Епізоотичне вогнище та природна вогнищевість інфекційних захворювань

Місце взаємодії усіх трьох ланок епізоотичного ланцю­га визначають такою епізоотичною категорією, як епізоо­тичне вогнище. Слово «вогнище» на російській «очаг» похо­дить від турецького слова «осак»— вогник. У переносному значенні це місце, звідки будь що поширюється. В дано­му випадку йдеться про первинну ділянку епізоотичного процесу. Необхідно розрізняти поняття «епізоотичне вогнище» як категорію, характерну епізоотичному процесу, і понят­тя «вогнище інфекції», як категорію інфекційного процесу. Необхідно також ураховувати, що поняття «епізоотичне вогнище» однаково відноситься до всіх інфекційних хво­роб, які поширюються епізоотично (ящур, хвороба Ньюкас­ла та ін.) і проявляються спорадично (правець, ЗКІ вели­кої рогатої худоби та ін.). Воно походить не від поняття «епізоотія», а показує суть епізоотичного процесу, оскіль­ки епізоотичне вогнище — обов'язкова складова частина і елементарна одиниця епізоотичного процесу будь-якої ін­фекційної хвороби.

Кожне вогнище будь-якої інфекційної хвороби тварин, що виникає у будь-якому господарстві і на будь-якій тери­торії, повинне розцінюватися як епізоотичне вогнище.

Таким чином, епізоотичне вогнище — це міс­це перебування джерела або джерел збудника інфекції (тварини, людина, забруднені збудниками предмети) у тих межах, в яких при даній ситуації можлива передача збудника сприйнятливим тваринам, тобто приміщення (ко­нюшні, кошари, свинарники, пташники та ін.) і територія, пасовища, ділянки навколо тваринницьких приміщень, тва­рини, які там знаходяться, у яких виявлена дана інфекція в тій чи іншій формі.

Епізоотичне вогнище аналогічне поняттю про епідеміо­логічне вогнище і його не можна змішувати з вогнищем інфекції — що відноситься до організму, в якому з морфо­логічним місцевим виявленням інфекційного процесу і пе­ребуванням у ньому збудника (вогнища в легенях, селезін­ці, лімфатичних вузлах і таке інше).

Епізоотичним вогнищем можуть бути ділянки лісу, лу­ків і інші угіддя (стосовно до диких тварин, у даному ви­падку гризунів), тобто місця мешкання цих тварин, де ви­явлені хворі або носії інфекції. Це — первинний елемент (ланка) епізоотичного процесу (ланцюга): споруда, по­двір'я, ферма, господарство, пасовище, водойма, створюючі потенційну небезпеку подальшого поширення хвороби.

Епізоотичне вогнище може бути різним за розмірами і кількістю хворих та сприйнятливих тварин. Наприклад, одне подвір'я (якщо це стосується хворих індивідуального сектора) з одним або кількома тваринами, або велика тва­ринницька ферма чи певна ділянка пасовища природного ландшафту.

Його межі визначаються особливостями кожної інфек­ційної хвороби і залежать від конкретних умов, в яких во­на виникла й поширюється. При стійловому утриманні тварин поширення часто обмежується тими приміщеннями, де виявлені перші захворілі тварини (Ауєскі, мит), якщо передача відбувається через воду, ці межі ширші.

Для хвороб з трансмісивним механізмом передачі збуд­ника характерні значні розміри пасовищних вогнищ (ІНАН, ІЕМ; африканська чума коней, піроплазмідози).

При сибірці епізоотичним вогнищем може бути пасови­ще, де закопаний труп і його поширення із зібраним сіном, а якщо промивні води спускають у річку, то далеко вниз за течією.

Таким чином, все залежить від соціально-побутових і природних обставин, способу ведення господарства.

Епізоотичне вогнище може зберігатися і є небезпечним навіть видалення (знищення, знезараження) джерела ін­фекції, якщо збудник залишався у зовнішньому середовищі (сибірка, емкар, стригучий лишай), або в організмі члени­стоногих (рикетсіози), оскільки обов'язковими елементами епізоотичного вогнища є джерело збудника інфекції і фак­тори передачі збудника сприйнятливим тваринам.

Епізоотичне вогнище відображає найважливіші особли­вості епізоотичного процесу, характерного тій чи іншій ін­фекційній хворобі. Для вивчення причин виникнення епі­зоотичних вогнищ і умов, що впливають на поширення ін­фекції, застосовують метод епізоотологічного дослідження, метою якого є: встановлення джерела збудника інфекції; виявлення шляхів поширення заразного начала; оцінка умов, що сприяють поширенню захворювання; проведення обліку сприйнятливого поголів'я тварин; виявлення хворих, підозрілих у захворюванні і підозрілих в зараженні тварин.

Якщо будуть відомі рушійні сили епізоотичного проце­су, які проявляються у конкретних умовах — будуть роз­роблені термінові й ефективні заходи щодо профілактики та ліквідації хвороби, швидкій локалізації епізоотичного вогнища і запобігання новим захворюванням.

Виникнення епізоотичного вогнища може бути пов'яза­не як із спалахом, так і з окремими випадками інфекційної хвороби.

Випадок інфекційної хвороби — це захворювання однієї тварини; спалах — одночасне (або майже одно­часне) виникнення декількох випадків будь-якої інфекцій­ної хвороби в господарстві, пункті. Отже, випадок і спа­лах — кількісні характеристики виявлення епізоотичного процесу, в епізоотичному вогнищі.

В офіційній ветеринарній статистиці нашої країни вда­ний час використовують такі одиниці обліку, як кількість захворілих і тих, які загинули, та наявність неблагополуч­них пунктів. Природно, що кількість захворілих тварин рівнозначна випадкам хвороби. Щодо неблагополучного пункту, то ця одиниця обліку з епізоотичної точки зору не­повністю придатна для характеристики поширення інфек­ційної хвороби.

