Історія української культури 1модуль

Трипільський культ (у найширшому розумінні слова) забезпечував безперервне спілкування з богами. Людині притаманно пов’язувати почування з діями, у щось їх втілювати, рядити (звідси і слово ―обряд‖). Спілкуючись, люди не можуть не послугуватися бодай найпростішою формою обряду. Ритуали допомагають не тільки людським взаєминам, але й у прагненнях до Вищого. Намагаючись повернути забуте, втрачене, трипільці стали шукати способів повернутися в минуле. Танці, ритмічна музика, масові радіння, плачі, молитви були засобами штучного викликання екстазу. У захопливому сп’янінні у такт барабанів люди кружляли, усе буденне переставало існувати, здавалося, душа летить далеко-далеко і звільняється від гнітючих пут. Зрозумілим є бажання наших далеких предків досягти вищого розуміння, стану, який не давав загрузти у безпросвітному, напівтваринному існуванні. Масові трипільські радіння залишили у сучасній українській культурі невеликі ремінісценції.

Трипільці вірили в магію, у те, що заклинаннями та обрядами, чаклунством та ворожінням можна вплинути на хід подій. В основі магії лежала сила заклинань, думка, що саме завдяки їм можна полегшити боротьбу з ворогами, насилаючи на ненависників хворобу або смерть, забезпечити успіх у полюванні, підвищити приплід тварин, родючість землі, викликати або зупинити дощ, прискорити весняне тепло тощо.

Період шаманізму припадав на неоліт-енеоліт. Ясновидці, містики, віщуни берегли та вдосконалювали архаїчну техніку екстазу, яку викликали не лише ритуальними танцями, але і вживанням галюциногенів, впливом на психіку тощо. Провідну роль відігравали обранці, ті, хто прокладав шлях до надлюдських сил. Саме вони володіли найвищими таємницями, а тому були посередниками між одноплемінниками та надприродними загадковими силами. Попри сибірське походження, слово ―шаман‖ сприймається як узагальнення усіх духовидців, яку б місцеву назву вони не мали. Важко встановити, де вперше зародився шаманізм, але незаперечною є його важлива роль у трипільському суспільстві.

Чи був шаманізм єдиною трипільською релігією? Мабуть, ні. І у трипільців, і у різних народів Заходу та Сходу шаманізм існував паралельно з тотемічними уявленнями, монотеїзмом, вірою у Богиню Матір. Відомий він і сучасному людству. Світовідчуття шаманізму не можна назвати хворобливим чи помилковим. На користь його життєвості свідчить великий авторитет шаманів серед туземних народів ось уже протягом багатьох тисячоліть. Аборигени Півночі,

21

зокрема, сприймають шаманів як медіумів, ясновидців, а тому часто звертаються по допомогу. Шаман безпомилково вказує, як знайти загублену річ, де полювання буде вдалим. Один із дослідників пише: ―Шаман, будучи під час камлання в особливому істеричному трансі, і справді має силу чинити незвичайне, людина у нормальному стані зробити цього не здатна‖. Згадане могло сповна стосуватися і трипільського часу. Медіуми та ворожбити, наділені надзвичайними обдаруваннями та силами, мали велику шану трипільців. Шаманізм, таким чином, — не марновірство, а одна з найдавніших спроб трипільської людності прорватися до втраченого Едему. Проте доволі часто такі спроби виводили на слизьке, до оккультизму, і людина, намагаючись оволодіти світом нижчих духів, ставала залежною від них.

Віра трипільців була заснована на існуванні душ і духів, надприродних істот. Люди, тварини, рослини, предмети, за їхніми уявленнями, мали тіло та безсмертну субстанцію — душу. Така віра була результатом незрозумілих, а тому загрозливих сил природи. Первісною релігійною формою був тотемізм: віра у спільне походження та кровну спорідненість родової групи людей та певних тварин, рослин або явищ природи. Тотем сприймався як охоронець та общинний родоначальник. До найпоширеніших тотемів зараховують небесні світила, зокрема сонце. На честь тотема влаштовувались свята з різноманітними обрядами та жертвоприношеннями. Трипільці вірили також, що у кожної людини, тварини, рослини і навіть речі є душадвійник, яка живе у світі довкола та впливає на їхнє життя. Поширеним було поклоніння предметам неживої природи, так званим фетишам, яких трипільці наділяли надприродними чаклунськими силами.

