1. Нове співвідношення сил в Європі: від Потсдаму до Паризької конференції

Незабаром після Ялтинської конференції Захід був поставлений радян­ською стороною перед кількома фактами, що здійснилися:

у Польщі «поляки з Лондону» отримали в «коаліційному уряді» лише другорядні міністерські портфелі; передбачені ж рішеннями конференції ви­бори проведені не були;

у Румунії король Міхай був вимушений створити уряд, в якому доміну­вали комуністи;

у Чехословаччині Бенешу, після ного візиту в березні 1945 р. до Моск­ви, довелося включити в уряд кілька комуністів.

На Потсдамської конференції, що відбулася 17 липня - 2 серпня 1945 р., західні учасники поступилися спільному тиску СРСР та Польщі і погодилися з тим, що польсько-німецький кордон пройде по лінії Одер - Нейсе. Питання про репарації було також вирішене на користь СРСР, який дістав право ви­возити не тільки все, що побажає, із своєї окупаційної зони, але й забрати чверть обладнання в західних зонах. США та Великобританія із здивуван­ням виявили появу нових радянських вимог: перегляд укладеної в Монтре Конвенції про режим чорноморських проток; повернення СРСР Карського та Ардаганського округів, які межували з Радянською Вірменією і відійшли в 1921 р. до Туреччини; отримання військово-морської бази в Дедеагачі (Фра­кія) на Егейському морі.

Лондонська нарада міністрів закордонних справ п'яти країн - членів Ради Безпеки ООН у вересні 1945 р. виявила нові джерела напруженості між СРСР та Заходом. Західні країни поставили Радянський Союз до відому, що вони не підпишуть мирні договори з Румунією та Болгарією до проведення там вільних виборів. Радянська сторона витлумачила цю позицію як відмову від угод, укладених з Черчіллем в жовтні 1944 р., про сфери впливу у Східній Європі. До того ж СРСР продемонстрував на цій нараді набутий «комплекс великої держави», зажадавши виключення Китаю та Франції з усіх перегово­рів про мирні договори і надання собі протекторату над Тріполітанією з тим, щоб, як годиться великій державі, забезпечити свою присутність у Середзем­ному морі. Після трьох тижнів переговорів СРСР і західні учасники були ви­мушені констатувати свою незгоду з більшості питань і домовилися знову зустрітися в грудні у Москві.

У Москві міністри закордонних справ трьох великих держав прийшли до компромісу з питання про Болгарію та Румунію після того, як СРСР пого­дився на проведення там нових виборів, тим самим неявно визнавши, що попередні, які дали «вітчизняним фронтам» більшість в 90%, були фальсифіковані. Радянський Союз погодився також на участь «малих країн» у Мир­ній конференції, яка повинна була відбутися в Парижі літом 1946 р.

Проте, кількома тижнями пізніше радянська дипломатія підтвердила свій намір вирішувати великі міжнародні проблеми тільки з США (показово, що з кінця 1945 р. контакти між Сталіним та Еттлі, який змінив Черчілля на по­сту прем'єр-міністра Великобританії, ставали все більш епізодичними). У лютому 1946 р. Молотов, зокрема, заявив, що СРСР - одна з двох найбіль­ших країн світу і ніяке міжнародне питання не може бути вирішене без його участі.

Зберігаючи свою прихильність політиці розділу сфер впливу, протиста­вленої американському проекту колективної безпеки, який відводив ООН центральне місце в урегулюванні конфліктів, СРСР постарався зміцни­ти свої позиції в Ірані, оскільки до цього моменту політика отримання «га­рантій безпеки» приносила свої плоди.

З 1941 р. Іран знаходився під спільною окупацією Великобританії та СРСР, що зобов'язалися вивести свої війська протягом шести місяців після закінчення війни. Однак Радянський Союз виявляв явний намір надовго вла­штуватися н Ірані. У вересні 1944 р. він безуспішно спробував створити змі­шану радяпсько-ірапську нафтову компанію. У той же час Радянський Союз підгримував партію Гуде, яка об'єднувала значну частину противників існу­ючого режиму, і сепаратистські рухи курдів і азербайджанців, маючи на меті або послабити центральну владу в Тегерані і поставити її в повну залежність від Туде, або анексувати північні провінції, що межували з радянським Азер­байджаном. У грудні 1945 р. за радянської підтримки на півночі Ірану були проголошені Автономна Республіка Азербайджан і Курдська Народна Рес­публіка. Не домігшись у Раді Безпеки, де розглядалося це питання, прийнят­ного для себе рішення, Великобританія направила додаткові військові кон­тингенти на південь Ірану. В обмін на створення змішаної радянсько-іран­ської нафтової компанії Радянський Союз погодився вивести свої війська (тра­вень 1946 р.). Наприкінці 1946 р. Іран денонсував договір про нафтовидобу­ток, відновив контроль над північною частиною своєї території, придушив­ши курдських та азербайджанських сепаратистів, на що СРСР вважав за кра­ще не реагувати, щоб не втягуватися в цьому районі в силовий конфлікт із США та Англією.

Коли іранська криза досягла своєї кульмінації (початок березня 1946 р.), Черчілль виголосив у Фултоні (Міссурі) в присутності президента Трумена свою знамениту промову про «залізну завісу». Ця промова, основні поло­ження якої розділялися на Заході далеко не всіма, особливо англійськими лейбористами, які знаходилися тоді у влади, проте, свідчила про початок нового й важливого етапу в усвідомленні Заходом реальності загрози «ра­дянського експансіонізму». Перед обличчям цієї небезпеки тільки тверда політика - така, до якої Великобританія прибігла в наступні тижні в Ірані мала шанси виявитися результативною.

