Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
курс лекцій ДУМ.DOC
Скачиваний:
28
Добавлен:
03.11.2018
Размер:
1.81 Mб
Скачать

Композиція виступу

Кожен виступ, незалежно від свого жанру, повинен підпорядковуватись логічним законам, які відображають об’єктивні закони існування навколишнього світу. У зв’язку з цим логічність викладу є необхідною умовою точного повідомлення про будь-який об’єкт.

Як для ділового документа, так і для офіційного виступу в основі викладу повинна бути не хронологічна, а логічна послідовність, яка б відповідала внутрішній структурі, логіці того, про що говориться. Тому вибір матеріалу для виступу, його розташування повинні диктуватися ідеєю виступу, внутрішньою логікою матеріалу, а не просто зовнішніми причинами.

Цій ідеї повинен підпорядкуватися й поділ виступу на частини. Поширена така помилка: автор поділив свій виступ на частини за суто зовнішніми ознаками, найчастіше хронологічними, до того ж і заголовки дав «непрозорі» (із них майже нічого не можна вияснити про зміст частин виступу). Такий поділ не допомагає авто­рові, а, навпаки, заважає йому. Отже, при поділі ви­ступу на частини слід орієнтуватися лише на якусь одну ознаку (на одну підставу поділу); заголовки час­тин теж повинні бути однотипними.

В основі викладу кожного розділу має бути упредмечене, доказове, несуперечливе мислення. Доказ — це логічна дія, у процесі якої істинність певної думки об­ґрунтовується з допомогою інших думок, вірогідність яких доведена практикою. Найбільш правдивий і неза­перечний доказ — це сукупність фактів, які обґрунто­вують тезу, особливо якщо ці факти нові, свіжі, невідо­мі слухачам, якщо вони водночас і достатньо вірогідні, щоб не потребувати додаткового обґрунтування.

Якщо доповідач користується термінами, то він по­винен бути переконаний у тому, що його слухачі знають найважливіші з них і правильно розуміють їх значен­ня (окремі терміни слід було б тактовно, непомітно пояснити). Визначення, якими користується автор, повин­ні будуватися правильно: у них мають вказуватися найважливіші ознаки предметів, а не другорядні чи ви­падкові (суть визначення полягає в тому, щоб вказати, чим цей предмет є, які в нього якості наявні, а не в тому, щоб сказати, чим він не є і яких ознак він не має).

Метод викладу матеріалу може бути дедуктивним або індуктивним (дедуктивний — від загального до част­кового, індуктивний — від часткового до загального). Перевага дедуктивного методу в тому, що вже на початку можна ознайомити слухачів із головною ідеєю, основною думкою автора. Так будуються виступи в обговоренні складного питання, коли промовець одра­зу ж формулює основну тезу, а потім коротко аргумен­тує її.

Якщо тема виступу складна, багатопланова, обсяг матеріалу великий, простіше викладати його від част­кового до загального, поступово підводячи слухачів до засвоєння головної думки.

Виступ із позицій чисто «зовнішніх» (як він сприймається слухачем) має неоднаковість (не лише смислову, а й лексичну та інтонаційну) таких його частин, як «зачин» (нав'язуван­ня контакту з аудиторією), «виклад» (висвітлення ос­новних положень виступу) і «кінцівка» (повідомлення про закінчення).

Контакт між слухачами та виступаючим значно залежить від того, яке враження справить промо­вець у час його появи, як він звернеться до аудиторії, як почне свій виступ. Слухачі завжди добре відчувають, чи промовець виступає з внутрішнім задоволенням, чи лише з обов'язку; вони досить швидко орієнтуються й у тому, чи промовець володіє матеріалом, а чи боїться і теми, й аудиторії. Тон його, манери, одяг, жести, мімі­ка, інтонації — усе промовляє до слухачів і все або по­силює вплив від сказаного, або, навпаки, послаблює його.

Тому перед виходом на трибуну слід зібратися з думками, зосередитися, підготувати себе внутрішньо й починати виступ активно, доброзичливим тоном, одра­зу ж показавши своє бажання щось нове повідомити аудиторії. Якщо промовцеві вдасться закріпити такий початок цікавою і змістовною подальшою розповіддю, викликати до себе повагу слухачів за знання, щирість, принциповість і переконаність, то можна вважати, що контакт встановлено.

«Зачин», як правило, не «придумується» промовцем, а звичайно береться в готовому вигляді з арсеналу на­явних ораторських прийомів. Найчастіше це звертання до аудиторії:

Пані та панове!

Шановне панство!

Високошановні учасники нашого конгресу!

Шанов­ні гості!

Дорогі колеги!

«Зачин» багато до чого зобов'я­зує оратора: взятий у ньому тон (діловий, спокійний, «робочий» чи піднесений, святковий, урочистий) повинен бути певним чином витриманий протягом усього висту­пу; швидкий спад інтонації від урочистої до буденної псує враження від промови.

«Виклад», як правило, розбивається на кілька по­в'язаних між собою смислово, але відмежованих композиційно тем. Таке членування виступу на чіткі, тема­тично й інтонаційно закінчені частини полегшує спри­ймання виступу. Допомагають цьому, крім логічного поділу, інтонаційні засоби: паузи між частинами викла­ду, зміна темпу, зміна сили голосу й висоти тону та ін.

«Кінцівка» багато в чому залежить від жанру ви­ступу:

На цьому я закінчую.

Дякую.

Дя­кую за увагу.

Цілком очевидно, що «кінцівка» певним чином повинна співвідноситися з «зачином» і не випада­ти з загального стилю викладу.

Останній етап публічного виступу - відповіді на запитання слухачів. Гли­бокі, ґрунтовні і доброзичливі відповіді закріплюють враження від виступу, посилюють його вплив (бажано під час відповіді оцінити особливо цікаві, доречні та своє­рідні питання слухачів).

Проте вибір фрази «зачину» або «кінцівки» передусім залежить від того, яку форму обирає­ оратор: чи буде це читання написаного тексту, а чи власне усний публічний виступ. Важко уявити собі щось гір­ше в публічному виступі, ніж кричуща невідповідність між текстом і способом його виголошення («Дивлюсь я на вас, таких молодих і завзятих»,— уважно вичитує з тексту промовець...).

Отже, насамперед слід визначити, чи ви­ступ буде читатися, чи виголошуватися.

Які виступи читаються з тексту? Цілком доречним е читання виступу в тих випадках, коли йдеться про су­ворий регламент. Так, на наукових конференціях, сим­позіумах, з’їздах на доповідь дається 20—З0 хвилин, і тут писаний текст абсолютно необхідний. Читаються та­кож відповідальні офіційні документи (заяви, виступи, доповіді тощо).

Але навіть у тому випадку, коли наперед відомо, що виступ буде читатися, його слід певним чином підго­тувати, наблизивши до усного мовлення. Піл час підготовки тексту до читання треба пам'ятати, що промовець зарані приречений на провал, якщо він читає свій текст у присутності аудиторії, а не розмовляє з аудиторією.