Історія української культури 1модуль

коса сітка; фриз; комети; концентричні кола; похилі дуги; канелюри; меандри тощо. Звичайно, трипільська культура знала локальні способи орнаментації посуду. Наприклад, різне поєднання смугових (фриз, облямування, бордюр), хвилястих та ламаних ліній. У межиріччі Південного Бугу та Дністра кольоровий розпис був звичайним явищем, а от у Середньому Подніпров’ї не знайдено жодного розписаного черепка.

Слід наголосити, що трипільський кольоровий розпис кераміки

— то явище унікальне, яке практично не повторюється в інших культурах. На думку багатьох дослідників, трипільська орнаментика мала релігійно-магічне навантаження і використовувалась як своєрідний запис світоглядної інформації. Коли дивишся на прикарпатські писанки та килимові візерунки Поділля, спадає на думку, а чи не передалися генетично нашим сучасникам, носіям наступних культур, вміння, здібності, творчість і майстерність трипільського ужиткового мистецтва.

Самі за себе промовляють обшири, на яких знайдена антропота зооморфна пластика: Лука-Врубловецька на Дністрі, Сушківка на Уманщині, Усатове на Одещині, Гренівка на Кіровоградщині, Шипинці на Буковині, Троянів на Житомирщині, Гребені на Київщині, Кошилівці на Тернопіллі, Озаринці на Вінниччині. До цього переліку можна додати чимало інших географічних назв.

На особливу увагу заслуговують теракотові жіночі статуетки з підкреслено жіночими формами тіла, а також фігурки жінок із немовлям — так звані трипільські мадонни. Відомі також статуетки, що зображають жінку з чашею на колінах. Позаяк знайдена така антропоморфна пластика на жертовниках у помешканнях та родових святилищах, вважають, що мала вона сакральне, магічно-культове призначення. Поширення такого атрибуту потверджує наступний факт: розкопки трипільського поселення Лука-Врубловецька (Кам’янець-Подільського району Хмельницької області) видали на гора 250 культових теракотових статуеток — цілісінький пантеон.

Із глини будували і жертовник, біля якого відбувалися релігійні обряди із використанням теракотових статуеток. Цікавість викликають і теракотові моделі житла, які, на нашу думку, доволі точно копіюють справжнє трипільське помешкання.

Трипільський ринок

На перший погляд будь-яка економіка — це дві нерозривно пов’язані сфери: виробництво та споживання. Протягом багатьох тисячоліть саме так воно і було: що здобув, збираючи плоди або

31

полюючи, те і спожив. Адже у сиву давнину праця була настільки непродуктивною, що денних зусиль ледве вистачало на те, щоб прогодувати самого себе і своє потомство. Пройшло чимало часу, коли первісні знаряддя — дерев’яна палиця і камінь — змінилися на досконаліші, що дало змогу значно підвищити продуктивність праці. Відтак працівник первісної общини міг створювати не тільки необхідний для виживання і продовження роду, але і так званий додатковий продукт, тобто з’явилась можливість стійкого розподілу праці усередині общини: одні могли зосередитись, скажімо, на виготовленні знарядь праці і полювання, інші — на самому полюванні, треті — на вичинці шкір убитих тварин, четверті — на виготовленні одягу, взуття тощо. Така спеціалізація підвищувала продуктивність сукупної праці членів общини.

І виник обмін здобутими та виробленими продуктами, знаряддями праці тощо. Спочатку лише усередині общини. Стикаючись одна з одною, общини не тільки ворогували, але і, як би ми наразі сказали, виявляли добру волю до мирного співіснування, тим паче, що підстав до об’єднання було більше, аніж для сварок. Знаками такої приязності найчастіше були взаємні подарунки. Позаяк сусіди мали неоднакові природні умови та різний досвід збиральництва і мисливства, тож, вочевидячки, і лишки якісно різних корисних речей.

Так, крок за кроком, виникав усвідомлений обмін різноманітними споживчими цінностями. Відбувалося це, імовірно, так. Продавці, поклавши свої продукти для обміну на землю, віддалялися, щоб покупці мали змогу підійти і оглянути запропоноване. Якщо покупці вирішували дещо придбати, то залишали свій крам та відходили. Далі повертались продавці і, як згоджувались, забирали пропоноване, поклавши натомість свої речі.

