- •1. Первісне суспільство і перші державні утворення на території України
- •1.1. Початок формування людської цивілізації на території України
- •Ранній палеоліт (від появи людини до 150 тис. Років тому)
- •1.2. Скіфо-сарматська доба. Античні міста-держави Північного Причорномор'я
- •Кіммерійці
- •Сармати
- •Античні міста-держави Північного Причорномор'я
- •1.3. Східні слов'яни в VI—XI ст. Етногенез слов'ян
- •Венеди, анти, склавини
- •Суспільний розвиток східних слов'ян
- •2. Київська Русь
- •2.1. Походження Давньоруської держави
- •2.2. Виникнення і становлення Давньоруської держави (кінець IX — кінець X ст.)
- •2.3. Піднесення й розквіт Київської Русі (кінець X — середина XI ст.)
- •2.4. Політична роздрібненість Київської Русі (кінець XI — середина XIII ст.)
- •2.5. Монгольська навала та встановлення золотоординського іга
- •2.6. Політичний устрій
- •2.7. Соціально-економічний розвиток
- •2.8. Етнічний розвиток
- •2.9. Охрещення Русі
- •2.10. Характерні риси та особливості розвитку культури Київської Русі
- •2.11. Походження та суть національного символу — тризуба
- •3. Галицько-Волинська держава - спадкоємиця Київської Русі
- •3.1. Утворення, піднесення та занепад Галицько-Волинської держави
- •3.2. Роль Галицько-Волинського - князівства в історії української державності
- •4. Українські землі у складі Литви та Польщі
- •4.1. Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського
- •4.2. Польська експансія на українські землі наприкінці XIV — в середині XVI ст.
- •4.3. Люблінська унія
- •4.4. Утворення Кримського ханства та його експансія на українські землі
- •4.5. Соціально-економічні процеси в XIV—XVI ст.
- •4.6. Церковне життя. Берестейська унія
- •4.7. Культура України в XIV—XVI ст.
- •5. Виникнення українського козацтва
- •5.1. Феномен козацтва: генезис, характерні риси та особливості
- •5.2. Запорозька Січ
- •5.3. Козацько-селянські повстання наприкінці XVI — на початку XVII ст.
- •5.4. Козацтво як впливовий чинник міжнародного життя
- •6. Українська національна революція
- •6.1. Причини, характер, періодизація
- •6.2. Розгортання національно-визвольної війни (лютий 1648 — серпень 1657 р.)
- •6.3. Утворення Української гетьманської держави
- •6.4. Громадянська війна та поділ козацької України на два гетьманства
- •6.5. Боротьба за возз'єднання Української держави ; (червень 1663 — вересень 1676 р.)
- •7.Україна наприкінці XVII —у XVIII ст.
- •7.1. Українська державність наприкінці XVII — на початку XVIII ст.
- •7.2. Колоніальна політика Російської імперії щодо України у XVIII ст.
- •7.3. Правобережна Україна наприкінці XVII — у XVIII ст.
- •7.4. Соціально-економічний розвиток наприкінці : XVII—у XVIII ст.
- •7.5. Культура України наприкінці XVII — у XVIII ст.
- •8. Україна в першій половині хіХст.
- •8.1. Соціально-економічний розвиток українських земель у складі Російської імперії
- •8.2. Суспільні рухи
- •8.3. Національне відродження в Україні. Кирило-Мефодіївське товариство
- •8.4. Західноукраїнські землі під владою Австрійської імперії
- •9.Україна в другій половині XIX ст.
- •9.1. Модернізаційні процеси в Російській імперії та Україна
- •9.2. Суспільні течії та рухи другої половини XIX ст.
- •Народницький рух
- •Соціал-демократичний рух
- •Ліберальний рух
- •Національний рух
- •9.3. Соціально-економічний розвиток у пореформений період
- •9.4. Українська культура в другій половині XIX ст.
- •10.Україна на початку XX ст.
- •10.1. Соціально-економічний розвиток на початку XX ст.
- •10.2. Національний рух на початку XX ст.
