91. Тарас Шевченко

Тарас Шевченко народився 9 березня 1814 р. в с. Моринцях Звенигородського повіту Київської губернії (тепер Черкаська область) у родині кріпаків Григорія і Катерини Шевченків. Батько Тарасів був не ТІЛЬКИ добрим хліборобом, він ще й стельмахував та чумакував, до того ж умів читати й писати. Досить пророчим виявився батьків заповіт: «Синові моєму Тарасові зі спадщини після мене нічого не треба. Він не буде людиною абиякою, з його вийде або щось дуже добре, або велике ледащо; для нього спадщина по мені... нічого не значитиме...». Коли Тарасові було два роки, родина переїхала до села Кирилівка (Керелівка). Пізніше Т. Шевченко дуже часто називав своєю батьківщиною саме Кирилівку, говорив, що тут він і народився (про себе, малого, і про батьківську хату в Кирилівці Шевченко згадував у повісті «Княгиня»). У 1822 р. батько віддав сина в науку до дяка, а наступного року померла мати Тараса. Батько одружився вдруге з Терещенчихою, яка мала трьох своїх дітей. З того часу в родині точилися постійні сварки між батьком і мачухою, між дітьми. Після смерті батька мачуха вижила пасинка з батьківської оселі, і Тарас жив у кирилівського дяка-п'яниці Петра Богорського. У 1829 р. Тарас став служником-козачком пана Енгельгардта, згодом переїхав з ним до Петербурга. 23 квітня 1850р. Шевченка заарештували за порушення царської заборони писати й малювати.

92. Михайло Драгоманов (1841-1895) - український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч, представник відомого роду українських громадських і культурних діячів Драгоманових. Один із організаторів «Старої громади» у Києві. Доцент Київського університету (1864 —1875). Після звільнення за політичну неблагонадійність емігрував до Женеви, де очолював осередок української політичної еміграції (1876—1889). Професор Вищої школи у Софії (зараз — Софійський університет) (1889—1895). Брат письменниці та громадської діячки Олени Пчілки, дядько Лесі Українки.

93. Кость Левицький

Кость Левицький народився 18 листопада 1859 р. у містечку Тисмениця (тепер районний центр Івано-Франківської області) в сім'ї священика шляхтича гербу «Роґаля». Після закінчення 1878 р. Станіславівської гімназії навчався на правничих факультетах Львівського та Віденського університетів. 1884 року склав докторат, а 1890-го відкрив адвокатську канцелярію у Львові. К. Левицький був людиною невичерпної громадської енергії. Його обирали заступником голови «Академічного братства», він був активним членом першого товариства українських правників «Кружок правничий» (1881), співзасновником і провідним діячем товариства українських ремісників «Зоря», «Народної торгівлі» (1883), страхового товариства «Дністер» (1891), «Краєвого союзу ревізійного» (1904), «Земельного банку гіпотечного» (1910), директором «Краєвого союзу кредитового» (1898–1939), засідав в управі «Просвіти».В умовах розпаду Австро-Угорської імперії парламентарії сформували Українську Національну Раду та взяли курс на створення незалежної держави. 31 жовтня 1918 р. львівська делегація Ради під проводом К. Левицького ухвалила рішення про збройне повстання. 9 листопада УНРада під головуванням К. Левицького схвалила опрацьовану за його участі тимчасову Конституцію ЗУНР. Водночас сформовано перший уряд — Державний секретаріат на чолі з К. Левицьким. Окрім того, він отримав портфель міністра фінансів.У міжвоєнний період К. Левицький входив до Центрального комітету Українського національно-демократичного об'єднання, проте, оскільки в той час політичний провід формувало нове покоління, вирішальної ролі в політиці вже не відігравав. Працював на посадах директора «Центробанку», очолював Союз українських адвокатів, входив до складу Навчальної ради адвокатів Польщі. А також проявив себе як історик, написав «Історію політичної думки галицьких українців 1848–1914 рр.» (1926), «Історію визвольних змагань галицьких українців у часи світової війни 1914–1918 рр.» (1928–1930), «Великий зрив» (1931) тощо «Історію політичної думки галицьких українців» досі вважають основною працею з історії українського національного руху XIX ст.Коли 30 червня 1941 року оунівці проголосили Українську державу, К. Левицький очолив Раду Сеньйорів (передпарламент — з 6 липня, із 30 липня 1941 р. — УНРада). Неодноразово провадив нелегкі переговори з нацистами, намагався відіграти роль представника єдиної легітимної влади в Галичині. На початку 1942-го нацисти поставили перед УНРадою ультиматум про саморозпуск. Проте К. Левицький не дожив до цього моменту.Він помер 12 листопада 1941 року. Похований на Янівському меморіальному цвинтарі поруч з генералом М. Тарнавським.

94. А. Шептицький (1901 – 19440) - єпископ Української греко-католицької церкви; з 17 січня1901 до смерті — Митрополит Галицький та Архієпископ Львівський — предстоятель Української греко-католицької церкви. Роман Шептицький народився у с. Прилбичі (тепер Яворівського району Львівської області). Майбутній Галицький Митрополит походив зі стародавнього русинського (українського) роду графів, який у XIX столітті зазнав полонізації, а члени родини стали франкомовними римо-католиками. Першу освіту Роман здобув удома. За час єпископства у Станіславівській єпархії Андрей Шептицький написав до вірних шість послань. Як митрополит двічі відвідав Росію (1907, 1912) та Білорусь. Сприяв розбудові Російської греко-католицької церкви. Створив апостольський вікаріат для вірних греко-католицької церкви у Боснії, а в 1908 направив туди для місійної діяльності ченців-студитів. омер Владика 1 листопада 1944 року, близько 13 години, після ускладнення по грипу, три дні перед тим переставши з будь-ким розмовляти. Похований у підземеллі собору святого Юра. Його похорон у зайнятому радянськими військами Львові перетворився на грандіозну маніфестацію.