Таким чином, з’являлась можливість долучитися до плодів інших племен. Це був, як сказав видатний історик Ф. Бродель, справжній ―прорив, можливість доступу до іншого світу… Діяльність людей, лишки, які вони обмінюють, мало-помалу проходить крізь цей вузький пролом спершу так само натужно, як проходив через вушко голки біблійний верблюд‖. Згодом отвір розширився, число подорожан зросло, а суспільство врешті-решт стало ―суспільством зі спільним ринком‖. Випадкові, нерегулярні міжобщинні чи міжплемінні обміни поступово обертаються на стійкі, традиційні, необхідні. Приходить розуміння, що такі економічні взаємини дозволяють закріпити стихійно виниклий розподіл праці та підвищити

32

її продуктивність. Дослідження трипільських поселень і могильників виявили дивовижні форми міжобщинної кооперації: одна община видобувала кремінь, інша — виробляла заготовки, з яких по обміну майстри решти общин виготовляли сокири та наконечники списів. Тож міжобщинний розподіл праці та обмін не є результатом відділення скотарства від землеробства, як то подає більшість наших підручників.

Проте обмін може бути регулярним, стабільним, лише як жодна сторона не залишається у програші. По якомусь часі трипільці зрозуміли, що він мусить бути справедливим, або, сучасними термінами, еквівалентним. І це було чи не найбільшим відкриттям первісної людності. Але як цього досягти, якщо обмінюються якісно різні предмети? Єдиним припустимим мірилом могло бути те, що притаманне усім продуктам праці (шкірам, ножам, стрілам, овочам, м’ясу диких тварин тощо), — вкладена у них праця та її тривалість.

Доки обмін відбувався у межах сусідніх общин і асортимент був доволі невеликим, порівнювати індивідуальні затрати праці, спираючись на власний досвід, було нескладно. Проте географія обміну розширювалася, перелік товарів зростав. Визначити на око працю, вкладену у той чи інший виріб, ставало дедалі важче. За кілька століть вдалося-таки дати раду: певний предмет визнавався еквівалентом багатьох товарів. Згодом ця роль усталилася за річчю, вагомою для реґіону: у скотарів то була голова худоби, у землеробів

— міра зерна, у мисливців — шкіра звіра тощо. Ці предмети локально виконували функцію грошей.

Таке суспільно-економічне відкриття значно вплинуло на подальше господарське життя трипільців. Поява згаданих грошей проклала дорогу товарному виробництву — виготовленню краму не для власного споживання, а заради продажу, задля нагромадження багатства, так би мовити, про запас. Продавши свій виріб одному із учасників обміну, можна було придбати потрібну річ у другого, третього, сьомого чи десяти учасників зразу. Такі економічні взаємини стимулювали розподіл праці, усталювали його, підвищуючи продуктивність. Інакше кажучи, з’явилося виробництво на ринок, для задоволення сторонніх потреб.

Розвиток ринкового механізму трипільців слід розглядати як невід’ємну складову сходження їхньої цивілізації. Так само, як природній добір створив тваринні та рослинні організми, дивовижні за пристосовуваністю до довкілля, суспільний добір викристалізовував дедалі досконаліші форми господарювання. Ринок нарівні з

33

календарем, письмом та іншими досягненнями є великим дітищем трипільської спільноти.

Створення прикрас

Попри тяжкі умови життя, трипільці поціновували і його естетичний бік: полюбляли прикрашати себе разками намиста, підвісками, браслетами тощо. Можна тільки здогадуватись, що одяг перших трипільців виготовлявся з добре оброблених еластичних шкір і радше був схожим до національного вбрання сучасних північних народів — евенків, чукчів, ненців та інших. Чоловіки, як правило, обмежувалися амулетом чи стяжкою зубів хижака. Жінки ж пішли значно далі: одяг та головні убори прикрашали вони аплікаціями, нашивкою контрастних елементів. За таким візерунком неважко було ідентифікувати володарку вбрання з тим чи іншим племенем, ба родом.

Прикраси використовувались імпортні і, так би мовити, місцевого виробництва. Мідні прикраси імпортували з Балкан, Прикарпаття та Кавказу — територій з розвинутим мідноливарним та міднообробним ремеслом. На трипільських поселеннях та похованнях знайдено фрагменти понад 20 видів намиста: бурштинового, сердолікового, гешірного, яшмового, з кісток, черепашкових стулок, перлистих пронизок, блискучої емалі іклів вепра. Середній період трипільської культури засвідчив використання срібних і навіть золотих підвісок та спіралей.

