- •1. Первісне суспільство і перші державні утворення на території України
- •1.1. Початок формування людської цивілізації на території України
- •Ранній палеоліт (від появи людини до 150 тис. Років тому)
- •1.2. Скіфо-сарматська доба. Античні міста-держави Північного Причорномор'я
- •Кіммерійці
- •Сармати
- •Античні міста-держави Північного Причорномор'я
- •1.3. Східні слов'яни в VI—XI ст. Етногенез слов'ян
- •Венеди, анти, склавини
- •Суспільний розвиток східних слов'ян
- •2. Київська Русь
- •2.1. Походження Давньоруської держави
- •2.2. Виникнення і становлення Давньоруської держави (кінець IX — кінець X ст.)
- •2.3. Піднесення й розквіт Київської Русі (кінець X — середина XI ст.)
- •2.4. Політична роздрібненість Київської Русі (кінець XI — середина XIII ст.)
- •2.5. Монгольська навала та встановлення золотоординського іга
- •2.6. Політичний устрій
- •2.7. Соціально-економічний розвиток
- •2.8. Етнічний розвиток
- •2.9. Охрещення Русі
- •2.10. Характерні риси та особливості розвитку культури Київської Русі
- •2.11. Походження та суть національного символу — тризуба
- •3. Галицько-Волинська держава - спадкоємиця Київської Русі
- •3.1. Утворення, піднесення та занепад Галицько-Волинської держави
- •3.2. Роль Галицько-Волинського - князівства в історії української державності
- •4. Українські землі у складі Литви та Польщі
- •4.1. Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського
- •4.2. Польська експансія на українські землі наприкінці XIV — в середині XVI ст.
- •4.3. Люблінська унія
- •4.4. Утворення Кримського ханства та його експансія на українські землі
- •4.5. Соціально-економічні процеси в XIV—XVI ст.
- •4.6. Церковне життя. Берестейська унія
- •4.7. Культура України в XIV—XVI ст.
- •5. Виникнення українського козацтва
- •5.1. Феномен козацтва: генезис, характерні риси та особливості
- •5.2. Запорозька Січ
- •5.3. Козацько-селянські повстання наприкінці XVI — на початку XVII ст.
- •5.4. Козацтво як впливовий чинник міжнародного життя
- •6. Українська національна революція
- •6.1. Причини, характер, періодизація
- •6.2. Розгортання національно-визвольної війни (лютий 1648 — серпень 1657 р.)
- •6.3. Утворення Української гетьманської держави
- •6.4. Громадянська війна та поділ козацької України на два гетьманства
- •6.5. Боротьба за возз'єднання Української держави ; (червень 1663 — вересень 1676 р.)
- •7.Україна наприкінці XVII —у XVIII ст.
- •7.1. Українська державність наприкінці XVII — на початку XVIII ст.
- •7.2. Колоніальна політика Російської імперії щодо України у XVIII ст.
- •7.3. Правобережна Україна наприкінці XVII — у XVIII ст.
- •7.4. Соціально-економічний розвиток наприкінці : XVII—у XVIII ст.
- •7.5. Культура України наприкінці XVII — у XVIII ст.
- •8. Україна в першій половині хіХст.
- •8.1. Соціально-економічний розвиток українських земель у складі Російської імперії
- •8.2. Суспільні рухи
- •8.3. Національне відродження в Україні. Кирило-Мефодіївське товариство
- •8.4. Західноукраїнські землі під владою Австрійської імперії
- •9.Україна в другій половині XIX ст.
- •9.1. Модернізаційні процеси в Російській імперії та Україна
- •9.2. Суспільні течії та рухи другої половини XIX ст.
- •Народницький рух
- •Соціал-демократичний рух
- •Ліберальний рух
- •Національний рух
- •9.3. Соціально-економічний розвиток у пореформений період
- •9.4. Українська культура в другій половині XIX ст.
- •10.Україна на початку XX ст.
- •10.1. Соціально-економічний розвиток на початку XX ст.
- •10.2. Національний рух на початку XX ст.
- •10.3. Україна в роки першої російської революції 1905—1907 pp.
- •10.4. Україна в роки третьочервневої монархії (серпень 1907 — липень 1914 р.)
- •10.5. Західноукраїнські землі в другій половині XIX— на початку XX ст.
- •10.6. Українські землі в роки Першої світової війни
- •10.7. Поява модерністської течії в українській культурі на рубежі XIX і XX ст.
