К олективні суб’скти соціальної динаміки г лава 3. Колективні суб’скти соціальної динаміки

Суб’єктами розвитку ми будемо називати ті соціальні спіль­ноти, котрі беруть у ньому участь як самостійні та самодостатні учасники – на рівні ініціаторів, протестантів, демонстрантів цінностей розвитку, намірів або вимог, груп опору тощо. Як не можна наперед відмовити будь-якій людині стати співучасником (персо­нальним суб’єктом) розвитку, так не можна це зробити і у відношенні до певної спільноти. Кожна із спільнот за рахунок ресурсів самооргані­зації, внутрішнього становлення, об’єктивного становища чи ви­падкових обставин здатна виступити суб’єктом розвитку, його ко­лективним агентом. Міра участі буде залежати від чіткості обраних культурно-ціннісних орієнта­цій, форми їх представлення (колективна психологія, ідеологія чи утопія), орга­нізованості та згуртованості групи, її підтримки тощо.

Питома увага різних груп у суспільному розвитку різна. Вона залежить від соціальної могутності, яка у свою чергу визна­чається чисельністю, самоорганізованістю, структурно-функційною достатністю і необхідністю (для даної країни в конкретний момент її історичної еволюції), обраними ціннісними орієнтація­ми, їх розроб­леністю, привабливістю, розповсюдженістю, підтримуваністю тощо.

§1. Соціальні класи

Класи і страти належать до великих соціальних груп. Поняття соціальних класів уперше було вжито для пояснення історич­них процесів французькими істориками періоду Реставрації. Проте тоді це поняття ще не було чітко визначеним і не складало цент­рального пункту методології дослідження. Воно вживалося більше у значенні соціоекономічних відмінностей і різниці інтересів, відповідно до яких кожна група посідає своє місце в со­ціальному про­цесі. Відмінність становища приводила до опозиції та боротьби. історичного процесу Тому французькі історики періоду Реставрації схиля­лися до пояс­нення в термінах класової боротьби.

Своєї розвиненої класичної форми поняття класів набуло у марксизмі. Тут воно є центральним і складає фундаментальний принцип, за яким осмислюється історичний процес. Відмінність марксистського від домарксистського розуміння класу, як у цьому зізнавався сам К. Маркс у листі до Вейдемейєра, полягає у наступному:

1) класи є продуктом історичного розвитку (вони виникають на певному етапі суспільної еволюції і за відповідних умов);

2) класова боротьба з необхідністю веде до диктатури про­летаріату;

3) сама диктатура пролетаріату є лише інструментом і пе­редумовою для їх знищення і розбудови суспільства без класів. Проте у самого Маркса ніде немає досить чіткого і повного визна­чення класів. Терміном “клас” він позначає різні суспільні прошарки. Зокрема, в роботі “18 брюмера Луї Бонапарта” він нараховує 5 класів (селяни, пролетарі, дріб­на буржуазія, земельна аристократія, промислова буржуазія ). А в роботі “Революція і контрреволюція в Німеччині” їх нараховуєть­ся уже чотири лише в сільській місцевості (кріпаки, сільськогосподарські наймані робітники, бідні та заможні селяни). Ще в одній роботі (“Грома­дянська війна у Франції”) класовий перелік збіль­шується до семи. Історичний перелік класів К. Маркс застосовує в “Маніфес­ті комуністичної партії”. Тут історія суспільства подається як істо­рія боротьби класів: рабів і рабовласників, вільних і патри­ціїв, кріпосних і феодалів, пролетарів і буржуазії. Класова бо­ротьба є то більш замаскованою, то більш відвертою, але завжди з необ­хідністю призводить до кардинального перетворення існуючо­го суспільства. На його думку, сучасне капіталістичне суспільст­во не тільки не позбавилося класової боротьби, але надало йому ще більш антагоністичної, жорстокої, хоча й значно спрощеної і очевидної форми (всі класові відмінності зосеред­жуються на про­тистоянні буржуазії та пролетаріату). Завершенням цієї боротьби є соціалістична революція. В іншому місці (“Вступ” до “Критики політичної економії”) розглядається джерело і механізм виникнен­ня класів: поява додаткового продукту внаслідок суспільного роз­поділу праці та її привласнення певною групою.