І трипільський поліхромний розпис, і прикраси можна тлумачити як самоствердження носіїв і творців трипільської культури. Гадаємо, будемо близькими до істини, коли скажемо, що у трипільців не було жодної речі, жодного об’єкта, якого би вони не спробували орнаментувати. Навіть стіни помешкань ззовні та зсередини розписувались складним і самобутнім візерунком, побутовими та господарськими сценами. Мистецтво трипільців залишило у людській цивілізації ваговитий слід.

Облаштування поселень

Славетні трипільські глинобитні майданчики довгий час викликали суперечки щодо їхнього призначення — житлового чи поховального. А розташування дало чималий матеріал для реконструкції общинного ладу трипільської культури.

Уперше трипільське поселення було досліджене Вікентієм Хвойкою 1893 року неподалік села Трипілля під Києвом. Понад садибою №81 по вулиці Фрунзе, що належала відомому українському художнику С. І. Світославському, було розкопано 12 напівземлянок —

34

споруд, заглиблених у землю. Згодом Хвойка розкопав майданчики з випаленої глини (точки), а під ними — поховання. Спершу дослідник вважав знахідку місцем колективних поховань і, виступаючи на ХІ Археологічному з’їзді 1899 року, доповідав про відкриті ним глинобитні майданчики з опаленими людськими скелетами. Подальші розкопки показали, що знахідки виявились залишками житла.

Якими ж були трипільські поселення та житла? Детальне вивчення залишків поселень дало змогу визначити приблизну еволюцію трипільського житла:

•землянка як первинне житло;

•напівземлянка, напівназемна споруда (заглиблення сягало 40-

60 см);

•наземне одноповерхове однокамерне помешкання;

•багатомодульне житло для патріархальної сім’ї (так звані довгі будинки);

•двоповерхові житлові споруди (віднайдені та реконструйовані при дослідженні поселень-гігантів).

Іще у неоліті тимчасові стійбища трипільці змінюють на великі і довогочасні поселення, вік яких вимірюється зміною багатьох поколінь. Житла розташовувались переважно на берегах річок, поблизу джерел, на мисах надзаплавних терас, важкодоступних горбах тощо. Історик Б. С. Жураковський вважає, що трипільські поселення на малодоступних місцинах, попри їх розташування у вододолі Південного Бугу та Дністра, частенько потерпали від нестачі питної води, а тому будували штучні водойми, ставки, загати, греблі тощо. Залишки таких гідротехнічних споруд заввишки 1,5-2 м знайдено біля поселень Біликівці, Будьки, Жмеринка-2 Жмеринського району Вінницької області. Гідротехніки реконструювали таку будову біля поселення Жмеринка-1. На зведення греблі пішло 730-750 м3 ґрунту та близько 5-10 днів (дані та реконструкція, звичайно, є приблизними).

1— Верем’я. Кришка керамічної посудини .

Вовалах добре видно два зображення терцендера — тричленного знака-печатки майстра, що виготовив і розписав посудину. 2 — П’янишкове. Біноклевидний керамічний посуд, можливо, прототип так званих близнят.

35

Для поселень вибирались безпечні місця, природно захищені схилами, урвищами, річками, заплавними високими терасами. Частина мала оборонні вали і рови, укріплені камінням та дерев’яними гостряками, заритими у землю. З’ява оборонних споруд була явищем звичним у Європі середини ІV тис. до н. е. Загроза нападу з боку мобільних і активних войовничих кочових скотарських племен, зокрема ямників, розширення пасовиськ і, відповідно, зростання збройних сутичок вимагали оборонних укріплень, за якими знайшли б прихисток люди, майно та худоба. Найдавнішою на трипільських теренах фортифікаційною спорудою, за Т. А. Поповою, є поселення другого періоду Поливанів Яр площею понад 7 га, розташоване на природно укріпленому мисі зі штучним оборонним ровом.