- •10.3. Україна в роки першої російської революції 1905—1907 pp.
- •10.4. Україна в роки третьочервневої монархії (серпень 1907 — липень 1914 р.)
- •10.5. Західноукраїнські землі в другій половині XIX— на початку XX ст.
- •10.6. Українські землі в роки Першої світової війни
- •10.7. Поява модерністської течії в українській культурі на рубежі XIX і XX ст.
- •11.Українська національно-демократична революція (1917-1920)
- •11.1. Лютнева революція в Росії та її вплив на Україну
- •11.2. Проголошення автономії України
- •11.3. Проголошення в Української Народної Республіки. І Війна Радянської Росії проти унр
- •11.4. Гетьманат п. Скоропадського
- •11.5. Директорія унр
- •11.6. Західноукраїнська Народна Республіка
- •11.7. Політика радянської влади в Україні 1919 р.
- •11.8. Україна в другій половині 1919 — на початку 1920 pp.
- •11.9. Радянсько-польська війна та Україна
- •12. Україна в складі срср (1922—1939)
- •12.1. Усрр на початку 20-х років
- •12.2. Нова економічна політика
- •12.3. Утворення Радянського Союзу. Остаточна втрата Україною незалежності
- •12.4. Індустріалізація: завдання, труднощі, характерні риси, особливості, наслідки
- •12.5. Колективізація сільського господарства. Голод 1932—1933 pp.
- •Наслідки суцільної колективізації
- •12.6. Культурне будівництво в 20—30-х роках
- •12.7. Політика коренізації: українізація і розвиток національних меншин
- •12.8. Україна і процес формування тоталітарного режиму в срср
- •13. Західноукраїнські землі в 20—30-х роках
- •13.1. Українські землі в складі Польщі
- •13.2. Українські землі в складі Румунії
- •13.3. Українські землі в складі Чехословаччини
- •14. Україна в роки Другої світової війни (1939—1945)
- •14.1. Українське питання в міжнародній політиці напередодні Другої світової війни. Проголошення автономії Карпатської України
- •14.2. Роль «українського питання» в німецько-радянському зближенні. Пакт Молотова—Ріббентропа
- •14.3. Входження західноукраїнських земель до складу срср
- •14.4. Напад Німеччини на срср, невдачі Червоної армії в боях на території України 1941—1942 pp.
- •14.5. Місце України в планах фашистів
- •14.6. Встановлення фашистського окупаційного режиму
- •14.7. Радянський партизанський рух на окупованій території України
- •14.8. Збройна боротьба формувань оун—упа -в 1941—1944 pp.
- •14.9. Визволення України
- •15. Повоєнна відбудова і розвиток України в 1945 — середині 50-х років
- •15.1. Повоєнні адміністративно - територіальні зміни
- •15.2. Зовнішньополітична діяльність урср
- •15.3. Особливості процесу відбудови народного господарства України
- •15.4. Рівень життя та побуту населення
- •15.5. Радянізація західних областей України
- •15.6. Боротьба оун—упа з радянською репресивною машиною
- •15.7. Масові репресії радянського режиму проти населення Західної України. Операція «Вісла»
- •15.8. Культурно-ідеологічні процеси в Україні
- •16. Україна в умовах десталінізації (1956—1964)
- •16.1. Суспільно-політичне життя та політична боротьба в урср
- •16.2 Україна в умовах десталінізації (1956—1964)
- •16.2. Соціально-економічний розвиток України
- •16.3. Духовне життя в Україні основні тенденції та характерні риси
- •17. Україна на порозі кризи: наростання застійних явищ (1965—1985)
- •17.1. Соціально-економічний розвиток урср
- •17.2. Суспільно-політичне життя: «стабілізація» і закритість
- •17.3. Духовний розвиток суспільства: ідеологічний диктат
- •17.4. Дисидентський рух
- •18. Україна і процес перебудови в срср (квітень 1985 — серпень 1991 р.)
