2. Зовнішні аспекти

У зовнішній політиці в період «міжцарів'я» напруження між Сходом та Заходом досягло свого апогею. 21 грудня 1982 р., прагнучи запобігти розго­ртанню американських євроракет, Андропов пішов на серйозні поступки від­носно ракет середньої дальності: він запропонував скоротити число СС-20 в Єврош до 162 (кількість аналогічних французьких і британських ракет), пе­ремістивши інші на азіатську частину території СРСР. Сполучені Штати від­мовилися від цього варіанту, розсудивши, що, з одного боку, у разі необхід­ності ці ракети можуть бути без великих зусиль повернуті в Європу, а з іншо­го - переміщені в Азію СС-20 змінили б стратегічну ситуацію там, створивши загрозу іншим союзникам Сполучених Штатів, особливо Японії.

26 серпня 1983 р., розуміючи, що переговори про ракети середньої даль­ності близькі до провалу, Андропов оголосив, що Радянський Союз готовий демонтувати всі СС-20, що перевищують число французьких і британських ракет, відмовляючись від їх переміщення в східну частину країни. Однак че­рез кілька днів нова радянська пропозиція була перекреслена знищенням 1 вересня радянським винищувачем «Боїнга-747" південнокорейської цивіль­ної авіакомпанії. Ця акція, яка, здавалося, підтверджувала правоту тих, для кого СРСР був суспільством, повністю підлеглим військовій касті, стала ве­ликою політичною катастрофою для Радянського Союзу, який намагався стверджувати, що він нічого не знає про долю літака. Перед фактом числен­них доказів своєї провини Радянський Союз наважився, нарешті, формально визнати 6 вересня, що літак був збитий радянською ППО. США використали цю трагедію як підтвердження їх уявлень про істинну природу Радянсько­го Союзу, країни з варварським режимом, якою керують брехуни та шахраї. Впіймані на гарячому і поставлені перед необхідністю оборонятися, радянсь­кі керівники почали стверджувати, що з самого початку політ «Боїнга» був «витонченою провокацією, організованою спецслужбами США». Радянсь­ко-американські відносини, і без того погані, ще більше погіршилися. 28 ве­ресня Андропов особисто висловив свою думку з приводу кризи, додавши своєму виступу форму урочистої заяви, яка була передана по всіх радянських інформаційних каналах. Тон цієї заяви був безпрецедентним за своєю уїдли­вістю. Радянські керівники, мабуть, років двадцять не дозволяли собі подіб­них одповідей. Андропов звинуватив американську адміністрацію у викори­станні нею провокації з «Боїнгом» для продовження «нестримної» і «безпре­цедентної» гонки озброєнь.

24 листопада СРСР перервав переговори в Женеві по євроракетах і ого­лосив про намір розмістити в Європі нові СС-20. Починаючи з цього момен­ту були припинені всі переговори між Сходом та Заходом, що стосувалися озброєнь. Ніколи ще після закінчення другої світової війни ситуація на між­народній арені не була такою напруженою.

Вона залишалася такою ж напруженою і під час короткого перебування у влади К.Черненко, оскільки радянська зовнішня політика як і раніше була в руках Громико.

Влітку 1984 р. стало ясно, що Р.Рейган буде в листопаді переобраний на новий термін. Тому радянські керівники визнали більш розумним поступити так, щоб переобрання Рейгана на пост президента не сталося виключно за рахунок напруженості радянсько-американських відносин, і вирішили від­повісти на пропозицію американської сторони повернутися до діалогу між Сходом та Заходом. 28 вересня Громико відправився у Вашингтон на зустріч з Р.Рейганом. За цією зустріччю пішли контакти Громико з держсекретарем Шульцем в Женеві 7 січня 1985 р., тепер вже з ініціативи радянської сторони, стурбованої новим технологічним ривком американців, який дозволив роз­почати роботи над програмою «стратегічної оборонної ініціативи», відомою під назвою «зоряних воєн».

Загострення відносин між Сходом та Заходом у період «міжцарів'я» мало серйозні наслідки відносно вибору пріоритетів у радянській економіці. Ра­дянські військові бачили в напружених відносинах між СРСР та США пере­дусім можливість добитися великих асигнувань на оборону. Але становище в країні було настільки важким, що збільшення військових витрат сильно відбилося б на і без того низькому рівні повсякденного життя людей, на ат­мосфері в суспільстві, яка стала більш напруженою з моменту андроповсь-ких ініціатив «по зміцненню дисципліни».

