Розділ 1 підвищення економічної ефективності сільськогосподарського виробництва основа стабілізації економіки аграрних підприємств

1. Основні напрямки підвищення економічної ефективності зерновиробництва

Оснoвною метoю вирoбництва є нaйбільш пoвне задoволення мaтеріальних пoтреб населення, які пoстійно зрoстають. З досягненням даної мети пов’язана сутність однієї з важливих категорій економіки – ефективності суспільного виробництва, однією з складових якої є ефективність сільськогосподарського виробництва.

Еконoмічна ефeктивність – результaтивність еконoмічної діяльності, економічних програм і заходів, що характеризується відношенням отриманого економічного ефeкту, результату до затрат факторів, ресурсів, які зумовили одержання цього результату, досягнeння найбільшого обсягу виробництва із застосуванням ресурсів відповідної вартості [6].

Від розуміння кaтегорії ефективності залежить прaвильність побудови системи ефrктивності вирoбництва. Тому багaто праць вітчизняні та зaрубіжні вчeні присвятили пoняттю ефeктивності. В системі економічних категорій ефективність виробництва відіграє синтезуючу роль. Як відмічає В.А. Медвєдєв, «ні одна з економічних категорій більш конкретного порядку не може бути повністю розкрита без врахування її зв’язку з економічною ефективністю виробництва» [1].

Ефективність виробництва — складний і багатогранний процес, оскільки випуск продукції пов’язаний з використанням багатьох ресурсів, продуктивність яких виражається різними показниками. На будь-якому підприємстві процес виробництва здійснюється за належної взаємодії трьох визначальних його чинників: робочої сили, засобів праці та предметів праці. Використовуючи засоби виробництва, персонал підприємства виробляє необхідну суспільству продукцію, виконує відповідні роботи, надає виробничі й побутові послуги. Це означає, що, з одного боку, мають місце затрати живої та уречевленої праці, а з іншого досягається той чи інший результат, тобто ефект виробництва.

В аграрному секторі ефективність виробничої діяльності необхідно розглядати у тісному зв'язку із земельними ресурсами, які виступають головним засобом і забезпечують виробництво сільськогосподарської продукції. Вона буде вищою там, де кращі результати господарювання не тільки на одиницю матеріальних й трудових ресурсів, але і на гектар земельних угідь. Досягнутий рівень ефективності виробництва в сільському господарстві не відповідає сучасним вимогам.

На думку С.Покропивного «. змістовне тлумачення ефективності (продуктивності) як економічної категорії визначається об’єктивно діючим законом економії робочого часу, що є основоположною субстанцією багатства й мірою витрат, необхідних для його нагромадження та використання суспільством. Саме тому підвищення ефективності виробництва треба вважати конкретною формою цього закону» [4].

Досить вдалим є визначення ефективності, яке підтримується багатьма вітчизняними економістами, запропоноване В.Г. Андрійчуком. Він трактує категорію ефективності як результативність певної дії, процесу, що вимірюється співвідношенням між отриманим результатом і витратами (ресурсами), що його спричинили [1].

Зарубіжні економісти під терміном економічної ефективності розуміють такий стан справ, при якому неможливо здійснити жодної заміни, яка в більшій мірі задовольняє бажання однієї людини, не завдаючи при цьому збитку, задоволень, бажань іншої (ефективність за В. Парето). Ефективність виробництва, виходячи із згаданого тлумачення, це така ситуація, у якій при даних виробничих ресурсах та існуючому рівні знань неможливо виробити більшу кількість одного товару, не жертвуючи при цьому можливістю виробити деяку кількість іншого товару.

На думку В. Нелепа, ефективність сільськогосподарського виробництва «. виражається в усесторонньому використанні всіх факторів виробництва – земельних і трудових ресурсів, матеріально-технічних засобів» [7].

У наукових доробках В. Кулішова [6] поняття «ефективність» характеризує співвідношення результатів та витрат.