Уся земля трипільців була освячена приязністю богів, що єднало людину з природою. Сприймали вони життя як ідею вічного вмирання і воскресіння, як філософію вічного кругообігу природи.

Цікавими для дослідників є трипільські уявлення про триярусну, тривимірну картину світу, тісно пов’язану з ідеєю вмирання та оновлення природи, культом родючості. Така світобудова відома майже усім первісним народам як Світове дерево, Світова гора, Світовий стовп. Ідею триярусного світу зустрічаємо і у гімнах Ригведи ІІ тис. до н. е. На трипільських керамічних посудах ІV тис. до н.е. спостерігаємо тричленний орнамент. Верхня частина — хвилясті лінії

— то вода, верхнє небо із запасами води, основа всього живого. Друга частина — повітряний простір, у якому рухаються сонце, місяць, зорі.

22

Краплі дощу падають на землю, зрошуючи рослини. Нижній простір, або третє небо — то земля, ґрунт, світ людей, тварин, рослин. Саме шамани мали мандрувати за інформацією з однієї космічної сфери в іншу — із Землі на Небо або з Землі до Пекла. Небо, Земля та Пекло з’єднані центральною віссю, що проходить через отвори у поверхах. Саме через такий отвір боги по осі спускаються на Землю, а небіжчики

—у підземний світ. Через нього і дух шамана може проникнути на небеса або до царства мертвих.

Чимало народів уявляли небо у вигляді шатра. Молочний шлях

—то шов на його тканій основі, а зірки — дірочки для світла або вікна для провітрювання. Погляд богів на Землю сприймали як падучу зірку, а довге розглядання Землі — як зоряний дощ. Небесне шатро утримується Полярною зіркою. Населення арктичної Півночі і досі називає її Небесним цвяхом, самодійські народи — Залізним чи Золотим стовпом. Згодом, як житло набуло прямокутої форми, священна роль перейшла до отвору, через який дим виходить назовні,

—до димаря. Такий самий отвір є і в Небесному домі, і створює його Полярна зірка. У всіх народів існував міф про райський вік, коли без особливих зусиль можна було піднятись на небо, а взаємини людини та богів були доволі близькими. Щоправда, скінчилось усе якимось міфічним катаклізмом, атож стосунки з Небом стали справою обранців долі.

Вирішальною умовою розвитку землеробсько-скотарського виробництва була, звичайно, врожайність, родючість землі. Саме тому ідея родючості набуває домінантного значення в ідеологічних уявленнях стародавніх трипільців, з нею пов’язана ціла система релігійно-магічних обрядів. Центральне місце у пантеоні займає богиня родючості — Велика Матір всього сущого, схематичне зображення якої втілювалось у численних жіночих статуетках. З культом Жінки-Матері тісно пов’язані скульптурні та малюнкові зображення свійських тварин (бика, корови, барана, цапа, свині, собаки), що часто прикрашають глиняні горщики для зберігання їжі. Особливо міцно утвердився культ Жінки-Матері, Жінки-Берегині сім’ї за матріархату. Можливо, саме в цей час феміна займає посаду жриці, тлумачить обряди, є старшою в роді, общині. Культові глиняні зображення жіночих постатей з чашами на колінах, очевидно, пов’язані з різноманітними чаклуваннями та іншими обрядами. Часто при розкопках трипільських поселень археологи натрапляють на мініатюрні керамічні моделі житла з усіма атрибутами: піччю, лавою, лежанкою, жертовником. Дехто розглядає такі моделі як дитячі

23

іграшки. На нашу думку, це, радше, предмет для начаклування ―цьому дому‖ добра, благополуччя тощо.