Неблагополучний пункт (пункт від латин­ського punlctum — точка) —населений пункт або окремий тваринницький об'єкт (комплекс, ферма), на території яко­го виявлене епізоотичне вогнище.

Неблагополучний пункт головним чином є адміністра­тивно-територіальною або господарською одиницею, де іс­нують певні органи (місцеві Ради), дирекції держгоспів, правління колгоспів і т. п., зобов'язані виконувати вимоги" Статуту ветеринарної медицини України стосовно прове­дення карантинних і ветеринарно-санітарних, а також ор­ганізаційно-господарських заходів.

Таким чином, неблагополучним пунктом можуть бути місто, селище, хутір, держгосп, колгосп, тваринницький комплекс, відділення або ферма, бригада і т. д. Межі не­благополучного пункту залежать від ізольованості окре­мих його- частин, а також від характеру інфекційної хворо­би, що виникла.

Пункт оголошують неблагополучним на підставі рішен­ня державної адміністрації району (міста) за повідомлен­ням головного лікаря ветеринарної медицини району (міс­та). В кожному конкретному випадку визначають межі не­благополучного пункту. Наприклад, у великому селі на відстані 3—5 км можуть бути кілька тваринницьких ферм, розміщених у різних місцях. Якщо на одній із них виникне вогнище ящура, неблагополучним буде оголошений весь населений пункт. Однак при спалаху сибірки можуть ого­лосити неблагополучним тільки конкретний тваринницький об'єкт.

Неблагополучними щодо інфекційних хвороб можуть бути оголошені господарство, район, область.

При деяких хворобах, передбачених Статутом ветери­нарної медицини України, неблагополучний пункт терміно­во карантинують. У неблагополучному пункті проводять поголовне або вибіркове обстеження тварин, розподіляють їх на групи (одну, дві, три), проводять охоронні і ліку­вальні заходи, дезинфекцію. Вводять обмеження, що забо­роняють доступ людей (за винятком обслуговуючого, персоналу) у неблагополучний пункт, вивезення із господар­ства тварин, одержаної тваринницької продукції і сирови­ни, а також проводять інші заходи.

Пункт вважається неблагополучним до повної ліквіда­ції інфекційної хвороби. Після спалахів сибірки, емкару він є стаціонарно неблагополучним і знаходиться на постійному обліку Відповідно до інструкцій, наприклад, про заходи проти сибірки, до стаціонарно неблагополучних щодо сибірки пунктів відносять окремі населені пункти, ділянки пасовищ і вигонів, де реєструвалися випадки за­хворювання тварин сибіркою незалежно від строку дав­ності.

Неблагополучний пункт, як одиниця обліку, має суттєві недоліки: не приймається до уваги величина населеного пункту, виникають труднощі при обліку спалахів хвороби серед диких тварин. Як відомо, адміністративні межі не є рамками, які перешкоджають поширенню інфекційної хво­роби. Господарства, які межують з неблагополучним пунктом/ або мають з ним тісний господарський зв'язок, вважають­ся загрожуючими по занесенню інфекції.

Загрожуюча зона - територія навколо епізоотичного вогнища, неблагополучного господарства, пункту, - в межах якого можливе поширення хвороби через наяв­ність територіального або господарського зв'язку (геогра­фічний стан, загальні шляхи, річки і т. д.). При ящурі, чумі свиней, чумі великої рогатої худоби , та інших особливо поширюваних хворобах загрожуючою зоною може бути район, область, тобто значна територія, до якої належить велика кількість господарств.

Таким чином, поняття загрожуюча зона є ширшим за поняття загрозливе господарство.

Статутом ветеринарної медицини України встановлений перелік заразних хвороб, при виникненні яких встановлкі-ють загрозливу зону навколо об'єкта (території), каран-тинованого за даною хворобою. Це ящур, чума великої ро­гатої худоби, чума свиней (класична), н'юкаслська хворо­ба, сибірка.

На території загрожуючої зони в зв'язку з небезпекою занесення збудника інфекції проводять профілактичні за­ходи: обмежують зв'язок із неблагополучними населеними пунктами; поліпшують годівлю, утримання і догляд тва­рин та ветеринарно-санітарний етап приміщень, пасовищ, водойм, скотомогильників і ін.; забороняють будь-яке пере­міщення у межах загрозливої зони до зняття обмежень; встановлюють суворий контроль за торгівлею продуктами тваринництва на базарах; проводять профілактичну вак­цинацію; все населення загрозливої зони повідомляють про небезпечність і про заходи щодо профілактики, які необ­хідно виконувати.

Види епізоотичних вогнищ.

Як уже зазначалося, епізоотичні вогнища розрізняються за кількістю хворих і сприй­нятливих тварин. Ступінь активності епізоотичного вогни­ща і тривалість збереження у ньому збудника інфекції не­однакові. За потенційною небезпечністю їх поділяють на поодинокі або прості — один хворий або носій, множинні або складні — кілька хворих (носіїв).

За епізоотичним характером інфекційної ■ хвороби роз­різняють: власне епізоот и ч н е вогнище — ко­ли хвороба має тенденцію до поширення за межі території вогнища (досить швидко — особливо при гостроперебігаючих заразних хворобах, які характеризуються високою контагіозністю — ящур, чума великої рогатої худоби, свиней, ньюкаслська хвороба та ін.);

ензоотичне вогнище — інфекційна хвороба по­ширюється в межах вогнища звичайно без тенденції вийти за межі, що пов'язане з місцевими умовами: особливо при маловірулентних збудниках, де відіграють роль умови утримання тварин (хвороби молодняка) або де зберігається збудник і немає необхідних факторів його передачі. Сибір­ка тепер в епізоотичних вогнищах (немає безладного ви­кидання трупів, мало комах, перегонів тварин, щорічна імунізація) — ензоотія, а раніше була епізоотією.