В працях багатьох вчених сутність ефективності полягає саме в досягненні максимальної кількості продукції за мінімальних затрат. Зокрема, М. Голик вважає, що економічна ефективність сільського господарства полягає у виробництві максимальної кількості високоякісної продукції з одиниці сільськогосподарських угідь чи від однієї голови худоби за найменших витрат ресурсів з метою найповнішого задоволення потреб населення у продуктах харчування і промисловості у сировині. Аналогічну думку має Г. Лич, який визначає, що сутність економічної ефективності сільського господарства полягає у збільшенні виходу з кожного гектара сільськогосподарських угідь обсягу сільськогосподарської продукції, яка найповніше відповідає потребам суспільства за якістю, структурою, асортиментом, строками і місцем одержання, а також у підвищенні матеріального добробуту, поліпшенні умов праці і побуту сільськогосподарських працівників за мінімальних затрат суспільної праці, або за мінімальних обсягів виробничих ресурсів, які застосовуються для цих цілей. Н. Коваленко стверджує, що в сільському господарстві економічна ефективність – це одержання максимальної кількості продукції з одиниці площі за найменших затрат живої та уречевленої праці [1]. Отже, у всіх цих висловлюваннях є спільна думка – отримання максимальної кількості продукції за мінімальних витрат.

П. Руснак вважає, що ефективність виробництва є складною узагальнюючою економічною категорією, в якій відображається дія об’єктивних економічних законів і висвітлюється одна з найважливіших сторін суспільного виробництва – результативність. І далі: «Економічна ефективність показує кінцевий результат від застосування всіх виробничих ресурсів й визначається порівнянням одержаних результатів і витрат виробничих ресурсів» [1].

У монографії «Ефективність діяльності аграрних підприємств: теорія, методика, аналіз» В.Г. Андрійчук підкреслює, що ефектом від економічної діяльності суб’єктів господарювання може бути будь-який результат, одержаний у процесі такої діяльності, але за умови, що він (результат) відповідає її цілям і завданням [1, с.12].

Для більш повного розкриття сутності категорії «ефективність» розглянемо різні її види. В дослідженнях вчених знаходимо визначення основних трьох видів ефективності: технологічної, економічної та соціальної. Технологічна ефективність характеризує використання ресурсів виробництва, основним її критерієм є максимальний вихід продукції з одиниці землі при збереженні природного середовища і дотриманні екологічної рівноваги. Економічна ефективність відображає ступінь реалізації виробничих відносин і визначає ефективність виробництва продукції. Соціальна ефективність характеризує соціальний розвиток і полягає у скороченні тривалості робочого тижня, збільшенні кількості нових робочих місць і рівня зайнятості працівників, поліпшенні умов праці та побуту, стану довкілля, безпеки життя тощо.

Сучасні вчені-економісти виділяють ще такі види ефективності – еколого-економічну (екологічну) та синергетичну. Еколого економічна ефективність характеризує сукупну економічну результативність сільськогосподарської продукції з урахуванням екологічного впливу сільського господарства на навколишнє середовище. Така ефективність відображає результативність використання в процесі виробництва разом з матеріальними і трудовими затратами, витрати, пов'язані з ліквідацією або запобіганням забруднень і руйнувань природного середовища, що виникають у процесі сільськогосподарської діяльності, а також втрати сільськогосподарської продукції внаслідок погіршення екології навколишнього середовища. Синергетична ефективність – зростання результативності у результаті комбінованого впливу сукупності чинників, коли загальний ефект перевищує суто арифметичну суму впливу на виробництво кожного чинника зокрема, тобто кожен фактор посилює вплив усіх інших.

У сільському господарстві залежно від результату та затрат виділяють такі види економічної ефективності виробництва [13]:

1) галузеву, яка відображає результативність сільськогосподарських підприємств в плані використання ресурсного потенціалу, досягнутого рівня співвідношення між ефектом (результатом) та ресурсами (затратами) в цілому по даній галузі;

2) сільськогосподарського виробництва державних, колективних підприємств, асоціаційних, орендних колективів, селянських господарств;

3) окремих сільськогосподарських галузей та видів продукції;

4) окремих видів продукції – характеризує кінцеві економічні результати рослинництва та продукції його підгалузей – зерна, овочів, ягід тощо. Вважаємо, що дана класифікація не повною мірою охоплює всі існуючі ознаки.

