1. Історія України як суспільний процес і наука

Теоретична історіографія - це сукупність логічно упорядкованих знань про закономірності розвитку історичної науки, зміст, структуру й завдання історіографії. Історіографічна практика - це, з одного боку, здійснення спеціальних історіографічних досліджень, а з другого - практичне використання історіографічних підходів і методів в історичних дослідженнях.

У системі історіографії розрізняється загальна, предметна і проблемна історіографія. Загальна історіографія досліджує виникнення історичних знань, перетворення їх на науку, розвиток науки у зв'язку із суспільними потребами й пізнавальними законами; в загальній історіографії можна виокремити напрям, який називається порівняльною історіографією і який дає можливість побачити, чим відрізняються погляди людей на своє минуле за різних культурно-історичних умов, і генералізувати ці погляди в єдиний процес осягнення всесвітньої історії. Предметна історіографія - це історіографія історії окремих регіонів, країн або напрямів людської діяльності

історіографія - це вивчення історії опрацювання певних проблем історичної науки, процесу поглиблення знань з певної теми, характеристика стану її розробленості.

Усі загальні завдання історіографії підпорядковані головному: вивченню процесу приростання наукових історичних знань, оцінюванню стану розвитку її та визначенню напрямів її подальшого розвитку.

2. Державотворчі процеси на українських землях (до ІХ ст.)

Археологічні пам'ятки (черняхівська, зарубинецька, корчуватська культури) свідчать про те, що предками українців були східні слов'яни. Східні слов'яни упродовж І тисячоліття н. е. пройшли шлях від військово-демократичної організації племен до ранньофеодальної держави. На цьому шляху простежується принаймні чотири етапи.

Наприкінці старої ери завершується епоха первіснообщинного ладу у східних слов'ян. В історії їхнього розвитку настає етап розкладу родового ладу і зародження «військової демократії» (II ст. до н. е.- II ст. н. е.).

Наступний етап (ІІ-VІ ст.) характеризується як етап розквіту «військової демократії» - перехідної форми управління суспільством, що поєднувала елементи громадського самоврядування та публічної влади. Отже, виникнення Давньоруської держави з центром у Києві - закономірний результат внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку східних слов'ян.

3 Виникнення держави Русь. Версії походження Київської держави Укінці IX ст. рівень державної організованості східних слов'ян все ще був низький, частина племен не входила в племінні об'єднання, або охоплювалась ними частково. Існували невеликі держави або напівдержавні племінні княжіння. Слов'янські племена, в яких відбувалось майнове розшарування, виділилась керівна верхівка, підійшли до такого рівня соціально-економічного розвитку, коли державність, що охоплювала б всі племена, стала історично необхідною. І тому зміна династій у 882 році, злиття Новгородського і Київського князівств в єдине державне ціле сприяли об'єднанню з часом всіх східнослов'янських племен в єдину державу — могутню Давньоруську державу.

4 Внутрішня і зовнішня політика київських князів (кінець іх – початок хii ст.).

Київський Русі належало помітне місце в міжнародних відносинах X– XIII ст. В зовнішньополітичній діяльності київських князів одним з найважливіших напрямів був південний, який становили відносини з Візантією. 907 р. – переможний морський похід князя Олега на Константинополь; 911р. – другий вдалий похід і договір князя Олега з Візантією, дуже вигідний для Русі, який забезпечував інтереси її торгівлі; 941 р. – невдалий морський похід князя Ігоря на Візантію; 944 р. – переможний похід князя Ігоря на Константинополь та укладання договору з Візантією, менш вигідного, ніж угода 911 р.; 957 р. – мирне посольство княгині Ольги до Константинополя; 969 – 971 рр. – війна князя Святослава з Візантією, яка закінчилася по суті поразкою, а формально – почесним миром; 988 князь Володимир захопив Корсунь. Досить жвавими були стосунки з країнами Західної і Центральної Європи (Німеччина, Польща та ін.), які особливо посилилися при Ярославові Мудрому. що встановив династійні зв'язки з правителями інших держав; його донька Анна була одружена з королем Франції, інші дочки – з королями Норвегії і Угорщини, сини одружені з сестрою польського князя.

5 Русь на історичному етапі роздроблення. Галицько-Волинська держава.

Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяла низка чинників:

1) вдале географічне положення (віддаленість від Києва послаблювала вплив центральної влади, природні умови робили ці землі важкодоступними для степових кочівників, крім того, князівство розташовувалося на перехресті стратегічно важливих торгових шляхів);

2) необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом проти монгольського нашестя та іга;

3) енергійна об'єднавча політика князів Романа Мстиславича (1199—1205) та Данила Романовича Галицького (1238—1264);

4) існування на території князівства багатих родовищ солі, що сприяло економічному зростанню та інтенсифікації торгівлі.

Державний розвиток Галицько-Волинського князівства відбувався в кілька етапів.

—І етап (1199—1205) — утворення та становлення.

Оволодівши значною частиною київської спадщини, Галицько-Волинське князівство на зламі XII—XIII ст.

6 Українські землі у складі Великого князівства Литовського

Вирішальним у підкоренні українських земель Литвою став 1362 (1363) р. Цього року військо трьох сусідніх народів — литовського, українського та білоруського розгромило військо монголо-татар на Синіх Водах, давши початок звільненню українських земель від монгольського іга. Руські землі складали близько 90 відсотків усієї території Великого князівства Литовського. Литовський період історії України був новою фазою розвитку того самого суспільного організму, успадкованого від Київської Русі. Руські землі в економічному і культурному відношенні стояли вище Литви. Не випадково литовські завойовники опинилися під надзвичайно сильним культурним впливом східнослов'янських народів. Чимало норм руського права, руські назви посад, станів, система адміністрацій та інше було сприйнято Литвою. Литовські князі переходили у православ'я, приймали мову, культуру, звичаї Русі, Але після смерті Ольгерда в зовнішньополітичному становищі Великого князівства Литовського настав перелом.