- •18.1. Головні чинники, що зумовили процес перебудови
- •18.2. Етапи перебудови та її наслідки для України
- •IV етап (травень 1989 — лютий 1990 р.) — розмежування, консолідація та протистояння політичних сил.
- •19. Україна на шляху незалежності
- •19.1. Стартові умови розгортання державотворчого процесу
- •19.2. Становлення владних структур
- •19.3. Конституційний процес
- •19.4. Формування багатопартійності
- •II етап — «вихід багатопартійності на державний рівень» (травень 1990 — серпень 1991 p.):
- •III етап — «становлення багатопартійності» (з серпня 1991 p.):
- •19.5. На шляху творення національної економіки (1991 — перша половина 1994 р.)
- •19.6. Реалізація нового соціально-економічного реформаційного курсу та його наслідки (друга половина 1994—2000 р.)
- •19.7. Специфіка взаємодії культури та суспільства в умовах перехідного періоду
- •19.8. Основні тенденції розвитку сучасної української культури
- •19.9. Характерні риси релігійного життя
- •19.10. Роль національної ментальності в житті суспільства
- •19.11. Формування концепції зовнішньополітичного курсу
- •19.12. Альтернативні варіанти геополітичної орієнтації України
- •19.13. Західний напрям зовнішньої політики
- •19.14. Україна та снд
- •19.15. Відносини України з державами снд
12.5. Колективізація сільського господарства. Голод 1932—1933 pp.
Радянське керівництво, взявши курс на модернізацію промислового потенціалу країни, одразу зіткнулося з трьома проблемами: кошти, сировина і робочі руки для розвитку індустрії. Одержати все це можна було від селянства, що становило більшість населення. Проте бажаних наслідків досягти одразу не вдалося. Звичні командні методи в економіці спрацьовували погано, і тому провести планове перекачування коштів з аграрного сектора в промисловість шляхом встановлення занижених цін на сільгосппродукцію правлячі кола не змогли. Пропоновані державні ціни часто становили лише 1/8 ринкових, а за таких умов селяни просто відмовлялися продавати свій товар. Вихід із цієї ситуації Ленін побачив у кооперації, яка була звичною, традиційною формою селянської співпраці ще з дореволюційних часів, до того ж давала змогу органічно поєднати приватні та державні інтереси. Суть проблеми полягала лише в тому, яким способом у традиційну форму кооперації вкласти новий соціалістичний зміст.
Рішення XV з'їзду ВКП(б) (1927) передбачали повільний, поступовий, добровільний процес кооперації (нагадаймо, що кооперація може бути декількох видів: виробнича, житлова, кредитна, споживча тощо). Проте практика диктувала швидкі темпи та жорсткі методи. Принципова зміна орієнтирів почалася після поїздки Сталіна до Сибіру і застосування надзвичайних заходів під час заготівлі хліба в лютому 1928 р. «Уральсько-сибірський» метод заготівель базувався на принципі «самообкладання», за допомогою якого село фактично розколювалось за майновою ознакою. І хоча після цих подій Сталін твердив: «Розмови про те, що ми нібито скасовуємо неп, запроваджуємо продрозверстку, розкуркулення і т. п., є контрреволюційним базіканням,» — саме з цього рубежу наростає трансформація кооперації в колективізацію, швидко йде процес згортання кооперації (нагадаймо, що колективізація — це тільки одна з форм виробничого кооперування).
Сталін і його оточення з часом дедалі більше переконувались у тому, що потреби індустріалізації простіше і гарантованіше можна задовольнити, спираючись не на 25—30 млн. індивідуальних селянських господарств, а на 200— 300 тис. колгоспів. Тому визріла думка про кардинальну зміну вектора залежності: не держава мусила залежати від значної кількості неконтрольованих індивідуальних селянських господарств, а сконцентровані у великі спільні господарства селяни мусили перебувати в залежності від державних структур. До того ж у сталінських планах колективізація — це не тільки зручний засіб забезпечення зростаючого населення міст та армії продовольством, а промисловості — сировиною і робочою силою. Крім цього, вона мала суттєво сприяти зміцненню соціальної бази диктатури пролетаріату: з одного боку, колективізація стимулювала процес пролетаризації селянства, з іншого — разом з індустріалізацією відкривала шлях до ліквідації багатоукладності в економіці.