Підвищення ефективності зернового господарства пов'язане з впливом на його розвиток великої кількості факторів: хімізація, меліорація, виведення нових сортів, підвищення загальної культури землеробства. В зв'язку з тим, що перелічені фактори не рівнозначні за ступенем впливу на збільшення виробництва зерна і потребують різних розмірів капіталовкладень та поточних затрат, важливо, куди будуть спрямовані ці капіталовкладення.

Труднощі у визначенні економічної ефективності основних факторів, які впливають на ріст урожайності зернових культур, на відмінну від виявлення економічної ефективності різних варіантів проектних рішень в промисловості, коли головне завдання полягає у виборі більш ефективного варіанту, визначення групи показників, полягає в тому, що тут головне завдання встановлює найбільш правильне відношення факторів у комплексі з урахуванням економічної ефективності кожного із них [3].

Зернопромисловий комплекс являє собою досить складну структуру, в яку, крім зернового господарства, входять борошномельна, круп'яна, комбікормова, хлібопекарська та інші галузі промисловості. Тому концепція його розвитку передбачає модернізацію всіх галузей і складових, удосконалення економічних і технологічних зв'язків між ними, їх збалансований розвиток, кооперування виробництва, використання найновіших технологій, збільшення асортименту і поліпшення кінцевої продукції, підвищення економічної ефективності її виробництва і зниження цін на неї.

В умовах становлення ринкових відносин ефективність виробництва зерна визначає його конкурентноздатність, як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках, тобто здатність до розширеного відтворення, зростання обсягів виробництва, збільшення кількості робочих місць, підвищення заробітної плати працівників та інше.

Загальні площі посівів всіх сільськогосподарських культур в Україні з 32,4 млн. га у 1990 р. зменшилися в останні роки на 5,6-7,4 млн. га до 25,0-26,8 млн. га, або на 17,3-22,8% [11]. Таке велике зменшення загальних площ посівів сільськогосподарських культур пояснюється цілим колом причин. Основними з них, на наше бачення, є нині гостра технічна і фінансова неспроможність сільськогосподарських товаровиробників обробити наявну площу земельних угідь.

Незважаючи на значне зменшення загальної площі посівів сільськогосподарських культур, площі посівів зернових культур в Україні впродовж всього досліджуваного періоду мали тенденцію до збільшення і в останні роки становили понад 15,0 млн. га.

Зменшення загальних площ посівів зернових культур відбулося за рахунок зменшення площ посівів кормових культур з 12,0 млн. га у 1990 р. до 3,0 млн. га у 2007 р., або на 9,0 млн. га.

Питома вага посівів зернових і зернобобових культур в структурі загальних площ посівів сільськогосподарських культур у 1990 р. становила 45%, а наприклад, у 2007 р. вона зросла до 58%. Майже такою вона була і в 2008 р.

Така висока питома вага посівів зернових культур в структурі загальних посівних площ за оцінкою вчених призводить до хаосу в дотриманні сівозмін і є серйозною загрозою для землеробства в цілому і зернового виробництва зокрема з великими негативними наслідками [8].

У 1990 р. валове виробництво зерна в Україні сягало 51,0 млн. тонн. Впродовж 12 років (з 1996 по 2007-й включно) валовий збір зернових і зернобобових культур в середньому склав 31,5 млн. тонн, що на 19,5 млн. тонн, або на 38,2% менше, ніж у 1990 р.

2008 рік був на рідкість сприятливим за погодно-кліматичними умовами для вирощування зернових. Валовий збір зерна склав понад 53 млн. тонн. Однак середня врожайність зернових була навіть дещо нижчою, ніж у 1990 р., і становила 34,6 ц/га [9].

Одним з об'єктивних показників рівня розвитку зернового виробництва в окремих країнах є показник виробництва зерна у розрахунку на одну особу населення держави. В Україні у 1990 р. виробництво зерна на одну особу населення становило близько однієї тонни. Впродовж багатьох останніх років цей показник в Україні значно коливався: від 0,4 тонни — у 2003 р., до 0,9 тонни — у 2004 р. Найвищим виробництво зерна у розрахунку на одну особу населення в Україні було у 2008 р. і становило 1,1 тонни [11].

