Закономірності розвитку епізоотичного процесу і стадійність епізоотій.

Епізоотичний процес, або епізоотія у широкому розу­мінні цього питання, є складним біологічним процесом, виникнення і розвиток якого визначається зв'язком і взаємодією між джерелом інфекції, об'єктами передачі її і сприй­нятливим поголів'ям.

Як відомо, перебіг і розвиток інфекційної хвороби при ураженні окремої тварини характеризується певним пато­генезом, клінічними ознаками і патологоанатомічними змі­нами, типовими для захворювання. Перебіг же і розвиток епізоотії, що розвивається серед маси тварин, є більш складним явищем і визначається рядом біологічних, при­родно-географічних і соціально-економічних факторів.

До біологічних факторів, пов'язаних з особливостями мікро- та макроорганізму, відносять:

Вірулентність збудника інфекції. Чим вона вища, тим важче перебігає хвороба, значно більше нагромаджується збудника в організмі хворих і більше ін­фікування зовнішнього середовища. Отже, значно легше здійснюється зараження хворих тварин і, як правило, збіль­шується вірогідність значного поширення хвороби. Проте є й інша думка, що найбільше поширюються ті хвороби, які викликають збудники середнього ступеня ві­рулентності (Ендрюс К., 1969). У такому випадку хвора тварина живе довше, створюючи більші можливості для зараження здорових сприйнятливих тварин.

З вірулентністю збудника пов'язана і контагіозність хвороби, яка також відіграє роль у проявленні епізоотич­ного процесу.

Ступінь сприйнятливості (чутливості) тварин. Чим вища чутливість, тим інтенсивніше перебі­гає епізоотичний процес. У даному випадку потрібно мати на увазі як специфічну, так і неспецифічну стійкість. Роз­глядаючи специфічну стійкість, можна відмітити високу й недостатньо високу напруженість специфічного імунітету, особливо при завершенні строку імунітету.

Велике значення має і неспецифічна стійкість, природ­на резистентність організму. Зниження її у зв'язку з пору­шенням годівлі і умов утримання сприяє різкому підвищен­ню чутливості тварин до інфекційних хвороб.

Переважна форма прояву інфекційної хвороби познача­ється і на інтенсивності епізоотичного процесу. Септицеміч­ний перебіг завжди зумовлює великі можливості поширен­ня захворювання, ніж вогнищеве ураження окремих органів. Має значення і який орган уражений, оскільки меха­нізм передачі збудника інфекції безпосередньо пов'язаний із локалізацією збудника в організмі. Ураження органів, які природно пов'язані з зовнішнім середовищем, створює найбільш сприятливі умови для подальшого поширення хвороби. Наприклад, при лістеріозі у випадку ураження головного мозку можливість поширення хвороби менша, ніж при ураженні органів розмноження, що часто супрово­джується абортами і виділенням збудника в навколишнє середовище.

Із природно-географічних факторів, які безпосередньо впливають на інтенсивність прояву епізоотичного процесу, наприклад при трансмісивних хворобах, визначальними будуть наявність і щільність гематофагів — перенощиків збудника. При цьому поширенню хвороби сприяє масовий переліт у літній період року, наявність природних резервуа­рів збудника хвороби — гризунів та інших дрібних тепло­кровних, диких м'ясоїдних тварин і щільність їх популяцій.

До соціально-економічних (господарських) факторів, які впливають на інтенсивність епізоотичного процесу, від­носить: щільність розміщення сприйнятливих тварин, чим вона вища, тим більше можливостей для інтенсивного прояву епізоотичного процесу. Значення цього, фактора особливо зростає в умовах промислового тваринництва. При екстенсивному веденні тваринництва щільність поголів'я, як правило, невисока, що, природно, гальмує розвиток епізоотичного процесу.

Господарські зв'язки між окремими тварин­ницькими об'єктами також відіграють певну роль у прояві епізоотичного процесу. Чим вони тісніші, тим вірогідніше занесення збудника інфекції із неблагополучного господар­ства і розвиток більш інтенсивного епізоотичного процесу.

Зоогігієнічний стан і ветеринарне об­слуговування господарства суттєво впливають на розвиток епізоотії. Порушення санітарно-гігієнічних норм годівлі та утримання тварин призводить до зниження резистентності їх організму й швидкого поширення хворо­би. Якщо, не забезпечене відповідне ветеринарне обслугову­вання, то діагноз ставлять із запізненням, а протиепізоотичні заходи проводять несвоєчасно й неповноцінно. Все зазначене призводить до інтенсивного проявлення епізоотичного процесу.

