Історія української культури 1модуль

(посудина для пиття у вигляді рогу тварини), позаду позначено хребет, нижче — петрогліфи (зображення коня, вовка, символічні знаки).

На міфоуявлення давніх слов'ян вплинули індоєвропейська та скіфська традиції. Традиційній солярній символіці відповідав знайдений у ритуальному капищі поблизу Десятинної церкви (Київ) круг із чотирма виступами, який, очевидно, був постаментом для статуї солярного божества. Майже посередині святилища — кам'яна брила з отвором, імовірно, підставка для вертикальної статуї божества, подібної до Збруцького ідола. За твердженням дослідників, відкриття слов'янського святилища на території Києва свідчить не лише про розвинутий релігійноміфологічний культ, а й взаємозв'язок давньослов'янських культів, символів V—X ст.

Міф може бути представлений експліцитно (розповіді, тексти) та імпліцитно (уявлення, що постають в обрядах, психологічних установках, усталених образах, архетипах, типі мислення тощо). Пізнання давньослов'янської міфосвідомості наближає до розкриття основ української філософії, її незмінних, вічних цінностей, інтелектуальних матриць, «стандартів пояснення світу» (М. Попович).

Слов'янською міфологією, як правило, називають сукупність міфологічних уявлень давніх слов'ян (праслов'ян) від часів їх єдності до кінця І тис. н. е. Після їх великого розселення із праслов'янської батьківщини відбулася диференціація міфологічного світу, формувалися локальні варіанти зі збереженням особливостей загальнослов'янського міфу. Представлені в ньому божества виконують ритуальноюридичну, військову, господарсько-природну функції.

На найвищому рівні фігурують загальні за функціями божества

— Перун і Велес, пов'язаний з ними жіночий персонаж — Мокош. Перун і Велес, що представляють, відповідно, військову та господарсько-природну функції, є репрезентантами грозового міфу. Бог грози Перун, що перебуває на небі (горі), переслідує свого змієподібного ворога на землі — Велеса — через викрадення ним худоби, людей, в деяких варіантах — дружини Перуна. Велес ховається під деревом, каменем, обертається на

121

людину, худобу, тому Перун кидає стріли (блискавки) на землю, руйнуючи дерева, камені. Його перемога знаменується дощем, який несе плодючість землі. Цей мотив найпоширеніший в індоєвропейських та слов'янських міфологіях і відображений у різних варіантах: божества можуть поставати під іншими іменами, наприклад Сварог (його «вогняні» сини Сварожичі), Дажбог, Яровіт.

Наступний рівень — божества господарських циклів і сезонних обрядів, що втілюють цілісні колективи: Род, Чур, жіночі божества (Мокош). Далі представлені божества абстрактних функцій — Доля, Лихо, Правда, Кривда, Смерть, а також спеціальних функцій — Суд. Визначення долі, вдачі, щастя пов'язано із загальнослов'янським словом «бог»: багатий — той, хто має бога, долю; убогий — той, хто не має його. Деякі із цих персонажів, вважають дослідники, представлені у казках. Із речовинністю, несвободою, обмеженістю божества пов'язана необхідність багатобожжя, адже боги виявляють в собі вищі потенції природи. Тому будь-яка сила, з якою доводиться мати справу людині, має відповідник у божественному світі.

Ще один рівень презентує міфологізовану історичну традицію. Тут діють герої епосу: у східних слов'ян — Кий, Щек, Хорив; у західних — Чех, Лях, Крак. Їх супротивники — чудовиська, змії, а пізніше — Соловей-Розбійник. На нижчому рівні знаходяться казкові персонажі — учасники ритуалу, що головують у нижніх сферах (баба-яга, чудо-юдо, лісовик, водяник тощо). Найнижчий рівень охоплює неіндивідуалізованих, часто неантропоморфних, істот — нечисть, духів, а також пов'язаних із міфологічним простором, який простягається від дому до лісу (болота), — домовиків, лісовиків, русалок, мар, мор тощо. У міфах діють і тварини — ведмідь, вовк, що можна вважати наслідком тотемних уявлень.