За часом появи розрізняють такі вогнища:

свіже — це виникле вогнище будь-якої заразної хворо­би внаслідок занесення у стадо тим чи іншим шляхом збуд­ника. Характеризується наростанням кількості нових ви­падків виділення хворих тварин;

затухаюче — у якому випадків виділення хворих тварин стає все менше, тобто воно характеризується різким зниженням захворюваності в неблагополучному стаді (гос­подарстві), частіше після проведення протиепізоотичних за­ходів, або природного вимирання збудника через відсут­ність перенощика та сприйнятливих тварин;

стаціонарне - проявляється повторним виникнен­ням через різні проміжки часу будь-якої інфекційної хво­роби в оздоровлюваній групі (стаді) тварин. Стаціонарність епізоотичного вогнища зумовлюється наявністю невиявлених хворих тварин, реконвалесцентів, здорових мікробоносіїв, тривалого збереження збудника в різних об'єктах зов­нішнього середовища або поширенням інфекційної хвороби серед мишоподібних гризунів або інших видів диких тва­рин.

Факторами, що постійно сприяють виникненню захво­рювання, є, наприклад, наявність на пасовищах скотомо­гильників або кліщів-перенощиків гемоспоридіозу. Схоже становище тимчасово створюється в будь-якому епізоотичному вогнищі, якщо вже знешкоджені джерела збудника інфекції, але ще залишилося інфіковане зовніш­нє середовище.

Розрізняють також природне вогнище — це певна природна територія (біотоп) географічного ланд­шафту, на якій серед постійно мешкаючих тут диких тва­рин (переважно гризунів) спостерігається поширення ін­фекційної хвороби за допомогою різноманітних контактів, у тому числі при участі кровосисних членистоногих, клі­щів, комарів і інших перенощиків (природні вогнища ту­ляремії, лептоспірозу).

Вчення про природну вогнищевість інфекційних хвороб. Природна вогнищевість інфекційних хвороб виражається у тривалому існуванні на певних територіях епізоотичних вогнищ, що еволюційно виникли незалежно від людини і її господарської діяльності.

На таких ділянках географічних ландшафтів (у їх біо­топах) історично склалося співтовариство тваринних і рос­линних організмів (біоценози), до яких належать збудни­ки тих чи інших хвороб і сприйнятливих до них диких хребетних, кровосисни-х комах, кліщів, здатних сприймати, зберігати і передавати збудників хвороб від хворої твари­ни або мікробоносія (донора) здоровим сприйнятливим тваринам (реципієнтам).

Харчові зв'язки співчленів біоценозу при сприятливих умовах зовнішнього середовища забезпечують необмежено довгу, циркуляцію збудника і відповідну стійкість епізоо­тичного вогнища. При господарському освоєнні територій, для яких специфічні ці вогнища, в епізоотичний ланцюг можуть втягуватися домашні тварини.

В природних вогнищах зооантропозоонозів виникає ре­альна небезпека зараження і захворювання людей.

Кажучи про істотні особливості виникнення та існуван­ня природних вогнищ хвороб, академік Є. Н. Павловський відмічав їх незалежність від людини до того часу, поки зу­силля не спрямовуються (прямо або посередньо) на тери­торіальне обмеження чи повну їх ліквідацію. І. Г. Галузо (1976) також вважав основним принципом природної вогнищевості біологічну властивість її збудників циркулювати в природі, незалежно від наявності або відсутності людини. Поняття «циркуляція збудника» включає як зміну хребет­них і безхребетних тварин-хазяїв, так і пристосування до середовища мешкання.

Таким чином, поняття «природне вогнище» характери­зує біоценотичні відносини між патогенним паразитом, тваринами-донорами, живими паразитичними перенощиками та тваринами реципієнтами у відповідних ландшафтних умовах.

Науково правдиві дані про можливості передачі людям деяких хвороб дикими тваринами були одержані на по­чатку XX століття. У 1899 р. відомий український епіде­міолог Д. К. Заболотний висловив припущення, що дикі гризуни різних видів є природним середовищем, у якому зберігається збудник зооантропонозної чуми — небезпеч­ної заразної хвороби людей.

В 1911 р. це припущення вдалося підтвердити виділен­ням Pasteurella pestis від спійманого в Забайкаллі хворого тарбагана. В 1912 р. І. А. Демінський виділив аналогічного збудника від хазяїна. Заразившись під час роботи чумою, він помер.

Заслуга в створенні вчення про природну вогнищевість трансмісивних інфекцій і паразитарних хвороб належить Є. Н. Павловському (1884—1965). Він припустив, що пере­носити цих збудників від тварини до тварини і передавати їх людині можуть кровосисні членистоногі.

Теорія природної вогнищевості хвороб формувалася в безпосередньому зв'язку з розпочатими в роки перших п'я­тирічок грандіозними роботами по освоєнню, нових терито­рій — пошуками корисних копалин, будівництвом населених пунктів, доріг, обводнення пустель. У колективах першопрохідників стали виникати хвороби, про які раніше не знали. Для їх вивчення організовували спеціальні експе­диції в неблагополучні райони країни. В їх організації і роботі брав активну участь Є. Н. Павловський, який зібрав багато матеріалів по хворобах людей, пов'язаних із зара­женням природних умов.