Немає сумніву, що форма прояву епізоотичного процесу залежить і від особливостей самої інфекційної хвороби. Є хвороби, які в будь-яких умовах значно поширюються. Наприклад, ящур, а також везикулярна хвороба свиней, африканська чума свиней в умовах країн Європи. І, на­впаки, значна частина хвороб незалежно від умов зовніш­нього середовища проявляється поодинокими випадками або незначними спалахами. Наприклад, ботулізм, правець, злоякісна катаральна гарячка великої рогатої худоби ти ін.

Слід також пам'ятати, що епізоотичний процес, особли­во в формі епізоотії, як і всі явища у природі та суспільст­ві, перебуває в русі, розвитку і змінюється. Епізоотія існує і розвивається при наявності необхідних умов і згасає, ко­ли умови змінюються або їх немає. Згасання епізоотії, як правило, відбувається у міру збільшення імунних тварин в стаді внаслідок природного їх перехворювання.

Отже, залежно від зазначених умов зовнішнього середо­вища, біологічних властивостей збудника та інтенсивності поширення інфекційних захворювань розрізняють форми прояву епізоотичного процесу у вигляді спорадичних випадків, ензоотії, епізоотії і панзоотії.

С п о р а д і я, або спорадичний випадок захворювання (від грецьк. Sporadikos - поодинокий, розсіяний, випадко­вий, окремий) є найнижчим ступенем інтенсивності епізоо­тичного процесу, коли на певній території є поодинокі ви­падки захворювання і між ними важко або неможливо встановити епізоотичний зв'язок. Тобто, вони виникають не­залежно один від іншого й не зв'язані з одним і тим же джерелом збудника інфекції.

Ензоотія (від грецького en — в, zoon— тварина) є такою формою прояву епізоотичного процесу, коли спалах інфекційної хвороби обмежується конкретною територією (господарством), у якій із-за певних умов постійно існу­ють джерело збудника інфекції, фактори передачі і сприй­нятливі тварини. Як правило, збудник захворювання не має тенденції поширюватися за межі неблагополучного госпо­дарства, населеного пункту тощо. Саме тому ензоотію трактують як категорію географічної приреченості, вводя­чи термін «стаціонарність» і «ензоотичність».

Терміни «стаціонарність» і «ензоотичність» близькі між собою і означають поширення хвороби в певній місцевос­ті, господарстві, неблагополучному пункті. З епізоотологіч­ної точки зору, стаціонарно неблагополучним можна визнати такий пункт (господарство), коли випадки інфекційної хвороби повторюються протягом кількох років.

Слід розрізняти істинну і так звану статис­тичну ензоотію. Істинна ензоотія пов'язана_ з при­родними умовами місцевості, на якій мешкають дикі твари­ни, як резервуар збудника інфекції, є специфічні перенощики збудника хвороби. В цьому розумінні істинна ензоо­тія збігається з поняттям природної вогнищевості.

Статистична ензоотія характерна для ряду хвороб, які мають місцеве поширення і пов'язані з господарською ді­яльністю людини. Насамперед статистична ензоотія характерна для ешеріхіозу, сальмонельозу, стрептококозу телят, поросят і молодняка інших видів тварин. У деяких госпо­дарствах ці хвороби багаторазово повторюються і, як правило, це відбувається в результаті незадовільних умов утримання і недоброякісної годівлі тварин..

Епізоотія (від грецьк. ері — на і zoon — тварина) є середнім ступенем інтенсивності (напруженості) епізоотич­ного процесу і характеризується досить значним поширен­ням інфекційної хвороби та збудника за межі неблагопо­лучного пункту, швидким охопленням господарств, районів, областей.

Епізоотії властиве швидке поширення випадків захво­рювань і масовість, що визначається тривалістю інкубацій­ного періоду. та територіальною близькістю тварин, що призводить до передачі збудника від одного джерела ін­фекції. Між окремими випадками хвороби чітко простежу­ється епізоотологічний зв'язок. Наприклад, ящур, чума свиней, чума великої рогатої худоби, пастерельоз, нью-каслська хвороба.

Панзоотія (від грецькі pan — все і zoon — твари­на) — це найвищий ступінь інтенсивності (напруженості) 'епізоотичного процесу, коли інфекційна хвороба надзви­чайно поширюється з охватом території кількох країн і навіть континентів. Для панзоотії характерне різке збіль­шення захворюваності тварин та швидке територіальне по­ширення. До таких хвороб відносять ящур, везикулярну екзантему свиней, африканську чуму свиней, чуму великої рогатої худоби.