Як зазначає українська дослідниця Т. Голіченко, для східнослов'янської, як і кожної індоєвропейської, міфології найвагомішими є космота антропогенетичні мотиви: космічного змагання, космічної офіри (жертви), «золотої середини». Центральним є мотив «початку світу», за яким світ був створений унаслідок боротьби Хаосу і Космосу.

122

Найпоширенішими слов'янськими версіями творення світу є змагання братів, двох голубів, пізніше — Бога та Сатанаїла. Це може бути реальна боротьба двох начал світобудови або словесний агон (суперечка), що співвідноситься із загадкою. Модель його викладено у «Вірші про Голубину книгу», де наводиться діалог двох царів стосовно походження будови та якості світу: один цар ставить питання, інший — відповідає.

Відповідно до мотиву космічної жертви світ виникає внаслідок жертви Бога або першолюдини. Жертва виступає посередником між світами Хаосу і Космосу. Жертовна семантика спрацьовує на всіх щаблях міфологічної картини світу: мікрокосм-людина (життя — смерть — відродження), мезокосм-громада (землеробсько-календарна метафористика «багатство — злиденність», «розквіт — занепад»), макрокосм-Всесвіт (метафори провини, суду, знівечення світу). Смерть язичницького бога не є незворотною. Як зазначає С. Аверінцев, вічний коловорот життя і смерті утримує бога у межах космічної двозначності; язичницькі боги подібні до природи, яка здійснює своє безсмертя внаслідок щогодинного вмирання всього індивідуального в анонімному житті роду.

Мотив «золотої середини» пов'язаний зі створенням світу як початком просторово-речового розгортання світобудови, а не започаткування часу. Найпоширенішим образом предметної основи світу є камінь. Очевидно, християнський вівтар як центр храму пов'язаний із каменем як центром Всесвіту.

Міф є особистісною формою вираження світобачення, міфологічні феномени (речі, предмети, явища) співвідносяться не з дійсністю, а з їх творцем — людиною, колективом. Цим зумовлена ізоморфність (подібність за формою) у міфі космосу, природи, людини, соціуму. Універсальна модель світу — «світове дерево», у слов'янських версіях — Вирій, райське дерево, береза, явір, дуб. Верх — священне, небесне; середина

— земне, буденне; низ — небезпечномагічне. Із трьома частинами дерева пов'язані різні живі істоти. Дерево можна співвідносити з людиною: хребет — аналог «світового дерева», як вважав М. Бахтін. Людина і світ тотожні, духовне і природне існує в єдності.

123

Ізоморфність простежується у міфологічних моделях космосу, «світового дерева», людини, в концепті одягу, хати, глечика тощо. За словами російського історика Б. Рибакова, навіть одяг давньоруських княгинь своєрідно відображав образну модель світу: верх (небо) — головний убір, прикрашене солярними знаками вбрання, ланцюжки-рясна, прикріплені до круглого вінця (сонця), які уособлюють дощові потоки (у селянському варіанті — стрічки на вінку). Середня частина одягу прикрашена вишивками (символи родючості, врожаю), на шиї — намиста, на руках — браслети, що символізують багатство. Низ асоціюється

зпідземним світом, відповідно, довгі кінці пасків завершуються головами ящерів (у селян їх символічно зміняють китиці). Дерево моделює потрійну вертикальну структуру світу (небо, земля, підземний світ) і горизонтальну його структуру (північ, південь, захід, схід, яким відповідають чотири вітри), життя і смерть (зелене та сухе дерево). Всесвіт — антропоморфний, мікрокосм дублює макрокосм, причому людина не просто мала частка, а зменшена модель світу. Природні явища наділені людськими властивостями, психічними станами, поведінкою: «Ничить трава жалющами, а древо з тугою до землі прихилилося» («Слово про Ігорів похід»). Людина є учасницею тендерних, родинних стосунків. Міфологічна свідомість ще недостатньо розрізняє особистість і те, що перебуває за її межами у всеохопному лоні природного буття. Водночас людина не відмежована від нелюдського: її тіло співвідноситься

зприродним ландшафтом, складові тіла тотожні елементам Всесвіту (плоть — земля, кров — вода, дух — повітря). Вищий смисл її буття полягає у зв'язку циклу її життя з життям Всесвіту.

