3. Уперед без оглядки

У той час, як у вищих ешелонах влади один за одним розгорталися епі­зоди боротьби прихильників і противників непу, країна все глибше й глибше занурювалася в економічну кризу, яка посилювалася непослідовними захо­дами, в яких відбивалося «бродіння» в керівництві і відсутність певної полі­тичної лінії. Показники сільського господарства в 1928-29 р. були катастро­фічними. Незважаючи на цілий ряд репресивних заходів по відношенню не тільки до заможних селян, але й в основному до середняків (штрафи та ув'я­знення у разі відмови продавати продукцію державі за закупівельними ціна­ми, в три рази меншими, ніж ринкові), взимку 1928-29 р. країна отримала хліба менше, ніж рік тому. Обстановка в селі стала дуже напруженою: друк зазначив біля тисячі випадків «застосування насильства» по відношенню до «офіційних осіб». Поголів'я худоби поменшало. У лютому 1929 р. в містах знову з'явилися продовольчі картки, відмінені після закінчення громадянсь­кої війни. Дефіцит продуктів харчування став загальним, коли власті закри­ли більшість приватних лавок і кустарних майстерень, кваліфікованих як «капіталістичні підприємств,.». Підвищення вартості сільськогосподарських продуктів призвело до загального підвищення цін, що відбилося на купіве­льній спроможності населення, зайнятого у виробництві. В очах більшості керівників, і насамперед Сталіна, сільське господарство несло відповідаль­ність за економічні трудноті ще н том\. що в промисловості показники зро­стання були цілком задовільними. Однак уважне вивчення статистичних да­них показує, що всі якісні характеристики: продуктивність праці, собівар­тість, якість продукції - йшли по низхіднії"!. Цей насторожуючий феномен сві­дчив про те, що процес індустріалізації супроводжувався неймовірною роз­тратою людських і матеріальних ресурсів. Це призвело до падіння рівня жит­тя, непередбаченої недостачі робочої сили і розбалансованості бюджету у бік витрат.

Видиме відставання сільського господарства від промисловості дозво­лило Сталіну оголосити аграрний сектор головним і єдиним винуватцем кри­зи. Цю ідею він, зокрема, розвинув на пленумі ЦК у квітні 1929 р. Сільське господарство необхідно було повніємо реорганізувати, щоб воно досягло темпів зростання індустріальної о сектора. 1а думкою Сталіна, перетворення повніші були бути більш радикальними, ніж передбачені п'ятирічним пла­ном, затвердженим XVI партконференцією а потім і з'їздом Рад (квітень -травень 1921) р.). При всій своїй сміливості - варіаіп ВР! !Г май намір збіль­шити капіталовкладення в чотири рази в порівнянні з періодом 1924-1928 рр., домогтися за п'ять років зростання промислового виробництва на 135%, а національного прибутку на 82%, що й привело до його остаточної перемоги над більш скромним варіантом Держплапу, - п'ятирічний план все ж засно­вувався на збереженні переважаючого приватного сектору, співіснуючого з обмеженим, але високопродуктивним сектором державним і колективним Його автори розраховували на розвиток спонтанного кооперативного руху і на систему договорів між кооперативами та селянськими товариствами. Нарешті, план передбачав, що до 1933-1934 рр. приблизно 20% селянських господарств об'єднаються в товариства по спільній обробці землі, в яких усу-спільнення торкнеться виключно земель, які обробляються та обслуговують­ся «тракторними колонами», без скасування прпва пюї власності і без колек­тивного володіння худобою. Поступова й обмежена колективізація повинна була будуватися виключно на добровільному принципі, з урахуванням реа­льних можливостей держави постачати техніку і фахівців.

На думку Сталіна, критичне положення на сільськогосподарському фро­нті, яке призвело до невдачі останньої хлібозаготовчої кампанії, було викли­кане діями куркулів та інших ворожих сил, що прагнули до «підриву радян­ського устрою». Вибір був простий: «або сільські капіталісти, або колгос­пи». Мова тепер йшла не про виконання плану, а про біг наввипередки з часом.

Щойно прийнятий план зазнав численних коректувань у бік підвищен­ня, особливо в області колективізації- Спочатку передбачалося усуспільнити до кінця п'ятирічки 5 мли. селянських господарств. У червні Колгоспцентр оголосив про необхідність колективізації 8 мли. господарств тільки за один 1930 р. і половини селянського населення до 1933 р. У серпні Мікоян загово­рив вже про 10 млн., а у вересні була поставлена мета усуспільнити в тому ж 1930 р. 13 млн. господарств. У грудні ця цифра виросла до 30 млн.

