0Рганізація самостійної роботи студентів

№п/п	Позааудиторна робота	Індивідуальна робота з викладачем	Аудиторний контроль викладача	Самоконтроль студентів
1.	Підготовка до семінару	Консультації	Програмований контроль:тести, усне опитування, обговорення	Тестування
2.	Самостійне вивчення окремих тем	Консультації	Експрес- опитування	Тестування
3.	Підготовка реферату	Узгодження плану і списку літератури. Рецензування	Захист (виступ)	Опитування
4.	Робота з літературою за курсом	Співбесіда	Вибірковий	Оформлення тез
5.	Проведення опитування за заданою темою (анкетування, інтерв’ю)	Узгодження програми дослідження. Затвердження анкети.	Обговорення результатів.	Оформлення аналітичного звіту.

КРИТЕРІЇ ОЦІНЮВАННЯ САМОСТІЙНИХ РОБІТ:

ОЦІНКА „5" : робота виконана своєчасно, охайно, з дотриманням усіх норм літературної української мови, чорнилами одного кольору. Виконані всі види завдань, які запропоновані для опрацювання даної теми. Опрацьований теоретичний матеріал, про що свідчить письмовий звіт. У повному обсязі надані відповіді на питання для самоконтролю або написаний реферат, причому, у відповідях відчувається самостійність, послідовність мислення, творчій підхід. У роботі були використані додаткові джерела знань. Опрацьовані тестові завдання. Виконано індивідуальне творче завдання.

ОЦІНКА „4" : робота виконана своєчасно, охайно, з дотриманням усіх норм літературної української мови, чорнилами одного кольору. Виконані всі види завдань, які запропоновані для опрацювання даної теми. Опрацьований теоретичний матеріал, про що свідчить письмовий звіт, до складання якого є незначні зауваження. Самоконтроль зроблено повністю, але є певні зауваження щодо трактовки деяких відповідей, що не є принциповими, а бажаними, незначні помилки в тестах, є зауваження щодо індивідуального творчого завдання.

ОЦІНКА „З" : письмовий звіт (конспект теоретичного матеріалу ) наданий повністю. Творче завдання не виконано, або якщо і представлено, то з суттєвими помилками, відповіді не конкретні, , поверхневі, формально повторюють текст підручника. Самоконтроль не зараховується і тоді, коли у викладача є сумніви , щодо його виконання саме даним студентом, тобто робота списана.

ОЦІНКА"2" : письмовий звіт не надано, реферат не написано, самостійні роботи „не зараховано"

ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН

№ п/п	Зміст заняття	Форма і вид заняття	Кількість годин
1.	Соціологія як наука.	Аудиторно/лекція	2
2.	Становлення соціології як самостійної науки. Сучасний стан розвитку соціологічної думки.	Самостійно	2
3.	Теоретичний внесок вчених у становлення і розвиток соціологічних знань.	Аудиторно/семінар №1	2
4.	Суспільство: сутність, типи, тенденції розвитку.	Аудиторно/лекція	2
5.	Соціальна взаємодія. Соціальні відносини та соціальний контроль.	Аудиторно/лекція	2
6.	Соціальні зміни та соціальні процеси. Соціальні інститути суспільства.	Аудиторно/лекція	2
7.	Соціальні відносини та соціальні конфлікти. Теорії соціального конфлікту.	Самостійно	2
8.	Попередження та розв’язання конфліктів. Методологічні прийоми дослідження конфліктів.	Аудиторно/лекція	2
9.	Особливості етнічних процесів в Україні.	Самостійно	2
10.	Особливості релігійних процесів в Україні.	Аудиторно/лекція	2
11.	Економічна соціологія.	Самостійно	2
12.	Соціологія менеджменту та праці.	Самостійно	2
13.	Політична соціологія.	Самостійно	2
14.	Соціологія права.	Аудиторно/лекція	2
15.	Соціологія громадської думки.	Самостійно	2
16.	Соціологія особистості.	Аудиторно/лекція	2
17.	Соціологія молоді.	Аудиторно/лекція	2
18.	Соціологія сім’ї.	Аудиторно/лекція	2
19.	Гендерна соціологія.	Самостійно	2
20.	Соціологія особистості, сім’ї та молоді.	Аудиторно/семінар №2	2
21.	Культура як соціальний феномен.	Самостійно	2
22.	Соціологія освіти.	Самостійно	2
23.	Програмування та організація досліджень.	Самостійно	2
24.	Опитування як метод збору соціологічної інформації.	Аудиторно/лекція	2
25.	Аналіз документів. Спостереження в соціології. Обробка та аналіз соціологічної інформації.	Аудиторно/лекція	2
26.	Прогнозування соціальних явищ та процесів.	Самостійно	2
27.	Методика та техніка соціологічних досліджень.	Аудиторно/семінар №3	2

Методичні рекомендації, завдання та матеріали для опрацювання тем, винесених на самостійне вивчення студентами

Тема: «Становлення соціології як самостійної науки. Сучасний стан розвитку соціологічної думки».