Слід враховувати, що епізоотичному чи панзоотичному поширенню захворювань сприяє поява нових типів збудни­ка, його стійкість у зовнішньому середовищі, множинність шляхів поширення та передачі його, відсутність активних біологічних препаратів і запізніла імунізація тварин.

Епізоотичний процес має певну закономірність у роз­витку і перебігу стадій, що різняться між собою. Найбільш наглядно ця закономірність простежується на прикладі епі­зоотії. Розрізняють шість стадій у динаміці епізоотій (рис. 15): міжепізоотичну, передепізоотичну, розвитку епі­зоотії, максимального піднесення, згасання епізоотії, постепізотичну.

М і ж епізоотична стадія (стадія затишшя) , це проміжок часу між двома епізоотичними спалахами; за­хворювання. Ця стадія характеризується поодинокими ви­падками прояву хвороби, які підтримують епізоотичний процес, проте не доводять до різкого підвищення захворюванності і значного поширення хвороби. У цей період переважає мікробоносійство та безсимптомна інфекція, в біль­шості тварин зберігається імунітет, проте кількість сприй­нятливих тварин поступово наростає.

У передепізоотичній стадії створюються ре­альні умови для виникнення і розвитку епізоотії внаслідок втрати тваринами імунітету, народження неімунного мо­лодняка, введення сприйнятливих тварин. Для цієї стадії характерне збільшення кількості захворілих тварин, які стають джерелом збудника інфекції, і перші випадки типо­вого клінічного прояву хвороби. Тим самим створюються сприятливі умови передачі збудника інфекції і дальшого поширення захворювання.

Передепізоотична стадія змінюється стадією роз­витку епізоотії і характеризується сприятливими умовами для дальшого поширення хвороби й перевагою типових клінічних форм, гострим і зверхгострим їх перебі­гом. Збільшується кількість захворілих тварин, відбуваєть­ся дальше нагромадження збудника інфекції у зовнішньо­му середовищі і посилення його вірулентності. Проте в той же час зростає поголів'я імунних тварин, що створює осно­ву для затухання епізоотії.

Стадія максимального піднесення епі­зоотії є кульмінаційною і для неї характерні найбільша кількість захворілих тварин із вираженими клінічними оз­наками хвороби, нагромадження джерел інфекції і значне поширення збудника захворювання у зовнішньому середо­вищі. В цій стадії внаслідок природного перехворювання наростає кількість імунних тварин, а напруженість епізоо­тії поступово знижується.

Стадія максимального піднесення змінюється стаді­єю згасання епізоотії. У цій стадії зменшується кількість нових випадків захворювання тварин, зростає число імунних до даної хвороби, порушуються механізм пе­редачі збудника інфекції. У цей період переважають випадки з хронічним або атиповим перебігом захворювання й епізоотія поступово затухає. У випадках надходження у вогнище епізоотії (неізольоване стадо) свіжого, неімунного поголів'я захворюваність знову зростає, зумовлюючи наростання нової хвилі епізоо­тії. При цьому хворіють ті тварини, в яких недостатній іму­нітет.

Постепізоотична стадія характеризується тим, що хво­роба не поширюється, кількість тварин із високим ступе­нем напруженого імунітету досягає максимального значен­ня. Захворювання знижується до поодиноких випадків, що характерні для даної місцевості і періоду року. В цей час переважають безсимптомна інфекція і мікробоносійство.

Така динаміка епізоотії у певній мірі є ідеальною і ха рактерна для ізольованого стада тварин. В практиці іде­альні співвідношення в розвитку і перебігу стадій епізоо­тії спостерігається далеко не завжди. Розмежування на­званих стадій умовне, інколи вони тривають багато місяців (бруцельоз, туберкульоз). Крім згаданої закономірності іс­нують періодичні коливання інтенсивності поширення ок­ремих епізоотій через тривалі проміжки часу, обчислювані роками. Це явище дістало назву періодичності е п і з о о т і й. Періодичні коливання з проміжком 3—5 ро­ків відмічені при епізоотіях ящура, хвороби Ауєскі та ін. Проте з проведенням штучної імунізації сприйнятливого . поголів'я, вдосконаленням вакцинних препаратів ця зако­номірність прояву періодичності епізоотій порушена. Вве­дення у практику щорічної вакцинації тварин у неблагопо­лучних господарствах призупиняє стадійний розвиток епізоотій і припиняє подальше поширення інфекційних хво­роб.