Таке роздування показників плану свідчило не тільки про перемогу ста­лінської лінії. Воно живилося ілюзією зміни стану речей на селі: той факт, що, починаючи із зими 1928 р. сотні тисяч бідняків під впливом закликів і обіцянок об'єдналися в ТОЗи, щоб за під гримкії держави хоч якось підвищи­ти свій добробут, в очах більшості керівників свідчив про «загострення кла­сових протиріч» у селі і про «невблаганну ходу колективізації». 200 «колгос-пів-гігаптів» і «агропромислових комплексів», кожний площею 5-Ю тис. га, ставали тепер «бастіонами соціалізму». У червні 1929 р. друк повідомив про початок нового етану «масової колективізації». Всі парторганізації були ки­нуті владою на виконання подвійної задачі: заготовчої кампанії та колекти­візації. Всі сільські комуністи під загрозою дисциплінарних заходів повинні були показати приклад і вступити в колгоспи. Центральний орган управлін­ня колективними господарствами - Колгоспцентр - отримав додаткові пов­новаження. Органи сільгоспкооперації, власники нечисленної техніки, зобо­в'язувалися надавати машини тільки колгоспам. Мобілізація охопила проф­спілки і комсомол: десятки тисяч робітників і студентів були відправлені в село у супроводі партійних «активістів» і співробітників ДПУ. У цих умовах насильна заготовча кампанія прийняла характер реквізиції, вираженої ще яскравіше, ніж під час двох попередніх. Восени 1929 р. ринкові механізми були остаточно зламані. Незважаючи на посередній урожай, держава отримала більше 1 млрд. пудів зерна, тобто на 60% більше, ніж у попередні роки. По закінченні кампанії сконцентровані в селі величезні сили (біля 150 тис. чоло­вік) повинні були приступити до колективізації. За літо частка селянських господарств, об'єднаних у ТОЗи (у переважній більшості це були бідняки), склала в окремих районах Північного Кавказу, Середньому та Нижньому Поволжі від 12 до 18% від загального числа. З червня по жовтень колективі­зація зачепила, таким чином, 1 млн. селянських господарств.

Натхнені цими результатами, центральні власті всіляко спонукали міс­цеві парторганізації змагатися у завзятті і встановлювати рекорди колекти­візації. За рішенням найбільш завзятих партійних організацій кілька десят­ків районів країни оголосили себе «районами суцільної колективізації». Це означало, що вони приймали на себе зобов'язання в найкоротші терміни усу­спільнити 50% (і більше) селянських господарств. Тиск на селян посилював­ся, а в центр йшли потоки тріумфальних і нарочито оптимістичних звітів. 31 жовтня «Правда» закликала до суцільної колективізації. Через тиждень у зв'язку з 12-ю річницею Жовтневої революції Сталін опублікував свою стат­тю «Великий перелом», засновану на в корені помилковій думці, що «серед­няк повернувся обличчям до колгоспів». Не без обмовок листопадовий (1929 р.) пленум ЦК партії прийняв сталінський постулат про корінну зміну відношення селянства до колективних господарств і схвалив нереальний план зростання промисловості і прискореної колективізації. Це був кінець непу.

Розділ VI

Тридцяті роки. Вирішальне десятиріччя

І. «ВЕЛИКИЙ ПЕРЕЛОМ» (1929-1933)

І. Колективізація

У доповіді Молотова на листопадовому (1929 р.) пленумі ЦК відмічало­ся: «Питання про темпи колективізації в плані не стоїть... Залишається лис­топад, грудень, січень, лютий, березень - чотири з половиною місяці, протя­гом яких, якщо добродії імперіалісти на пас не нападуть, ми повинні здійсни­ти рішучий прорив в області економіки та колективізації». Рішення пленуму, в яких прозвучала заява про те, що «справа побудови соціалізму в країні про­летарської диктатури може бути проведена в історично мінімальні терміни», не зустріли ніякої критики з боку «праних», які визнали свою беззастережну капітуляцію.