План

1. Протосоціологія.

2. Класична соціологія.

3. Неокласична соціологія.

3.Посткласична соціологія.

4. Постмодерністська соціологія.

5. Соціологічна думка та соціологія в Україні.

6.Основні соціологічні школи та концептуальні напрями сучасної західної соціології.

1. Соціологічна думка зародилася значно раніше того періоду, коли О. Конт запровадив до наукового вжитку поняття „соціологія”.

Протосоціологія охоплює проміжок часу від античної доби до початку XIX ст. Ідеї Платона (діалог „Держава”), Аристотеля, Блаженного Августина (теологічний трактат „Про град Божий”), Фоми Аквінського, Томаса Мора („Утопія”), Томаса Гоббса розглядаються як соціологічні теорії, хоча скоріше їх можна назвати соціальними вченнями, поскільки головним в них є відображення ідеального, а не дослідження того, як в дійсності взаємодіють люди, як організоване їх спільне життя. Ці соціальні вчення були адекватною умовам своєї епохи формою пізнання і пояснення соціальних явищ.

Демокріт – найважливішою умовою життя людей вважав поділ праці, результати якого оцінював з погляду інтересів рабовласницького класу.

Платон – вважав, що ідеальна держава створюється не в інтересах індивіда або окремого прошарку, а заради самої держави, поза якої індивід існувати не може. Людина для держави, а не держава для людини – кредо його політичної філософії. Задля соціальної справедливості Платон пропонував скасувати сім’ю як соціальний інститут і підпорядковував сімейні стосунки людей державі.

Аристотель – започаткував логіку, психологію, політику, залишивши у спадок вчення про суспільство, державу і владу. Основними елементами держави вважав родову общину і рабство. Виступав прихильником приватної власності.

Фома Аквінський – був ідеологом католицизму, вважав, що суспільство будується за ієрархічним принципом: піддані підкоряються царям і світській владі на основі законів, як природних і писаних, так людських і божественних. Виділяючи чотири види законів, Ф. Аквінський вибудовує досконалу, на його погляд, систему світового порядку: народ – володар – законолюдський – закон природний – закон божественний – закон вічний.

У розвитку філософської, соціологічної думки епохи Відродження окреслюються три етапи:

1.Гуманістичний (середина XIV – середина XV ст.), якому властиве протиставлення середньовічного теоцентризму інтересу до людини, її зв’язків зі світом.

2. Неоплатонівський (середина XV ст. – перша третина XVI ст.), на якому домінує розгляд проблем буття.

3. Натуралістичний (середина XVI ст. – початок XVII ст.), з його прагненням пристосувати закони природи до пізнання соціальної реальності.

Томас Мор – основною причиною пороків буржуазної держави вважав приватну власність і зумовлені нею суперечності інтересів особи та суспільства, девіантну поведінку людей тощо. Його ідеальне суспільство має базуватися на суспільній власності, обов’язковій праці для всіх.

Томазо Кампанелла – його ідеальна держава „Місто Сонця” – це суспільство з общинним характером зв’язків, яке базується на відсутності приватної власності, спільній праці.

Нікколо Макіавеллі – його заслугою є подолання теологічних ідей і дослідження держави як суспільного явища.

Жан Боден – вважав розвиток суспільства поступовим процесом і стверджував, що географічні чинники можуть визначати особливості соціального життя людей.

У XVIII ст. особливого значення набувають концепції природного права та суспільного договору – Гуго Гроцій, Томас Гоббс, Джон Локк, Бенедикт Спіноза.

З середини XVIIIст. В Європі і Північній Америці розвивалися процеси, які радикально змінили характер життя людей і стали факторами розвитку соціології як особого роду наукових знань.

По-перше, почалася так звана промислова революція.

По-друге, пройшла серія так званих буржуазних революцій.

По-третє, з розвитком індустріальної економіки і буржуазної демократії загострилися проблеми, які тепер називають соціальними проблемами.