Велике значення мав запропонований ним метод комп­лексних зоолого-паразитологічпих досліджень з урахуван­ням екологічних умон, що дало змогу виянити біоценотичні зв'язки диких хребетних тварин і їх ектопаразитів. Ці зв'яз­ки багато в чому визначали можливості і шляхи циркуляції збудників хвороб у природних вогнищах.

Вже в 1926 р. встановили зв'язок туляремії серед насе­лення районів дельти Волги з зараженістю диких гризунів. У 1936 р. доведено носійство кліщами Ornithodos спіро­хет— збудників кліщового сипного тифу, а в 1938— 1939 pp. від диких гризунів і іксодових кліщів виділені па­тогенні рикетсії — збудники кліщового сипного тифу.

В 1937—1940 pp. Є. Н. Павловським та іншими було вирішене питання про природу тяжкої нейроінфекції у лю­дей, які працювали у тайзі в Хабаровському краї. В цир­куляції цієї вірусної хвороби, названої кліщовим енцефалітом, брали участь іксодові кліщі і їх живителі — мешкаючі в тайзі ссавці і птахи. У цей же час з'ясована природа іншої нової хвороби — японського енцефаліту. Таким шляхом вдалося довести, що існують еволюційно утворені природні епізоотичні вогнища. Це явище й одер­жало назву природної вогнищевості трансмісивних хвороб. Вчення про природну вогнищевість швидко одержало світове значення. Це одне з найбільших досягнень біологіч­ної науки, важливий вклад у теорію і практику епідеміоло­гії і епізоотології. Кількість хвороб, для яких характерна природна вог­нищевість, постійно зростає. До групи природновогнищевих зооантропозоонозів, наприклад, входять:

рикетсіози (кліщовий сипний тиф, Ку-гарячка, щурячий сипний тиф, віспоподібний рикетсіоз, марсельський сипний тиф);

вірози (омська геморагічна гарячка кліщовий і япон­ський ЕМ, сказ, ІЕМ, орнітоз, ящур);

бактеріози (зооантропозоонозна чума — чума верблю­дів, туляремія, лептоспіроз, кліщовий зворотний тиф, псев­дотуберкульоз, лістеріоз, еризипілоїд, сальмонельози);

протозоонози (лейшманіози, токсоплазмоз);

багато гельмінтозів (опісторхоз, ехінококоз, альвеококоз, трихінельоз).

Виявилася, що до циркуляції і резервації збудників природновогнищевих хвороб у природних біоценозах при­четні понад 550 видів хребетних тварин, у тому числі біль­ше 200 видів ссавців (особливо велике значення мають гризуни) і понад 250 видів птахів, а також сотні видів кро­восисних членистоногих.

Структура природного вогнища інфекційної хвороби. Окремим природним вогнищем В. В. Кучерук (1972) про­понує називати найменшу територію, у межах якої збуд­ник відповідної хвороби циркулює без занесення ззовні невизначено тривалий час.

Виділяють три основні частини природних епізоотичних вогнищ.

1. Ділянки відносно стійкого благополуччя (найбільш сприятливі для підтримання безперервності епізоотичного процесу).

2. Ділянки тимчасового винесення збудника.

3. Постійно благополучні ділянки (непридатні для меш­ кання тварин-хазяїв і перенощиків збудника хвороби).

З ділянок стійкого збереження («ядра» вогнища) збуд­ник у період підйому епізоотії проникає на ту чи іншу частину території ділянок винесення. Таким чином постійно відбувається пульсація меж кожного окремого природного вогнища.

«Ядра» вогнища називають також елементарними при­родними вогнищами, мікровогнищами. П. О. Петрищева (1972) характеризує їх як ділянки те­риторії, на яких розміщуються стійкі природні біоценози з циркуляцією збудника хвороби. Ліквідація «ядра» вогнища вимагає менше затрат, але забезпечує максимальний ефект. П. О. Петрищева наводить такий приклад. У степах із безстічними озерами в період засухи гризуни, підтримуючі безперервність епізоотичного процесу в природних вогни­щах туляремії і лептоспірозу, концентруються лише навко­ло озер, що збереглися. Знищення гризунів на цих ділян­ках (обмежених) будуть означати ліквідацію вогнищ за­значених хвороб на даній території. Природні вогнища хвороб, які еволюційно сформували­ся і існують незалежно від людини, називаються аутохтомними. На інтенсивно освоєних територіях їх кіль­кість різко скоротилася. Тепер у таких місцях переважа­ють антропоургічні вогнища, утворені в результа­ті господарської діяльності людей. У цих вогнищах в при­родний ланцюг циркуляції збудника включились домашні тварини. Зміни складу біоценозів в антропогенних ландшафтах призвели до зникнення деяких видів збудників хвороб. Окремі з них пристосувалися до більш широкого кола хазяїв і завдяки цьому значно розширили свій ареал. Інколи домашні тварини самі є джерелом збудників хвороби для диких тварин, що призводить до утворення но­вих природних вогнищ (чума м'ясоїдних, трихінельоз). Дикі тварини багатьох видів (насамперед дрібні ссав­ці, птахи, членистоногі) пристосувалися до мешкання по­близу людини, стали синантропами. В результаті природні вогнища хвороб почали виникати в межах населених пунк­тів. Такі вогнища називають синантропними, «до­чірніми». І. Г. Галузо (1971) пропонував також виділяти «водні» і «грунтові» природні вогнища, в яких збудники циркулю­ють в основному в гідробіоценозах і в ґрунтових біоцено­зах. Загальновідоме тривале збереження у грунті збудни­ків сибірки і клостридіозів тварин. Виділяють і дифузні природні вогнища. В цих ви­падках збудники циркулюють серед тварин багатьох видів на значній території (лістеріоз, сальмонельози).

