4. Державний фінансовий контроль у хх столітті

Початок ХХ ст. ознаменувався вступом Росії в нову стадію капіталістичного розвитку. Інтенсивний промисловий підйом, пожвавлення товарно-грошових відносин, формування ринку товарів, сировини та фінансів поставили питання про необхідність посилення й розвитку фінансового контролю.

У 1901 р. державному контролю надаються функції ревізії видатків Державного банку та його операцій за рахунок казни, видатків Селянського земельного банку та інших кредитних установ, кредитних операцій Управління дрібного кредиту і видатків по веденню страхових операцій державних ощадних кас (з 1904 р.). Державний контроль ревізував річні звіти Державного банку (з 1905 р.), перевіряв звіти іноземних відділень Особової канцелярії, кредитної частини Міністерства фінансів, Експедиції державних паперів, Монетного двору.

Увесь грошовий обіг державних кас постійно перевірявся органами і установами Міністерства фінансів. Однак однієї такої перевірки було недостатньо, тому разом з нею був запроваджений контроль з боку самостійного контрольного органу. Завдання державного контролю зводилися не тільки до перевірки правильності прибутку і витрат, але й співставлення їх з кошторисними призначеннями державного розпису до оцінки цілеспрямованості дій на витрати казенних коштів з боку розпорядників різних установ.

Перевірка надходжень лише за документами доповнювалась фактичною перевіркою самої діяльності фінансових органів, так званим фактичним контролем.

Стосовно витрат, завдання державного контролю зводилися до перевірки роботи не тільки кас з виконання грошових видатків, але й до перевірки роботи органів розпорядчих відомств на видачу асигнацій на витрати. У цьому випадку контроль міг бути попереднім, поточним або документальним і, нарешті, матеріальним чи фактичним. Попередній контроль полягав у тому, що всі грошові вимоги, попереднє їх забезпечення поступає на розгляд державного контролю, який звіряє їх з відповідними підтверджуючими документами та із запланованими кошторисом кредитами і, таким чином, підтверджується законність асигнацій. Поточний контроль зводився до перевірки вже виконаних витрат, у випадку неправильної видачі коштів стягнення покладалося на орган, який видав неправильну асигнацію. З огляду на це перевага поточного контролю є безперечною. Фактичний або матеріальний контроль витрат полягав у перевірці придбання за рахунок казенних сум матеріалів, а згодом їх використання. Цей вид контролю мав застосування, наприклад, під час виконання об’ємних будівельних, залізничних та інших подібних робіт.

Усі відомства, склавши кошторисні прогнози, проекти кошторисів вносили в Державну раду і надавали одночасно в Міністерство фінансів і в державний контроль. У даному випадку ці проекти розглядалися по суті і висновки цих відомств подавалися в Державну раду.

Нарешті, на державний контроль покладалися документальна й фактична перевірка сум і коштів, які були в державних касах, щоб посадовці контролю здійснювали ревізії кас зненацька. Контрольні органи розглядали звітність різних установ з точки зору законності і цілеспрямованості вчинених ними господарських операцій та здійснених витрат. У кінці року, який наставав за звітним періодом, не пізніше листопада, державним контролем складався на підставі документальної перевірки всіх рахунків загальний річний звіт про виконання розпису, який згодом публікувався для загального оповіщення. Незалежно від цього щорічно державним контролером складався і надавався імператору особливий найпідданійший звіт.

До складу державного контролю входили:

• державний контролер;

• товариш державного контролера;

• департамент цивільної звітності;

• департамент військової й морської звітності;

• канцелярія державного контролю та архів центральних установ державного контролю, що складається при ній;

• центральна бухгалтерія;

• комісія з перевірки грошової і матеріальної звітності встановлень державного контролю;

• комісія з перевірки річних звітів приватних залізниць.

Центральними органами державного контролю були також:

• Департамент військової і морської звітності;

• Департамент цивільної звітності;

• Департамент залізничної звітності,

На чолі кожного з цих департаментів стоїть генерал-контролер зі своїми помічниками.

Таким чином, на обов’язки департаментів державного контролю, окрім участі в обговоренні кошторисів, покладались контроль і ревізія, головним чином, центральних органів усіх відомств. Розглядаючи результати ревізій на загальних колегіальних зборах, контрольні палати приймали постанови про нарахування за виявлені неправильності і допущення, до того ж в остаточній формі, за умови, що проти зроблених ними зауважень не заперечують ті організації, в іншому випадку справу про донарахування передають на рішення Ради державного контролю, що є найвищим спостережним органом за контрольними палатами.