Першим проект створення нової науки про суспільство сформулював французький мислитель Огюст Конт (1798-1857). В 1830-1842 рр. Конт опублікував свій головний твір – масштабний, в шести томах, „Курс позитивної філософії”, в якому нову науку про суспільство запропонував назвати соціологією. Необхідність такої науки Конт доводив сформульованим ним законом трьох стадій інтелектуальної і соціальної еволюції.

На першій, теологічній стадії люди готові пояснювати явища, які спостерігаються, прямим і постійним впливом надзвичайних сил – богів, духів, демонів. Соціальний порядок, який виникає на теологічній стадії, отримав у Конта назву військове суспільство.

Друга стадія – метафізична. Це епоха бунтів, революцій, переворотів. Явища пояснюються скритими в речах принципами і силами, які можна розкрити силою розуму. Така постановка перетворює будь-які знання в метафізику, тобто в філософські роздуми про загальні принципи, суть, зміст явищ.

Третя стадія – наукова настає тоді, коли метафізичні абстракції змінюються позитивним, тобто дійсним, знанням – висновками, заснованими на опису і систематизації фактів. Соціальний порядок, що виникає на науковій стадії еволюції, Конт назвав промислове суспільство.

Промислове суспільство розглядалося Контом як втілення соціального прогресу. Однак промислове суспільство породжує іншу проблему: робітниче питання”. Спочатку вирішення цього питання Конт бачив в патронажі (від фр. Patronage – захищати, опікуватися), тобто опіці багатих і тих, хто має владу про освіту і покращення умов життя робітників. Але пізніше в труді „Система позитивної політики” Конт пропонує зовсім інший варіант вирішення проблеми: робітниче питання буде вирішення при переході на нову стадію інтелектуальної і соціальної еволюції. Цю стадію Конт назвав новим теологічним синтезом, поскільки бачив в об’єднанні наукового знання і релігійного почуття можливість об’єднати позитивні риси старого і нового типу устрою суспільства. Безумовно, релігійно-соціальний проект Конта є утопією.

Герберт Спенсер – досліджував еволюцію як загальну тенденцію розвитку. Суспільство розглядав як соціальний організм – ціле, що об’єднує індивідів. В процесі еволюції суспільство росте, тобто росте число людей, чиє життя воно організує. В ньому формується система органів, що виконують спеціальні функції, необхідні для підтримання і розвитку соціального організму. Кожне розвинуте суспільство має три системи органів у відповідності з трьома головними функціями – регулятивною, виробничою, розподільчою. Кожна система створюється соціальними інститутами – стійкими формами діяльності людей. Спенсер поділив соціальні інститути на категорії: сімейні інститути, політичні, церковні, професійні, промислові. Інститути забезпечують задоволення потреб.

Альтернативою позитивістському проекту науки про суспільство в середині XIX ст. була концепція матеріалістичного розуміння історії, сформульована німецьким мислителем Карлом Марксом. Свої ідеї він виклав в „Тезісах про Фейєрбаха” і „Німецькій ідеології”. Його проект подібний до позитивістських ідей Конта, але на відміну від Конта, Маркс вважав, що не ідеї „управляють світом”, а матеріальні інтереси, обумовлені участю людей у виробництві і розподілу благ.

Суспільство Маркс трактував як систему відносин, характер яких визначається способом виробництва матеріальних умов життя людей. Структура економічних складає той „базис” на якому розвивається „надстройка” – структури політичних, правових, сімейних відносин, форми релігії, моралі, ідеології. Матеріалістичне розуміння історії заключається у відкритті послідовності зміни один одного способів виробництва. В роботі „До критики політичної економії” Маркс виділив азіатський, античний, феодальний і буржуазний способи виробництва.

Таким чином, труди Конта, Спенсера, Маркса, Енгельса можна кваліфікувати як протосоціологічні.

Протосоціологія – це сукупність створених в середині – кінці XIX ст. проектів науки про суспільство, що заклали концептуальні основи розвитку соціології, але залишилися органічною частиною філософських доктрин і світогляду.

2.Родоначальних позитивізму як напрямку в філософії та соціології (від лат. Positious – реальний, заснований на досвіді) вважають Огюста Конта. Головне спрямування позитивізму – відмова від абстрактних міркувань про суспільство, а створення „позитивної” соціологічної теорії; яка повинна була стати такою ж доказовою і загальнозначущою, як і природничі теорії.