Об'єктивним показником успішності й ефективності виробництва зернових і зернобобових культур є показник врожайності з одного гектара.

Середня врожайність зернових та зернобобових культур в Україні найвищою впродовж досліджуваних років була у 1990 р. і становила 35,1 ц/га. Впродовж 1996-2007 років (в середньому за 12 років) вона знизилася до 23,4 ц/га зібраної площі. У врожайному 2008 р., завдяки винятково сприятливим погодно-кліматичним умовам, врожайність зернових та зернобобових культур в усіх категоріях господарств України склала 34,6 ц/га, а у 2009 р. вона знову значно знизилася [11].

Для об'єктивної оцінки досягнутого рівня врожайності зернових та зернобобових культур в Україні приведемо дані їх фактичної врожайності в ряді інших країн Європи і світу. Впродовж багатьох останніх років врожайність зернових та зернобобових культур в Італії становила 43,2-52,7 ц/га, в Китаї, відповідно — 42,2-52,9 ц/га, в Данії - 56,6-60,9, Австрії — 49,6-61,5, Швейцарії - 59,7-65,5, США - 46,0-67,8, Великобританії — 60,1-70,0, Франції - 60,1-74,0, у Нідерландах - 67,3-82,2 ц/га [5].

Україна впродовж усіх років незалежності, за виключенням 2003 р., повністю забезпечувала себе насінням і продовольчим зерном

Погіршення харчування людей в Україні, без сумніву, негативно впливає на стан їх здоров'я і тривалість життя. Чисельність населення України в мирний, безконфліктний час за даними статистики зменшилася з 51,9 млн. у 1990 р. до 45 млн 464 тис 917 осіб станом на 1 серпня 2013 р.

Суттєве покращення харчування людей в Україні є одним з найважливіших завдань уряду держави.

Впродовж багатьох останніх років рівень рентабельності виробництва і реалізації зерна у сільськогосподарських підприємствах України був надто низьким і становив лише від 3,1% — у 2005 р. до 28,7% — у 2007 р. Виключенням серед показників рентабельності зерна в досліджувані роки був рівень рентабельності у вкрай несприятливому за погодно-кліматичними умовами 2003 р., коли він становив 45,8%. У вказаному р. найменшим був і валовий збір зернових культур — лише 20,2 млн. тонн і найнижчою була врожайність зерна — 18,2 ц/га [11].

У 2005 р. від реалізації однієї тонни зерна господарства отримали лише 12,30 грн. прибутку. Виробництво зерна в десяти областях і в АР Крим було збитковим. У 2006 р. рівень рентабельності виробництва і реалізації зерна у сільськогосподарських підприємствах України становив мізерних 7,4%. У восьми областях виробництво зерна було збитковим.

Рівень рентабельності виробництва і реалізації зерна у сільськогосподарських підприємствах України у 2009 р. в середньому становив лише 7,3%. Від реалізації однієї тонни зерна сільськогосподарські підприємства одержали 54,60 грн. прибутку, за який можна придбати одну лопату без держака. У сільськогосподарських підприємствах АР Крим і ще дев'яти областей виробництво зерна було збитковим [11].

Однією з основних причин низької рентабельності виробництва зерна і економічного занепаду сільського господарства України впродовж багатьох років дослідники вважають багаторазовий диспаритет цін на матеріально-технічні ресурси, що поставляються сільському господарству, і на продукцію сільського господарства, зокрема на зерно.

Важливим напрямком підвищення економічної ефективності зернового виробництва є також поліпшення якості зерна, особливо за рахунок використання сильних і твердих сортів пшениці з високим вмістом білка і клейковини.

Отже, основним напрямком підвищення ефективності виробництва зерна, на нашу думку, є інтенсифікація його виробництва на основі внесення оптимальної кількості органічних, мінеральних добрив, розширення посівів високоврожайних сортів і гібридів, використання інтенсивних інноваційних технологій, застосування прогресивних форм організації і оплати праці з урахуванням кінцевого результату.