С оціотворчий вплив соціальних організацій

Глава 4. Соціотворчий вплив соціальних організацій §1. Поняття соціальних організацій

Термін “організація” – пізньолатинського походження. Семан­тично означає дію, завдяки якій певному предмету, явищу чи ситуації надається більш стрункий вигляд, внутрішня впорядко­ваність, узгод­женість взаємодіючих частин або елементів. Термін вживається також для поз­начення сукупності процесів або дій, що ведуть до утворення чи вдо­сконалення взаємних зв’язків між частинами цілого. У соціальних на­уках використовується для ха­рактеристики об’єднання людей, які спільно реалізують певну мету, програму або завдання і діють на основі єди­них правил і процедур поведінки.

Це поняття вживається також щодо біологічних, соціальних і технічних об’єктів, як правило, поруч з близькими йому поняттями “структура” або “система”. Під організацією розуміють найбільш динамічний аспект структур і систем, який визначає їх функціо­нування, поведінку і взаємодію. При цьому розрізняють два аспекти організації: впорядкованість і спрямованість. Впорядкованість розуміється як стан, зворотний ент­ропії (тенденції до хаосу). Спрямованість – це відповідність структури або системи умовам її зовнішнього оточення, існування, досягнення цілей.

Поняття соціальної організації у широкому значенні означає за­соби впорядкування і регуляції дій і стосунків індивідів та груп. Різноманітні механізми соціальної організації охоплюють усі рівні та сфери їх взаємовідносин, забезпечуючи їх управління. Засобами соціалізації, засвоєння норм і цін­ностей, характерних для даної культури, створюються необхідні пе­редумови для пози­тивної (продуктивної, соціотворчої) співучасті окремих людей і людських спільнот у відтворенні як існуючих, так і вироб­ництві нових суспільних відносин. А завдяки соціальному контролю (системи покарань та заохочень) суспільство прагне домогтися того, щоб ці дії не виходили за межі допустимо можливого.

Надалі ми будемо вживати поняття “соціальна орга­нізація” у більш вузькому значенні: щодо відносно автономної групи людей, орієнтованих на досягнення певної мети на основі спіль­них, узгоджених і скоординованих дій. Характерною особ­ливістю таких груп є наявність спеціалізованих структур, функцій, персо­налу, ресур­сів, контролю, засобів впливу відповідно до означеної мети.

Розвиток соціальних організацій є об’єктивною необхідністю іс­торичного процесу, який постійно зростає в обсязі, структурній і функційній диференціації, складності соціальних систем, роз­біжності інтересів, загостренні боротьби, конфліктів і опозицій, глобалі­зації техносфери, одержавлення всіх сторін суспільного буття. Сти­хійність історичного поступу з цього боку являла б собою значну реальну і потенційну загрозу. Отже, особливість соціальних організацій полягає в тому, що вони є такими спіль­ностями людей, де має місце чітке визначення мети, засобів її досягнення, свідоме і доб­ровільне входження і вихід індивідів з даної структури. Соціальна організація характеризується формаль­ним розподілом функцій, встано­вленням і владною підтрим­кою ієрархії статусів, ролей і престижу, фіксованим, у більшості випадків, членством: права і обов’язки тут визначаються зазда­легідь, як і розподіл керівних і виконавських функцій. Соціальна організація являє собою складну і досить взаєм­опов’язану систе­му соціальних позицій і ролей, що мають викону­ватися її членами. Внаслідок того, що соціальна організація базу­ється на чітко визначеній меті, для досягнення якої вона і ство­рюється, то її можна позначити як інструментальну (ціледоцільну, ціле­спрямовану, цілереалізуючу) людську спільність. Тому крите­рієм зовнішньої оцінки та внутрішньої самооцінки її діяльності є ефективність.

Звичайно, подібно до інших соціальних груп, соц­іальна організація створюється та існує задля задоволення певних інди­відуальних та колективних потреб, але в суворо визначених межах, засобах і умовах. Інші соціальні спільності можуть також сприй­мати риси ієрархічної будови, проте соціальна організація завжди ієрархічна, з пірамідальним розташуванням її складових елементів.