Рубіж XIX і XX століть є початком класичної соціології. Вирішальну роль в розвитку уявлень про предмет і метод соціології зіграла концепція соціологізму, розроблена французьким вченим Емілем Дюркгеймом в роботі „Правила соціологічного методу”. В роботі „Про розподіл суспільної праці” він обґрунтував тезис про те, що функцією розподілу праці є підтримання єдності – соціальної солідарності. Дюркгейм виділив два типи солідарності: механічна солідарність, що виникає в силу спільності віросповідань і почуттів, коли люди підтримують відносини з тими, хто подібний до них за способом мислення і способом життя: органічна солідарність, що виникає в силу розподілу за родом діяльності, коли люди підтримують відносини з тими, хто відрізняється від них за способом мислення і за способом життя, але в чиїй діяльності вони мають потребу для задоволення своїх нужд. В сучасному суспільстві органічна солідарність є домінуючою. Дюркгейм активно займався аналізом зміну суспільстві, особливо розвитком розподілу праці у процесі індустріалізації. Він вважав, що розподіл працю значно послаблює роль релігії як основи соціального зв’язку. З посиленням розподілу праці люди набувають більшої взаємозалежності, бо їх потреби задовольняються внаслідок праці багатьох людей, а процеси і зміни у світі настільки стрімкі та інтенсивні, що не всі здатні включитися в них. Внаслідок швидкого оновлення соціального життя розривається традиційний порядок: і моральні устої, підтримувані релігією. У суспільстві стає дедалі більше людей без усвідомлення мети, сенси, які відчувають свою непотрібність.

Аномія – стан соціальної системи, за якого значна частина громадян, знаючи про існування обов’язкових норм, ставиться до них негативно або байдуже.

Концепція соціологізму Дюркгейма була заснована на ідеї про те, що соціальна реальність є реальністю sui generis (лат.: особого роду), яка не просто існує незалежно, але і домінує над індивідуальною реальністю. Протилежну традицію – „соціологічного номіналізму” (від лат. Noumen - ім’я) сформували ті, хто дотримувалися протилежної точки зору: „соціальна реальність” не існує незалежно від індивідів, цим іменем позначають сукупний ефект індивідуальної діяльності.

Найбільш актуальне на цей день вирішення предмета і метода в дусі „номіналізму” надано в концепції розуміючої соціології, розробленої німецьким вченим Максом Вебером (1864-1920).

В циклі статтей „Протестантська етика і дух капіталізму” на великому історичному і статистичному матеріалі Вебер прослідковує схожість і навіть спадковість між принципами мирського аскетизму, яке практикувалися протестантами (строга самодисципліна, присвячення себе господарській діяльності як служінню) і принципами капіталістичної організації промисловості і торгівлі. В якості загальної основи протестантської етики і духу капіталізма представлена характерна для західної цивілізації раціональність – відношення до життя (всесвіту) з точки зору доцільності, корисності, ефективності.

На основі історико-соціологічних досліджень Вебер розробив свою методологічну концепцію, ключовою категорією якої стало поняття ідеального типу.

Ідеальний тип – це теоретична конструкція, що виражає найбільш характерні риси явища, що вивчається, і слугує засобом упорядкованості емпіричного матеріалу. Такі ідеальні типи, як „капіталізм”, „християнство” і т.п., є не емпіричними узагальненнями, а абстрактними моделями, які розкривають „культурний зміст” відповідного феномена. Ідеальний тип став важливим методологічним засобом в рамках висунутої Вебером концепції розуміючої соціології („Про категорії розуміючої соціології”). Соціологію він визначав як науку, яка прагне зрозуміти „соціальну дію і таким чином казуально пояснити її процес і дію.” Соціологія досліджує усвідомлену, зорієнтовану на інших людей поведінку особистості. Такі дії називають соціальними, виділяючи чотири ідеальних їх типи:

- цілераціональна дія – людина виразно уявляє мету і засоби її досягнення та зворотну реакцію інших людей на свої дії; критерієм раціональності є успіх;

- ціннісно-раціональна дія – виконується на основі свідомої віри в етичну, естетичну, релігійну цінність певної поведінки;

- афективна дія – здійснюється на основі неусвідомлених психологічних імпульсів;

- традиційна дія – відбувається на основі звички.

Два останніх типи не є, за Вебером, соціальними.

Вебер відокремив три основних компоненти нерівності: багатство, престиж, влада.

Суттєвим є внесок Вебера у соціологію релігії. Він дійшов висновку, що деякі аспекти християнської віри мали великий вплив на розвиток капіталізму.

Метод розуміючої соціології дав змогу по-новому оцінити зміст і механізми влади. Легітимне (ненасильницька) панування людини над людиною можливе, за Вебером, лише тоді, коли підлеглі увідомлюють користь того, що ними керують інші люди. Вебер виділяє три чистих типи панування:

1.Традиційне – базується на звичаях, традиціях певної поведінки, певного типу підкорення (батько родини, цар).

