Глава 3

СЬОМИЙ ДОКАЗ

«Так, було близько десятої ранку, шановний Івану Миколайовичу,— сказав професор».

Бездомний наче отямився і побачив, що на Патріарших вечір. Йому здалося, що вся розповідь йому наснилася. Але тоді треба визнати, що й Берліозу наснилося те саме, бо він, уважно дивлячись в обличчя професора, зауважив, що нічого з того, що розповідав професор, немає у Євангеліях. Професор поблажливо посміхнувся і сказав, що Берліоз й сам знає, що Євангелії не вважаються історичним джерелом. Потім він нахилився до літераторів, полохливо озирнувся і проговорив пошепки, що сам був свідком усього, про що розповідав, але просить нікому про це не говорити. Запанувала мовчанка, і Берліоз зблід. Голос його тремтів, коли він запитав, скільки часу професор знаходиться у Москві. Той відповів, що приїхав цієї ж хвилини. Все стало зрозумілим — професор був божевільний! Тепер знайшли своє пояснення його дивні розмови про сніданок у Канта, Аннушку і олію. Берліоз відразу зрозумів, що слід робити: повідомити бюро у справах іноземців, що консультант, який приїхав на запрошення, сидить на Патріарших у стані далекому від нормального. Берліоз вирішив, що треба в усьому погоджуватися з професором, і підморгнув Бездомному, але розгублений поет цього знаку не зрозумів.

Берліоз почав співчутливо розпитувати божевільного професора, з ким він приїхав, де зупинився, де намірився мешкати, і майже без здивування почув відповідь, що той має намір оселитися у квартирі Берліоза. Професор же весело звернувся до поета із запитанням, чи є диявол. Не зважаючи на знаки, які робив Берліоз, Бездомний, вкрай втомлений цими розмовами, крикнув, що диявола теж немає. Професор аж розреготався і сказав, що це вже цікаво—адже тут чого не хватишся, того й немає. Раптом він перестав реготати і вже суворо повторив своє запитання. Берліоз спробував заспокоїти «хворого», сказав, що зараз проведуть його, куди він захоче, тільки перед цим йому, Берліозу, треба зробити один телефонний дзвінок. Професор якось сумно погодився, але потім раптом пристрасно попросив повірити хоча б у те, що диявол існує, що незабаром Берліоз отримає сьомий, найнадійніший доказ його існування Фальшиво-лагідно Берліоз погодився з професором, який знову виглядав здоровим, і побіг дзвонити. Але він здригнувся, коли професор крикнув йому наздогін, чи не час, мовляв, Михайле Олександровичу, послати телеграму дядькові у Київ. Якщо його ім’я професор міг знати з газет, то звідки він може знати про існування київського дядька, подумав Берліоз і вирішив, що, можливо, має рацію Бездомний, й документи професора фальшиві. І нічого більше вже не слухаючи, Берліоз побіг далі.

Біля самого виходу з алеї назустріч редактору підвівся точнісінько такий громадянин, який примарився у повітрі, тільки тепер він був звичайний, із плоті, на ньому були короткі штани, з-під яких виглядали брудні шкарпетки. Михайло Олександрович спробував втішити себе тим, що це безглуздий збіг обставин і що взагалі зараз ніколи думати про це. Дивний громадянин кинувся до Берліоза, наче допомагаючи знайти турнікет, і попросив за свою безглузду вказівку на горілку, «поправитися... колишньому регенту». Берліоз не слухав його і вже зібрався зробити крок на колію, як вискочив трамвай. Місце, де стояв Берліоз, було безпечним, але він все-таки вирішив трохи відступити. Зробив крок назад і в цю мить відчув, як сковзнула рука, нога поїхала, як по льоду, і Берліоза кинуло на колію. Він встиг побачити у височині золотавий місяць, а потім біле від жаху обличчя жінки, що правила трамваєм, її червону пов’язку. Він не закричав, але відчайдушними жіночими голосами закричала вся вулиця. Вожата трамваю смикнула гальма, вагон підскочив і накрив Берліоза, а на брук вулиці викинуло круглий темний предмет — це була відрізана голова Берліоза.