Державний контроль допомагав усім відомствам у викоріненні зловживань і викраденні казенних сум і сприяв Міністерству фінансів в обережному й рівномірному забезпеченні кошторисних вимог інших відомств.

Після Жовтневої революції 1917 р. одним з перших декретів Радянської держави був декрет про створення Народного комісаріату державного контролю, прийнятий в грудні того ж року. У грудні 1918 р. уряд затвердив правила попередньої і фактичної ревізії господарсько-фінансової діяльності. У січні 1920 р. функції державного контролю в Україні були передані новоутвореному органу – Всеукраїнській робітничо-селянській інспекції. У травні 1920 р. вона була реорганізована в Народний комісаріат робітничо-селянської інспекції.

26 липня 1922 р. затверджено положення про його перетворення в Народний комісаріат робітничо-селянського контролю. Останній, згідно з постановою ВУЦВКу від 29 серпня 1923 р., був реорганізований у Народний комісаріат робітничо-селянської інспекції.

У 1923 р., на підставі рішення ХІІ з’їзду Російської комуністичної партії (більшовиків) про злиття Наркомату робітничо-селянської інспекції з Центральною контрольною комісією, був створений об’єднаний контрольний орган, абревіатура якого – ЦКК-НК РСІ.

У 1930 р. Центральна контрольна комісія була перетворена у Комісію партійного контролю при ЦК ВКП(б), а наркомати робітничо-селянської інспекції СРСР і союзних республік у лютому 1934 р. були ліквідовані; апарат їх передали Комісії радянського контролю при Раднаркомі СРСР, яка мала своїх представників у союзних і автономних республіках.

У 1937 р. у складі Наркомату фінансів СРСР було створено контрольно-ревізійне управління і затверджено його положення.

Рішенням уряду СРСР від 6 вересня 1940 р. на базі ліквідованих Комісії радянського контролю і Головного військового контролю створено нову установу – Народний комісаріат державного контролю СРСР з відповідними органами в республіках.

Спочатку апарат КРУ був централізований і виконував функції загальнодержавного відомчого фінансового контролю. З 1956 р., у зв’язку з розширенням прав союзних республік, були створені КРУ в міністерствах фінансів союзних республік, у підпорядкування яких передано контрольно-ревізійний апарат на місцях. Так, 26 травня 1956 р. Рада Міністрів УРСР прийняла постанову „Про утворення в складі Міністерства фінансів УРСР Контрольно-ревізійного управління“.

У наступні роки, починаючи із середини 60-х рр., фінансовий контроль підрозділявся на:

• контроль органів влади та органів управління загальної компетенції;

• контроль комітетів народного контролю;

• контроль фінансових і кредитних органів;

• відомчий та внутрішній господарський контроль.

Велику роль у сфері здійснення фінансового контролю відіграв Комітет народного контролю, який відносився до громадського виду контролю, але по суті своїй був державним виконавчим органом. Окрім громадського контролю, виділявся також і партійний контроль.

Іншим видом державного фінансового контролю був відомчий фінансовий контроль, що проводився в рамках окремого міністерства, установи, організації і т.п.

У травні 1991 р. на V сесії Верховної Ради СРСР ухвалено Закон про контрольну палату СРСР, яка отримала статус вищого органу фінансово-економічного контролю з виконання союзного бюджету, використання союзного майна, грошової емісії, використання кредитних і валютних ресурсів, золотого запасу, алмазного фонду, а також з витрачання коштів союзного бюджету з погляду їх законності, доцільності та ефективності.

Після проголошення Акта про незалежність України, в державі розпочалась робота зі створення національної фінансової системи та системи органів фінансового контролю. У 1990 р. було прийнято Закон України „Про державну податкову службу в Україні“; у 1991 р. – про Національний банк України, Державну митну службу України; у 1993 р. – про Державну контрольно-ревізійну службу; у 1994 р. – про Комітет у справах нагляду за страховою діяльністю; у 1995 р. – про Державне казначейство України; у 1996 р. – про Рахункову палату.

З прийняттям у 2001 р. Бюджетного кодексу України були внесені корективи в розвиток системи державного фінансового контролю. В ньому виписано повноваження зі здійснення контролю за дотриманням бюджетного законодавства такими органами, як Верховна Рада України, Рахункова палата, Міністерство фінансів, Державне казначейство, Державна контрольно-ревізійна служба, Кабінет Міністрів України і Рада міністрів Автономної Республіки Крим, а також відповідними місцевими радами. За цей період контролюючими органами було прийнято низку нормативно-правових актів, що деталізують законодавчі акти з питань державного фінансового контролю.