2.Харизматичне – опирається на безперечну довіру до лідера (великі полководці, видатні політики, пророки, засновники держав).

3.Легальне – ґрунтується на довірі до права, закону, згідно з яким підкоряються не особистості, а чинним законам. В бюрократії Вебер вбачав технічно найчистіший тип легального панування, найраціональнішу форму здійснення влади.

Макс Вебер по праву вважається класиком не тільки німецької соціології. Фердинанд Тенніс, Георг Зіммель, Вернер Зомбарт – ця зіркова плеяда надовго визначила проблематику теоретичної соціології, і сукупність їх досліджень створює той фундамент, на якому базується вся сучасна західна соціологія.

В кінці XIX ст. всередині соціології виникла диференціація на теоретично і емпірично орієнтовані дослідження. Американський соціолог Альбіон Смолл відстоював ідею про те, що предметом соціології повинні бути конкретні соціальні проблеми, які відображають зіткнення інтересів людей, а результатом дослідження – програма практичних дій по вирішенню даної проблеми. Смолл не вніс значного теоретичного вкладу в розвиток соціології, але він став організатором і ідеологом Чикагської школи соціології.

Класична соціологія – сукупність досліджень, створених в к XIX – початку XXст. які визначили розвиток соціології як наукової дисципліни, що має власну предметну область і власні методи дослідницької роботи.

Етап класичної соціології ознаменувався також початком інституціоналізації соціології. Інституціоналізацією називається процес розповсюдження якоїсь діяльності і перетворення її в соціальний інститут, тобто систему формальних правил і неформальних норм, що виражають визнання суспільної значимості даного виду діяльності, створення спеціальних установ, що організовує таку діяльність.

3. В середині 20-х рр. XX ст. в соціології намітилась зміна, основної проблематики дослідницької роботи. Актуальною стала проблематика теоретичного синтезу, або створення загальносоціологічної теорії, яка б синтезувала теоретичні досягнення попереднього періоду і змогла б узагальнити результати, отримані емпіричною соціологією. Першим, хто став енергійно і успішно розробляти нову проблематику, був Питирим Сорокін. В чотирьохтомному труді „Соціальна і культурна динаміка” Сорокін представив масштабну теорію суспільного розвитку як послідовність ідеаціональної, ідеалістичної і чуттєвої соціокультурних систем. В основі кожної системи лежить особливого типу „ментальність”, яка у вигляді цінностей, світогляду визначає характер всіх сфер життєдіяльності: наукового пізнання, релігії, мистецтва, економіки, політики, права і т.д. Ідеаціональна система розвивається на основі уявлень про абсолютну реальність і цінності Бога, душі і т.п. (Греція IX – VII ст. до н.е., середньовічна Європа V – VII ст.). Чуттєва система розвивається на основі уявлень про абсолютну реальність і цінності матеріального світу. Тому суспільне життя будується на основі прагматичного і споживацького відношення людей до оточуючого світу і власної діяльності (елліністично-римська цивілізація III в. до н.е. – IV ст. н.е., сучасний Захід XVII – XX ст.).

Ідеалістична система носить проміжний, перехідний характер (Давня Греція класичного періоду VI – IV ст. до н.е., Європа епохи Відродження XIV – XVI ст.).

Теорії Сорокіна, Парсона, Мертона будувалися на основі традиційного розуміння теорії як системи тверджень, яка в повному обсязі повинна пояснювати факти. Таке розуміння теорії було піддано критиці Максом Хоркхаймером. Концепція критичної теорії стала основою дослідницької діяльності сформульованої зусиллями Хоркхаймера, Маркузе і Алорно Франкфуртської школи. Після приходу до влади нацистів в 1933р. співробітники Інститута соціальних досліджень емігрували в США.

Дослідниками Франкфуртської школи була розроблена теорія авторитарної особистості.

Авторитарна особистість – це соціально-психологічний тип людини, який характеризується такими рисами як консерватизм, стереотипність мислення, лояльність до інстанцій влади і ідентифікація з фігурами влади, нетерпимість до „чужих” і „слабих” – представникам інших етнічних груп, опозиціонерам.

З кінця 1920-х рр. спочатку в США, а потім в Європі почала розвивається прикладна соціологія. Керівники великих корпорацій в періоди економічних кризисів є проблемами підвищення ефективності і удосконалення організації підприємств, замовляли дослідження на підставі яких приймалися нові управлінські рішення.