Восени 1928 р. в Україні було колективізовано лише 4% селянського землекористування — це була слабка опора для здійснення грандіозних сталінських планів. Переходом до політики суцільної колективізації 1929 р. покладено початок кардинальним змінам у сільському господарстві. Селян почали насильно заганяти до колгоспів. Основну протидію цей процес викликав з боку заможних селян, які отримали назву «куркулі». Тому закономірно, що колективізація супроводжувалася «політикою ліквідації куркульства як класу». Перша хвиля розкуркулення прокотилася республікою з другої половини січня до початку березня 1930 р. Вона охопила 309 районів, де налічувалося 2524 тис. селянських господарств. Станом на 10 березня під розкуркулення потрапило 61 887 господарств, тобто 2,5%.
Селянство чинило опір сталінській політиці: на селі лише з січня до червня 1930 р. в Україні зареєстровано 1500 терористичних актів проти представників радянської влади. У Херсонському, Кам'янець-Подільському, Вінницькому, Чернігівському, Одеському, Дніпропетровському округах відбулися збройні виступи селян. За деякими підрахунками, 1930 р. в Україні кількість учасників селянських повстань перевищила 40 тис.
Збагнувши, що ситуація може стати некерованою, Сталін 2 березня 1930 р. у «Правді» опублікував статтю «Запаморочення від успіхів», у якій у «перегинах» процесу колективізації звинуватив місцеву владу. Вимушене переміщення акцентів у селянському питанні одразу призвело до серйозних наслідків — почався масовий вихід селян із колгоспів. За сто днів після публікації статті з колгоспів України вийшло 1594 тис. господарств. Реакцією офіційних властей на такий перебіг подій став курс на поглиблення розколу села та зміна методів примусу. Тих, хто виходив з колгоспів і повертався до індивідуального господарювання, чекали підвищені податки, їм відводилися гірші землі, не поверталися худоба і реманент, а колгоспникам держава гарантувала пільги та кредити. Восени 1930 р. у колгоспах залишилося менше третини селянських дворів. Характерно, що виходили переважно середняцькі господарства, і в колгоспах залишалися тільки незаможники.
Проте відступ Сталіна тривав недовго — вже у вересні 1930 р. ЦК ВКП(б) розіслав по республіках директивного листа «Про колективізацію». Зокрема, Україна, відповідно до директив, мала подвоїти рівень усуспільнення і протягом 1931 р. в основному закінчити суцільну колективізацію вирішальних сільськогосподарських районів. Ще рішучішими методами і темпами пішов процес розкуркулення. Протягом 1930 р. з України було депортовано майже 75 тис. селянських родин, а з кінця року й до червня 1931 р. — 23,5 тис., за роки суцільної колективізації було експропрійовано понад 200 тис. селянських господарств.
Трагедія колективізації вимірювалася мільйонами людських доль. Депортація «куркулів» з України набула величезних масштабів. Що їх чекало? У книзі Р. Конквеста «Жнива скорботи» є згадка про такий досить типовий факт. Проминувши Надєждинськ (Сибір), колона «куркулів» протягом чотирьох днів ішла маршем майже 70 км до місця свого нового перебування. Ставши на пень, один депеушник закричав: «Маєте свою Україну ось тут», — і показав довкола. Й попередив: «Тих, хто спробує втекти звідси, постріляємо».
На жаль, не кращою була доля тих українських селян, що залишилися жити в республіці. У грудні 1932 р. було введено «внутрішній паспорт», що не давало можливості без дозволу місцевої влади переїхати до міста не тільки «куркулям», але й бідним селянам. Це рішення офіційної влади прив'язувало селянина до землі, знову його закріпачувало. Характерно, що саме в цей час ВКП(б) у народі почали розшифровувати як «второе крепостное право большевиков», а Бухарін називав експлуатацію селянства в СРСР «воєнно-феодальною».
