3. Яким бути Союзу?

У 1920 р. свою позицію з питання про майбутні відносини між радянсь­кими республіками Ленін визначив так: «Федерація, яку ми вводимо... по­служить найважливішим кроком до найбільш міцного об'єднання різних на­ціональностей Росії в єдиний демократичний центр - Радянську державу». Але якщо деякі республіки (наприклад, Білорусія) були готові розвивати ці зв'язки і згодні з таким розумінням федерації та її динаміки, то інші (напри­клад, Грузія) саботували спільну діяльність. У Грузії розділення комуністич­ної партії на прихильників і противників федерації призвело до розриву до­говірних зв'язків, які насильно підтримувалися з центру. Тривалий кавказь­кий конфлікт, труднощі па Україні спонукали Леніна прискорити процес федералізації. 10 серпня 1922 р. для підготовки проекту федеративної держа­ви була створена комісія на чолі із Сталіним. Федерацію представляли Куй-бишев, Молотов, Орджонікідзе, Раковський, Сокольников, а республіки -Огли (Азербайджан), М'ясникова (Вірменія), Черв'яков (Білорусія), Петро-вський (Україна), Мдівані (Грузія). Представлений 10 вересня проект, відо­мий як проект «автономізації», насправді означав поглинання республік РРФСР, уряд якої ставав на чолі федерації. Вірменія, Азербайджан і Білору­сія прийняли цей проект, але українці, підтримані Раковським, і особливо грузини повністю його розкритикували. ЦК Компартії Грузії відкинув про­ект, наполягаючи на бажанні зберегти незалежність республіки. Ленін хво­рів і дізнався про проект і викликані ним суперечки лише наприкінці вересня. Засудивши «дуже поспішні» дії Сталіна, він відкинув ідею автономізації і за­пропонував абсолютно інший варіант, згідно з яким у федерацію об'єднува­лися рівні республіки, а не підлеглі РРФСР. Для того, щоб ця рівність стала реальною, федеративні органи влади потрібно було поставити над республі­канськими. Сталіну довелося переробити свій план згідно з ленінськими вка­зівками. 6 жовтня новий текст був схвалений Центральним Комітетом. Всім республікам гарантувалися рівні права всередині Союзу Радянських Соціа­лістичних Республік і кожній теоретично надавалося право вільного виходу із Союзу. Цей проект прийняли всі національні партії. Проте, грузинські ке­рівники зажадали, щоб їхня республіка увійшла до Союзу самостійно, а не в складі Закавказької федерації, Сталін і його представник у Тифлісі Орджоні­кідзе чинили опір прямому входженню Грузії до Союзу, посилаючись на скла­дну національну обстановку на Кавказі взагалі і в кожній з республік зокре­ма, щоб виправдати федеративну структуру цього регіону, необхідну для зняття міжнаціональної напруженості. Під час суперечок пристрасті так роз­горілися, що Орджонікідзе вдарив одного із своїх співрозмовників. Дізнав­шись про цей випадок і обурившись поведінкою Сталіна й Орджонікідзе, Ленін написав 30 грудня 1922 р. великого листа грузинським комуністам, де він оголошував війну великоруському шовінізму. За кілька днів до того, як хвороба остаточно усунула Леніна від політичної діяльності, він встиг від­правити два листи. Один - Троцькому (від 5 березня 1923 р.), де він писав: «Я дуже просив би Вас узяти на себе захист грузинської справи на ЦК партії. Справа ця зараз знаходиться під «наглядом» Сталіна і Дзержинського, і я не можу покластися на їх неупередженість», і другий (від 6 березня 1923 р.) - до керівників грузинської компартії Мдівані та Махарадзе, в якому повідом­ляв, що всією душею стежить за їхньою справою. Того ж дня він повідомив Сталіну, який кілька місяців тому грубо повів себе з Надією Костянтинівною Крупською, що пориває з ним усі особисті стосунки.

