2.2 Поетика жанру ренґа

Як вже зазначалося вище, танка зародилася як вірш-послання, адресати якого змінювалися, але структура танка зберігала свою апелятивну функцію впродовж століть. Повідомлення, що містилося в танка потенційно було розрахованим на відклик, й іноді цей відклик містився всередині самого вірша. Танка розгорталася як своєрідний діалог між двома частинами вірша: камі-но-ку 上の句(5-7-5) та сімо-но-ку 下の句(7-7). Іноді ці частини писалися різними авторами. Елемент неочікуваності, двоголосся, переклички, разом із вільним використанням усталених прийомів вносив у танка елемент гри. Можна зробити припущення, що саме цей концепт «гри в поезію» не дозволяв жанрові танка догматизуватися та скам’яніти, будучи розробленим та канонізованим в межах певних формальних схем. Саме у грі з іншими текстами, а відтак й у грі з мовою, активізувалася та відтворювалася традиція, як певний культурний архетип, що існує одночасно в площинах минулого сучасного та майбутнього.

Породженням феномену поетичної гри стали поетичні турніри – ута-авасе, які нагадували змагання трубадурів, труверів, мінезингерів у країнах середньовічної Європи. Поступово спрощуючи вихідні ритуальні правила гри ута-авасе виник жанр ренґа（連歌　– «нанизані строфи». Гра та діалог є основними характеристиками, які формують жанр ренґа, який одночасно наслідує традицію вака, а з іншого боку є «містком» до сучасної японської поезії.

Ренґа　– жанр колективної творчості, який складався кількома поетами та налічував від 2 до 100 та більше танка, написаних різними авторами за принципом діалогу.

Перша репліка - «хокку» (発句－досл. початкова строфа ), яка налічувала 5-7-5 складів задавалася одним поетом, у відповідь йому другий поет складав наступну ланку – 7-7 “вакі”, третій – знову 5-7-5, остання ланка називалася “агеку”, тобто “вища, піднята строфа. З комбінації довгих (長句тьоку) та коротких рядків (短句танку) створювалася мозаїчна тканина поеми – своєрідний поетичний метапростір в якому, за принципом асоціації, протиставлення, аналогії відбувався послідовний рух поетичних образів.

Ренґа, як і будь-яка гра, мала на меті не конкретний результат, а сам ігровий процес обміну між учасниками⁹.

У XVI ст. надзвичайної популярності набуває жанр хайкай-но-ренґа（俳諧の連歌）, тобто комічної ренґа, який своєю появою знаменує остаточну деелітаризацію японської поетики та її перехід в площину реального буденного життя людини. Хайкай-но-ренґа вівся за спрощеними правилами, не мав канонічних тем та за своїми стилістичними характеристиками наближався до розмовної мови. Одночасно, процес деелітаризації вів за собою і спрощення та скорочення форми: довга форма ренґа поступово виходила з ужитку, висуваючи на перший план лише семантичне ядро - «хокку», першу строфу.

　Занепад жанру ренґа можна пояснити звуженням кола адресатів жанру, оскільки ренґа був радше поезією для слухання та бачення, аніж для читання. Повідомлення ренґа було направленим до іншого поета, учасника змагання та до глядача/слухача безпосередньо присутнього під час імпровізації. З усього довгого неоднорідного тексту, що являв собою ренґа, читачем у повній мірі рецепіювався тільки зачин – тобто початкова строфа «хокку», яка в згорнутому, закодованому вигляді містила повноту майбутніх образів циклу. За Соколовою-Делюсіною, хокку була певним «поштовхом, імпульсом, покликом, на який кожний (що є особливо цінним) дасть свою власну відповідь. (…), хокку закликала читача до співтворчості.»

XVI століття, коли починають складатися каталоги найкращих перших строф (5-7-5) – “хокку”, можна вважати періодом зародження нового поетичного жанру, який у ХІХ столітті дістане назву “хайку”. Ґенезу жанру хайку пов’язують насамперед зі школою, започаткованою поетом-мандрівником Мацуо Басьо, яку пізніше було названо «Баха» 芭派, за першою складовою імені Басьо.