Встановлено також, що природні вогнища можуть пере­міщатися при міграції тварин, які є основними поширюва­чами і резервуарами збудників хвороби. Можливе перемі­щення вогнищ сказу, поширюваного вовками, лисицями, песцями, єнотоподібними собаками. Рухливі й вогнища ор­нітозу, оскільки носіями збудника цієї хвороби є дикі птахи, а в населених пунктах — птахи-синантропи, такі як голуби, горобці. Переміщення вогнищ лістеріозу мають сезонний харак­тер. В холодну пору року дикі гризуни — лістеріоносії міг­рують з природних вогнищ до тваринницьких об'єктів, приміщень, де зберігаються корми. Саме в цей період у природний ланцюг циркуляції збудника частіше включа­ються домашні тварини, в першу чергу дрібна рогата худоба. Характерний тісний зв'язок природних вогнищ багатьох хвороб з певними ландшафтами, з комплексом умов, типо­вих для даної місцевості. Такий зв'язок був встановлений вже в перші роки вивчення природної вогнищевості. Луго­вим ландшафтам, наприклад, найбільш характерні вогни­ща лептоспірозу, лісовим — кліщового енцефаліту, степо­вим — кліщових рикетсіозів, пустельним — вогнища лейш­маніозу та кліщового зворотного тифу. Вказана закономірність залежить від комплексу умов, необхідних для мешкання тварин-хазяїв і перенощиків, до яких адаптувалися і без яких не можуть існувати у вогни­щі збудники будь-якої хвороби. Кожен вид тварин в свою чергу зв'язаний з певними біотопами, ландшафтами. Епізоотичне і епідемічне значення даного явища над­звичайно велике. Оцінюючи його, Л. В. Грамашевський від­значав, що географічне поширення ряду хвороб тварин, у тому числі багатьох зооантропозоонозів, пов'язане з істо­ричним перебуванням джерел і специфічних перенощиків збудників на певній території. Відповідно до цього тільки в межах цієї території може здійснюватися механізм пере­дачі, здатний виконати зараження тварин і людини. Виходячи з цього, Л. В. Грамашевський характеризує природну вогнищевість інфекційних хвороб як природну ендемічність (ензоотичність). Щоб орієнтуватися у ступені і характері потенційної небезпеки освоюваних територій, завчасно планувати про­філактичні заходи, необхідно враховувати зв'язок природ­них вогнищ окремих хвороб з певними ландшафтами. Така тактика повністю виправдала себе при освоєнні цілинних земель. За повідомленням П. О. Петрищевої (1972), природні вогнища хвороб нерівномірно розміщені навіть у межах од­нієї і тієї ж ландшафтно-кліматичної зони, що визначаєть­ся рельєфом місцевості. Біоценози найбільш складні на ділянках із порізаним рельєфом, навкруги озер та річок. Це пов'язане з характером рослинності, достатком джерел корму, наявністю природних пристанищ для тварин, а та­кож із мікрокліматом.

На ділянках вологих грунтів із достатньою кількістю рослинності, де звичайно велика щільність мишоподібних гризунів, можуть одночасно локалізуватися вогнища туля­ремії, лептоспірозу, Ку-гарячки. Такі вогнища називають зіставленими. Чим різноманітніший видовий склад хазяїв і перенощиків збудника, тим ширший їх ареал і більша чисельність, тим ширше територіальне поширення хвороби й інтенсивніший епізоотичний процес. Найбільшу потенційну небезпеку становлять території, де межують різні ландшафти, де в змішаних біоценозах у зв'язку з стійкою і високою чисельністю диких хребетних та можливістю обміну ектопаразитами часто постійно під­тримуються вогнища кількох хвороб, характерних обом су­міжним ландшафтам. У тварин, які мешкають на таких територіях, нерідко виявляють змішані інфекції.

Характер і значення зв'язків між домашніми і дикими тваринами. Не всі природновогнищеві хвороби небезпечні для людини. Прикладом можуть бути: чума м'ясоїдних, класична й африканська чума свиней (типові зоонози), спі­рохетоз птиці, а також чисельні гемоспорідіози тварин. То­му розробка програми природної вогнищевбсті стосовно до хвороб домашніх тварин безсумнівно має самостійне зна­чення. Людина, навіть захворівши внаслідок зараження на території природних вогнищ аптропозоопозів, залишається біологічним кінцем для збудника хвороби. Домашні твари­ни, навпаки, можуть втягуватися у ланцюг циркуляції збудника в природі й підтримувати існування природних вогнищ. Ця відмінність має принципове значення. Щоб визначити специфіку і значення зв'язків між до­машніми та дикими тваринами, встановимо суттєвість де­яких понять. Тварин -мешканців природних біотопів -назива­ють дикоживучими. Середовище мешкання домаш­ніх тварин називається антропогенним. До цього середовища (до культурних ландшафтів і навіть до житла людини) адаптувалося багато диких тварин. їх називають синантропами. Типові синантропи — миші, щурі, пти­ця деяких видів, членистоногі багатьох видів.

Виділяється також категорія напівсинантропів — тва­рин, які можуть мешкати як у природних біотопах, так і в антропогенному середовищі.

Прямі й посередні зв'язки домашніх тварин із дикими досить широкі. На пасовищах, трасах по перегону худоби до водопоїв на домашню худобу нападають ті самі кровосисні комахи, які паразитують на диких тваринах.