У первісному суспільстві інститут моралі в сучасному розумінні ще не функціонував, полюсами морального були користь і шкода, прибуток і збиток. Вважалося: якщо світ навколо живий, то з природою, як і з людиною, можна домовитися, навіть торгуватися, приносячи офіру (жертву), — очікувати дива. Магія, ворожіння, гадання використовувалися як інструменти побудови взаємин зі світом і богами.

124

Давня людина встановлювала родинні стосунки і з тваринами, тому в традиційній культурі України донині пригощають скотину на Різдво, «запрошують» ведмедя на весілля тощо. Свої стосунки із середовищем людина вибудовувала за принципом «Я

— Ти». «Я-людина» розуміє іншу живу істоту; «тебе-світ» можна не лише споглядати, а й емоційно переживати. Весь світ вона наділяла людськими якостями, для неї неодухотвореного світу не було: він сповнений життям. Навіть клекотіння грому, шепіт листя, удар каменя, за який людина зачепилася, є свідченнями одухотвореності космосу.

Світ описано в міфі за допомогою системи бінарних опозицій, які визначають простір, час, соціальні характеристики, дуалістичне протиставлення сприятливого і несприятливого (доля — недоля, щастя — нещастя тощо). Життя і смерть неможливо протиставити абсолютно. У східних слов'ян життя, плодючість дарує Род, смерть пов'язана з Чорнобогом або Перуном.

«Чіт — лишка» є абстрактним виразом протиставлень, в якому перше — сприятливе, друге — ні. Навіть дні тижня знаходилися під заступництвом різних сил: четвер пов'язаний з Перуном, п'ятниця — з Мокошею. Діють різні числові системи — троїста (три світи, бог Триглав, роль «трійки» у казках), четвертинна (Збручанський ідол з його 4 гранями), седмирична (можливо, Семаргл), дев'ятирична та дванадцятирична. Нещасливими, як правило, вважали непарні числа. Антитеза «правий — лівий» співвідносилася з антитезою «правда — кривда», «чоловічий — жіночий», що втілилось у весільних, поховальних обрядах. Опозиція «верх — низ» — протиставлення неба і землі, чоловічого і жіночого. Такі протиставлення характерні для міфологічних уявлень індоєвропейських і трипільських часів. У київському пантеоні князя Володимира Перун був поставлений на пагорбі, Велес — у низині. У міфологічній структурі мислення слов'ян важливі пари небо — земля, південь — північ, схід — захід, суша — море, сухий — вологий, вогонь — волога, день — ніч, весна — зима, сонце — місяць, білий — чорний, близький — далекий, старий — молодий, сакральний — профанний.

125

Міфологічному розумінню простору властива певна унормованість, на відміну від хаосу. Важливі напрямки руху — вперед, назад, праворуч, ліворуч — пов'язували зі сторонами світу. Усі вони ціннісно навантажені («хороші» або «погані»). Початок, висхідний напрямок — схід. Він, як і південь, — «добрий». Захід і північ, як і рух проти часової стрілки, — «погані». Асоційовані зі «світовим деревом» верх — середина — низ і чотири напрямки руху є основними елементами структури міфопростору. Східні слов'яни ділили світ на «свій» і «чужий», поріг вважали межею між ними, вікно — «оком» дому. Всередині дім також поділений на «кращу» (чоловіче покуття) та «гіршу» (жіноче місце поблизу печі) частини. Коло символізує одиницю-цілісність, квадрат — упорядковану безкінечність світу. Знайдені на території України ранні слов'янські землянки орієнтовані на сторони світу стінами або кутами. Просторова структура має відповідники у часовій структурі, на основі якої формуються смислові ланцюги: уперед — схід — ранок — весна; праворуч — південь — день — літо; назад — захід — вечір — осінь; ліворуч — північ — ніч — зима. Кольорова символіка сягає найдавніших індоєвропейських і трипільських часів: верх — білий, середина — червона, низ — чорний. Символи сутності — вогонь, середина, єство дерева, їх кольоровий код — золотавий, гарячо-жовтий.