4. Період 1960-1970 рр. для соціології став періодом парадигмального кризису. Парадигма (від грецької paradeigma – приклад, зразок) – концепція, прийнята в даній науковій спільноті в якості зразка постановки і рішення дослідницьких проблем (макросоціологічні парадигми, мікросоціологічні парадигми).

В ході дискусій, що розгорнулися в 1960-1970 рр., склалася ситуація множинності парадигм. Після виходу в 1961р. роботи Дж. Хоманса „Соціальна поведінка” і в 1964 р. – роботи П. Блау „Обмін і влада в суспільному житті” стає зразком для великої кількості дослідників концепція соціального обміну, що орієнтувала соціологів на вивчення соціальної взаємодії як процесу обміну, кожний учасник якого отримує вигоду в результаті дій інших учасників і, в свою чергу, здійснює дії, які приносять вигоду іншим.

Прихильником парадигми соціального акционализму приймали активну участь в діяльності соціальних рухів, в т.ч. екстремістських. Парадигмами на цьому етапі стали феноменологічна соціологія і символічний інтеракціонізм.

Предметом феноменологічної соціології є соціальна взаємодія як процес координації поступків людей, які наділяють дії один одного змістом, що є типовим для їх життєвого світу.

Відповідно до парадигми символічного інтеракціонізму предметом соціології є соціальна взаємодія як процес узгодження людьми своїх поступків з поступками інших людей шляхом встановлення і зміни значень цих поступків.

5. Характер соціальних процесів в другій половині XX ст. суттєво змінився. Тут можна виділити три основні тенденції:

- сформувалась постіндустріальна економіка;

- розвивалася постідеологічна політика;

- виникла постмодерністська культура.

Уявлення про постмодерн як новий стан суспільства, культури, наукового знання в соціологію ввів Жан-Франсуа Лиотар. Книга Ліотара „Становище Постмодерна” (1979) стала своєрідним маніфестом постмадернізма.

Постмадернистська соціальна теорія – дослідницький підхід, який базується на концепції суспільства як сукупності дискурсів (від лат. Discursus – роздуми) – практик маніпулювання знаками, які формулюють символічні структури, що створюють для людей світ явищ і подій, які сприймаються як соціальна реальність. Зразками для соціологів, які дотримуються постмодерністського підходу служать роботи французького історика і філософа Мішеля Фуко і соціолога Жана Бодрийяра.

Відповідно до Фуко, сучасне суспільство – це дисциплінарне суспільство, в якому влада постійна, безлика і вона повсюду. Влада – це не атрибут або заняття уряду, політиків, силових структур. Школа, лікарня, фабрика в умовах дисциплінарного суспільства є атрибутами влади. Педагогіка, медицина, менеджмент – це дискурсивні практики, що ставлять людину в центр уваги і одночасно це „тонкі”, на відміну від „грубого” примусу технології підкорення людей. Викладач, лікар, менеджер, який турбується і уважно ставиться до своїх учнів, пацієнтам, робітникам, вивчаючи і направляючи їх поведінку, розкриваючи і розвиваючи їх потенціал, тим самим займають позицію домінування. Їх інтелектуальні знання – це свого роду політика. Таким чином, знання, научний дискурс – це завжди стратегія влади.

Цю же концепцію влади – знання Фуко розвиває на матеріалі історії вивчення і регулювання сексуальності. З к. XIX ст. розвивається комплекс дискурсивних практик – медичних, педагогічних, юридичних, економічних і т.д., які продукують сексуальність як об’єкт знання. В результаті сформувався диспозитив сексуальності – мережа установок до пізнання, переживання, регулювання сексуальності як природної властивості людини. „Інкорпорірування” в людини сексуальності приводить до того, що вона розглядається як суб’єкт правильних або неправильних дій, скільки як носій постійних захоплень, орієнтація і інтенсивність яких стає об’єкт „нормалізації”, тобто дисциплінарної влади. Крім держави з її демографічною політикою і поліцією нравів ці відносини влади „розгортаються на тлі” в рамках наукових, медичних, загальноосвітніх інститутів, рухів на підтримку і проти абортів, використання презервативів, легалізації проституції і гомосексуальних відносин і т.п. Будь-яка стратегія в рамках диспозитивна сексуальності незалежно від того, спрямована вона на контроль сексуальності індивідів або на її емансипацію в будь-якому разі відтворює дисциплінарне суспільство, поскільки так або іначе перетворює індивідів в об’єкт влади – знання. Жаном Бодрийяром була висунута ідея про те, що постмодерн – це нова культурно-історична реальність, що характеризується дефіцитом реальності. Дефіцит реальності – це не дефіцит речей, яких, навпаки виробляється все більше і більше. Речі – це лише знаки реального. Втрата реальності – це втрата зв’язку і, як наслідок, різниці між знаками – образами і референтами – реальністю, на яку знаки повинні вказувати.