Однак Політбюро і ЦК не звертали уваги на грузинський опір. 30 груд­ня 1922 р. 1 з'їзд Рад СРСР в основному затвердив Декларацію і Договір про утворення СРСР, підписані чотирма республіками (РРФСР, Україною, Біло­русією, Закавказзям). Кожна республіка вже мала власну конституцію. Од­нак створення Союзу робило необхідним прийняття спільного документа, підготованого протягом 1923 р. конституційною комісією на чолі з Каліні-ним і остаточно схваленого 11 з'їздом Рад СРСР 31 січня 1924 р. Конституція 1924 р. формально узаконювала союз рівноправних і суверенних націй. Вона проголошувала право республік на відділення і входження в СРСР нових соціалістичних республік, створених всередині країни або поза нею. У другій половині 20~х років сталися численні територіальні зміни. Утворилося кіль­ка автономних республік і три союзні (Туркменія і Узбекистан, що до цього входили до складу РРФСР, і Таджикистан, який у 1929 р. відділився від Узбе­кистану). Значну частину своїх повноважень ці республіки передали союз­ним органам: міжнародне представництво, оборона, перегляд кордонів, вну­трішня безпека, зовнішня торгівля, планування, транспорт, бюджет, зв'язок, гроші і кредити. Які ж органи були союзними?

Передусім, це був з'їзд Рад Союзу. Його вибори проходили на основі посереднього виборчого права з обмежувальними цензами, встановленими державою. Місцеві Ради обиралися безпосередньо чоловіками і жінками ста­ршими 18 років. Виключення складали деякі категорії осіб, усунені від участі у виборах ще в 1918 р. За пірамідальною системою кожна Рада обирала по­тім делегатів (від міста у п'ять разів більше, ніж від села) в більш велику Раду - району, області, республіки, а потім на з'їзд Рад Союзу, який скликався раз на два роки. Останній у свою чергу передавав повноваження Центральному Виконавчому Комітету (ЦВК), що складався з двох законодавчих палат: Ради Союзу (приблизно 400 чоловік, які представляли союзні республіки пропор­ційно їх населенню) і Ради Національностей (приблизно 130 чоловік, по 5 від автономних або союзних республік і по одному від автономного округу, що компенсувало чисельну перевагу РРФСР в Раді Союзу). Збираючись три рази на рік, ЦВК передавав свої повноваження двом постійним паралельним ор­ганам: Президії ЦВК (що спочатку складалася з 21 чоловіка) і Раді Народ­них Комісарів (Раднаркому), виконавчому і адміністративному органу, на­діленому ще й деякими законодавчими функціями. Народні комісаріати ке­рували галузями народного господарства. За Конституцією були створені три види комісаріатів: союзні (закордонних справ, армії та флоту, зовніш­ньої торгівлі, шляхів сполучення, зв'язку); союзно-республіканські, існуючі одночасно па союзному і республіканському рівнях (економічні і соціальні питання); і республіканські, які розглядали справи, що не входили в компете­нцію Союзу і об'єднаних органів (внутрішні справи, юриспруденція, народ­на освіта та іпш.). Державне політичне управління (ДНУ), що замінило ВНК в 1922 р., мало статус союзного комісаріату.

Незважаючи на аванси, надані республікам, Конституція 1924 р. «заохо­чувала» постійне втручання центральної влади у справи республік (розділ IV, статті з 13 по 29). Рішення виходили з центру, він же контролював пери­ферійні власті. Навіть при тому, що не було формально заявлено про тимча­совий характер союзної структури, введеної Конституцією 1924 р., стало ясно, що вона була задумана як тимчасова конструкція, як «навчання, школа ін­тернаціоналізму» (Елен Каррер д'Анкосс). Радянська союзна структура, яка була тимчасовою поступкою відсталій суспільній свідомості, повинна була створити умови для самостійного занепаду.