У кінцевому результаті, класова теорія Маркса містить такі основні принципи: відносини класів є об’єктивними, необхідними і неза­лежними від волі та свідомості людей; вони визначаються рівнем роз­витку виробництва, насамперед характером і рівнем розвитку про­дуктивних сил; класово-економічна структура сус­пільства складає базис, на якому виростає юридична, політична і культурно-ідеоло­гічна надбудова; свідомість людей, їх позиції та мотиви діяль­ності визначаються класовим становищем; найвищою формою класової боротьби є соціальна революція. Остання ви­пливає із суперечностей між продуктивними силами (людина і засоби виробництва) і вироб­ничими відносинами (насамперед, відносинами власності). Соціальна революція свідчить, що рево­люційний клас (уособлення нового ха­рактеру і рівня розвитку продуктивних сил) із стадії “класу в собі” перейшов у стадію “класу для себе”: набув відповідного рівня свідомості, згуртованості та політичної організованості. Соціальна революція призводить до створення нових виробничих відносин, на основі яких вирос­тає нова політична і культурно-ідеологічна система суспільства, в т. ч. “нова людина” як уособ­лення, персоніфікація всіх цих якісних змін. Соціальна революція не виникає, у всякому разі, не перемагає, раніше, аніж старе сус­пільство не реалізувало всі свої можливості і не розвинуло всі властиві йому суперечності. Соціалістична (пролетарська) рево­люція є принципово новим типом соціальної революції, бо вона здій­снюється більшістю і заради більшості.

Аналіз зазначених пропозицій свідчить: концепція Маркса не утримує чіткого переліку ознак, за якими та чи інша соціальна група констатується у певний клас. Тому класова структура суспільства у дослідженнях самого засновника цієї теорії весь час “пульсує”. Обмеження соціальної структури лише класовим роз­поділом збіднює соціологічний аналіз, оскільки нехтує іншими групами, які теж є суб’єктами історичної дії. Одновимірне визна­чення класів у контексті економічного детермінізму позбавляє можливості здійснити аналіз внутрішньокласової диференціації, котра в певний історичний період може стати визначальною. У всякому ра­зі внутрішнє розмежування впливає на історичну пове­дінку класу, без урахування чого аналіз буде обмеженим. Окрім того, виникає логічна суперечність у визначенні класової свідомості. З одного боку, у самого Маркса вона характеризується як відчужена, а тому принципово хибна і деформована з причин класового становища. Це стосується і класової свідомості проле­таріату – останній роз­глядається в контексті марксової теорії як тотальне накопичення всіх можливих форм відчуження: праці, спожи­вання, культури, сенсу буття, технологічного, від природи, від іншої людини, від самої себе – власних сил і здібностей. З іншого боку, пролетаріат розглядається як історичний носій вселюдсько­го розуму, можливостей і прагнень.

Нарешті, і це найбільш суттєва вада, поняття класу у Маркса не підлягає операціоналізації, його не можна визначити через змінні, застосувати вимірювальні процедури. Саме з цієї причини його не можна верифікувати (пере­вірити) емпірично чи експери­ментально, що складає основну вимогу соціологічного аналізу. У такому контексті є підстави вважати його поняттям – припущенням, ідеологемою.

Подальшу конкретизацію і теоретичну концептуалізацію класів здійснювали послідовники К. Маркса. В.І. Ленін, зокрема, визначає класи через їх становище на виробництві, відношення до власності та частки в розподілі прибутку. При такому підході клас постає виключно як суб’єкт виробництва, економічних сто­сунків. Залишається нероз­в’язаною проблема формування його свідомості, мотивів поведінки, ціннісних орієнтацій, механізмів внутрішньокласової інтеграції та самоорганізації. У такому контексті робітничий клас виступає як об’єкт вольових дій з боку іншої соціальної групи (“революційної інтелігенції”). Виникає питан­ня, яким чином легалізується її право на представництво класових інтересів пролетаріату, як трансформу­ється “історична місія проле­таріату” в контрольно-розпорядчі функції нової політичної еліти. У Маркса “Союз комуністів” має переважно просвітницько-пропа­гандистські завдання. У Леніна “партія нового типу” претендує на весь обсяг політичної влади без будь-яких попередніх переговорів і домовленостей з пролета­ріатом, лише на основі “історичної необхідності” та “революційної свідомості”, що призводить до насильницького і невигідного для пролетаріату консенсусу.