Слід розрізняти два способи побудови організацій. У першому випадку вона створюється як обширна соціальна структура задля задо­волення власних потреб (скажімо, партія як інструмент полі­тичної боротьби). Суб’єктом її може бути клас, страта, нація або певна територіальна спільноти. У кінцевому результаті творцем усієї мережі соціальних організацій є суспільство, соціальна сис­тема. Тому мож­на вести мову про соціоорганізаційну діяль­ність суспільства, його особливих сфер чи інституцій. В інших випадках організації створюються спонтанно, добровільно, як відповідь на ту чи іншу ситуацію, в якій опинилася певна множина індивідів. Це – прояв соціальної самоор­ганізації та самоврядування. Звідси випливає їх інша відмінність: мета організації може визначатися як ззовні, так і з середини, шляхом активної комунікації і наступ­ної конвенційної згоди.

Наявність соціальної організації найкраще ілюструє до­сить поширену у суспільних науках думку про додавання сил у процесі кооперації. І завдяки цьому, досягнення нового ефекту людської діяльності (так званий кумулятивний ефект). Така організо­вана активність приводить до задоволення таких потреб, які в іншому випадку (наприклад, розірваність соці­альних зв’язків) не можуть бути реалізованими. Це є свідченням того, що ціле – більше суми його складових частин, а інтеграція дає такі нові якості, яких немає у розкладених порізно елементах. У науці їх називають системними якостями, тобто такими властивостями, які є лише в системі та існують завдяки їй. Ефект соціальної організації – найважливіше надбання людства, його принципово нового спосо­бу існу­вання.

Основні перетворення, які надає соціальна організація, по­лягають у наступному. Окремі “одиниці”, які увійшли сюди, набу­вають принципово нових вимірів, втрачають свою окремість, усус­пільнюються. Щоправда, вони тут набувають більшої одно­бічності, бо починають функціонувати у відповідності з ці­льовим спрямуванням самої організації. Отже, обмежуються у своїх подаль­ших проявах, набувають односпрямованості. Орга­нізація потребує, щоб весь особистісний потенціал людини концентрувався в одній пересічній точці. Більш конкретно вона виглядає як певна позиція в організації, статус або посада. У цих нових умовах окремі елементи починають працювати на ціле. Ефективність органі­зації, зокрема, визначається її спромож­ністю скерувати роботу складових елементів задля реалізації спільної мети. Водночас, односпрямована і однокерована діяльність при­множує її масшта­би, обсяг, інтенсивність, доцільність та ін. Отже, ефект організації визначається спеціалізацією, синхронністю, одно­часніс­тю й одно­спрямованістю. Це щось подібне до ефекту (у фізиці) додавання сил. Тільки сам процес і загальний вигляд орга­нізації на­багато складніші.

Ефект визначається якістю складових елементів та відпо­відністю внутрішньої мережі зв’язків щодо поставленої мети і схваленим засобом її досягнення. Конфлікт у середині організації найчастіше свідчить про неадекватність мети і засобів. Він викли­кає необхідність перебудови стосунків, нової ієрархії скла­дових елементів і порядку їх співвідношення, або нових якостей лю­дських одиниць, котрі входять до організації. Конфлікт порушує стійкість організації, а перебудова (реорганізація) спря­мована до нової стабілізації. Це тоді, коли конфлікт розв’я­зано продукти­вно. Коли ж конфлікт насильницьки пригнічується, утримується все­редині, це призводить до підміни цілей або використання невідповід­них засобів їх досягнення. Досить часто конфлікт випливає з пору­шення владного порядку, несправед­ливої стра­тифікації (неадекватно­сті позицій, ролей і престижу особистим якостям членів організації) тощо. Тоді організація опиняється у смузі перманентних конфліктів з невизначеними наслідками. Особливого значення для мінімально конфлікт­ного існування організації набуває грамотний розподіл повноважень (розпорядчих, командних і контрольних функцій) між керівною і виконавською структурами організації, міра взаємної довіри, кон­тролю, відпові­дальності учасників взаємодії.