Си Симуляцію як заміну самої реальності знаками реальності Бодрийер виявляє на прикладі функціонування гіпермаркетів і їх анальні – культурних і розважальних центрів, а також на прикладі функціонування засобів масової комунікації.

Єдина функція товарів (витворів мистецтв – участь в створенні в просторі – часі гіпермаркета людського потоку, симулюючого спільність, солідарність і спільну діяльність. Об’єкти споживання не мають іншого призначення, як тільки підтримання індивідів в стані масової інтеграції. Засобами масової інформації симулюються політичні події.

6. Протосоціологічний період розвитку соціології в Україні налічує кілька етапів:

- протоко Соціологія епохи становлення, розвитку та розпаду Київської Русі (до к. XV ст.);

- протосо Соціологічне знання козацької доби (к. XV – третя чверть XVIII ст.);

- протоко Соціологія доби відродження України (к. XVIII – сер. XIX ст.).

У сер. XVI ст. ідеї природного права, суспільного договору розроблялась Станіславом Оріховським. Говорив, про взаємну відповідальність особи і держави.

Наприкінці XVI – на початку XVII ст. найпомітнішою постаттю в українському духовному житті був Іван Вишенський.

Уставний внесок у розвиток соціологічний цей зробив видатний український філософ письменник Григорій Сковорода. Чи не першим серед вчених нового часу він висунув ідею перетворення праці із засобу до життя на найпершу життєву потребу та найвищу насолоду. У творчості Г. Сковороди започатковані ідеї екзистенціалізму (філософська течія, на першому плані розглядає людину та її переживання).

Подальший розвиток та якісно новий стан самоусвідомлення українства розпочинається з діяльності Кирило – Мефодієвського братства (Микола Костомаров, Михайло Гумак, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш).

Другий період розвитку соціологічної думки в Україні безпосередньо пов’язаний з Прийнято вважати, що українська соціологія заявила про себе у 80 – х р. ХІХ ст., дослідженнями Женевського гуртка українських учених, праці, яких друкувалися найчастіше в тамтешньому журналі „Громада”.

Домінувало у тогочасній соціологічній думці. Звернення до соціально – культурних проблем. Водночас вона виявляла помітну зацікавленість соціально – політичними, економічними аспектами. (Сергій Подолинський, Михайло Драгоманов, Максим Ковалевський).

Відомий історик, етнограф, археолог Володимир Антонович використовував свої знання для вивчення соціальної структури, психосоціальних типів, поведінки натовпу, чинників соціального розвитку.

Михайло Грушевський значне місце в своїх дослідженнях відводив вивченню історії України, генезису східнослов’янських народів. Він довів, що Київська держава право, культура були утворені українсько – руською народністю.

Під час вимушеної еміграції (1919 – 1924) Грушевський створив у Відні Український соціологічний інститут.

Помітно збагатив українську соціологічну думку к. XIX – поч. Х ст. Іван Франко.

Михайло Туган – Барановський вважав соціологію однією з стрижневих суспільних наук. У більшості своїх праць він зосереджувався на обґрунтуванні ролі господарства у соціальному житті.

Один з провідних тогочасних вчених, історик, політолог, соціолог В’ячеслав Липинський, зосередившись на проблемах держави і права, стверджував, що життєвість кожної держави зумовлена особливість взаємовідносин між провідними верствами суспільства і народом. Демократію В.Липинський критикував за те, що її використовують для ослаблення основ дисципліни і порядку в державі.

У перші десятиліття ХХ ст. на українських теренах відбувався активний процес інституціалізації соціологічної науки (О. Гіляров, М. Туган – Барановський, С. Дністрянській, М. Грушевський).

Це був період поширення більшовицької ідеології в науці й практиці, що зумовило придушення, а згодом і ліквідацію немарксистської соціології. З к. 20 – х років на теорію та практику соціологічної науки починають впливати сталінські „теоретичні” положення.

Відродження соціологічних досліджень почалося з постанням „Хрущовської відлиги”. Але якщо ці дослідження визнавалися, то соціологія як наука – ні. Соціологія була оголошена філософською наукою.

У 1958 р. виникла Радянська Соціологічна Асоціація, через два роки – соціологічний підрозділ в Інституті філософії АН СРСР. У 60 – ті роки започатковується соціологічні дослідження різної тематичної спрямованості.