Душа, за уявленнями давніх слов'ян, як зазначає український філософ та культуролог М. Попович, складається з кількох частин, наділених різними функціями:

1)душа, що йде «на той світ» після смерті і може з'явитися «гостем» («свої» небіжчики — «родителі» (предки), звідси — «родительський день» (субота після Пасхи), поминання померлих);

2)душа, що дає людині життєву силу. Однак істота, що має лише життєву силу, не є живою (упирі, русалки, мавки);

3)душа — образ, нерозривно пов'язаний з іменем та особистістю. Вона робить людину особистістю, членом роду. Душі відповідають функціям духовної діяльності. Душа, яка бачить-розуміє, ототожнюється з оком, головою. Чуття пов'язане

із

серцем,

серцевиною.

Вітальність,

життєва

сила,

126

ототожнюється з нутрощами. Мікрокосм людини, як стверджує М. Попович, — її власне Я і сімейне коло водночас. Члени родини асоціюються з небесними символами: «ясен Місяць — пан господар, красне Сонце — жінка його, Дрібні зірки — його діти».

Основний міф давніх слов'ян пов'язаний з історією впорядкування Космосу, системою норм життя, елементами культу, які відтворювали у ритуалах. За змістом реконструйованого російськими вченими В. Івановим та В. Топоровим основного міфу слов'янства, що має індоєвропейське коріння, боротьба небесного громовержця з його супротивником із Нижнього світу відбувається на освоєній слов'янами території, її перебіг пов'язаний із землеробським циклом і позначений сезонно-календарними святами. Персоніфіковане Змієм зло спустошує край, викрадає худобу та жінок. Герой — Коваль — перемагає у боротьбі з ним, впрягає його в плуг, змушуючи орати борозну до моря. У календарній інтерпретації яскраво виражені полярності — сонцестояння та рівнодення. Із зимового сонцестояння починається поворот на літо — боротьба вогню з мороком: сонячний герой бореться з темною силою, що краде Сонце, світ, життя.

У слов'янському світі з речовинністю, несвободою та обмеженістю божества пов'язане багатобожжя. Боги втілюють у собі вищі потенції природи, і будь яка сила, з якою доводиться мати справу людині, має аналог у божественному світі. Усі язичницькі боги несуть в собі хтонічне (земне) начало, пов'язане з ідеєю могили і статі, тління і проростання. Смерть язичницького бога долається у коловороті часів і тому завжди є несправжньою. Вічне чергування життя та смерті утримує бога у межах космічної двозначності, як зазначає С. Аверінцев. Цим язичницькі боги подібні до природи. Термін «язичництво», як правило, використовують щодо різних культів: давній культ предків-духів, ворожих людям (упирів); стихійних духів (вірогідно, варіант мітраїзму); культ Перуна, реформований в IX ст. в басейні Балтійського моря.

5. Релігійний світогляд у фольклорі давніх слов’ян.

127

Релігійні вірування. Давні слов'янські вірування були язичницькими і ґрунтувалися на обожнюванні сил природи. Все життя слов'ян пронизувала віра у втручання надприродних сил, залежність людей від богів і духів.

Найбільше вражали слов'ян явища природи, пов'язані з виявом сили та міці: блискавка, грім, сильний вітер, палахкотіння вогню. Не випадково верховним божеством був Перун - бог блискавки і грому, який, як і всі інші боги, втілював у собі добрий і злий початок: він міг уразити людину, її житло блискавкою, але водночас він, згідно з міфом, переслідує Змія, який переховується в будь-якому предметі, наздоганяє і вбиває його. Після перемоги над Змієм іде дощ і очищає землю від нечистої сили. Не менш сильними і грізними були Сварог - бог вогню; Стрибог - бог вітрів, який втілює стріли і війну; Даждьбог - бог успіху, який ототожнювався з сонцем; Хорс - бог сонця (іноді місяця); Симаргл - бог підземного світу, як він здебільшого трактується. Уявляли його в образі крилатого пса та інш.

У пантеоні східнослов'янських божеств, на відміну від давньогрецького та давньоримського, було порівняно мало богів, які безпосередньо втілюють інтереси і заняття людини. Можна назвати тільки Велеса (Волоса) - бога багатства, худоби і торгівлі, Мокош (Мокошу) - богиню дощу і води, яка в тойже час протегувала ткацтву. а також Дану – богиню річок (згадка про неї є у багатьох піснях) та різні берегині.