Тут же через різні об'єкти зовнішнього середовища (на­самперед,воду й корм) можуть здійснюватися посередні контакти з дикими гризунами, комахоїдними, а іноді й з копитними, м'ясоїдними. Можливий і безпосередній контакт із цими тваринами. Не можна назвати великою рідкістю випадки нападання диких тварин на домашню худобу. Не виняток прямі кон­такти сільськогосподарських тварин з лосями, дикими свиньми, сайгаками, диких оленів із домашніми в тундрах. В теплу пору року нападання кровосисних комах і кліщів можливе навіть при цілодобовому стійловому утриманні тварин. Взимку зв'язуючою ланкою можуть бути синантропні гризуни, які з початком холодів пересиляються з полів на територію населеного пункту тваринницьких господарств, зерносховищ, складів фуражу. Інтенсивність епізоотичного процесу в природних вог­нищах і ступінь небезпеки зараження домашніх тварин залежать від щільності популяції і міграційної активності диких тварин, чисельності та активності членистоногих пе-ренощиків збудників хвороб. Оскільки ці показники неодна­кові в різні роки й сезони, відмічають періодичні та сезонні підйоми захворюваності, що особливо характерне саме для природновогнищевих хвороб.

Дикі тварини значно частіше являють небезпеку для домашніх тварин у даний час, ніж домашні для диких, оскільки поширення інфекційних і інвазійних хвороб серед дикої фауни поки що контролюється тільки природним шляхом. Особливо часті у диких тварин латентні, прихова­ні форми інфекції і інвазії. Серед диких тварин значно поширені ехінококоз, альвеококоз (висока інвазійність білого песця на півночі Єв­ропейської частини). Гризуни і птахи також відіграють важливу роль як дже­рела збудника бешихи свиней. Доведене значення гризунів як резервантів і поширювачів лістеріозу. Але необхідно за­значити, що спільність багатьох ектопаразитів і контакти іншого характеру роблять цілком реальним взаємний об­мін збудниками хвороб. М. М. Ременцова (1975) встановила, що хворі бруце­льозом сільськогосподарські тварини при певних умовах стають джерелами збудників цієї інфекції для диких тва­рин багатьох видів.

За повідомленнями І. Ф. Пустового (1976), в Казахста­ні і Таджикистані від диких птахів багатьох видів виділені мікобактерії туберкульозу пташиного, бичачого і людсько­го видів.

Всі ці дані дають змогу зробити висновок, що необхідно розширяти вивчення заразних хвороб диких тварин, уточ­нюючи як шляхи передачі збудника домашнім тваринам, так і можливість іррадіації хвороб із антропогенного се­редовища. Вчення про природну вогнищевість дало змогу встано­вити об'єктивні закономірності епізоотичного процесу при багатьох хворобах тварин та встановити зв'язок вогнищ цих хвороб із певними ландшафтами, визначити міжвидові взаємовідносини і шляхи циркуляції збудників захворю­вань у відповідних природних біоценозах, а також умови зараження домашніх тварин.

Виявилося принципово можливим запобігати поширен­ню цих хвороб, своєчасно виявляти, локалізувати, а потім і ліквідувати їх вогнища. Але потрібно ще багато зробити. Необхідно розширити вивчення хвороб диких тварин. Вони можуть бути резер­вуарами інфекційних і інвазійних хвороб, небезпечних не тільки для домашніх тварин, а й для людини. Орієнтирами для цих досліджень можуть бути спостереження мисливців і зоологів, які вивчають мисливсько-промислових тварин, гризунів, членистоногих.

Дуже важливим завданням є встановлення умов цирку­ляції збудника з урахуванням структури біоценозів при­родних епізоотичних вогнищ. Необхідно вивчити всі мож­ливі шляхи обміну паразитами між домашніми і дикими тваринами, в першу чергу синантропами і напівсинантропами, які можуть заносити збудників хвороб із природних епізоотичних вогнищ в антропогенне середовище. Слід вра­ховувати, що ці питання зберігають актуальність і в умо­вах промислового тваринництва. Потрібно також вивчити патогенез хвороб, загальних для диких і домашніх тварин, встановити можливості змі­ни патогенності збудників при пасажуванні через організм диких або домашніх тварин, які заразилися від диких. Для вирішення усіх згаданих питань бажана організація комплексних досліджень з участю епізоотологів, бакте­ріологів, вірусологів, зоологів різних спеціальностей. Важлива роль у цій справі належить виробничим лабо­раторіям ветеринарної медицини, які повинні значно роз­ширяти масштаби досліджень патологічного матеріалу від і диких тварин.

У даний час, коли реалізується грандіозна програма розвитку східних і північних районів держави, зросло значення ветеринарної розвідки зон новобудов. Господарська діяльність людини на освоюваних територіях змінює умови мешкання диких тварин, носіїв і перенощиків збудників різних хвороб, порушує еволюційно складені шляхи циркуляції збудників. Розвиток промислових комплексів закономірно супро­воджується сільськогосподарським освоєнням нових терито­рій. Передбачається розвиток тваринництва і будівництво великих ферм, ввезення сільськогосподарських тварин з інших районів, освоєння нових масивів під пасовища, сіно­жаті і т. д.

У таких умовах необхідні попередні дослідження (виявлення і вивчення природних вогнищ хвороб, які дадуть змогу вчасно організувати профілактичні заходи, основані на науковому прогнозі епізоотичної ситуації). Будь-яке епізоотичне вогнище вважається ліквідованим, якщо збудник інфекції знищений (ізоляція, забій), ко­ли всі тварини, яких утримують з хворими, не є мікробоносіями, коли проведені відповідні ветеринарно-санітарні заходи, у тому числі дезинфекція, дезинсекція, дератизація, коли мине максимальний строк інкубації при даній хворобі.

ОСНОВИ ЕПІЗООТОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ

Завдання епізоотологічного обстеження.

