Види й форми мовлення

Мова для всіх носіїв одна, але реалізація її в мовленні для кожного мовця має свої особливості. І.Торопцев виділяє такі форми існування мови: національна мова (літературна й діалектна – територіальні, професійні діалекти, сленг), індивідуальна мова; форми існування мовлення: зовнішнє мовлення (усне та писемне), внутрішнє мовлення.

Основні положення про літературний та діалектний види мови:

• Літературна та діалектна мови – різновиди національної мови, що перебувають у тісному зв’язку.

• Літературна мова – відшліфована (унормована, зразкова) форма національної мови з багатим лексичним фондом, упорядкованою граматичною структурою й розвиненою системою стилів.

• Діалектна мова або діалект – це різновид національної мови, яким говорить частина нації, народності, племені.

• Літературна мова виникла на основі діалектної, безперервно збагачується за рахунок народних говорів; відбувається процес стирання відмінностей між літературною і діалектною мовами.

• Діалектні одиниці: говірка – найдрібніша діалектна одиниця, охоплює мову одного чи кількох населених пунктів; говір – група однотипних говірок.

• Діалектні групи: північноукраїнська, південно-західна, південно-східна. До системи південно-східних діалектів входять степові говори, серед яких виділяють нижньонаддніпрянські говірки (табл.1).

Таблиця 1

Особливості нижньонаддніпрянських говірок

Фонетичні (відрізняються звуковим оформленням від слів, уживаних у літературній мові)	на місці літературного о перед наступним складом з у вимовляють звук у: лопатую, кунюшня, куцюба; замість старого о у переднаголосному складі вимовляють звук а : канура, хамут, каляска; на місці літературного у вимовляють о: госадьба, сосіда; у новозакритих складах зберігають старий о : дом, батог; у вимові голосний и підпадає регресивній асиміляції до наступного і : кісіль, піріжок, вісівати; ненаголошений е вимовляється як и: сило, зирно, зимля; ненаголошений е вимовляється як і: за[йі]ць, Ки[йі]ва; наявність протетичного г перед голосними: гаршин, гоко; відсутність чергування приголосних д, т, з, с та шиплячих у дієсловах: ходю, литю, возю, косю; відсутність довготи приголосних перед давнім закінченням –ьйе в іменниках середнього роду: бадиля, насіня, кулося; назалізація звукосполучення вн в мн: рімний, рімняти; поява на місці й епентичних л, н: риплях, памнять; рефлекс ир на місці ьр: кирниця; дисиміляція звуків на відстані: калідор, лівольвер
Морфологічні (діалектні відхилення морфологічно-го характеру в словотворі і словозміні повнозначних частин мови)	замість суфікса –ен- вживають –ан- : скосяно, зробляно; уніфікація форм: а) у суфіксах присвійних прикметників жіночого й середнього роду: васильова, виноградарьова; б) в орудному відмінку однини іменників першої і третьої відміни: зимльою, динюю, мижою; в) в орудному відмінку однини другої і четвертої відміни: хмельом, курчом, ягньом; стягнення голосних: тою, усьою, на свому, на твому; відмінювання деяких дієслів: лию, дую, лиїш, дуїш; закінчення -е на місці літературного –ить: ходе, носе
Лексичні (синоніми до літературних слів)	Дерга – товста тканина; пакіль – кілок; підмет – грядка; бідарка – легкий візок; вагани – дерев’яне корито; гурт – стадо тварин; тирло – вибите худобою поле; кендюх – шлунок; коп’як – снопи, складені в одну скирту; м’яло – пристрій для розтирання конопель, льону.

У степових районах півдня України традиційними видами господарської діяльності є землеробство й тваринництво. А тому в словниковому складі населення зустрічаються слова, пов’язані з сільським господарством: випас, дерть, комбікорм, кошара, надої, нетелі, силос, толока, фермер. У мові мешканців села збереглася певна кількість слів, словосполучень, своєрідних способів їх творення, котрих ми не знаходимо в літературній мові (бобирь, блакитник, парша, ярча). Це діалектні особливості мовлення селян.

А.Очеретний уважає, що діалектні особливості мовлення часто створюють серйозні перешкоди засвоєнню норм літературної мови. Відмінне від літературної мови фонетичне або морфологічне оформлення окремих слів, а також уживання деяких слів і сполук, так званих діалектизмів, впливають на рівень культури мовця.

Досліджуючи норми сучасної російської мови, К.Горбачевич стверджує, що територіальні діалекти не відіграють значної ролі в утворенні норм літературної мови, але деякі особливості діалектного мовлення дуже стійкі. Першочергове завдання навчального закладу, на думку вченого, - це “усунення засвоєних у ранньому дитинстві діалектних рис вимови, котрі нерідко зумовлюють орфографічну малограмотність учнів”.

Урахування особливостей місцевих говірок має важливе значення в удосконаленні орфографічної грамотності студентів, оскільки діалектні орфографічні помилки, як зазначає А.Текучов, “дуже численні і різноманітні за своїм характером і … вимагають особливого до них методичного підходу”.

Ставлячи питання, як оцінювати діалектні особливості (ставитися до них терпимо, вважаючи, що вони певною мірою природні для дитини, яка виросла в селі, чи об’явити їм непримиренну боротьбу), А.Текучов відповідає на нього так: “Учитель зобов’язаний розглядати діалекти як явище небажане, а в більшості випадків і недопустиме”.

Але не всі мовознавці й методисти так категорично ставляться до діалектних особливостей мовців. Н.Бабич, зазначаючи, що фундаментом мовної майстерності є літературна мова, радить не ігнорувати діалектне мовлення, соціально-діалектні його особливості, бо саме тут “може виникнути підстава для перегляду діючих правил, норм та їх функціонально-стильових варіантів”.

Л.Паламар і Г.Кацавець застерігають від надмірного вживання діалектної лексики: це ускладнює сприйняття висловлювання чи тексту. Діалектну лексику треба використовувати, але обережно, “дбати про те, щоб вона не засмічувала мову і не утруднювала сприймання творів читачами”.

Мовлення буває зовнішнє та внутрішнє, воно має усну та писемну форми.