Знайдено чимало культових споруд, зокрема поблизу села Сабатинівка Ульянівського району Кіровоградської області. Це будівля громадського, общинного призначення, у якій, мабуть, випікались культові та обрядові хліби, здійснювалися ритуали. Приміщення мало середні розміри, усередині — глинобитну піч, біля неї — зернотерки, ритуальний посуд, жіночі теракотові статуетки. Навпроти розташовувався глиняний вівтар, розписаний різноманітними кольоровими композиціями, що використовувався, вочевидячки, і як жертовник. Біля нього — масивне крісло з випаленої глини і теж прикрашене візерунками. На вівтарі знайдено 16 глиняних жіночих фігурок та мініатюрних моделей типового трипільського житла, кріселець тощо. На сабатинівському поселенні вперше знайдено великий глиняний посуд із зображенням чотирьох жіночих грудей, пов’язаних, очевидно, з культом великої Матері-богині. І нині на Черкащині, Поділлі, у Молдові розпис помешкань дуже нагадує трипільський. За нашим твердим переконанням, елементи трипільської міфології, культури, традицій, звичаїв та обрядів не могли не передатися генетично нащадкам трипільців — українцям.

До найпоширеніших об’єктів поклоніння трипільців належить вогонь. Приборканий первісною людиною, він став джерелом та символом життя: він освітлює у темну ніч, гріє, оберігає, на ньому готують страви, випалюють глиняний посуд. Навколо вогню концентрувалося життя первісної людини.

Релігійні уявлення трипільців не були раз і назавжди усталеними. Зміни у виробничій діяльності кликали за собою зміни у віруваннях, що відображалось у монументальній скульптурі, орнаментах, поховальних обрядах. Пантеон богів трипільців розвивався з родо-племінних культів за часів патріархально-родових відносин. Символіка була доволі промовистою: пряма лінія означала життя, хвиляста — воду, трикутник — круговорот світу (вогонь, землю, воду), плоди — достаток, квіти на стовбурі — дерево життя.

Поширеним у трипільців був культ предків, загробного життя і шанування померлих, який відобразився у поховальних обрядах. Небіжчика ховали із величезною кількістю різноманітних речей, якими він користувався за життя: чоловіків зі зброєю і знаряддями праці, жінок — здебільшого з прикрасами. Як правило, покійників посипали червоною вохрою, яка, можливо, уособлювала кров для воскресіння на тому світі. Такий обряд відомий не лише трипільцям,

24

знали його інші племена — практично усі народи, що населяли Україну в ІV-ІІІ тис. до н. е.

Спочатку небіжчиків ховали у житлі, що, мабуть, дозволяло зберегти кровний зв’язок з живими і позбавити почуття страху перед тими, хто помер, загинув або, за стародавніми уявленнями, заснув. Такі погребіння втілювали ідею збереження сім’ї, продовження роду. Можливо, на ранньому етапі трипільської культури до членів сім’ї, роду, общини належали і свійські тварини, позаяк у помешканнях знайдено їхні черепи. Наприкінці середнього періоду трапляються трупоспалення. У цей же час поховання членів общини переносяться у великі колективні могильники за межами житлової зони. Кожна місцина мала свій обряд погребіння. У південній Волині та на Поділлі небіжчиків клали на поверхню землі і зверху насипали могилу. На Вінниччині і досі, попри те, що труп кладуть у яму, на поверхні могили насипають такий собі горбик. У Галичині ховали в кам’яних скринях, складених з кам’яних плит, на Поліссі, Волині, у східному басейні Дінця знайдено залишки урн з попелом — ознаки трупоспалення.

Як правило, у місцях поховання багатих общинників знаходимо кістки тварин — залишки колективної трапези, поховального банкету. Проказували трипільці над могилами і прохання-молитви про заступництво. Поминальні обряди і досі збереглися у більшості народів (наприклад, в українців — проводи, гробки, у сербів та болгар

— задушниця, у білорусів — дзяди).

Медицина

Трипільці виробили справжній кодекс (цілу систему наказів, попереджень та заборон), що стосувався і біологічного і психічного здоров’я. Намагалися впливати на недугу, а не окремого хворого. Багатовіковий досвід трипільської медицини давав можливість співвідносити зміни в самому організмі зі змінами зовнішніми та складати цілі ―портрети‖ хвороб. Недугували трипільці, як і наші сучасники, переважно на шлунок, нирки, серце, страждали від застуди тощо. Знали трипільці і хірургічну справу. На похованнях знайдено людські черепи зі слідами трепанації. На захист прижиттєвої операції свідчать ознаки заростання, ороговіння країв кісткової рани.