Зазвичай поселення нараховувало 30-40 помешкань наземного типу, кожне з яких мало площу 30-150 м2 та складалося з 2-5 кімнат (секцій, клітей) та довгого вузького коридору. У такому поселенні могло проживати не менше 300 чоловік. Ранньотрипільські сельбища нараховували 10-15 помешкань, поселення середнього етапу — кілька сотень глинобитних хатин, розміри жител зросли також. Спорудження поселення задумувалось заздалегідь. Зводилось воно концентричними колами, площа усередині залишалась незабудованою (дехто з археологів вважає її загоном для худоби). Що далі від центру, то щільніше підступають житла одне до одного, що, вочевидячки, пояснюється оборонною метою. Коли чужинці нападатимуть на поселення, нелегко буде дістатися городища першого-другого кварталів. Таке розташування жител свідчить про зачатки архітектури у трипільських племен. Як же інакше пояснити зведення двоповерхових помешкань?

Вік трипільського житла, як правило, вимірювався 2-3 поколіннями, далі помешкання спалювалось. Частина археологів вважає, що робилось то навмисне, адже за цей час ґрунти виснажувались і необхідно було шукати інших просторів для життя. Пояснити таке явище можна і простіше: за 50-70 років експлуатації житла ставали доволі благенькими. Нерідко порушувались правила поводження з вогнем: недосконалі печі та димохідні лежанки, пустощі дітей, яких у кожній сім’ї була сила-силенна (висока дитяча смертність спонукала сім’ї трипільців до багатодітності).

36

Кераміка трипільського поселення Тальянки.

На третьому етапі трипільської культури виникають поселеннягіганти. Найбільші з них: Тальянки — 456 га, Доброводи — 250 га, Майданецьке — 270 га, Чичеркозівка та Веселий Кут — по 150 га. Для порівняння Н. М. Шмаглій та М. Ю. Відейко наводять площу найбільших міст Стародавнього Зарубіжжя: Алтин-Депе (Центральна Азія) — 46 га, Шахрі-Соте (Іран) — 90 га, Хазор (долина Йордану) — 50 га. Жодне з міст Центральної Європи не перевищувало 100 га. Вражають і цифри на позначення імовірного числа мешканців трипільських протоміст: Тальянки — 14175 чоловік, Доброводи — 7717 чоловік, Майданецьке — 8274 чоловіки, Сушківка — 3087 чоловік, Небелівка — 6790 чоловік. Поселення-гіганти розташовані переважно у Черкаській та Вінницькій областях. Лише у середньому Межиріччі Південного Бугу і Дніпра досліджено більше 30 пам’яток площею понад 50 га кожна. Поселення Володимирівка на Південному Бузі, наприклад, нараховувало понад 200 будівель, а кількість мешканців сягала 2 тисяч. Діаметр городищ-гігантів становив 1-3,5 км,

37

споруди були однота двоповерхові, житлові та громадські (зброярські майстерні, культові приміщення тощо) — усього 16002700 будівель різних типів.

У поселеннях-гігантах, за Е. В. Сайко, відбилися інтеграційні процеси трипільської спільноти. На нашу думку, ученому вдалося також визначити умови створення таких городищ:

•єдність ідеології, традицій, культури і т. д.;

•удосконалення технологічних схем;

•промислова праця нерозділеного виробництва;

•нагромадження прибутку;

•виробництво та розподіл продуктів праці;

•диференціація та спеціалізація праці, поєднані із вдалими спробами зменшити демографічний тиск.

Проте чимало запитань потребують відповідей і тлумачень. Чи одночасною була забудова поселень-гігантів по всіх концентричних колах, чи це наслідок поступового розширення? Яка роль відводилася поселенням-гігантам? Чому розташовані вони саме у межиріччі Бугу та Дністра? Сьогодні, коли на місці трипільських поселень-гігантів посилено займаються землеробством та будуються, ризикуємо залишитись без відповідей, знищивши найвизначніші пам’ятки історії України та усього людства.

Споруджували житла усієї сім’єю, толокою, враховувалась кількість мешканців та їхній вік. Велика патріархальна сім’я розташовувалась у довгих будівлях із вузьким коридором та двотрикімнатними модулями для малих сімей. Помешкання, як і ремісничі та релігійні споруди, мали прямокутну форму і прив’язувались до кола чи овалу загальної забудови поселення.