Такі обставини змушували одноосібника вступати до колгоспу. У 1932 р. колгоспи об'єднували майже 70% селянських господарств, 80% посівних площ республіки. Останню крапку в епопеї колективізації було поставлено в сумнозвісному 1937 p., коли в УРСР налічувалося 27,3 тис. колгоспів, які об'єднували 96,1% селянських дворів і обробляли 99,7% посівних площ.
За привабливим, на перший погляд, фасадом колгоспного ладу на початку 30-х років визрівала трагедія — спустошливий голод, жертвами якого стали мільйони.
Причини голоду в Україні 1932—1933 pp.
Серед істориків у трактуванні цього питання одностайності немає. Вказуючи на багатоплановість причин цієї жахливої катастрофи, вони, як правило, намагаються виділити групу домінуючих чинників.
Західні історики вважають, що основними були національно-політичні чинники. Зокрема, Дж. Мейс підкреслює: «Москва пов'язала українське селянство з українським націоналізмом як загрозою імперським інтересам... Сталін, Каганович, Постишев та інші запланували в Москві знищення українського селянства як свідомої національної верстви і нещадно здійснили це на Україні в 1932—1933 pp. засобом штучного голоду». Його позицію підтримує Р. Конквест, стверджуючи, що «голод запланувала Москва для винищення українського селянства як національного бастіону. Українських селян нищили не тому, що вони були селянами, але тому, що були українцями-селянами».
Історики, які визнають основними причинами голоду дію національно-політичних чинників, акцентують увагу на його штучності та організованості. Так, французький дослідник Ален Безансон наголошує: «Саме ретельна організація екзекуції надала українському голодному терору характер геноциду». Цю ж думку проводить і американський історик українського походження Д. Соловей, підкреслюючи, «що голод 1932—1933 pp. був планово підготовлений і здійснений». Такий підхід є характерним для праць і вітчизняних публіцистів.
Деякі російські, українські і західні історики (В. Данилов, H. Івницький, В. Марочко, Н. Верт та ін.) вважають, що голод 1932—1933 pp. в Україні зумовлений дією соціально-економічних чинників, насамперед «насильницькими хлібозаготівлями», «поверненням до економічно необґрунтованої та політичне скомпрометованої політики продрозкладки».
Найбільш обґрунтованою є позиція авторського колективу монографії «Сталінізм на Україні: 20—30-ті роки» (В. Даниленко, Г. Касьянов, С. Кульчицький), які на основі зіставлення різних концепцій та аналізу фактичного матеріалу дійшли висновку, що «конкуруючі гіпотези треба об'єднати. Тоді факти, пов'язані з голодом, логічно складатимуться в цілісну картину». На необхідності синтетичного підходу до вирішення вказаної проблеми наголошує і В. Савельев: «...саме економіко-полі-тичні чинники стали в кінцевому підсумку причиною голоду».
Серед дослідників поки що немає єдності у визначенні фактичних демографічних втрат України в 1932— 1933 pp. P. Конквест називає цифру 5 млн., Н. Верт — від 4 до 5 млн., С. Кульчицький — 3,5 млн. осіб. Тільки 1933р., за даними В. Цапліна, у республіці померло 2,9 млн. осіб.
Кількість жертв голодомору могла бути набагато меншою, якби сталінське керівництво звернулося за допомогою, як і під час трагічних 1921—1923 pp., до світового співтовариства. Проте цього не було зроблено. Принципову причину такої пасивності Сталін розкрив ще задовго до голоду в 1928 p.: «Добра була б Радянська влада, коли б вона привела сільське господарство до деградації на одинадцятому році свого існування! Та таку владу слід було б прогнати, а не підтримувати. І робітники давно прогнали б таку владу, коли б вона привела сільське господарство до деградації». Якщо факт деградації сільського господарства не можна було визнавати до «великого перелому», то після нього, коли було вже заявлено з високих трибун про успіхи, — тим більше.