- •11.Українська національно-демократична революція (1917-1920)
- •11.1. Лютнева революція в Росії та її вплив на Україну
- •11.2. Проголошення автономії України
- •11.3. Проголошення в Української Народної Республіки. І Війна Радянської Росії проти унр
- •11.4. Гетьманат п. Скоропадського
- •11.5. Директорія унр
- •11.6. Західноукраїнська Народна Республіка
- •11.7. Політика радянської влади в Україні 1919 р.
- •11.8. Україна в другій половині 1919 — на початку 1920 pp.
- •11.9. Радянсько-польська війна та Україна
- •12. Україна в складі срср (1922—1939)
- •12.1. Усрр на початку 20-х років
- •12.2. Нова економічна політика
- •12.3. Утворення Радянського Союзу. Остаточна втрата Україною незалежності
- •12.4. Індустріалізація: завдання, труднощі, характерні риси, особливості, наслідки
- •12.5. Колективізація сільського господарства. Голод 1932—1933 pp.
- •Наслідки суцільної колективізації
- •12.6. Культурне будівництво в 20—30-х роках
- •12.7. Політика коренізації: українізація і розвиток національних меншин
- •12.8. Україна і процес формування тоталітарного режиму в срср
- •13. Західноукраїнські землі в 20—30-х роках
- •13.1. Українські землі в складі Польщі
- •13.2. Українські землі в складі Румунії
- •13.3. Українські землі в складі Чехословаччини
- •14. Україна в роки Другої світової війни (1939—1945)
- •14.1. Українське питання в міжнародній політиці напередодні Другої світової війни. Проголошення автономії Карпатської України
- •14.2. Роль «українського питання» в німецько-радянському зближенні. Пакт Молотова—Ріббентропа
- •14.3. Входження західноукраїнських земель до складу срср
- •14.4. Напад Німеччини на срср, невдачі Червоної армії в боях на території України 1941—1942 pp.
- •14.5. Місце України в планах фашистів
- •14.6. Встановлення фашистського окупаційного режиму
- •14.7. Радянський партизанський рух на окупованій території України
- •14.8. Збройна боротьба формувань оун—упа -в 1941—1944 pp.
- •14.9. Визволення України
- •15. Повоєнна відбудова і розвиток України в 1945 — середині 50-х років
- •15.1. Повоєнні адміністративно - територіальні зміни
- •15.2. Зовнішньополітична діяльність урср
- •15.3. Особливості процесу відбудови народного господарства України
- •15.4. Рівень життя та побуту населення
- •15.5. Радянізація західних областей України
- •15.6. Боротьба оун—упа з радянською репресивною машиною
- •15.7. Масові репресії радянського режиму проти населення Західної України. Операція «Вісла»
- •15.8. Культурно-ідеологічні процеси в Україні
- •16. Україна в умовах десталінізації (1956—1964)
- •16.1. Суспільно-політичне життя та політична боротьба в урср
- •16.2 Україна в умовах десталінізації (1956—1964)
- •16.2. Соціально-економічний розвиток України
- •16.3. Духовне життя в Україні основні тенденції та характерні риси
- •17. Україна на порозі кризи: наростання застійних явищ (1965—1985)
- •17.1. Соціально-економічний розвиток урср
- •17.2. Суспільно-політичне життя: «стабілізація» і закритість
- •17.3. Духовний розвиток суспільства: ідеологічний диктат
- •17.4. Дисидентський рух
- •18. Україна і процес перебудови в срср (квітень 1985 — серпень 1991 р.)
- •18.1. Головні чинники, що зумовили процес перебудови
- •18.2. Етапи перебудови та її наслідки для України
- •IV етап (травень 1989 — лютий 1990 р.) — розмежування, консолідація та протистояння політичних сил.
- •19. Україна на шляху незалежності
- •19.1. Стартові умови розгортання державотворчого процесу
- •19.2. Становлення владних структур
- •19.3. Конституційний процес
- •19.4. Формування багатопартійності
- •II етап — «вихід багатопартійності на державний рівень» (травень 1990 — серпень 1991 p.):
- •III етап — «становлення багатопартійності» (з серпня 1991 p.):
- •19.5. На шляху творення національної економіки (1991 — перша половина 1994 р.)
- •19.6. Реалізація нового соціально-економічного реформаційного курсу та його наслідки (друга половина 1994—2000 р.)