У XX ст. було багато спроб модернізувати теорію класів Маркса, пристосувати її до нових реалій. Г. Лукач розрізняє об’єктивне становище класу (у стані відчуження) і його самосві­домість. У практичному відношенні це означає, що об’єктивно ре­волюційним може бути один клас, а боротися за його інтереси інша соціальна група. У такому тлумаченні зберігається вищеозна­чена проблема – делегування повноважень і легітимізація владних домагань іншої соціальної групи, яка діяла б від імені пролета­ріату, використовуючи його як засіб реалізації власних інтере­сів. На певну трансформацію класової структури сучасного капіталізму вказує А. Грамші. Він висунув тезу про виникнення “середнього” класу і громадянського суспільства. На цій основі неомарксисти (Т. Адорно, Г. Маркузе, Ю. Хабермас) стверджують, що проле­таріат утратив революційний потенціал, який властивий, на їх думку, лише маргинальним (периферійним) соціальним групам: молоді, особливо студентам, безробітним, люмпен-про­летаріату, емігрантам, кольоровим етнічним меншинам, які й постають ос­новною револю­ційною силою сучасності.

Є й більш академічні версії теорії класів. Зокрема, Р. Дарен­дорф, критикуючи Маркса за жорсткий економічний детермінізм, висуває тезу про владу як основну розмежувальну ознаку класо­вого розпо­ділу. У контексті такого підходу суспільство поділяється не на багатих і бідних, а на владних і безвладних. Конфлікт між класами визначає основну вісь суспільних відносин, а його про­дуктивне (в законних межах) розв’язання є основним чинником суспільних змін.

Сучасний американський соціолог Е.О. Райт прагне поєдна­ти ідеї Маркса і Вебера. За Райтом, у сучасному капіталістичному суспільстві існують три види контролю над економічними ресур­сами, що дозволяє ідентифікувати три відповідні класи:

а) контроль над інвестиціями і грошовим капіталом;

б) контроль над фізичними засобами виробництва – землею, підпри­ємствами, офісами;

в) контроль над працею і владою.

Клас капіталістів, на його думку, контролює всі три групи ресурсів. Робітничий клас не контролює жодного. “Середній” клас контролює лише деякі з цих ресурсів.

Британський соціолог Ф. Поркі пропонує підхід, який ближчий до веберівського, аніж до марксового. Власність, на його думку, хоч вона і лежить в основі класового розподілу, слід тлумачити насамперед як соціальну перешкоду, яку меншість монополізує і використовує для владарювання над іншими. У результаті певна група встановлює вик­лючне право контролю над ресурсами. Структура тут базується на двох взаємопов’язаних чинниках: виключеність (дистанціювання) і узурпація. За допомогою першої досягається необхідна міра відда­леності від інших, самоізоляція, легітимізується особливе привілейоване становище. Узурпація спрямована на привласнен­ня ресурсів іншої групи. Це насиль­ницький перероз­поділ або, в контексті марксистської термінології, експропріа­ція.

Одним із перших академічних критиків К. Маркса був М. Вебер. Хоч веберівський підхід у значній мірі заснований на загальній Марк­совій методології, він значно модифікує і модер­нізує її. На думку Вебера, класовий розподіл випливає не лише з контролю над засоба­ми виробництва, але й з тих економічних відмінностей, які прямо не пов’язані з власністю. Такі джерела містять професійна майстерність, компетенція, кваліфікація. Це управлінці, “білі комірці”, менеджери.

Ринкового значення тут набувають дипломи, рівень освіти та якість навчальних сертифікатів, учені ступені та звання, особис­тий творчий потенціал. Окрім того, Вебер вважає класову ознаку саму по собі недостатньою, аби дослідити соціаль­ну структуру суспільства у всій її складності. Тому вводить понят­тя статусу і партійної належності. Статус характеризує відмінність між со­ціальними групами за критерієм престижу. Він не обов’язково співпадає з класовим становищем, але приносить відповідну матеріальну чи моральну користь і прибуток. Партії, за Вебером, є організації людей, поєднаних на основі інтересів, найчастіше владних. Прийшовши до влади, члени партії отримують бажані соціальні блага, в т. ч. контроль за виробництвом шляхом вико­ристання державно-управлінського апарату.