У якійсь мірі соціальні організації можна ототожнити з соці­альними суб’єктами. Як певне ціле, вона веде себе подібно люд­ській істоти. Це відображено навіть у звичайній мові, коли гово­рять: “міністерство не хоче”, “завод не зацікавлений”, “партія потребує” та ін. Отже, наявність цілей, засобів, внутрішньої коорди­нованості, регламентованості, єдності дії потребує необ­хідність розглядати організацію як соціального суб’єкта, від дії якого багато в чому залежить стан, зміст і спрямованість сус­пільних проце­сів. Звичайно, насамперед йдеться про такі великі соціальні органі­зації, як виробничі колективи, професійні спілки, політичні партії, громадські організації.

У тлумаченні цієї проблеми в соціології поширені дві точки зору. Прибічники першої розглядають соціальну організацію як таку систему, яка прагне передусім узгодити дії з навколишнім оточенням, добитися рівноваги, адаптації. Прибічники ж другої твердять, що соціальна організація схильна навколишнє оточення підкорювати влас­ним цілям. Відповідно до чого і будує внутріш­ню структуру і функції. На нашу думку, в реальному сус­пільному процесі мають місце обидва варіанти, а вказана розбіж­ність може бути покладена в основу відповідної класифікації.

Соціальна організація, як елемент соціальної структури, має по­трійну (трійчасту, троїсту) внутрішню будову. Вона є водночас соціальним інструментом для досягнення певних цілей, людською спільністю і формальною системою. На основі цього розподілу її можна характеризувати у трьох відношеннях. Передусім, слід виявити, на­скільки вона є ефективною у контексті тих культурно-ціннісних орієн­тацій і цілей, котрі обрало певне суспільство і у відповідності з якими воно визначило особливу мету саме даної соціальної організа­ції. За цим критерієм можна розрізняти пози­тивні соціальні організації (сприяють відтворенню існуючих суспільних відносин) і нега­тивні (спрямовані на їх руйнування, або функційні і дисфункційні). Близьким до них у формально-правовому аспекті є розподіл соц­іальних організацій на легальні (визнані законом) і нелегальні. У більшості випадків це стосується політичних партій, але до цієї групи належать і власне кримі­нальні структури: злодійські кліки, банди, мафіозні угрупування та ін. “групи ризику”. Можна розподіл­ити соціальні організації на ефективні – неефективні, доцільні – не­доцільні, автономні – залежні (дочірні), державні – громадські, зовнішньокеровані – самовря­дувальні та ін.

З тієї обставини, що соціальна організація є певною люд­ською спільністю, випливає інший кут її розгляду: і як соціально-психолог­ічної структури. Тут мають місце такі підходи. Інтерак­ціоналізм розглядає соціопсихічну динаміку групи лише як шлях до пошуку організованого співіснування. Зі створенням конвент­ційних символів або ролей, які стають регуляторами групової поведінки, неорганізована спільність перетворюється в організо­вану. У подальшому її життя концентрується навколо засвоєння конвенційних символів і ролей. Або на їх новій переінтерпретації у відповідності до обставин, що змінилися. Дж. Морено фіксує існування певної мере­жі соціопсихічних структур міжіндивідних угрупувань, які створю­ються на основі вибору, що ґрунтується на взаємному потязі та симпа­тії. Прихильники психоаналізу вважають, що соціальна організація виникає на ґрунті загальних почуттів, властивих усім людям. Най­більш глибинні – прагнення до поєд­нання (солідарність) і відокрем­лення (уособлення, усамітненість, приватизація, індивідуалізація). Звичайно, ці почуття не усвідом­люються, вони є родовими чинниками людської поведінки або, за термінологією прихиль­ників психоаналізу, “колективним підсвідо­мими”. Менш глибинний рівень – це почуття любові та ненависті. Вони вже усвідомлюються і являють собою певну модифікацію попередніх (родових) почуттів. Прагнення до солідарності пород­жує любов як відчуття взаємної потреби. Ненависть є захисним механізмом, який застерігає від повного розчинення індивіда в групі, втрати автономії та індивідуальності. Влада, а особливо її носії, є, у цьому контексті, центральним феноменом. Саме вони є об’єктом і любові, і ненависті. У першому випадку – тому, що згуртовують (переважно насильницьким чином), усуспільнюють, кооперують, солідари­зують. У другому – тому, що загрожують особистій свободі, незалежності, самостійності, неповторності, самобутності. Такі почуття спричиняють діяльність по підтри­манню чи руйнуванню владного порядку соціальних організацій. Конфлікт тут розгляда­ється з боку його психологічного змісту. Він тлумачиться як переведення в окремі доцільні форми колек­тивних проявів під­свідомого. Вважається, що він пригноблюється, коли групі вдається вивести об’єкти ненависті за свої власні межі (створити образ “ворога”). І підсилюється, коли вони залишають­ся в середині.