Після завершення пленуму спеціальна комісія, очолювана новим нарко­мом землеробства Яковлевим, розробила графік колективізації, затвердже­ний 5 січня 1930 р. після неодноразового перегляду і скорочень планових те­рмінів. На скороченні термінів наполягало Політбюро. Відповідно до цього графіка Північний Кавказ, Нижнє й Середнє Поволжя підлягали «суцільній колективізації» вже до осені 1930 р. (найпізніше до весни 1931 р.), а інші зер­нові райони повинні були бути повністю колективізовані на рік пізніше. Пе­реважаючою формою колективного господарювання визнавалася артіль, як більш передова в порівнянні з товариством по обробці землі. Земля, худоба, сільгосптехніка в артілі усуспільнювалися.

Інша комісія на чолі з Молотовим займалася вирішенням долі куркулів. 27 грудня Сталін проголосив перехід від політики обмеження експлуататор­ських тенденцій куркулів до ліквідації куркульства як класу. Комісія Моло­това розділила куркулів на 3 категорії: до першої (63 тис. господарств) увійш­ли куркулі, які займалися «контрреволюційною діяльністю», до другої (150 тис. господарств) - куркулі, які не чинили активного опору радянської вла­ди, але були в той же час «великими експлуататорами і тим самим сприяли контрреволюції». Куркулі цих двох категорій підлягали арешту і виселенню у віддалені райони країни (Сибір, Казахстан), а їх майно підлягало конфіска­ції. Куркулі третьої категорії, визнані «лояльними по відношенню до радян­ської влади», засуджувалися на переселення в межах областей з місць, де по­винна була проводитися колективізація, на пеоброблені землі.

З метою успішного проведення колективізації власті мобілізували 25 тис. робітників (так званих «двадцятип'ятитисячників») в доповнення до вже на­правлених раніше в село для проведення хлібозаготівель. Як правило, ці нош мобілізовані рекомендувалися на пости голів новостворених колгоспів. Ці­лими бригадами їх відправляли по центрах округів, де вони вливалися у вже існуючі «штаби колективізації», що складалися з місцевих партійних керів­ників, міліціонерів, начальників гарнізонів і відповідальних працівників ДПУ. Штабам ставилося в обов'язок стежити за неухильним виконанням графіку колективізації, встановленим місцевим партійним комітетом: до певного чи­сла необхідно було колективізувати встановлений відсоток господарств. Члени загонів роз'їжджалися по селах, скликали загальні збори і, перемежа-ючи загрози всякого роду обіцянками, застосовуючи різні способи тиску (аре­шти «призвідників», припинення продовольчого і промтоварного постачан­ня), намагалися схилити селян до вступу в колгосп. І, якщо навіть незначна частина селян, піддавшись на умови і погрози, записувалася в колгосп, «то колективізованим на 100%» оголошувалося все село.

Розкуркулення повинне було продемонструвати всім неподатливим не­похитність влади і безглуздість всякого опору. Проводилося воно спеціаль­ними комісіями під наглядом «трійок», що складалися з першого секретаря партійного комітету, голови виконавчого комітету і керівника місцевого від­ділу ДПУ. Складанням списків куркулів першої категорії займався виключ­но місцевий відділ ДПУ. Списки куркулів другої і третьої категорій склада­лися на місцях з урахуванням «рекомендацій» сільських активістів та органі­зацій сільської бідноти, що відкривало широку дорогу різного роду зловжи­ванням і зведенню старих рахунків. Кого віднести до куркулів? Куркуль «дру­гої» або «третьої» категорії? Колишні критерії, над розробкою яких у попе­редні роки трудилися партійні ідеологи та економісти, вже не годилися. Про­тягом попереднього року сталося значне збідніння куркулів через постійно зростаючі податки. Відсутність зовнішніх виявів багатства спонукала комі­сії звертатися до податкових списків, що зберігалися в сільраді, часто заста­рілих і неточних, а також до інформації ДПУ та до доносів.

В результаті розкуркулення зазнали десятки тисяч середняків. У деяких районах від 80 до 90% селян-середняків були осуджені як «підкуркульиики». їхня головна провина полягала в тому, що вони ухилялися від колективіза­ції. Опір на Україні, Північному Кавказі і на Дону (туди навіть були введені війська) був більш активним, ніж у невеликих селах Центральної Росії. Кіль­кість виселених на спецпоселення в 1930-1931 рр. склала, за архівним дани­ми, виявленими В.Н.Земськовим, 381 026 сімей загальною чисельністю і 803 392 чоловік.