Піддано сумніву і твердження Маркса щодо класової бо­ротьби як рушійної сили історії. Аналіз реального історичного процесу свідчить, що це твердження не є універсальним. У дея­ких випадках таким фактором можуть стати військові загарбання, боротьба за владу в середині правлячої верхівки, релігійна бо­ротьба і релігійні війни, міжнаціональні конфлікти і національно-визвольна боротьба, міждержавні зіткнення, а також інші геопо­літичні чинники. Можна погодитися з постулатом Маркса лише в одному, вва­жають більшість зарубіжних дослідників: класова боротьба є ру­шійною силою лише в сильно дихотомізованому (розподіленому на дві приблизно однакові по силі історичного впливу частини) суспільстві. У ньому насправді антагонізмом, глобальним проти­стоянням, повним взаємним запереченням про­сякнуті всі відноси­ни, структури, механізми соціального контролю, ціннісні орієнтації. Класова боротьба за таких умов стає необ­хідною та інтенсив­ною. А її наслідки у значній мірі визначають зміст і спрямова­ність історичного процесу. Але не в тому значенні, що один із класів обов’язково доб’ється втілення своїх прагнень чи ідеалів. А навпаки: нова дійсність буде чимось таким, на що ніхто не сподівався і чого ніхто не проектував.

У сучасній американській соціології дуже поширеним є пояс­нення класових відносин на основі поняття “внутрішня-зовнішня” група, введеного вперше Г. Спенсером. Внутрішня – це така група, котра цілком і повністю зосереджена на власній діяльності, цінно­стях і стосунках, відкидаючи всі інші поза свій соціальний прос­тір. Всі інші цінності – чужі, незрозумілі, дивні, які і оцінюються, і сприймаються як нижчі. Марксистська теорія класів, з цієї точки зору, тлумачиться як окремий випадок більш широкої дихотомії: внутрішня – зовнішня група. З цього випливають взаємне несприйняття, нетерпимість, ворожість, бай­дужість, ненависть тощо. Але вертикальна соціальна мобільність (рух вгору – вниз і навпаки по соціаль­ній драбині) кладе кінець цій дихотомії, робить класові відноси­ни більш відкритими, а взаємну асиміляцію більш можливою.

Ще один різновид соціально-психологічного підходу ґрун­тується на двох ознаках: почуття належності та рівень соціаль­ного прес­тижу. З одного боку, класова структура постає такою, якою її визнають самі учасники соціального процесу, заявляючи про свою соціально-класову належність. На цій основі в США були проведені конкретно-соціологічні дослідження – анкету­вання з метою показати класову належ­ність людей, яку вони визначають суб’єктивно (Центр. Психологія соціальних класів. Прінстон, 1949). Тут поняття набуває цілком психологічного змісту. Воно визначає соціальну групу як таку, що має єдині прагнення, само­визначення і культурну ідентичність. Фактично це група інтересів, а швидше – амбіцій і домагань, мож­ливо – група єдиних соціальних позицій, визначених суто суб’єк­тивно. Критич­ний аналіз даного матеріалу і його концептуалізація показує, що більшість опитуваних вважає себе належними до більш високого класу, аніж це випливає з об’єктивних умов (власність, політичний ранг, прибуток чи освіта). У більшості випадків представ­ники “нижчого” класу прагнули зарахувати себе до середнього, а се­реднього – до вищого.

Відштовхуючись від поняття престижу, інший американський соціо­лог М. Вебер (“Соціальні класи в Америці”, Чікаго, 1949) прагне використати більш об’єктивні критерії (місце проживання, освіта, прибуток, професія, посада і т. д.). Але психологічний підхід відчувається і в його підході, бо клас визначається ним через колективну кон­венцію. Щоправда, до того чи іншого класу тепер не індивід зараховує сам себе, а інші. Проте від цього процедура не стає об’єктивнішою. Вона не дає відповіді на пи­тання про об’єктивні чинники класового розподілу людей.

Цікавим є підхід до цієї проблеми Н. Дельруель-Воссвінкель (“Вступ до загальної соціології”. – Брюсель, 1987). Вона вимагає (і справедливо), щоб поняття класу, як це прийнято в соціології, було по можливості операціоналізовано, визначалося кількісними показниками. Операціоналізація цього поняття включатиме щонайменше два ряди змінних: одні – характеризують об’єктивні стани умови існування ( розмір власності, рівень прибутку, професія, місце проживання, наявність престижних соціальних символів, обсяг вла­ди тощо), а інші – суб’єктивні (почуття при­належності, рівень домагань, самооцінка, задоволення суспільним буттям, почуття соціальної захищеності і т. д.). У свою чергу, об’єктивні змінники можна об’єднати у великі блоки: статуси і ролі, соціальні приві­леї, розмір винагороди тощо. В узагальненому вигляді класифікація (розташування соціальних груп за класовими ознаками) буде тим повнішою, чим більшим буде набір об’єктивних і суб’єктивних індикаторів. Але слід мати на увазі, що різні індикатори мають різну визначальну (класифікуючу) потужність. Правильна вимога полягає в тому, щоб віднайти необхідну кількість досить могутніх індикаторів. Друге зауваження полягає в тому, що класи­фікувати – ще не означає пояснити. Класифікація лише створює необхідні передумови для пояснення. Останнє буде визначатися обра­ною методологією, глибиною її застосування.

