С прямованість розвитку

Глава 7. Спрямованість розвитку

Під розвитком у найбільш поширеному значенні даного терміну розуміється творення нового типу суспільства. Ним перед­бачається зміна способу матеріального виробництва, перетворення соціаль­них структур та соціальних інститутів, змісту соціалізації і соці­альної мобільності, форм культури, базової особистості.

Якщо всі вищеозначені вимоги виконуються одночасно, то роз­виток призводить до зміни соцієтального типу суспільства. В ін­ших випадках можна вести мову про корінні зрушення в одній або декількох сферах суспільного буття.

Соціальними індикаторами розвитку є ціла низка взаємо­пов’­язаних показників: розмір сукупного суспільного продукту, стан­дарти споживання, обсяг і структура вільного часу, могутність меритократичних механізмів, рівень масового культурного вироб­­ництва, задоволення людей своїм суспільним буттям, міра контролю за перебігом соціальних процесів (керованість розвитку) та ін.

Класифікація показників за сферами життєдіяльності суспіль­ства набуває такого вигляду: у сфері виробництва – це валовий національний продукт (більш суворий критерій – національний прибуток), виробництво певної сукупності найважливіших народно­господарських товарів або їх грошового еквівалента на душу насе­лення, продук­тивність праці, економія виробничих і людських ресурсів, організація праці та управління, рівень трудової мотивації, справедливість економічної стратифікації (розподіл праці і спожи­вання залежно від ефективності трудової дисципліни), технічна озброєність праці та управління, впорядкованість ін фор­ма­ційних і товарних потоків, рівень маркетингу тощо.

У політичній сфері розвиток визначається мірою контролю суспільства за діяльністю держави (демократія, народовлад­дя), розвиненістю і внутрішньою диференційованістю основних полі­тич­них суб’єктів (класів, страт, груп впливу, історичних рухів, громадських організацій), розподілом влад (законодав­чої, вико­навчої, судової), наявністю розгалуженої мережі, засобів масової інформації та їх незалежністю від державного втручан­ня, ідеологіч­ним і політичними плюралізмом, легальністю со­ціальних конфліктів і засобів їх розв’язання та ін.

У духовній сфері розвиток визначається масовістю і розма­їттям форм культурного виробництва і споживання, доступністю їх для основної маси населення, рівнем освіти, обсягом і структурою використання вільного часу, орієнтованістю позавиробничої діяль­ності на всебічний розвиток особи, індивідуаліза­цією побуту і дозвілля.

Проблема розвитку та його критеріїв у соціології по­стає перш за все як аналіз: а) суспільних відносин (конфліктні – кон­сен­сусні, рівні – нерівні, справедливі – несправедливі, гармонійні – відчужені, персоніфіковані – знеособлені, комунітарні – статуарні та ін.); б) соціальної структури (стабільна – нестабільна, ригідна – гнучка, гомогенна – гетерогенна, статична – динамічна та ін.); в) со­ціальних інститутів (ефективність реа­лізації соціальних функцій та задоволення колективних потреб, підконтрольність громад­ському впливу тощо).

Для зручності і простоти розвитком у подальшому будемо на­зивати структурні перетворення у суспільстві. Нейтральне у цін­нісному відношенні визначення знімає ідеологічні та психо­логічні нашарування, які містить у собі цей термін уна­слідок його суперечливого вживання у контексті різних методоло­гічних підходів.

Під керованим розвитком розуміються такі структурні пере­творення, які відповідають таким критеріям: у них задіяні всі або переважна більшість соціальних груп, верств і прошарків. Відносини між ними є консенсусними, узгодженими, діалогічними і легальни­ми. Останнє означає, що суперечності виникають, роз­гортаються і розв’язуються законним чином.

Суб’єктом розвитку за таких умов постає суспільство, вся сукупність діючих у ньому соціальних груп, політич­них, профе­сійних і громадських об’єднань, в т. ч. окремих людей. Залежно від соціотворчої могутності соціального суб’єкта, розвиток постає у таких різновидах: історичний суб‘єкт (суспільство в цілому, предметом діяльності якого є вся система існуючих суспільних відносин); колективний актор (суб’єктом розвитку виступає певна соціальна група або спіль­ність – клас, нація, страта, профе­сійна група, політична пар­тія, соціальна організація, громадське об’єд­нання тощо). Предметом його діяльності є конкретна сфера суспільних відносин, а метою – приведення її у відповідність із загальними зрушеннями у суспільстві; персональний актор (суб’єкт розвитку – індивід, окрема особа, зміст діяльності – пошуки зв’язку з колективним актором або історичним суб’єктом задля участі у перетвореннях соціальних структур).

Джерело розвитку полягає у розв’язанні суперечностей, соці­аль­них антагонізмів, конфліктів та опозицій. Зазначимо, що джерело стихійного розвитку спрямоване на розв’язання соціальних анта­гонізмів переважно насильницького типу. Отже, відповідно до поставленої мети, до керованих форм розвит­ку слід віднести таке суспільство або таку історичну ситуацію, де переважають не со­ці­альні антагонізми, а конфлікти та опо­зиції.

Останні повинні розв’язуватись у легальних формах, без застосування непередбачених законом і мораллю насильницьких засобів.

Механізмом розвитку є узгоджена сукупність історичних, колективних і персональних дій, спрямова­них на творення нових суспільних відносин і зміну соціальних структур. Такі дії перед­бачають громадянську злагоду на основі об­раних культурно-цін­нісних орієнтацій, договірність (контрактність) соціальних зв’яз­ків, чинні правила суспільного обміну (попередній підрахунок персональ­них та колективних витрат і здобутків), правову основу координації спільних дій та ін.