Епізоото­логічне обстеження являє собою сукупність при­йомів і способів, що використовують для вивчення різних аспектів епізоотичного процесу, тобто закономірностей ви­никнення, поширення і особливостей прояву інфекційних хвороб тварин у різноманітних умовах і на різних терито­ріях, а також для оцінки ефективності здійснюваних профілактичних і оздоровчих заходів. Одержані в процесі дослідження дані систематизують, піддають логічному ос­мисленню, тобто проводять епізоотологічний аналіз, і на цій основі розробляють конкретні рекомендації по дальшому вдосконаленню протиепізоотичних заходів, спрямованих на зниження захворюваності або ліквідацію відповідної хвороби.

Епізоотологічне обстеження є однією з важливих сторін діяльності лікаря ветеринарної медицини. Його проводять як із практичною, так і науковою метою. Масштаби дослі­дження, у тому числі й розміри територій, що підлягають вивченню, можуть значно варіювати — від одного епізоо­тичного вогнища, неблагополучного пункту до епізоотично­го стану району, області, республіки, держави. Інколи окре­мі питання розглядаються в глобальному масштабі. Відпо­відно до спрямованості дослідження, його завдання можуть бути різними, а саме:

епізоотологічне обстеження епізоотичного вогнища, не­благополучного пункту, господарства;

вивчення епізоотологічної (епізоотичної) ситуації у районі, області, державі;

визначення особливостей прояву епізоотичного процесу окремих захворювань (сезонність, періодичність та ін.) за­лежно від конкретних умов і характеру ведення тваринни­цтва;

визначення ефективності засобів боротьби з певною хво­робою;

з'ясування закономірностей географічного поширення, особливостей прояву окремих інфекційних хвороб, вивчен­ня їх сучасного нозоареалу і зв'язків із факторами зовніш­нього середовища та особливостями ведення тваринництва;

пошук причин нерівномірного поширення хвороби на певній території;

збір даних для епізоотологічного прогнозування;

визначення епізоотичної ситуації і поширення інфекцій­них хвороб тварин у зарубіжних країнах.

Глибина епізоотологічного обстеження, повнота відпо­віді на поставлені запитання визначаються кваліфікацією спеціаліста, який проводить обстеження, а також наявністю необхідних вихідних матеріалів. При епізоотологічному обстеженні неблагополучного пункту частину даних збира­ють безпосереднім обстеженням господарства, яке вивча­ють, використовують дані «Журналу про реєстрацію хво­рих тварин» (форма 1), «Журналу для запису протиепізоо­тичних заходів» (форма 2). «Журналу для запису епізоотичного стану району» (форма 3), а також акти, звіти й інші матеріали, що відображають результати проведених рані­ше обстежень.

При вивченні епізоотичної обстановки в районі, області, державі дані одержують із матеріалів офіційної статистики, регламентованої відповідною інструкцією по ветеринар­ному обліку і ветеринарній звітності.

Визначення епізоотичної обстановки в районі проводять на рівні окремих господарств, в області використовують да­ні районів. Відомості про поголів'я тварин, характер веден­ня тваринництва, господарські зв'язки, переміщення тва­рин, дані про природно-кліматичні особливості одержують на місцях у відповідних установах (табл. 1). З цією ж ме­тою використовують довідники, статистичні повідомлення, огляди.

У процесі епізоотологічного обстеження використовують різні прийоми і способи, в тому числі й епізоотологічні ме­тоди:

порівняльно-історичний і порівняльно-географічний опис (картографування), власне епізоотологічне обстежен­ня,

епізоотологічний експеримент.

При необхідності прово­дять математичну обробку даних. Раціональним є використання кожного із названих прийомів і способів залежно від конкретних завдань і масштабів дослідження.

Порівняльно-історичним описом корис­туються для аналізу показників епізоотичного процесу в іс­торичному аспекті (по даних за ряд років). При цьому застосовують такі прийоми, як опис, складання хронологіч­них таблиць, графіків; вираховують і логічно осмислюють показники епізоотичного процесу за багаторічними даними з урахуванням кількості неблагополучних пунктів, захво­рюваності, смертності, летальності, коефіцієнта вогнищево-сті, структури захворювання та ін. Цей метод дає можли­вість вияснити причини виникнення окремих хвороб, дина­міку їх поширення у часі, виявити залежність від характеру і системи ведення тваринництва, визначити сезонність проявлення епізоотій, їх періодичність і оцінити ефектив­ність методів протиепізоотичної роботи.

П о р і в н я л ь н о-ге о г р а ф іч н ий спосіб дає змогу провести аналіз характеру та інтенсивності геогра­фічного поширення у різних адміністративно-територіаль­них одиницях (район, область) і природних зонах території, яку вивчають. При порівняльно-географічному описуван­ні широко користуються картографуванням. Ветеринар­но-географічні карти (епізоотична карта району, області, нозогеографічні карти та ін.) є універсальною просторовою моделлю епізоотологічних явищ. Вони дають можливість розкрити закономірності географічного поширення хвороб, визначити їх сучасний нозоареал, пристосованість до пев­них природних ландшафтів, а при проведенні порівняльно­го картографічного аналізу карт поширення хвороби з кар­тами природних факторів (ґрунтовими, кліматичними, фауністичними, біогеохімічними і т. п.) виявити природно-гео­графічні фактори, що сприяють виникненню і поширенню окремих хвороб серед тварин. Епізоотологічне обстеження, як правило, проводять без­посередньо в епізоотичному вогнищі, неблагополучному пункті, інколи в масштабі району, області. Обов'язково проводять обстеження свіжих епізоотичних вогнищ з метою вивчення різних аспектів епізоотичного процесу і умов, в яких він розвивається, уточнення діагнозу, визначення шляхів занесення збудника, прогнозування подальшого розвитку епізоотії, розробки календарного плану комплек­су заходів, спрямованих на ізоляцію вогнища і ліквідацію хвороби. Обстеження можна проводити і в затухаючому епізоотичному вогнищі з метою визначення повноти та ефективності проведення протиепізоотичних заходів перед оголошенням господарства благополучним і визначення строку зняття обмежуючих заходів або карантину. Епізоотологічне обстеження проводять і в благополучному щодо інфекційних захворювань господарстві з метою контролю повноти проведених профілактичних заходів, стосовно збе­реження стійкого протиепізоотичного благополуччя. Його як правило, проводять комісійно, і результати обстеження оформляють актом.