6 вересня 1984 р. начальник Генерального штабу Збройних Сил СРСР маршал М.Огарков був усунений з посади без будь-яких пояснень. Ця від­ставка показувала ступінь напруженості, викликаної як міжнародним ста­ном, так і проблемою пріоритетів в економіці країни. В останньому випадку рішення диктувалися безпосередньо кризовими явищами в економіці, про які довго вмовчувалося, хоч вони цілком розвинулися вже у другій половині 70-х рр. Ці явища, згідно Ж.Сапіру, свідчили «одночасно про виснаження мож­ливостей існуючого режиму і про невдачу процесу оновлення форм соціаль­ного життя, які дозволили б сформуватися новому типу суспільно-економіч­них відносин».

Розділ XII

Революція Горбачова

Менш семи років пройшло від обрання М.Горбачова на пост Генераль­ного секретаря ЦК КПРС до зняття їм з себе повноважень президента СРСР у зв'язку з формально-правовим припиненням існування цієї держави, що відбулося всупереч його волі. За короткий проміжок часу грандіозні ідеоло­гічні, політичні, економічні, соціальні зміни приголомшили найбільшу краї­ну світу, не тільки перевернувши зверху до низу всю сукупність державних та економічних структур, що затвердилися після жовтня 1917 р., але й докорін­но змінивши європейський і навіть всесвітній порядок, підтримуваний з кін­ця другої світової війни і знівечений непримиренним антагонізмом капіталі­стичного Заходу та соціалістичного Сходу.

Говорячи про обмеженість і невдачі хрущовського проекту, про відтор­гнення системою спроб провести економічну реформу, іноземні оглядачі спо­чатку були дуже скептично налаштовані відносно реформаторських намірів Горбачова. Сумніви викликала сама можливість проведення яких би то не було серйозних змін у системі, яка майже одностайно сприймалася як закос­теніла, з повністю вичерпаним потенціалом і приречена щонайбільше на три­валу стагнацію.

Така оцінка була природним наслідком глибоко антиісторичного під­ходу до феномена «радянської держави», характерного для прихильників «тоталітарної школи». На їх думку, головними рисами такої держави є полі­тичні структури, позбавлені соціальної основи, нерухомі, схильні до застосу­вання терору; покірне й позбавлене внутрішніх соціальних зв'язків суспільс­тво; панування всюдисущої і згуртованої бюрократії; планова та надцентра-лізована економіка; всюдисущий ідеологічний контроль в умовах монополії держави на засоби масової інформації і охоплюючий всю «державу, яка па­нує над усіма іншими сферами життя і навіть над самою історією» (М. Левін).

Зміни, якщо припустити можливість таких, у цьому суспільстві могли б носити лише поверхневий характер; припущення ж, що така держава сама здібна виступити ініціатором серйозних реформ, здавалося немислимим. Тривалий період політичної відсталості і консерватизму, в умовах яких Ра­дянський Союз прожив 20 років (1965-1985 рр.), здавалося, підтверджував правоту цієї точки зору. З одного боку, «олігархія дідуганів», які ототожню­вали власне реакційне правління зі «змістом історії», впевнений в собі апа­рат, освячений і натхненний «науковим марксизмом»; з іншого - купка диси­дентів, нерозсудливих опозиціонерів, осуджуваних і гнаних. А між ними -аморфна напівосвічена маса індивідів, звиклих до подвійної моралі. У якомусь значенні в наявності була дивна схожість між картинами, які малюва­лися радянською пропагандою і тими, що пропонувалися домінуючою тен­денцією в західній радянології; єдина різниця була в їх дзеркальній протиле­жності. Обидві схеми ігнорували ті самі явища: існування багатої та складної соціальної тканини з властивою їй постійною еволюцією; наявність «контр-культури» та різних субкультур, що сприяли формуванню умонастроїв, пра­гнень і очікувань поза і всупереч пропаганді засобів масової інформації; роз­виток самодіяльних об'єднань і «неформальних» організацій, в яких точили­ся суперечки про майбутнє. В результаті і радянологи, і апологети ідеологіч­ної чистоти були захоплені зненацька раптовим народженням реформи, іні­ціатором якої став Горбачов.