Одночасно з «ліквідацією куркульства як класу» небаченими темпами розверталася сама колективізація. Кожну декаду в газетах публікувалися дані про колективізовані господарства в процентах: 7,3% на 1 жовтня 1929 р.; 13,2%) на 1 грудня; 20,1% на 1 січня 1930 р.; 34,7%. на 1 лютого, 50%, на 20 лютого; 58,6% на 1 березня... Ці відсотки, роздуті місцевою владою з бажання проде­монструвати керівним інстанціям виконання плану, насправді нічого не озна­чали. Більшість колгоспів існували лише на папері. Результатом цих процен­тних перемог стала повна й тривала дезорганізація сільськогосподарського виробництва. Загроза колективізації спонукала селян забивати худобу (по­голів'я великої рогатої худоби поменшало на чверть в період між 1928-1930 рр.). Недостача насіння для весняної сівби, викликана конфіскацією зе­рна, передвіщала катастрофічні наслідки.

У своїй статті «Запаморочення від успіхів», яка з'явилася в «Правді» 2 березня 1930 р., Сталін засудив численні випадки порушення принципу доб-ровольності при організації колгоспів, «чиновницьке декретування колгосп­ного руху». Він критикував зайву «завзятість» у справі розкуркулення, жерт­вами якої стало багато середняків. Усуспільнення часто зазнавала дрібна худоба, птиця, інвентар, споруди. Необхідно було зупинити це «запаморо­чення від успіхів» і покінчити з «паперовими колгоспами, яких ще немає на­справді, але про існування яких є купа хвалькуватих резолюцій». У статті, однак, абсолютно була відсутня самокритика, а вся відповідальність за до­пущені помилки покладалася па місцеве керівництво. І Іі в якій мірі не поста­вало питання про перегляд самого принципу колективізації. Ефект від стат­ті, слідом за якою 14 березня з'явилася постанова ЦК «Про боротьбу проти викривлення партійної лінії в колгоспному русі», позначився негайно. Поки місцеві партійні кадри перебували у повній паніці, почався масовий вихід селян з колгоспів (тільки в березні 5 мли. чоловік). До 1 липня колективізова­ними залишалися не більше 5,5 млн. селянських господарств (21% загально­го числа селян), або майже в 3 рази менше, ніж на 1 березня.

Відновлена з новою силою до осені 1930 р. кампанія хлібозаготівель спри­яла зростанню напруженості, яка тимчасово спала весною. Виключно сприя­тливі погодні умови 1930 р. дозволили зібрати прекрасний урожай у 83,5 мли. т (на 20%. більше, ніж в попередньому році). Хлібозаготівлі, здійснювані пе­ревіреними методами, принесли державі 22 мли. т. зерна, або в два рази біль­ше, ніж вдавалося отримати в останні роки непу. Ці результати, досягнуті насправді ціною величезних поборів із колгоспів (що доходили до 50-60%) і навіть до 70%, урожаю в найбільш родючих районах, наприклад на Україні), могли тільки спонукати власті до продовження політики колективізації. На селян Ліону різними засобами чинився тиск: районам, які чинили опір колек­тивізації, відмовлялося у промтоварному постачанні; колгоспам віддавали­ся не тільки конфісковані куркульські землі, але й усі пасовища та ліси, що знаходилися в загальному користуванні селян; нарешті, прокотилася нова хвиля розкуркулення, що охопила на Україні 12-15% селянських господарств.

Реакція селян на цей грабіж серед біла дня була запеклою: під час хлібозаго­тівель 1930-1931 рр. відділи ДПУ зареєстрували десятки тисяч випадків під­палів колгоспних споруд. Незважаючи на це, до 1 липня 1931 р. відсоток ко­лективізованих господарств повернувся до рівня 1 березня 1930 р. (57,5%).

Відібране у селян зерно призначалося для вивозу, переважно в Німеччи­ну. Ця країна зобов'язалася в рамках торгової германо-радянської угоди. підписаної в квітні 1931 р., надати Радянському Союзу значні кредити (біль­ше 1 млрд. марок). В обмін на необхідну для індустріалізації техніку (з 1931 по 1936 р. половина всієї техніки, що ввозилася в СРСР була німецького по­ходження) радянська сторона брала зобов'язання забезпечувати Німеччину сільськогосподарською сировиною та золотом. Видобуток цього металу з початку 30-х років досяг небувалих розмірів, передусім на Колимі і в райо­нах Крайньої Півночі, де як робоча сила використовувалися ув'язнені - в ос­новному розкуркулені селяни.