- •19.7. Специфіка взаємодії культури та суспільства в умовах перехідного періоду
- •19.8. Основні тенденції розвитку сучасної української культури
- •19.9. Характерні риси релігійного життя
- •19.10. Роль національної ментальності в житті суспільства
- •19.11. Формування концепції зовнішньополітичного курсу
- •19.12. Альтернативні варіанти геополітичної орієнтації України
- •19.13. Західний напрям зовнішньої політики
- •19.14. Україна та снд
- •19.15. Відносини України з державами снд
14.7. Радянський партизанський рух на окупованій території України
З кристалізацією справжніх намірів окупаційних властей в Україні наростав радянський партизанський рух. У своєму розвитку він пройшов кілька етапів. Перший — «зародження і становлення» — тривав із початку війни до кінця 1942 р. Його змістом було збирання сил, визначення оптимальних організаційних форм і ефективних методів боротьби у ворожому тилу. Другий — «стабілізації» — тягнеться до середини 1943 р. Поява штабів партизанського руху, матеріальна допомога Великої землі дає змогу не тільки боронити власні бази, відбиваючи каральні акції фашистів, а й тримати під контролем цілі райони, поступово переходити до здійснення рейдових операцій. Третій — «активних наступальних дій» — триває до цілковитого розгрому фашистів. Для цього періоду характерні широкомасштабні диверсії, численні рейди в тилу противника, активна взаємодія з формуваннями Червоної армії, наступальна тактика бойових дій.
На початковому етапі війни перші виступи в тилу були нечисленними і неорганізованими. За донесеннями із штабу вермахту в Україні дії партизан не були активними аж до квітня 1942 р.
Слабкість радянського партизанського руху в початковий період війни була зумовлена кількома причинами.
У 20-ті — на початку 30-х років радянське військове керівництво вважало, що в разі ворожого вторгнення в тилу агресора необхідно організувати партизанську війну. Проте наприкінці 30-х, коли почала домінувати наступальна воєнна доктрина, згідно з якою ворога збиралися бити на його власній території, всі підготовчі роботи було згорнуто, а розмови про партизанську війну розцінювалися як вияв невіри в перемогу. Згортання підготовки до ведення «малої війни» значною мірою було зумовлене і роздмухуванням міфу про «армійську змову», яка нібито мала на меті, спираючись на населення, повалити сталінський режим. Своєрідними превентивними заходами проти цієї міфічної загрози стали вилучення та знищення в армійських штабах і органах НКВС інструкцій та посібників з питань організації і тактики боротьби партизанських формувань, згортання розробки, випробування і виробництва засобів ведення «малої війни», тотальна ліквідація партизанських схованок та баз.
Підготовку до ведення партизанських дій було відновлено із значним запізненням вже під час війни. Один з партизанських лідерів О. Федоров згадував, що «у нас в області ніхто не готував більшовицького підпілля, не працював над створенням партизанських загонів. Не думав про це, зізнаюсь, і я... Створювати підпілля! Навіть слова ці здавалися книжними, неживими».
Федоров Олексій Федорович (1901—1989) — організатор партизанського руху, державний діяч, двічі Герой Радянського Союзу, генерал-майор. У 1920—1924 pp. в Червоній армії. У 1938— 1941 pp. — перший секретар Чернігівського обкому КП(б)У, у 1941—1944 pp. — перший секретар Чернігівського, а потім Волинського підпільних обкомів, начальник обласного штабу партизанського руху, командир великого партизанського з'єднання. Після розформування з'єднання з 1944 до 1957 р. працював першим секретарем Херсонського, Ізмаїльського та Житомирського обкомів КП(б)У. Був міністром соціального забезпечення УРСР.
Ще один партизанський ватажок С. Ковпак у своїх мемуарах зазначає, що лише в липні 1941 р. «на партійному активі, скликаному райкомом, ми дізналися про те, що згідно з рішенням ЦК КП(б)У всюди формуються партизанські групи».
На початковому етапі партизанського руху дуже гостро відчувався дефіцит підготовлених партизанських кадрів, яким було завдано відчутного удару в роки репресій 1937—1938 pp. До кінця 1941 р. так звану підготовку до «малої війни» пройшли лише 15% усіх тих, хто залишився на окупованій території для боротьби в тилу вороги чи був засланий за лінію фронту. Серйозною перешкодою розгортанню партизанського руху була хронічна відсутність кваліфікованих командних кадрів, військових фахівців — радистів, мінерів-підривників, шифрувальників. Нове покоління партизанських лідерів значною мірою сформувалося уже під час радянсько-німецького збройного протистояння. Навіть майбутній начальник Українського штабу партизанського руху Т. Строкач, згадуючи початковий період війни, писав: «...гадки не мав, що з часом моє місце якраз і буде на партизанських рубежах, що... доведеться займатися саме партизанським рухом на Україні».