Досить розповсюдженою серед зарубіжних соціологів є думка, що різниця між соціальними групами полягає в ступені, інтенсивності та змістовності ознак. Клас тоді тлумачиться як специфічна страта, де переважають економічні відмінності, за­критість, самоізо­ляція, більшою є взаємозалежність, інтегрованість, внутрішня згур­тованість, стійкішою – соціальна мобільність. Отже, вищою є залежність індивідуальної долі від історичної еволюції групи. Т. Гейзер, зокрема, вважав, що за певних умов соціа­льної мобільності та відкритості клас перетворюється у страту, до чого йдуть сучасні розвинені країни. На нашу думку, це тверд­ження не зовсім відповідає дійсності. У сучасних, навіть найбільш промислово розвинених країнах, існують такі стійкі соціальні від­мінності, які можна виразити саме в ознаках класів, а не страт. Звичайно, історична еволюція внесла певні кількісні, якісні і функціональні зміни в соціальні контури класів. Але чи зійшли останні зовсім з історичної арени? Щоб відповісти на це питання, слід розглянути тенденції їх історичної еволюції більш детально.

Справді, на першому етапі індустріалізації робітничий клас розглядався як “зовнішня група”. Він був на периферії сус­пільства, розглядався іншими як щось чуже, дивне, як носій де­структивних тенденцій. Дослідження того часу показують, що представники робітничого класу були менші зростом, аніж представ­ники інших соціальних груп, частіше хворіли і мали вищий від середнього індекс смертності, були зовсім неписьменні або малописьменні. Ці дані збігаються із соціологічними спостереженнями Ф. Енгельса (“Становище робітничого класу в Англії”), а також підтверджуються результатами соціографічного дослідження Ле Пле (“Європейські робітни­ки”). Польові дослід­ження Ш. Боти щодо пролетарського прошарку Лондону взагалі шокували громадську думку Англії, бо відкривали перед очима заможних і забезпечених громадян жителів “іншої планети”. Вони немовби існували поруч, але мали суттєво відмінний спосіб життя за всіма ознаками існування: праці, споживання, житла, доз­вілля, одягу. Навіть повітря робітничих кварталів мало інший фі­зичний і хімічний склад.

У XX ст. відбулася трансформація робітничого класу із зовнішньої у внутрішню групу. Цьому сприяла його політична згур­тованість, наростання масштабу та інтенсивності класової боротьби. У Західній Європі робітничий клас стає повноцінним і впливовим суб’єктом політичної діяльності, змінюючи з кожним новим виступом свій соціально-груповий статус. Поступово зникає політико-юридична дискримінація. Знищення майнового цензу на виборах перетворює його у вагомий фактор політичної гри, бо демократія – це, в знач­ній мірі, статистика голосів. З технічним прогресом поліпшуються умови праці, зростають вимоги до інтелектуального потенціалу. От­же, зростає рівень освіченості, формується масова школа. Зростання продуктивності праці підвищує стандарт матеріального споживання, а кредитна система продажу нерухомого майна і деяких товарів розкішного споживання перетворює пролетаріат у влас­ника.

“Середній” клас включає в себе досить різні прошарки. Сюди належать (щонайменше у промислово розвинених країнах) комерсанти, ремісники високої кваліфікації та з автономною фор­мою праці, робітнича аристократія, фермери, дрібні та середні служ­бовці, технічна і гуманітарна інтелігенція з середнім рівнем при­бутку, функціонери і посередники всіх рангів, технічний персонал і управлінський корпус нижчого і середнього рівнів. “Середній” клас у сучасному промисловому суспільстві відрізняться від свого анало­гу в патріархальному суспільстві низкою ознак. Раніше це бу­ли незалежні громадяни, індивідуальні виробники різного товару, послуг чи володарі інтелектуальної власності. Тепер же у своїй більшості – це наймана робоча сила, яка знаходиться на службі у держави чи великих корпорацій. Раніше вони були об’єднані в цехи, гільдії чи корпорації переважно за професійною ознакою. Сьогодні вони складають велику кількість організацій, у середині яких утворилася велика множина підгруп або, за термінологі­єю зарубіжної соціології, “групускул”, котрі інколи суттєво відріз­няються між собою, або ж частково накла­даються. “Середнім” класом їх називають переважно за проміжне становище. Це, мабуть, є його найбільш сут­тєвою характери­тикою, що часто діє як визначальний чинник.