До кінця літа 1931 р. хлібозаготівлі почали давати збої: знизилося над­ходження зернових. Власті вирішили направити в село 50 тис. нових уповно­важених, як підкріплення місцевому апарату. Через неврожай у східних ра­йонах країни особливо суворому обкладенню піддали Україну. Тисячі кол­госпів залишилися повністю без кормів і майже без насіння. Незважаючи на дуже посередній урожай (69 млн. т), під час хлібозаготівлі була вилучена ре­кордна кількість зерна (22,8 млн. т), з них 5 млн. т пішли на експорт в обмін на техніку. Насильне вилучення однієї третини (а в деяких колгоспах до 80%) урожаю могло лише остаточно розладнати виробничий цикл. Доречно нага­дати, що при непі селяни продавали всього від 15 до 20% урожаю, залишаю­чи 12-15%) на насіння, 25-30% - па корм худобі, а інші 30-35%) - для власного споживання. Уряд, окрилений успіхами хлібозаготівлі, намітив на 1932 р. план в 29,5 млн. т. А на Україні тим часом з'являлися перші ознаки «критичної продовольчої ситуації». Цей евфемізм, вжитий українським ЦК, насправді означав голод.

Назрівав і ставав неминучим конфлікт між тими селянами, що йшли на всілякі прийоми в ім'я збереження частини урожаю, з одного боку, і владою, зобов'язаною будь-якою ціною виконати план по хлібозаготівлі, - з іншого. Заготівля 1932 р. протікала дуже повільно. З початком нових жнив селяни, часто в змові зі своїми керівниками, прагнули пустити у вживання або при­ховати все, що тільки можна. Власті негайно ж обурилися з приводу «розба­зарювання народного багатства». 7 серпня 1932 р. був виданий закон, що дозволяв засуджувати до висилки терміном до 10 років за збиток, нанесений колгоспу. Восени 1932 р. уряд мав намір завдати рішучого удару по колгосп­никах, які, зі слів Сталіна, цілими загонами виступали проти Радянської дер­жави. Згідно із законом від 7 серпня і статтею 58 Карного кодексу (яка дозво­ляла засудити всякого, хто здійснив будь-яку дію, спрямовану на підрив радянської влади) десятки тисяч колгоспників були арештовані за самовільне зрізання невеликої кількості колосся жита або пшениці. Про розмах репресій може свідчити секретний циркуляр, датований 8 травня 1933 р. У ньому вка­зувалося на необхідність навести порядок у проведенні арештів, що здійсню­ються ким попало, розвантажити місця ув'язнення і протягом двох місяців знизити загальне число ув'язнених з 800 до 400 тис. чоловік. Репресій зазна­вали не тільки рядові колгоспники, але й голови колгоспів. Тільки за 1932 р. 36% з них були зміщені з посад, і майже всім було пред'явлене звинувачення в антидержавній діяльності, направленій на саботаж хлібозаготівлі. Чистка торкнулася й партійців - приблизно третина з них постраждала. Продзаго-ни, що проводили заготівлю, здійснювали справжні каральні експедиції, пе­редусім в зернових районах. У своїх діях вони не зупинялися навіть перед вилученням усього колгоспного зерна, в тому числі виділеного на насіння і оплату за роботу.

Результатом цих дій був страшний голод, від якого загинуло, головним чином на Україні, від 4 до 5 млн. чоловік. На відміну від 1921 р., коли голод був офіційно визнаний і власті звернулися за міжнародною допомогою, на цей раз існування «критичної продовольчої ситуації» в українському селі повністю заперечувалося урядом. Відомості про масовий голод переховува­лися навіть всередині країни. У найбільш потерпілих районах військові під­розділи стежили за тим, щоб селяни не залишали свої села. У результаті ма­сового відходу з сіл, як в 1921-1922 рр., не сталося.