Лікували, як правило, у союзі з природою. Наші далекі предки зналися на рослинах: успішно зцілювалися різноманітним зіллям — квітами, листям, стеблами та корінням. Очевидно, трипільці використовували рицину, акацію, липу, блекоту, льон, мак, м’яту, вербу, мати-й-мачуху, ромашку тощо. Біль тамували речовинами, що

25

містяться у маковому цвіті та вербовій корі, бактеріальну інфекцію долали настоями шавлії. Відвари цвіту липи використовувались для лікування сечогінних шляхів, відвари льону — при набряках серцевого походження, ранник — як кровозупинний засіб. Знали трипільці і цілющі властивості бджолиного меду, особливо для гоєння ран. Можливо, відома їм була і народна мудрість: рани переможців заліковуються удвічі швидше. Адже доводилось чимало воювати.

Так формувалась трипільська медицина, накопичуючи знання про лікарські препарати рослинного, тваринного та неорганічного походження. Ефективність таких засобів перевірялась тисячоліттями. Народна медицина не є унікальним трипільським явищем, вона є продуктом мудрості усього людства. Проте кожен народ, пристосовуючись до місцевих кліматичних умов, нагромаджував власний досвід лікування травами та свій набір лікарських рослин.

Лікуванням общинників займалися шамани, чародії, які мали величезні знання в цій галузі. В основу тогочасних лікувальних досягнень покладено, перш за все, психотерапевтичний ефект. Усілякі мазі, натирання, настої поєднувалися з впливом на психіку. Наші предки знали, що хворобливий стан людини викликає почуття непевності, що у свідомості хворого з’являються і міцніють еґоцентричні мотиви, і, природно, змінюються уявлення щодо процесу лікування та медицини. Саме у такі періоди авторитету набувають чаклуни, жерці, чародії, цілителі. Не були трипільці позбавлені бажання знайти панацею від усіх бід та хвороб, хоча це, радше, стосувалося містики, окультизму тощо.

Місцеві вожді та жерці наполегливо шукали можливості зберегти здоров’я, продовжити життя, полегшити страждання хворих. Проте середній строк життя трипільців залишався малим — 20-25 років (гадаємо, що не останню роль відіграли хвороби). Висока смертність компенсувалась високою народжуваністю, то ж можна припустити, що сім’ї трипільців були багатодітні, частими були ранні шлюби.

Скотарство

Скотарство в трипільців виникло давно, можливо, іще в епоху неоліту. Воно поєднувалося зі збиральництвом, мисливством, рибальством та землеробством. У стадах утримували велику рогату худобу, коней, кіз, овець. У ІV-ІІІ тис. до н. е. з’являється осіле приселищне пастушне скотарство, найпоширеніше у тому періоді. Постійні випаси страшенно виснажували луки, і трипільці змушені були шукати нових, спалюючи попередньо свої житла. Відомі

26

трипільцям також інші форми скотарства: напівосіле, відгінне, кочове, табунне тощо. Доволі популярним було так зване меридіональне скотарство: на зиму стада відганялися на південь, у місцини з теплим і вологим кліматом, а навесні поверталися на соковиті трави.

З переходом до скотарства змінився не тільки рід господарських занять, але і життєвий уклад, побут, світосприйняття. Скотарські трипільські племена стали мобільнішими, прискорились процеси взаємовпливів та етнічної дифузії, фактично зникло поняття маргінальних племен тощо. Для перекочівок і спільного випасу тварин, а також захисту від нападників трипільці об’єднувалися у родоплемінні союзи. У віруваннях трипільців-скотарів, як і інших культур скотарського напрямку, панує культ бика як символ сили, впевненості, твердості та мужності.

Землеробство

Найкращі у світі чорноземи простяглися смугою завширшки 500 км. Таких ґрунтів, окрім як в Україні, немає ніде у світі. В. Докучаєв вважав, що ґрунт — це особливе природне тіло, ―четверте царство‖ (іще від Аристотеля маємо поділ природи на три частини — неживе царство, мінеральне та царства рослин і тварин). За його визначенням, ґрунти — це функції, що вічно видозмінюються від таких чинників: а) клімату, води, температури, кисню, вуглекислоти, повітря та ін.; б) материнських гірських порід; в) рослинних і тваринних організмів, особливо нижчих; г) рельєфу і висоти місцевості; д) ґрунтового та геологічного віку країни. А що ґрунт формується під впливом місцевих природних умов і ці умови ніде у світі не повторюються, то не можуть повторюватися ніде і наші чорноземи.