Люмпен-пролетаріат взагалі складає невід’ємну частину будь-якого суспільства, від античного поліса до нового часу. Продовжує він існувати і в промислово розвинених країнах, дратуючи своєю присутністю заможні верстви населення і завдаючи немалого клопоту державним установам. У сучасній зарубіжній соціології критері­єм належності до люмпен-пролетаріату є так звана “межа бідності”, хоч вона (межа бідності) і має досить варіативний характер, залеж­ить від загального рівня розвитку тієї чи іншої країни. Окрім рівня прибутків за ознакою належності до люмпен-пролетаріату розглядаються також інші соціальні індика­тори: відсутність постійної роботи (пос­тійного джерела прибутку, місця проживання; нездоровий спосіб життя (алкоголіки, наркомани); зіткнення з правом і мораллю даного суспільства (злодії, повії); фізичні вади, що заважають мати від­повідну професію і заробіток (інваліди, психічно хворі); люмпен-проле­тарське існування з етнічних причин, за віком чи статтю (одинокі, особи похилого віку). У своїй більшості люмпени не мають необхідної освіти, відповідної професії, їх стосунки з навколиш­нім середовищем і співучасть у громадському житті мінімальні, вони не захищені соціально, не мають організації для захисту і представництва своїх інтересів, їм властива специфічна “культура бідності”, що включає адаптивні і захисні механізми на межі самої можливості соціального виживання. Ця група виключена з механізмів соціаль­ної мобільності, отже, систематично відтворюється з покоління в покоління.

Навіть у сучасних промислово розвинених країнах продов­жують діяти чинники маргиналізації (пауперизації, люмпен-пролетарізації) населення. Передумовою цих процесів часто стає відсутність повноцін­ної освіти і кваліфікації. Частково це пояснюється платністю освіти, але ще в більшій мірі культурно-психологічними факторами відсіву (несумісність побутової та шкільної культури; непідготовленість дітей до школи; не призви­чаєність до елітарної мови і логічної концептуалізації міркування; символічний тиск елітарного типу виховання учнів і педагогічного корпусу; орієнтованість тестів, екзаменів та інших форм шкільної селекції на символи елітарної культури; відсутність амбітного проекту батьків щодо майбутнього їх дітей; неписемність чи малописемність батьків, яка не дає їм змоги продуктивно контро­лювати навчання дітей, та ін.). Ця частина населення стає першою жертвою у випадку економічного чи технологічного безро­біття (структурні зрушення в економіці чи технології та відповідні зміни у професійній структурі). Все це, звичайно, призводить до пев­ного збільшення обсягу люмпен-пролетарського прошарку.

Панівний клас або керівна еліта за останнє століття теж суттєво еволюціонузували. Капіталізм вільної конкуренції змінився кор­поративним капіталізмом (у марксистській традиції це – державно-монополістичний капіталізм; в зарубіжній соціології загальноприйнятою є інша термінологія: народний капіталізм, державний капіталізм, акціонерний капіталізм, пост-капіталістичне суспільство і т. д.). Важливо те, що відбулася в значній мірі деперсоніфікація власності, зросло держав­не регулювання еконо­міки, суспільство (через відповідні державні органи) бере на себе протекцію і захист найбідніших верств населення, а також за­доволення важливих колективних потреб в освіті, медичному обслуговуванні, допомозі безробітним, інвалідам і т. д.