Соціологію цікавить насамперед структурно-формальний аспект соціальних організацій. Існують, в загальному вигляді, два шляхи формалізації соціальних організацій: 1) легалізація того стану ре­чей, який склався природним чином; 2) спеціальне “констру­ювання” соціальних організацій з уже визначеною метою, засобами і способами існування. Основними засобами формалізації соці­альних організацій є такі: розподіл праці (діяльності, функцій); створення спеці­альної системи комунікацій, владної ієрархії стату­сів, ролей і прес­тижу; формування регу­ляторів, призначених для планування, нормування і контролю діяльності.

Формалізація соціальних організацій потребує її раціоналізації. Остання передбачає знеособлення відносин і функцій, обґрун­тування (логічне чи емпіричне) мети і засобів її досягнення; однозначність дії, критеріїв оцінки, правил поведінки. У такій організації існує не лише визначена ієрархія влади і статусів, але й правил набуття і втрати певної позиції, переміщення з одної позиції на іншу. Чим ви­щий статус, тим формальнішим має бути його визначення і спосіб до­сягнення чи заміщення. Формально збудована соціальна організація особливого значення надає ефек­тивності власних дій, що досягається грамотним розподілом і використанням наявних ресурсів. Ефективність діяльності збіль­шується також за рахунок обмеження різноманітності дій на основі формальної доцільності. Така організація потребує від­повідних засобів передбачення, діагнозу і прогнозу розвитку ситуа­ції. Ефективність є також функцією від координації і керу­вання. Особливого значення набуває діяльність організації щодо поєднання різнорідних елементів власної структури: мети і засобів, особи і функції (особи в значенні рівня її компетентності, відповідної функціональним вимогам), особистих домагань та наявної ієрархії по­зицій, встановлених правил і контролю за їх виконанням, системи ін­формації та міри обізнаності виконавців з реальним станом справ, формальних і неформальних лідерів, фактичної і демонстрованої пове­дінки та ін. За Вебером, ефектив­ність організації залежить від міри її бюрократизації: точності визначення мети і засобів, правильності (за правилами) дій, швидкості просування інформації та прийняття рішень, відпо­відальності на всіх рівнях адміністративної ієрархії, чіткої су­бординації (прав і обов’язків), послабленню міжособистісних конфліктів (за рахунок виведення “людського фактора”, тих самих ко­лективних почуттів неусвідомлюваної любові чи ненависті, на значенні яких наполягають прихильники психоаналізу), змен­шення витрат (люд­ських, фінансових чи технічних ресурсів).

Звичайно, навіть за цих передумов виникають проблеми і непередбачені наслідки. Р. Мертон згрупував їх (у функційному від­ношенні) у такі види. Наслідки, функційні лише для даної соці­альної організації і дисфункційні для інших. Це той випадок, коли виникають суперечності між двома і більше організаціями. На­слідки, що є дисфункційними не тільки для інших, але й для діючої організації. Наслідки, байдужі як для інших, так і для даної організації (нейтральні у функційному відношенні). Подолання дисфункційних наслідків у середині даної організації веде до її власного розвитку, а між організаціями – до розвитку всього сус­пільства як організованого цілого.