―Ці області, — писав Докучаєв, — неначе самим Богом призначені для землероба і скотаря з тим, однак, щоби і той, і інший пристосовувались до місцевих умов: до ґрунту і ґрунтових вод, до клімату з його грозами, суховіями, млою, безсніжними зимами, до тварин… Земля-годувальниця дорожча золотих руд‖.

Найбільшим досягненням трипільців є розробка зональної системи землеробства. Тому, говорячи про рівень рільництва, необхідно пам’ятати такі смуги, як от зону ризикового землеробства на теренах степової України тощо. Згадана трипільська система відрізняється від ідентичних систем Давнього Єгипту, Месопотамії, Егеїди тощо. Трипільське землеробство мало автохтонний характер, воно виникло за місцевих природних умов і не було запозиченим, як стверджують прихильники східно-анатолійської прабатьківщини

27

трипільців. Землеробство неолітичної східної Європи найкраще вивчено саме на поселеннях трипільської культури.

Очевидно, що землеробство як галузь господарства виникло у неоліті і попервах було доволі примітивним. Трипільці помітили, що рослини можна висівати, а урожай буде кращим, якщо ґрунт завчасно розпушити. Першим інструментом для розпушування була примітивна мотика — дерев’яна палиця з прив’язаним до неї плескатим і видовженим каменем (макролітом). Згодом мотики виготовлялися переважно з кісток і рогів тварин. Функціональнішим інструмент ставав, коли у ньому робили круглі отвори, куди вправлялися кінці палиць. До мотичного землеробства додалося орне, продуктивніше: трипільці користувалися вже ралом, сохою, плугом.

Трипільцям Полісся та лісостепу було відоме підсічне та вирубне землеробство: коли ґрунти унаслідок примітивної обробки переставали родити та заростали бур’янами, їх полишали і шукали нові землі. Водночас відомо, що трипільці бережно ставилися до землі і мали цілу низку заходів, аби підвищити її плодючість: попіл по спалюванні лісу, органічні добрива приселищного скотарства тощо. Особливої уваги вартує так зване приселищне землеробство, хоча і воно не могло цілковито задовольнити людей продуктами харчування. Перші поля нагадували скоріше городи, бо були невеликими за розмірами ділянками.

Можемо вести мову про досить високий рівень трипільського рільництва. М. М. Шмаглій обстоює думку про достатню оснащеність знаряддями землеробської праці. Він припускає, зокрема, що мешканці поселення-гіганта Майданецьке могли збирати урожай на значних площах (4-5 тисяч га). Непересічними були знання трипільців про строки і норми висіву, збирання, обробітку, про сорти і врожайність тощо. Скажімо, у межиріччі Південного Бугу та Дністра вирощувалась пшениця двох сортів: полуполба (однозернянка) та еммер (двозернянка). А шестирядний ячмінь у ІІІ тис. до н. е. був витіснений врожайнішим і невибагливішим до кліматичних умов скороспілим ярим чотирирядним.

Зерно, зазвичай, зберігалося у великих керамічних посудинах (зерновиках), які захищали його від небажаних атмосферних впливів та гризунів. При потребі частину зерна з такого начиння брали для виготовлення борошна. Найчастіше борошно виготовляли в общинних борошномельних спорудах. Досліджуючи трипільське орнаментальне письмо на великих зерновиках маємо вишукувати інформацію про міри об’єму сипучих продуктів, їх призначення, імена власників,

28

строки зберігання тощо. Сіяли трипільці коноплі та льон, зналися на прядінні і ткацтві. Окрім конопляної та лляної, виготовляли і вовняну тканину. Більше того, знайдені на розкопках залишки пряжі свідчать, що трипільці вміли ткати і тонке полотно, займалися плетивом.

Знаменита кераміка

Випалена на вогні глина була першим штучним матеріалом. Виготовлення глиняного посуду стало чи не найбільшим досягненням наших пращурів. Саме кераміка є однією з найколоритніших сторінок трипільської культури. Попри найзагальніші, візиткові риси, має вона і яскраві окремоплемінні варіанти. За формою посуду, сировиною, технологією виготовлення, способами та видами оздоблення визначають час та місце виробництва посуду, його ареал, загальний ступінь культури людей, що його виготовили. Наразі доведено, що племена мисливців і рибалок виготовляли господарський посуд, оздоблений штампованим орнаментом, а трипільські племена землеробів і скотарів — плоскодонний зі спірально-меандровим орнаментом.