Щодо структури та якості панівного класу, то тут найсуттє­вішими є такі тенденції: відбулося злиття власності, перехід до її корпоративних форм, розщеплення власницької, владної та управлін­ської функцій, відокремлення фінансового капі­талу від промислового, різко зросла залежність суспільного відтворення панівного класу від освітніх і культурних факторів, відбулася внутрішня дифе­ренціація (сегментація) цієї соціальної групи. Але можливості суспіль­ного відтворення залишаються традиційно досить знач­ними. Хоча й со­ціальна база рекрутування правлячої верхівки в цілому розширилася: 41 % у них ведуть своє походження з інших верств населення, а 27 % розпочинали кар’єру дрібними служ­бовцями (Дельруель Н. Бельгійська еліта. – Брюссель, 1971). Ці дані, звичайно, модифікуються стосовно особливих умов. Серед вищих керівників приватного сектора, банків, холдингових компаній, інших фінансових груп залежність від успад­кованого сімейного капіталу є безпосередньою, прямою і визначальною. Те ж спостерігається серед вищих функціонерів експертно-управлінсь­кого спрямування, де в основі лежить повноцінна університетська освіта. Тільки тут успадковується не товарно-грошовий, а куль­тур­ний капітал. У державних органах, політичній системі в цілому мобільність має більш відкритий і демократичний характер. Саме сюди найчасті­ше спрямовуються прагнення тих, хто походить з бідніших верств населення, котрі прагнуть зробити кар’єру.

У цілому ж панівний корпус більшості європейських країн міс­тить у собі дві різні групи: вихідців з аристократії, що своїм ко­рінням сягають аж до Середньовіччя, і новоприбулих, або парвеню. Перша група залишається відносно стабільною (індекс відтворення близько 90 %, обсяг декласифікації не перевищує 10 %).

Селекція за походженням ускладнює інфільтрацію в цю групу. У більшості випадків її представники здійснюють реконверсію (пере­втілення) свого знатного походження, загальної культури, комунікативних здібностей, аристократичної честі, вміння поводитися у вишуканому товаристві (культурний капітал) в посадову кар’єру. Вони служать у дипломатичному корпусі, на вищих військових посадах, гуманітарних структурах держави (культура, освіта), посідають високі посади в церковній ієрархії, є консультантами приватних фірм, представниками інших “вільних” професій. У більш мобільних і ризикованих сферах діяльності (промисловість, комерція, фінанси, політика) спостерігається більший приплив середніх і менш заможних верств населення. Тут має місце інтен­сивніша “декласифікація” – сповзання вниз по соціальній драбині. Але вона доповнюється не менш активною рекласифікацією і вертикаль­ною соціальною мобільністю. Загальна тенденція, як це довів Дж. Бурхам (“Ера організаторів”) і на що певною мірою вказували ще класики соціології, тут полягає в наступному: володар промислового капіталу прагне перетворити його у фінансовий капітал; фінансового – у по­літичний (адміні­стративно-владна кар’єра); політичного – у культур­ний (освіта, диплом, компетенція та інші зовнішньо не відчужувальні характеристики особи). Ця тенденція має загальноісторичний і міжпоколінський характер. Молоді паростки представників панівного класу мають університетські дипломи високої якості та прагнуть до владної, а не комерційної кар’єри. Останнім часом у західних країнах спостерігається створення позадержавних (квазі­державних) структур і активне поповнення їх представниками найновішо­го покоління свого класу (служба зайнятості населення, органи соціального захисту, освіта і культура в державному вимірі, наукові дослідження і технічні розробки). Але основним критерієм залишається владна позиція. Тому найбіль­ше тяжіння серед шукачів викликають державні і адміністративні посади, а також діяль­ність профспілок, особливо останнім часом.