Відмітною рисою є і слабко виражений антропоморфізм богів: вони мало схожі на людину, нагадують переважно фантастичних істот. Скульптурні зображення божеств виконувалися частіше за все з дерева, рідко з каменю. Унікальним пам'ятником культової скульптури є так званий Збручський ідол. Вчені досі сперечаються, кого ж саме він зображає. Одні вважають, що це ідол Святовита - чотириликого божества. Український філософ М.Попович доводить, що таке пояснення суперечить суті язичницького багатобожжя. На його думку, це чотири різних божества.

Ідоли богів встановлювалися не в храмах, а в гаях, на берегах річок і т.д., такі місця називалися капищами. ―Такі … погані

128

мольбища їх: ліс, і каміння, і ріки, і болота, джерела, і гори, і горби, сонце і місяць, і зірки, і озера. І, простіше кажучи, всьому існуючому поклонялися вони яко Богу, і шанували, і жертви приносили‖, - осудливо писав пізніше один з церковників про прихильників народної релігії.

Культи божеств – прийняті ритуали жертвоприношень і звертань, священні атрибути, слова молитов - відомі дуже мало. Шкоду, марноту, негативні властивості втілювали в дохристиянських народних віруваннях злі духи: лісовик, біс, водяний, русалки, полуденниця - дух літньої полуденної спеки, крикси - духи крику і плачу тощо. Злі духи вважалися безпечними для тих, хто дотримувався всіх обрядів і заборон.

Світогляд східних слов'ян формувався відповідно до загальноєвропейських тенденцій розвитку уявлень про світ. Як і інші народи, вони вірили у пекло, небесну твердь, центр світу ("світове дерево"), вирій (місце на небі, куди відлітають душі померлих праведників). Життя людини підлегле долі - "суду Божому". Правда, доля у східних слов'ян не була, очевидно, такою ж невідворотною, як фатум у древніх греків, але головні події людського життя вважалися визначеними наперед. Недаремно майже кожне календарне свято включало обряди ворожби про майбутнє.

Теми доповідей, рефератів і фіксованих виступів:

1.Аграрно-заклинальна символіка.

2.Ритуальні танці та атрибутика.

3.Язичницькі святкування.

Література

Бичко А. К., Бичко Б.І. Бондар Н.О. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: курс лекцій / Навч. посібник.- К.: Либідь, 1993

Бокань В. Культурологія: Навч. посібник /За ред. В.М. Пічі.- Львів, 2003

Грищенко В.А. Історія світової та української культури.-

К, 2002

129

Історія світової та української культури: Підручник для вищих закладів освіти / В.А.Греченко, І.В.Чорний та ін..- К.: Літера ЛТД, 2005

Історія української культури. – К.: Наук. Думка,2003.

Історія української та зарубіжної культури: навчальний посібник / За ред.. М. Заковича. – К.,2003. – Т. 1-3

Попович М. Нарис історії культури України. – К,1998.

Історія української культури/Ред. I.Крип'якевича.-Київ, 2002 (за виданням 1937 р.

Українська і зарубіжна культура. Донецьк: Східний видавничий дім. — 2001. — 372 с.

Тема № 5 Культура Київської Русі.

(2 години)

План.

1.Християнство і розквіт культури Київської Русі.

2.Писемні пам’ятки Княжої доби.

3.Образотворче мистецтво Київської Русі.

4.Архітектура Київської Русі.

5.Особливості музично-видовищного мистецтва.

1.Християнство і розквіт культури Київської Русі.

Ки́ївська Русь (старосл. Рѹсь, грец. Ρωσία (Росія́); 9 століття — 1240) — середньовічна монархічна держава династії Рюриковичів у Східній Європі з центром у місті Києві. У середньовічних джерелах її називали Русь або Руська земля. Термін «Київська Русь» впровадив до наукового обігу Микола Михайлович Карамзін.

В часи свого найбільшого розквіту на початку 12 століття сягала від Карпат до Волги та від Чорного до Балтійського морів. Сприятливі географічні умови (добрий клімат, родючий чорнозем, перехрестя важливих сухопутних та водних шляхів, врешті, доступ до двох морів) були підставою її розвитку, а з другого боку, близьке сусідство з азійськими степами, звідки

130