Сприятливішими для розвитку соціології стали 80 – ті роки, коли вона нарешті відновила статус самостійної науки. Наприкінці 80 – х років виник Всесоюзний центр вивчення громадської думки (директор Т.І. Заславська). Восени 1990 р. створено Інститут соціології АНУ. Згодом засновано Українську соціологічну асоціацію, в університетах відкрито факультети і відділення з підготовки професійних соціологів.

Значні результати сучасних українських соціологів напрацьовані у сферах соціальних проблем, соціальної структури та професійної орієнтації молоді (С. Макєєв, В. Чорноволенко), впливу засобів масової інформації на самовизначення молоді (Є. Головаха, В. Косовський), застосування математичних методів у соціологічних дослідженнях (А. Горбачик, В. Максименко), вивчення історії філософії (А. Ручка, В. Танчер), соціології освіти (В. Багіров, В Волович, О. Якуба), етносоціології (Т. Рудницькі, М. Шульга), соціології підприємництва (В.Ворона, В. Пилипенко, Є. Суїменко).

I.Запитання для роздумів, самоперевірки , повторення

1. Що сприяло виникненню і розвитку соціології як окремої науки.

2. Яка роль О.Конта у становленні соціології?

3. Який метод лежить в основі соціологічних поглядів Г.Спенсера?

4. Який вклад у соціологію зробив Е Дюркгейм?

5. Хто був творцем розуміючої соціології і теорії соціальної дії?

6. У чому полягають особливості розвитку вітчизняної соціології у XX ст.

II. Виберіть правильну відповідь:

1. До якого етапу еволюції соціології відноситься діяльність О.Конта?

а) протосоціологія;

б) класична соціологія;

в) постмодерністська соціологія.

2. В якій роботі К.Маркс виклав основи теорії соціально-економічних формацій?

а) «Маніфест комуністичної партії»;

б) « До критики політичної економії»;

в) «Капітал».

3. Хто з представлених вчених розвивав концепцію «розуміючої соціології»?

а) М. Вебер;

б) О.Конт;

в) Е. Дюркгейм.

4. Хто ввів в соціологію уявлення про постмодерн, як новий стан суспільства, культури?

а) Жан-Франсуа Ліотар;

б) Жан Бодрийяр;

в) П’єр Бурдьє.

5. Макс Вебер виділяє чотири види соціальної дії:

а) цілераціональну, ціннісно-раціональну, афективну, традиційну;

б) стратегічну, нормативну, драматургічну, комунікативну;

в) стратегічну, нормативну, ціннісну, комунікативну.

6. Етнометодологія – теорія, за якою:

а) соціальна взаємодія – складна система обмінів;

б) найважливішим чинником міжособистісної комунікації є прийняття на віру правил, що регулюють взаємодію між людьми;

в) соціальна ситуація – мініатюрний драматичний спектакль.

7. Засновником теорії соціального конфлікту є:

а) К. Маркс;

б) Г. Спенсер;

в) О.Конт.

8. Парадигма – це:

а) певний ціннісно-нормативний підхід, який визначає кут зору, крізь призму якого відстежуються, аналізуються та узагальнюються соціальні явища та процеси;

б) головна ідея певної теорії;

в) система взаємопов’язаних і сумісних поглядів на певні явища і процеси.

9. Автором теорії соціального обміну є:

а) Дж. Мід;

б) Дж. Хоманс;

в) Е. Гофман.

10. Теорія символічного інтеракціонізму була сформована:

а) Дж. Мідом;

б) Л. Козером;

в) Дж. Хомансом.

III.Сформулюйте визначення понять:

• Позитивізм;

• Символічний інтеракціонізм;

• Розуміюча соціологія;

• Етнометодологія;

• Парадигма.

IY. Напишіть реферат на одну із запропонованих тем:

1. Проблема соціального життя українського суспільства в полемічній літературі XIY-XYI ст.

2. Політична соціологія Михайла Драгоманова.

3. «Генетична соціологія» Михайла Грушевського.

4. Теоретична спадщина Микити Шаповала.

5. Теорія еліти В.Липинського.

Рекомендована література

• Соціологія. Підручник. За редакцією В.Г.Городяненка. -К., 2005, с.36-112.

• Соціологія. Навч. Посіб.за ред.. С.О.Макєєва.- К., 2008, с. 45-104.

• Соціологія.Підручник. за ред.. В.М.Пічі. – Львів, 2000, с.24-60.

• Подольська Е.А. , Подольська Т.В. Соціологія: 100 питань – 100 відповідей. – к., 2009, с. 37 – 77.