Аналіз свідчить, що структурні зрушення в промислово розвинених країнах досить суттєві. Проте до соціально однорідного суспільства вони не призвели, навіть якщо проблему тлумачити не в марксистському (соціальна рівність), а в структурно-функціональному вимірі (існуючі відмінності між стратами є результатом справедливої соціальної мобільності). Тут швидше можна приєднатися до думки англійського соціолога Е. Гідденса (автора широко відомої праці “Соціологія: підручник 90-х років”). Він не погод­жується з тими дослідниками, котрі вважають, що класи зникають з історичної арени. Можливо, зауважує він, ці відмінності помітні де­що слабше, аніж це було в минулому столітті. Але існує, на його думку, ряд соціальних сфер, де класо­вий розподіл залишається оче­видним. Навіть фізичні відмінності людей все ще корелюють їх класове становище. Представники робітничого класу і сьогодні мають менший середній зріст і вагу, більш високу дитячу смертність, повільніше дорослішають у фізичному і соціопсихологічному відношеннях, частіше хворіють хронічними недугами, помирають у молодшому віці. Основні форми психічного і розумового розладу спостерігається саме серед пред­став­ників цієї соціальної групи. Дані конкретносоціологічних досліджень свідчать, що жертвами цих обставин ста­ють насам­перед підростаючі покоління. А це значить, що такі тен­денції збережуться і в найближчій перспективі. Порівняльний аналіз робітничих регіонів показує, зокрема, що тут усі соціальні ін­дикатори значно гірші, аніж у суспільстві в цілому: нестабільна сім’я, більше розлучень, безбатьківщина (серед шахтарських сімей незаконнонароджених більше 20 %, у загальній попу­ляції – 8 %, у заможних верствах населення – 3 %). Кожні 100 шахтарських сімей нараховують 280 дітей, з яких більше третини є право­порушниками. Діти із шахтарських сімей при обстежен­нях демонструють низьку квоту інтелекту, слабку загальну структу­рованість особи, схильність до негативного (ситуативного) задо­волення потреб. Вони користуються бідною в лінгвістичному відно­шенні мовою (звужувальний код), не вживають абстрактних виразів, не схильні до концептуалізації дійсності. Характер не постійний, поведінка імпульсивна, в ціннісних орієнтаціях переважає агресивний егоцентризм та інфантилізм. Недовірлива агресивність до навколиш­нього оточення супроводжується замкненою пасивністю, відчуттям приреченості, соціальної непотрібності та беззахисності (див. “Застосування психосоціальних і педа­гогічних засобів до юних девіантів робітничого походження”. – Ніон, 1971). Досліджуючи 2000 шахтарських сімей у США, американський соціолог С. Глюкк прийшов до аналогічних висновків (див. Міжнародні дослід­ження в криміналістиці. – 1969. – № 8. – С. 243).

Маркс, на думку Е. Гідденса, мав рацію, стверджуючи, що на більш низьких рівнях соціальної ієрархії і в розвиненому промисловому суспільстві будуть накопичуватись бідність, відчу­ження праці, жорстокість, людська деградація та інші ознаки постійності та жи­вучості бідності як такої. Але він помилився, за автором, передба­чаючи, що прибутки більшості населення за­лишаться надзвичайно низькими, а меншість буде все багатшою і вужчою. Відбулося певне поліпшення соціального становища се­редніх прошарків, чого Маркс перед­бачати не зміг.

Е. Гідденс вводить ряд соціологічних змінників, які дозволяють операціоналізувати дещо невизначене поняття класу: відношення до власності як показник не може бути використане, то­му що воно в сучасному промислово розвиненому суспільстві ніяким чином не характеризує суспільний стан і прибуток у зв’язку з корпоратизацією та акціонізацією найбільш суттєвих галузей еко­номіки.

Зрозуміло, що достовірну інформацію щодо розподілу суспіль­ного багатства отримати досить важко. Статистика в цьому відно­шенні не дуже корисна, замаскована і втаємничена. Багаті люди не публі­кують даних про свій майновий стан у повному обсязі, податкові декларації передбачають лише відомості щодо річних прибутків. Але й за цими скупими відомостями можна на­малювати більш-менш достовір­ну картину. За даними Гідденса, зокрема, у Британії 1 % “верхівки” володіє 21 % загального обсягу особистого майна, третиною націона­льних багатств країни розпо­ряджаються 20 % населення. Той же 1 % “верхівки” має на руках 75 % акцій приватних корпорацій, а 90 % їх розподілено серед 5 % інших верств населення (див. Гідденс Е. Стратифікація і класова структура. //Социс. – 1992. – № 9. – С. 120).

Не більш рівномірно виглядає і розподіл прибутків. У тій же Великобританії 5 % “верхівки” отримує 16 % усіх прибутків, а 50 % представників нижчих класів отримують всього 5 % національ­ного прибутку. Більшість дослідників вважає, що в західноєвропей­ських країнах майновий стан і прибуток зараз розподіляється ще більш нерівномірно, аніж 80 років тому. Лише США є деяким винят­ком: тут за останні 25 років відбулося певне вирівнювання майново­го стану і прибутку. Отже, є всі підстави вважати, що за майновим станом і розподілом прибутків навіть у найбільш про­мислово розвинених країнах продовжує існувати розподіл на вищий, середній і робіт­ничий класи.

Отже, наявність класового розподілу сучасного промислового розвиненого суспільства можна вважати достатньо обґрунтованим фактом. Але це не означає, що класо­ву боротьбу в марксистському розумінні слід тлумачити як визначаль­ний фактор розвитку історичного процесу. Не має і достатніх підстав сьогодні ставити робітничий клас у центр суспільного порядку та історичного процесу.