ЕПІЗООТОЛОГІЧНЕ ОБСТЕЖЕННЯ ГОСПОДАРСТВА. СКЛАДАННЯ АКТУ

Проводячи обстеження, спеціалісти звертають увагу на такі основні питання: 1.

• загальну характеристику тваринниць­кого господарства;

• дані про тварин;

• стан тваринницьких приміщень;

• умови утримання і годівлі тварин;

• наявність кровосисних комах, гризунів, кліщів;

• стан пасовищ; водо­пій тварин;

• порядок комплектування господарства твари­нами;

• епізоотичний та ветеринарно-санітарний стан госпо­дарства;

• благополуччя щодо інфекційних захворювань тварин сусідніх господарств і населених пунктів;

• епізоо­тичний та ветеринарно-санітарний стан різних ветеринарнарних об'єктів, розміщених навколо тваринницького госпо­дарства;

• можливий контакт тварин з дикими тваринами та ін.

Результати епізоотологічного обстеження тваринниць­кого господарства оформляють відповідним актом у трьох примірниках. З них один залишається у господарстві, а інші зберігаються у справах ветеринарної установки, пред­ставник якої проводив епізоотологічне обстеження:

При обстеженні необхідно:

1. Дати загальну характеристику господарства та вказати його напрям і основні виробничі показники.

2. Зазначити кількість тварин за видами, віком, статтю, вгодованістю, породністю; характер використання. Вказати доморощені чи куплені тварини, якщо куплені, які саме та де й коли; благополуччя господарства щодо інфекційних захворювань.

3. Відомості про тваринницькі приміщення та їх стан, систему вентиляції, та її ефективність, освітлення приміщень, площу і об'єм приміщень на одну голову по видах та вікових групах тварин. Дати характеристику підлогам, годівницям, проходам. Забезпечення тварин підстилкою та її якість.

4. Відомості про утримання різних видів і вікових груп тварин з докладним аналізом прогресивних методів їх ут­римання.

5. Наявність в тваринницьких приміщеннях аміаку, обсіменіння мікроорганізмами (кількість в 1 м³ повітря), кровосисних комах, кліщів, гризунів.

6. Питання годівлі тварин. Раціон. Повноцінність кор­мів (білкове співвідношення, наявність вітамінів, мінераль­них речовин). Спосіб підготовки і згодовування кормів, їхякість.

7. Водопій тварин. Вказати джерела водопостачання (водопровід, колодязь, став, річка та ін.), способи напу­вання тварин, якість води. Благополучність їх в епізоотич­ному відношенні.

8. Характеристика пасовищ (луки, заплавні луки, рівнина, гори, ліс, чагарник тощо). Віддаленість пасовищ від населених пунктів, проїзних доріг. Використання пасовищ у минулому і тепер, особливо для санітарних груп тварин. Благополучність їх з епізоотологічного погляду, можли­вість контакту з дикими тваринами.

9. Порядок комплектування господарства тваринами, зв'язок з іншими господарствами.

10. Дати відомості про епізоотичний стан тваринницького господарства в минулому і тепер. Зазначити, чи спо­стерігалися раніше випадки інфекційних захворювань тварин і птиці, коли і які саме, ступінь їх поширення по окремих видах і вікових групах тварин за останні роки (3—5).Які інфекційні захворювання тварин і птиці є тепер, сту­пінь їх поширення в господарстві (динаміка), джерелаінфекції. Ким та яким методом поставлено діагноз. Заходи, проведені в господарстві, щодо ліквідації захворювання (карантинування, ізоляція, лікування, щеплення, дезинфекція, тощо) та їх,ефективність.

11. Зазначити про благополучність щодо інфекційних захворювань сусідніх господарств і населених пунктів.

12. Дати епізоотологічну та .ветеринарно-санітарну характеристику розміщених навколо тваринницького госпо­дарства біотермічних ям, скотомогильників, утилізаційних пунктів, скотозабійних пунктів, боєнь, м'ясокомбінатів, складів зберігання та підприємств по обробці сировини тваринного походження.

13. Ветеринарно-санітарний стан господарства. Зазначити, як часто проводять механічне очищення тваринниць­ких приміщень та їх якість. Проведення різних видів дезинфекції, коли, якими дезинфекційними розчинами, їх концентрація та витрачання на 1 м² знезаражуваної площі.

Загальні висновки. На основі фактичних мате­ріалів епізоотологічного обстеження тваринницького rocnof дарства, викладених в акті, роблять висновки про ви­никнення і поширення того чи іншого інфекційного захворювання тварин (птиці) та його епізоотичний і вете­ринарно-санітарний стан; відповідність умов утримання і годівлі тварин сучасним вимогам.

Рекомендації. Виходячи з конкретної епізоотоло­гічної ситуації, що склалася в господарстві, розробляють план ветеринарних заходів, спрямованих иа оздоровлення тваринницького господарства. План складають відповідно до інструкції, затвердженої Головним управлінням ветери­нарної медицини МСГП України. При цьому ураховують передовий досвід ветеринарної практики та найновіші до­сягнення науки в цій галузі.