Паризькі конференції квітня 1946 р. і Мирна конференція, що проходи ла у французькій столиці з 29 липня по 15 жовтня 1946 р., були присвячені головним чином урегулюванню німецької проблеми. Вони не привели пі до якого зближення західних і радянських позицій, за винятком питання при репарації. Тим часом держсекретар США Бірнс оголосив у Штутгарті, що на думку американського уряду, настав момент передати німецькому народе відповідальність за ведення своїх власних справ, надати Німеччині можли вість знайти самостійність в економічній області. Бірнс далі навіть заявив що «велика трійка» не приймала на себе в Потсдамі ніяких остаточних зоби в'язань про західний кордон: Німеччини. Зі свого боку СРСР приступив дп активної «денацифікації» своєї окупаційної зони, аграрної реформи, пащо налізації промислових підприємств і створення змішаних радянсько-німець ких підприємств, які працювали виключно па СРСР (після плутанини, етво реної вивозом обладнання з німецьких заводів, перевага була віддана цьому варіанту). Хоча СРСР незмінно підтверджував свою прихильність ідеї воз з'єднання демократизованої та демілітаризованої Німеччини, зростаюча не відповідність політичних та економічних структур в західних і радянських окупаційних зонах робила цю операцію все більш ілюзорною.

Після невдачі Мирної конференції відносини між західними країнами та СРСР ще більше погіршилися через пряму допомогу, що надавалася Ют славією, Болгарією та Албанією, які знаходилися в зоні радянського вплину, комуністичному партизанському руху в Греції, і через тиск СРСР на Туреч чину, від якої Радянський Союз вимагав разом з ним взяти участь в охороні проток, «щоб перешкодити їх використанню іншими державами в цілях, по рожих причорноморським державам». США енергійно відреагували па це. направивши вражаючу військово-морську армаду в східний сектор Серед земного моря. Рішучість Трумена, яка була підтримана Парижем і Лоидо ном і спиралася на американську атомну монополію, принесла той же ефек і що й жорстка позиція Великобританії в іранському питанні. Зрештою, і ре цька і турецька кризи зіграли в історії «холодної війни» роль, яка далеко перевершила ставки, що були зроблені конфліктуючими сторонами. По су 11 вони послужили прямим джерелом доктрини Трумена, яка стала першим кроком до оформлення американських зобов'язань відносно Європи, до сню рення НАТО.

Щоб спробувати врегулювати невирішені Мирною конференції ю про блеми, нова нарада міністрів закордонних справ зібралася в Москві 1(1 пере зня 1947 р., напередодні викладу Труменом конгресу своєї доктрини скопо мічної допомоги «вільним народам, що чинять опір спробам закабапеїпіч і боку озброєної меншості, або зовнішньому тиску» (першими отрпмали американську допомога Туреччина і Греція). У Москві дискусія розвернулася з кількох фундаментальних питань німецької проблеми. Молотов відкинув американську пропозицію про укладення договору про нейтралітет Німеч­чини. Генерал Маршалл, якого Трумен щойно поставив на чолі держдепар­таменту, відхилив нове радянське прохання про репарації. Америка, заявив він, проти політики перетворення Німеччини на «притулок для бідних у центрі Європи». Сторони не прийшли до згоди і з питання про державний устрій майбутньої Німеччини. З невдачі московської конференції американці зро­били для себе безперечний висновок про необхідність без гаяння часу пов'я­зати західні окупаційні зони із західноєвропейськими державами економіч­ними і навіть політичними угодами. 5 червня Маршалл виклав у Гарварді основні напрями економічного плану, покликаного «допомогти європейцям знову знайти економічне здоров'я, без якого неможливі стабільність та мир». У червні в Парижі була проведена конференція, відкрита для всіх країн, в тому числі і СРСР. Абсолютно несподівано для всіх 26 червня у французьку столицю прибув Молотов у главі делегації, кількість членів якої і їх ранг да­вали привід для оптимістичних прогнозів. Однак через три дні радянські пред­ставники висловили свою принципову незгоду з американським проектом: вони погоджувалися па двосторонню допомогу без попередніх умов і конт­ролю, але заперечували проти колективного підприємства, здатного поста­вити під сумнів винятковий вплив СРСР у Східній Європі та збільшити здіб­ність Західної Європи до опору. У той же час вони постаралися зменшити психологічний ефект, викликаний пропозицією Маршалла, шляхом порів­няння величезних потреб післявоєнної Європи і обмежених можливостей США. Зрештою, 2 липня Молотов перервав переговори, заявивши, що «по­ставлені під контроль» європейські країни втратять ради задоволення «по­треб і бажань деяких великих держав» свою економічну і національну неза­лежність. Тим часом деякі східноєвропейські країни, в тому числі Польща і Чехословаччина, прийняли запрошення на міжнародну конференцію, скли­кану 12 липня в Парижі для обговорення плану Маршалла.

Однак через кілька днів під тиском СРСР спочатку Польща, а потім і Чехословаччина оголосили, що вони не будуть представлені в Парижі. У Чехословаччині комуністи вже контролювали, крім поста Голови Ради Мі­ністрів, міністерства внутрішніх справ і національної оборони і могли в будь-який момент захопити всю владу в державі. Та й громадська думка в країні після Мюнхену більше довіряла слов'янському старшому брату, ніж захід­ним демократіям. 10 липня чехословацький уряд пояснив, що його участь у конференції могла бути витлумачена «як акт, направлений проти СРСР». 11 липня Румунія, Угорщина, Албанія і Фінляндія також заявили про свою від­мову; таким чином, саме липнем 1947 р. потрібно датувати розкол Європи: з одного боку - «клієнти» США, з іншого - сателіти Радянського Союзу.