Спершу переважала ліпна кераміка, що пояснює значну товщину стінок посуду. Глиняну стрічку сплющували і накручували по спіралі на завчасно виготовлене денце, згладжуючи і затираючи нерівності рукою або дерев’яною паличкою. Глиняна маса попервах була примітивною, згодом трипільці виготовляли начиння із знаменитої мульчованої глиняної маси: до глини додавали полову, кінський послід, товчені мушлі молюсків тощо. До речі, секрет ліпної глиняної маси з домішуванням товчених черепашок трипільці запозичили у середньостогівських племен. Середньостогівці ж, у свою чергу, запозичили у трипільців глиняну антропоморфну та зооморфну пластику. Встановлено, що виготовленням керамічного посуду займалися виключно жінки. Тож можна припуститися думки, що гончарне коло у трипільців з’являється у середньому періоді, разом з утвердженням патріархату.

Посуд виготовлявся трьох типів: господарський, кухонний і культовий. Величезний, до півтораметра заввишки, посуд для зберігання зерна та іншого збіжжя вкопувався у долівку помешкань — зручно та охайно. Різноманітним був і так званий кухонний посуд, що використовувався для приготування їжі: глеки, глечики, горшки, кухлі, кринки, миски, тарілки, кубки, чаші, сковорідки.

Серед усього різноманіття форм переважає склянкоподібні чи горщикоподібні посудини усіляких розмірів, деякі з них за пропорціями наближаються до глеків без ручки або кринок.

29

Трапляються і широкогорлі амфори, кухлики з однією ручкою, мініатюрні посудинки з покришками. С. М. Рижов виділяє 16 типів трипільського керамічного посуду, зокрема за формою: конічний, біконічний, сферота усіченоконічний; кратеро-, бінокле-, кубко-, амфоро-, грушевидний та вазоподібний; лійчастий; гострореберний; з плавним та різким профілем; з усіченоконічною горловиною; з утопленими вінцями; напівсферичні миски.

Доволі довго істориків, археологів та інших дослідників цікавить загадка так званого біноклевидного посуду. Інтрига стає більшою, як взяти до уваги, що біноклі не мають аналогів у жодній археологічній культурі. Через повну безпорадність та неможливість пояснити призначення цього посуду, учені зараховують його до предметів релігійного культу: вважають, що ―біноклі‖ використовували для ритуалу викликання дощу.

Потреба у керамічному посуді була великою. У переважній більшості трипільських поселень знайдено ремісничі печі, часом і двоярусні, у яких випалювалось глиняне начиння. Очевидно, виробництво кераміки стає справою майстрів-професіоналів, спеціалізованою галуззю общинного ремесла. Масштаби керамічного виробництва вражають, однак справжньої майстерності і довершеності трипільці, зокрема племена Придністров’я, досягли у оздобленні посуду. Спостерігаємо щонайменше десять типів візерунку: однобічний, двобічний, статичний, динамічний, перемінний, в основному геометричний. Найпопулярнішими орнаментальними елементами були спіраль, меандр та канелюри, поширеним був поліхромний розпис чорною, білою та червоною мінеральними фарбами. Виділяють такі найвживаніші способи орнаментації: ямки, гребінцеві вдавлення, рельєфні композиції, відбитки шнура або текстилю, рельєфні шишечки, валики по шийці або плечиках, наліпні дужки, насічки, прокреслення зигзагоподібних ліній із кольоровим розписом чи без нього. Зчаста вплітаються реалістичні зображення рослин, тварин, людини або частин її тіла. У ранньому періоді орнамент наносили іноді і на сиру глину за допомогою керамічних штампиків.

Той же таки С. М. Рижов у загальній системі орнаментації глиняного посуду трипільців виділяє щонайменше 18 схем: хрестовидні; фістонні; метопні і тангентні композиції; горизонтальні S-видні та похилі дуги; вертикально роз’єднані і так звані негативні овали; совиний лик; волюти з листочками на кінцях; трикутники з витягнутими вершинами; так звана лицьова схема; хвилясті стрічки;

30