Ця реформа народилася не на пустому місці. її основні напрями широко обговорювалися спочатку в приватному і неофіційному порядку, потім в надрах керівних партійних інстанцій, що підтверджує, зокрема, доля «Ново­сибірської доповіді». Ті, хто в березні 1985 р. взяли керівництво державою та партією у свої руки, не могли не знати про глибоку кризу радянської еконо­міки і про пов'язане з ним ослаблення міжнародних позицій країни, коли між­народна напруженість досягла свого піку. Масштаб кризи, сама його приро­да вимагали справжнього «струсу» всієї країни. Реформа вже не могла бути, як при Хрущові в середині б()-хрр., справою маленької групи «реформато­рів», які намагалися шляхом часткових змін поліпшити функціонування сис­теми. Тепер задачі були значно ширшими. Мова йшла про те, щоб докорінно змінити умови виробництва і методи управління економікою, відношення до СРСР на міжнародній арені, позбутися спадщини сталінізму та оковів «адмі-ністративно-комаидної» системи, насадженої в 30-і рр. У відомому значенні, вказував Б.Керблей, спочатку ці зміни можна було порівнювати із скасуван­ням кріпацтва (1861 р.) внаслідок шоку, пережитого після поразки в Кримсь­кій війні.

Якщо порівнювати період 1985-1990 рр. з 60-ми рр. або ж, як деякі, з періодом І928-1933 рр. - у всіх випадках реформи проводилися зверху. Рефо­рма Г'орбачова почалася під трьома лозунгами: «гласність», «прискорення», «перебудова». «Гласність» можна було б визначити таким чином: зробити надбанням людей те, що досі переховувалося (або ж відкрито сказати те, про що «багато хто думав, знав і говорив тільки в своєму колі); визнати, нарешті, після десятиріч самовдоволення й брехні, наявність не тільки «проблем», але й загальної кризи системи: економічної кризи, кризи партії, яка стала по­вною копією міністерської бюрократії, частиною економічного апарату, яка давно вже перестала бути дійовою силою, здатною запропонувати і здійсни­ти справжню політичну реформу; нарешті, кризи ідеологічної системи, від якої не залишилося нічого, окрім певної «суконної мови», яка вже нікого не переконувала.

Услід за гласністю, яка від самого початку була не тільки лозунгом, але й обіцянкою пом'якшити цензуру і полегшити доступ до інформації, нове керівництво висунуло лозунг «прискорення» (щоправда, швидко забутий), який, на перший погляд, виглядав дуже традиційно - як заклик до приско­рення темпів розвитку економіки. Вінчала ж усе «перебудова», яка визнача­лася як справжня «реконструкція» всієї будівлі радянського суспільства зага­лом, але на ділі призвела до руйнування і розпаду системи.

Ще ніколи й ніде декрети та лозунги не були здатні радикально змінити стан речей і хід подій. Нові цінності затверджувалися лише за умови їх під­тримки досить могутніми соціальними силами. Однак у середині 80-х рр. со­ціальна криза була такою глибокою, що заклик до реформи негайно знай­шов відгук у сподіваннях «низів», виношених протягом двох попередніх де­сятиріч. Разом з цим заклик до реформи викликав хвилю невдоволення та опору, що змусило прихильників змін, і, передусім Горбачова, постійно при­стосовувати свої програми до вимог і специфічного ритму руху, які визнача­лися діалектикою реформування, а також ініційованим звільненою пресою «різнобоєм» в рецептах розв'язання соціальних і національних проблем. Роз­початий рух все важче ставало втримувати в намічених спочатку межах. По мірі того як процеси оновлення прискорювалися та набували розмаху й гли­бини, «архітектор перебудови» перетворювався па підмайстра, не здатного ефективно управляти ходом подій і постійно вимушеного більш або менш вправно лавірувати між прихильниками реформ та прихильниками повер­нення до старого. Помалу - але особливо помітно з 1990 р. - відмовляючись від скільки-небудь цілісної, певної та рішучої програми реформ, Горбачов був вимушений, незважаючи на міжнародне визнання його історичної ролі натхненника перебудови, поступатися владою тому, хто, скочивши на ходу на поїзд історії, сьогодні (наприкінці 1991 р.) в очах дуже багатьох є «добрим генієм», останнім, здатним запобігти приходу економічного хаосу та держа­вного розпаду, обраному президенту Росії Б.Єльцину.

І. РОЗКРІПАЧЕНЕ СЛОВО