Передумови соціального розвитку можуть бути необхідними і достатніми. Необхідна передумова – це перш за все ефективне виробництво. А достатня передумова потребує зрілої соціально-класової структури (структури історичної дії) на основі легітим­ного розв’язання конфліктів і опозицій. Для подальшого розгляду приведемо додатко­ві пояснення термінів “клас”, “соціально-класова структура”.

Класом ми називаємо, на відміну від поширеного його вживання, розмежування людей за ознакою наявності або від­сутності у них можливостей для контролю над відтворенням існу­ючих і творенням нових суспільних відносин. Конкретно це означає контроль над матеріальним виробництвом і розподілом, можливість вилучення із суспільних багатств певних ресурсів, перетворення їх в інструмент соціального розвитку, контроль над культурно-ціннісними орієнтаціями (культурної моделі історичного роз­витку) і можливість здійснювати на їх основі громадянський кон­сенсус, відповідну соціальну мобілізацію (пропаганда, агітація, переконання, навіювання тощо), адекватну соціальну стратифіка­цію, контроль над виробництвом і виявленням основних засобів розвитку (наука, освіта, культура, технологія).

Відповідно до основної ознаки, соціальна структура поділяється на панівний клас (здатний здійснювати контроль над сус­пільним виробництвом – не ототожнювати з матеріальним виробниц­твом) і підлеглий, не здатний до цього. Залежно від конкретних харак­теристик, панівний клас може мати дві моди­фіка­ції: панівний-керівний і панівний-пригноблюючий. Перший здатний організувати ефективне матеріальне виробництво, вилучити зі створюваного в його надрах сукупного суспільного продукту необ­хідні ресурси для розвитку, створити чи підтримати досить про­гностичну і приваб­ливу соціальну утопію (культурну модель соціального розвитку), здійснити на її основі громадянську злагоду, справедливу – за критеріями участі в соціальному роз­витку – со­ціальну стратифі­кацію, ефективну соціальну мобілізацію, достат­ню для приведення в рух значних мас людей, тощо.

Панівний-пригноблюючий клас здатний лише на часткове відтворен­ня матеріального виробництва, розподіл багатств на свою користь, примусовий суспільний консенсус із використанням переважно репресивних структур держави. Замість соціальної утопії він висуває апологетичну ідеологію, замість спра­ведливої соціальної стратифікації – владне розподільче розшарування, замість соціальної мобілізації – примусовий громадянський послух. Він байдужий до найбільш ефективних засобів соціального розвитку: науки, технології, освіти, культури. І надзвичайно за­цікавлений у споживанні, схильний до його розкішних, демон­стратив­них, показових форм.

Підлеглий клас, у свою чергу, має два різновиди: пригнобле­ний-протестуючий і пригноблений-уярмлений. Перший – свідомий сво­го соціального становища, здатний до самоорганізації, протесту і опору, має представницькі, організаційні, ідеологічні і мобіліза­ційні органи та інституції. Другий (пригноблений-уярмлений) – здатний лише до пасивних, стихійних, випадкових і неорганізо­ваних форм протесту.

Залежно від сполучення ознак двох класів, вини­кає певна соціально-класова структура суспільства. І, відповідно, типи соціаль­них конфліктів та способи їх розв’язання. Ці показники визначають зміст, спрямованість, форму і темпи соціального розвитку.

Можливі такі його моделі: 1. Добровільно-консенсусна або керовано-реформаційна модель виникає внаслідок поєднання панівного-керівного і підлеглого-протестуючого класу. Перший контролює усі необхідні компоненти розвитку, про що вже йшлося вище. Підлеглий-протестуючий клас за таких умов є настільки соціально могутнім, що може добитися вигідних для себе шляхів розвитку. Це є нормаль­ний, найбільш ефективний і бажаний варіант історичного руху суспільства. 2. Насильницьки-примусовий (насильницько-революційний) розвиток вини­кає вна­слідок поєднання панівного-керівного і підлеглого-уярмленого класів. Перший клас тут має необхідні і достатні передумо­ви розвитку, але другий не здатний брати в ньому співучасть на сприйнятливих для себе умовах і сплачує за нього надмірну ціну. У результаті – темпи розвитку швидко падають, зростає зубожіння пригнобленого і відбувається соціокультурна деградація панівного класів.

Насильницьки-революційний тип розвитку є прикладом негативно спрямова­ного поступу. Він недовговічний, хоча на певних відрізках часу може бути досить інтенсивним. У подаль­шому відбувається спад виробництва, ціннісно-орієнтаційний розбрат, загострення соціаль­них антагонізмів. Якщо протест під­леглого класу набуває більшої організованості, могутності та до­цільності, соціальний поступ може завер­шитися насильницькою політикною революцією; 3. Застій виникає на основі поєднання панівного-пригноблюючого і підлеглого-уярмленого класів. Він супровод­жується дегра­дацією усіх сфер суспільного життя. Розвиток за таких умов можливий лише у випадку перетворення одного з цих класів (наприклад, панівного-пригноблюючого у па­нівний-керівний або пригнобле­ного-уярмленого у пригноблений-протестуючий).

Вищезазначені міркування є загальною, а тому досить абстракт­ною схемою можливого розвитку подій залежно від соціо­класової структури суспільства і притаманних йому соціальних конфліктів та способів їх розв’язання. У реальній практиці істо­рична ситуація визначається більшою кількістю чинників і має ширше розмаїття шляхів еволюції. Тому вищенаведену класи­фікацію слід доповнити змістовною, яка б враховувала передусім спрямованість розвитку як результату функціонування системи історичних дій. Одночасно спрямованість розвит­ку виступає і його критерієм у тому зна­ченні, що досягнення бажаного істо­ричного стану є показником, певною віхою на шляху історичного поступу.