Після цієї катастрофи уряд визнав необхідність перегляду методів про­ведення заготівель. Були зроблені кроки по централізації і об'єднанню розрі­знених органів у єдиний Комітет по заготівлі (Комзаг), що підкорявся безпо­середньо Раді Народних Комісарів. Цими діями керівництво визнало першо­рядну значущість щорічної хлібозаготовчої кампанії, що була, із слів Кіро­ва, концентрованим вираженням всієї політики в селі, пробним каменем на­шої сили і слабкості, сили і слабкостей наших ворогів. Були проведені також зміни в структурі органів управління. Створювалися політвідділи, що скла­далися з перевірених людей, які мали всі підстави «гордитися» своїм багатим досвідом роботи, частіше за все в органах держбезпеки або в армії. Політвід­діли керували діяльністю машинно-тракторних станцій, що були основними органами контролю за сільськогосподарським виробництвом, а також «на­глядали» за місцевими партійними інстанціями, які вважалися занадто лібе­ральними по відношенню до селян.

І (арешті, згідно з Постановою від 19 січня 1933 р. заготівлі ставали скла­довою частиною обов'язкового податку, що стягується державою і не підля­гає перегляду місцевою владою. Ця міра в принципі повинна була захистити колгоспи від безконтрольних багаторазових обкладень, які довільно призна­чалися місцевою владою. Але насправді, не знижуючи розміру відрахувань на користь держави, постанова лише обтяжувала долю селян. У додачу до податку колгоспники зобов'язувалися оплачувати натурою послуги, надані їм через МТС. Цей дуже значний збір давав в 1930-і роки мінімум 50% хлібо­заготівлі. Зверх того держава повністю брала на себе контроль за розмірами посівних площ і урожаю в колгоспах, незважаючи на те, що вони, як перед­бачалося за їх статутом, були соціалістичними кооперативами і підкорялися тільки загальним зборам колгоспників. Розмір державного податку при цьо­му визначався виходячи із бажаного результату, а не з об'єктивних даних.

Нарешті, щоб закрити будь-яку лазівку, через яку продукція могла б піти з-під контролю держави, в березні 1933 р. була видана постанова, згідно з якою, поки район не викопає план з хлібозаготівлі, 90% намолоченого зерна віддавалося державі, а 10%, що залишалися, розподілялися серед колгоспни­ків як аванс за роботу. Відкриття колгоспних ринків, легалізованих з літа 1932 р. з метою пом'якшення катастрофічної ситуації з продовольством в містах, також залежало від того, чи справлялися колгоспи району з виконан­ням плану. Для встановлення повного контролю держави над селом залиша­лося колективізувати 5 мли. одноосібних господарств, які збереглися ще до початку 1934 р.. На липневому (1934 р.) пленумі ЦК існування цих 5 млн. «спекулянтів» було визнано неприйнятним. Власті оголосили про встанов­лення виключно високого грошового обкладення селян-приватників. Крім того, розмір державного податку був збільшений для них на 50%) і в такому вигляді значно перевищував рівень платоспроможності дрібних виробників. Для приватників залишалося тільки три виходи з цієї ситуації: піти в місто, вступити в колгосп або стати найманим робітником у радгоспі. На Другому з'їзді колгоспників (по суті, колгоспних активістів), що проходив в лютому 1935 р., Сталін гордо заявив, що 98% усіх земель, що обробляються в країні вже є соціалістичною власністю.

У тому ж 1935 р. держава вилучила у села більше 45% всієї сільськогос­подарської продукції, тобто в три рази більше, ніж в 1928 р. Виробництво зерна при цьому знизилося, незважаючи на зростання посівних площ, на 15% у порівнянні з останніми роками непу. Продукція тваринництва ледве стано­вила 60% від рівня 1928 р.

За п'ять років державі вдалося провести «блискучу» операцію по здирс­тву сільгосппродукції, купуючи її за сміхотворпо низькими цінами, які ледве покривали 20% собівартості. Ця операція супроводжувалася небувало ши­роким застосуванням примусових заходів, які сприяли посиленню поліцей­сько-бюрократичного характеру режиму. Насильство по відношенню до се­лян дозволяло відточувати ті методи репресій, які пізніше були застосовані до інших суспільних груп. У відповідь на примушення селяни працювали все гірше, оскільки земля, по суті, їм не належала. Державі довелося уважно сте­жити за всіма процесами селянської діяльності, які у всі часи і у всіх країнах дуже успішно здійснювалися самими селянами: оранкою, сівбою, жнивами, обмолотом і т.д. Позбавлені всіх прав, самостійності і всякої ініціативи, кол­госпи були приречені на застій. А колгоспники, переставши бути господаря­ми, перетворювалися на громадян другого сорту.