Глава 20

КРЕМ АЗАЗЕЛЛО

Повний місяць світив на небі, а у спальні Маргарити Миколаївни сяяло електричне світло. Вона сиділа у халаті, накинутому на голе тіло, і не відривала очей від маленького годинника, що лежав перед нею на столику поруч із коробочкою, яку дав Азазелло. Іноді їй здавалося, що годинничок зламався, що Стрілки його стоять нерухомо, але нарешті настав призначений час. Маргарита відкрила коробочку, яку дав їй Азазелло, і побачила у ній жовтуватий масний крем, від якого йшов запах болота, лісу і трави. Маргарита намастила кремом обличчя, подивилася у дзеркало, і коробочка випала з її рук на годинник, скло якого взялося тріщинами.

Маргарита закрила очі, потім розплющила їх і розсміялася: із дзеркала на неї дивилася молода, дуже вродлива зеленоока дівчина років двадцяти, а всі сліди нещасть зникли з обличчя, як зникли хімічна завивка і вискубані пінцетом у тонку ниточку брови, а натомість повернулися природно густі і чорні. Не гаячи ні хвилини, Маргарита намазала все тіло кремом і відчула, яким пружнім і сильним воно стало. Вона підскочила й повисла у повітрі, а потім повільно спустилася долу. Крем Змінив її не тільки зовні, Маргарита відчула себе вільною, вільною від усього, вона зрозуміла, що справдилися її вранішні передчуття, що вона назавжди залишає цей особняк, де стільки страждала. Але вона вважала за обов’язок проститися з цим життям й маже перелетіла у кабінет чоловіка, щоб написати йому записку, в якій сповіщала, що стала відьмою від горя, і просила забути її. На душі їй стало легко і вона повернулася у спальню, куди прибігла Наташа з оберемком суконь, білизни, але все це добро впало на підлогу, коли вона побачила Маргариту.

Сміючись, трохи хрипким голосом Маргарита запитала, чи гарна вона. Наташа відступила, милуючись на Маргариту, і пошепки запитала, як це вона робить. Маргарита вказала їй на крем. Забувши про сукні, що й досі валялися на підлозі, Наташа підбігла й із жадобою витріщилася на залишки крему. Потім пригадала про речі і кинулася їх збирати з підлоги, але Маргарита сказала, що тепер це байдуже, що вона залишає особняк назавжди, і Наташа може забрати все це собі, але хай не бере коштовностей, бо тоді ЇЇ звинуватять у крадіжці. Наташа згорнула у вузол все, що попало під руку, і вискочила зі спальні.

У цей час почулися звуки вальсу, Маргарита відчула, що скоро дзвонитиме Азазелло, і їй захотілося зробити на прощання щось смішне. Вона почула у дворі кроки Миколи Івановича, сусіда знизу. Як була гола, Маргарита сіла на підвіконня спальні, ніби милуючись повним місяцем, потім повернула голову і дійсно побачила Миколу Івановича, який сидів на лаві, й видно було, що сів він на неї, приголомшений баченим. Маргарита заговорила до нього, але він не міг нічого відповісти, жінка не втрималась і послала його до бісової матері. У цей час задзвонив телефон, і Маргарита радісно привітала Азазелло. Він дав їй останні настанови. Маргарита поклала слухавку, і тут у кімнату увірвалася щітка, яка брикалася і рвалася до вікна. Маргарита сіла на неї і вилетіла у вікно. Вальс над садом став гучнішим. Пролітаючи над Миколою Івановичем, вона голосно попрощалася з ним і кинула йому на голову сорочку, якою махала як прапором, і що стала їй непотрібна. Слова прощання крикнула і Наташі, яка дивилася на неї у вікно. Пролітаючи над воротами, гукнула, як вчив Азазелло,— «Невидима». А слідом за нею, як божевільний, летів вальс.