Дисфункційні наслідки діяльності соціальних організацій назива­ють ще “зворотним ефектом”. На цю особливість суспільної діяль­ності людей звернув увагу ще Ф. Енгельс. Він стверджував, що цілі, поставлені людьми перед собою, не реалізуються з таких при­чин: 1) їх виконання неможливе в прин­ципі; 2) цілі досяга­ються, але частково; 3) взаємне зіткнення поставлених цілей у зв’язку з розбіжніс­тю інтересів. У результаті люди отримують не зовсім те, що задумали; мають результат, який ніким не плану­вався, або цей результат цілком проти­лежний задуманому.

До цього можна додати ще декілька факторів, що усклад­нюють досяг­нення цілі. Вони випливають – що нас особливо цікавить – з деформа­ції, структурно-функційного збочення в будові та діяльності соціаль­ної організації. Можливі такі випадки. Відбувається втрата визначеної мети або вона набуває змісту формально декларованої цілі. Тут можна говорити про бюрократ­тичне переродження організації. Вона починає працювати сама на себе, прагнучи всіма силами зберегти свій стан і дбаючи перш за все про задоволення потреб своїх членів, а не виконання суспільних завдань. Саме на цей бік справи вказував К. Маркс, коли стверджував, що бюрократія вважає себе кінцевою мет­ою держави. Тому вона перетворює формальні цілі у змістовні, які всюди вступають у конфлікт з реальними суспільними завданнями. При цьому бюрократія видає формальне за змістовне, а зміст власної діяльності перетворює у щось формальне. Державні цілі обмежуються канцелярськими завданнями, а канцелярські цілі виглядають як дер­жавні справи. У середині організації починають панувати формалізм, байдужість, бездушність, крутійство; суворі формальні правила і жорсткі санкції стають самодостатніми і самоцінними, поєднуються зі свавіллям керівного складу щодо підлеглих.

Інший випадок, навпаки, полягає в надмірному акцентуванні на самій меті без урахування реальних можливостей її досягнення. У такому разі соціальна організація схильна діяти за принципом: цілі випра­вдовують засоби. Така організація тяжіє або й насправді стає кримі­нальною структурою, бо використовує морально або юридично забороне­ні засоби досягнення мети. Правове суспіль­ство, в контексті ска­заного, є такою соціальною організацією, де діють чітко і однозна­чно заборонені засоби для досягнення цілей. Тому воно визначає пе­ред собою лише таку мету, яка може дося­гатися легальними засо­бами. Третім випадком є надмірна увага до норм і правил поведінки порівняно з визначенням цілей і засобів їх досягнення. Тоді соці­альна організація перетворюється в ритуальне угрупування, де збере­ження певного сценарію гру­пової поведінки стає самодостатнім. Найбільш характерна така поведінка для релігійно-культових общин і кон­фесій. Переоцінка ролі стратифікації в діяльності соціальної орга­нізації та розташу­вання учасників взаємодії за соціальними позиціями, статусами і престижем перетворює її у конфліктну групу, де панує внутрішня опозиція і боротьба різних угрупувань і клік. Основним змістом стосунків тут стає творення і перманентний перегляд правил і критеріїв винагороди, посадо­вого просування, привілеїв тощо. Якщо у структурі діяльності соціальної організації явно пере­важають конт­роль і нагляд, вона стає репресивною структурою. Така організація спрямована на пошуки внутрішніх ворогів, зрадників тощо. Посилен­ня пока­рання не дає бажаних наслідків (підвищення ефективності діяльності), а тому потребує нових і більш жорстоких його форм. Життя такої спільноти цілком ґрунтується на злочині та покаранні.

Вибір мети соціальної організації передбачає її обґрунту­вання, роз’яснення і пропаганду серед учасників взаємодії. Якщо така діяльність стає самоціллю, то відбувається ідеократичне перероджен­ня організації. Домінуючу роль у ній починають грати “ідеологи”, а діяльність збочується в напрямі перманентної рефлексії з при­воду означених цілей. Паралельно деформуються усі інші сторони діяльності; першочергового значення набуває не реальна мета, а за­соби та умови її легалізації, що підпорядковує всі наявні ресурси організації та відволікає її від вирішення справжніх проблем. Якщо увага акцентується на потребах ідейно-психологічного залучення учасників до визна­ченої мети (пропаганда та агітація), тоді вона перетворюється в інструмент авторитар­ного і репресивного символічно­го тиску, дріб’язкового духовного контролю. У ній можуть перева­жати погрози або реальні дії щодо ідейних переродженців, дисидентів, відступників. Якщо ж пере­важають засоби владної мобілізації, організація стає репресивною та авторитарною.