Строкач Тимофій Амвросійович (1903—1963) — організатор партизанських формувань в Україні в роки німецько-радянської війни, генерал-лейтенант. До початку війни служив у прикордонних військах. Учасник оборонних боїв 1941 за Київ і Москву. В1942— 1945 pp. — начальник Українського штабу партизанського руху (УШПР). Під його керівництвом УШПР перетворив партизанські з'єднання та загони України на фактор стратегічного значення. Після війни — заступник народного комісара НКВС УРСР (1945— 1946), міністр внутрішніх справ УРСР (1946—1956), начальник Головного управління прикордонних військ, заступник міністра МВС УРСР (1956—1957).
Партизанські загони і підпільні групи були недостатньо організовані і підготовлені для роботи в тилу. Через це, як свідчить один з керівників партизанського руху в Україні І. Старинов, із 3500 партизанських загонів і диверсійних груп, що були залишені в перший рік війни на окупованій території, на червень 1942 р. мали відомості про наявність лише 22 діючих загонів. На жаль, не краща ситуація була і з підпіллям: з утворених у червні— вересні 1941 р. 685 підпільних партійних органів у період тимчасової окупації республіки в різний час діяли тільки 223. Суттєво ослаблювали партизанський рух відсутність координаційного центру, епізодичність постачання загонів зброєю, боєприпасами, медикаментами.
Роль серйозного стримуючого фактора відігравало досить жорстке ставлення з самого початку війни до партизанського руху окупаційного режиму, який намагався придушити терором народний опір у зародку. Так, у наказі начальника Верховного командування вермахту Кейтеля від 16 вересня 1941 р. зазначено: «З початку війни проти Радянської Росії на окупованих Німеччиною територіях вибухнув комуністичний повстанський рух... Фюрер наказав вжити скрізь найсуворіших заходів, щоб розбити цей рух у найкоротший час... Треба при першій же нагоді вжити негайних і найсуворіших заходів для утримання авторитету окупаційної влади й запобігти розростанню руху... Справжнім засобом залякування тут може бути тільки смертна кара».
Навесні 1942 р. Сталін остаточно переконався у вагомому політичному значенні боротьби в німецькому тилу. ЗО травня при Ставці Верховного Головнокомандування було створено Центральний штаб партизанського руху. Через місяць формується Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі з Т. Строкачем.
Спираючись на підтримку місцевого населення, знання місцевості, координацію дій і матеріальну підтримку з Великої землі, партизанський рух набирає сили, сіючи серед німецьких солдатів постійне відчуття небезпеки навіть у власному тилу, вселяючи в народ, що перебував під окупацією, віру в перемогу над ворогом. Наприкінці 1942 р. німецький тил вже розхитували великі, добре озброєні й керовані з центру рейдові з'єднання під командуванням О. Федорова, С. Ковпака, О. Сабурова, М. Наумова. Особливу активність партизанський рух виявив у вирішальному 1943 p.: цього року партизани в окупаційній зоні підірвали 3688 ешелонів, 1469 залізничних мостів. «Рейкова війна» стає однією з основних форм партизанської активності, оскільки вона давала змогу наносити потужні руйнівні удари малими силами. Так, вибухові пристрої, надіслані лише одним літаком з Великої землі, за підрахунками технічного відділу УШПР, давали змогу партизанам пустити під укіс щонайменше 4 фашистські ешелони і вивести з ладу майже 200 м залізничного полотна. Рух припинявся на 2—4 доби. Тобто втрати часто наносились більші, ніж бомбардувальною авіацією.
Всього протягом війни партизанські формування України провели 19 рейдів загальною довжиною 52 тис. км. У період 1941—1945 pp. у партизанських загонах і з'єднаннях налічувалося майже 180 тис. осіб, 30% з них загинули.
Отже, радянський партизанський рух в окупованих районах України у своєму розвитку пройшов кілька етапів, від зародження до широкого розгортання та активного протистояння фашистам. Стримуючими чинниками його розвитку (особливо в початковий період) стали: наступальна воєнна доктрина, що почала домінувати наприкінці 30-х років і призвела до згортання підготовки кадрів та вироблення засобів для ведення «малої війни», ліквідації документації та партизанських схованок і баз; дефіцит підготовлених партизанських кадрів; відсутність координаційного центру, погане постачання загонів зброєю, боєприпасами, медикаментами; жорстоке придушення окупаційними властями будь-яких виявів опозиції фашистському режиму. Створення Центрального партизанського штабу, координація дій, матеріальна підтримка з Великої землі, застосування партизанами ефективних методів боротьби («рейкова війна») і значна підтримка місцевого населення дали змогу партизанському руху перейти на якісно вищий щабель і перетворитися на важливий фактор війни, на справжній другий фронт.