'янських воїнів не було. У бою, як відмічає Прокопій Кесарійський, слов'яни були мужні і

119

безстрашні. У IX-X ст. широко використовуються такі види зброї і спорядження, як важкі мечі, метальні машини (мортири, катапульти), кистені на ланцюгу або ремені, бойові сокири, булави, дротики. Пізніше з'явилася кіннота, використовуються кольчуга, шолом. Давньоруські воїни уміло влаштовували засідки, могли довго переховуватися під водою, дихаючи через тростинку. Іноді вони навмисне кидали здобич, щоб переслідувачі зайнялися її розподілом: тоді слов'янські воїни раптово нападали на ворога. У Х ст. Костянтин Порфірородний наставляв своїх спадкоємців уникати великих зіткнень з Руссю і особливо - не допускати її союзу з кочовиками. Вже у VI ст. руські князі мали вітрильно-весельні кораблі, які досягали берегів Візантії. З перетворенням князівської влади у спадкову і її зміцненням дружина поступово стає частиною державного апарату.

3. Міфологічний простір слов’янського язичництва.

Матеріалом для реконструкцій міфоуявлень давніх слов'ян є археологічні знахідки зарубинецької, пшеворської, черняхівської, київської археологічних культур. Антропоморфні образи з бронзових карбованих піхов меча (пшеворська культура І ст.) репрезентують акт божественного шлюбу героя, що передує народженню першопредка. Образ вершника у нижній сцені — боротьба Бога-героя із Хаосом, перемога якого стимулює родючі сили природи і його самого. Зооморфні образи символізують сакралізовані сили природи: баран — благодать хліборобського життя; вовк-чудовисько — бога тварин, можливо, Велеса; грифон — вогняне начало.

Символічні зображення має священний жертовний камінь (черняхівсько-київська культура IV—V ст.) квадратної форми (квадрат як упорядкування простору): людське обличчя, графеми — зображення бика, людини, тризуб із хрестиком, які можна тлумачити як космогонічні знаки.

До скульптурних пам'яток черняхівської культури (IV ст.) належить ідол, виявлений поблизу с. Ставчани Хмельницької обл. Плоска, вкрита з боків різьбленням стела завершена головою у гостроверхій шапці. У руках божества — ритон

120