На початку середнього періоду поховання померлих виносяться із жител до приселищних кладовищ. Саме тим часом датується технологічне ноу-хау: долівку викладали випаленими глиняними вальками, а зверху вирівнювали глиняним розчином. Такий винахід вирішував низку проблем: цегла водостійка, була добрим ізолятором і зберігала тепло взимку та прохолоду влітку, підтримувала санітарний комфорт, до того ж мала естетичний вигляд. Оригінально були влаштовані стіни житла. Вертикальні стояки з дерев’яних кругляків заглиблювались у землю і слугували за основний каркас. Міжряддя виплітались з лози, тонких гілок та обмазувались глиною. Як глина трохи підсихала, у житлах розводили вогонь і дерев’яне плетиво вигорало, залишаючи невеликі заглиблення. Обпалені стіни ставали чудовим температурним ізолятором. Ззовні та зсередини вони,

38

зазвичай, розписувалися кольоровим візерунком, сценами із життя общини тощо.

Великої майстерності і тяжкої праці вимагало перекриття даху. На нашу думку, на Поділлі воно збереглося сливе не у первісному вигляді, і не тільки як данина будівельній традиції, але і надійному раціональному методу, що не вимагає значних затрат. Простір між паралельно поставленими на стіну балками заповнювали так званими дилями та обмазували глиною згори і знизу, паралельно вирівнюючи дощечкою або руками. До глини додавали подрібнену солому і ретельно вимішували, що кількакрат збільшувало в’язкість розчину. Двосхилий дах крили переважно очеретом (як висохне, він доволі легкий і теплий, до того ж у долинах річок його вистачає), соломою чи дерновими стрічками. Спорудження даху вимагало точної підгонки усіх елементів: крокв, легар тощо. Очевидячки, покрівля збиралася на землі поруч з новобудом, а потім підіймалась та закріплювалась. Потрібна була неабияка майстерність, аби без металевих гвіздків та скоб з’єднати стелю і дах, щоб вони вистояли 50-70 років. Закріплювали конструкцію дерев’яними чопами, можливо, використовуючи свердлильний пристрій. Скидається на те, що трипільці розумілися на твердих і м’яких породах дерева.

Вхід до помешкання, як правило, знаходився у торцевій стіні, зверненій до центру поселення. Довгий час шкіряна завіса виконувала роль дверей, лише згодом вони стали дерев’яними. Коло входу під стіною знаходився жертовник, а навпроти — кругле вікно. Замість скла використовувалась діафрагма тварин. Оброблена попелом, вона ставала майже прозорою, то ж у хаті ніяк не було темно і похмуро. Кожна хатина обігрівалася глиняною піччю з півкруглим склепінням та мала димар, лежанки для сну, під стіною — лави з випалених вальків, кухонний блок, де зберігався посуд. Таке житло, мабуть, було максимально комфортним та функціональним, як на ті часи. Тим паче, що будівельного матеріалу (деревини, глини, очерету, каміння) навкруги не бракувало.

39

Подібні триповерхові житла були у поселеннях-гігантах Майданецьке, Доброводи, Небелівка. За К. В. Зіньковським.

Удвоповерхових житлах перший поверх значно заглиблювався

уземлю. Можливо, у такому підпіллі зберігали їжу, знаряддя праці, посуд тощо. Піч у цих спорудах розташовувалась на першому поверсі, димар упродовж обох поверхів виводився назовні. Таким робом житло було убезпечене від диму та вогню. Розміщувати ж піч на другому поверсі було недоцільно: легкозаймисте перекриття швидко обернуло би усю будівлю на згарище. Тож залишається тільки гадати про функціональне призначення другого поверху трипільського житла. І. Т. Черняков припускає існування у межах поселень-гігантів навіть триповерхових будівель. Коли нас обіймають сумніви щодо двоповерховості трипільського житла, маємо звернутися до глиняних моделей, знайдених у багатьох помешканнях. Годі собі уявити, що така поширена та страшенно популярна модель виліплювалася не з натури. А й справді, нікому з трипільців не спало на думку виліпити, наприклад, зооморфну фігурку з двома головами. Можливо, трипільці культивували реалістичність у мистецтві, культурі, будівельній справі тощо.

Зведена будова освячувалась, а мініатюрні глиняні житла використовувались під час замовлянь жител чи інших будівель. Подільська традиція, споруджуючи житло, ставити на причілок муру дзбанок з букетом польових квітів, з’явилася, мабуть, іще за трипільських часів. Душі польових квітів мали оберігати домівку від

40