Подана класифікація можливих деформацій соціальних ор­гані­зацій складає ідейно-теоретичну, методологічну передумову їх соціо­логічної діагностики. Проблема, в контексті сказаного, полягає в тому, щоб виявити конкретні причини і напрямок деформації в діяль­ності соціальної організації. Варто звернути увагу ще й на таку обставину. Непомірне зростання завдань організації “у ширину” призводить до втрати глибини, рівня проблем, що вирішуються. Непомірне ж за­глиблення в деталі, дрібниці, прагнення до “оста­точного” вирішення поставлених завдань призводить до звуження діяльності, втрати перс­пективи і масштабу.

У межах кожної організації, якою б упорядкованою вона не була, існує внутрішня позаформальна структура, яка не співпадає з її офі­ційно визначеним профілем: неформальна мета, не­формально означені або зовсім заборонені засоби, неформальний лідер, неформальна стратифікація за критеріями статусу, ролі та престижу; неформальні правила поведінки і контролю за їх виконанням тощо. Вона у більшості випадків виникає спонтанно і самодіяльно, як реакція людської спільноти на природні, непри­родні чи протиприродні обмеження діяльності формальної організації. Позаформальна структура призна­чена для компенсації та допов­нення, щоб уникнути обмеженостей; для насичення тих структурно-функційних порожнеч, які мають місце у межах формальної соціаль­ної структури. Підґрунтям для появи позафор­мальних угрупувань є спільність інтересів або домагань. Залежно від балансу сил між формальними і позаформальними рівнями орган­ізації виникають напруга, опозиція і конфлікт. Вони негативно впли­вають на стій­кість, інтегрованість, стабільність і ефективність дій соціальної організації.

Джерело цих конфліктів залежить від ко­нкретної ситуації. Це може бути розбіжність у сприйнятті мети, засобів її досягнення, способу її обґрунтування, механізму страти­фікації та мобілізації, стосовно права даного лідера посідати зай­няту ним позицію. Можуть бути також інші причини: структурно-функційна недостатність даної організації щодо висунутої мети; поява непередбачених критеріїв соціальної інтеграції, розбіжність між особою і функ­цією, яка не може бути ніколи остаточно усунена. Со­ціометрія як соціологічна теорія і метод спеціально спрямована на виявлення взаємин між формальним і неформальним рівнем соціальної групи, в т. ч. соціальної організації. Вона передусім дає можли­вість виявити розбіжність між офіційним і неофіційним статусом осо­би, формальним і неформальним лідером, міру групової згуртованості чи напруги, психоетичну мережу між індивідуаль­них взаємин. Для вив­чення інших сторін життя організації можуть бути використані такі соціологічні дослідження, як включене спо­стереження, анкетування, інтерв’ю. Для соціо­лога важливо знати: розглядаючий конфлікт має об’єктивне чи суб’єктивно-психологічне походження. Відповід­но до цього розроблюється програма до­сліджень і практичні рекоменда­ції.

Позаформальні угрупування (структури) в середині соціальної організації слід відрізняти від неформальних органі­зацій. Особли­вість останніх полягає в тому, що вони утворюють особливу форму людської спільності. Мета, засоби, лідер, статус, контроль та ін. тут не мають формально визначеного змісту. Тому в суто продуктивному діяльнісному відношенні це не дуже ефек­тивна група. Вона створюється для задоволення потреб членів групи у взаємному перебу­ванні, спілкуванні, споживанні тощо. Це групи аматорських за­нять, гуртки художньої само­діяльності, спортивні, туристські та ін. групи. Звичайно, інколи вони можуть демонструвати досить висо­кий рівень згуртованості, координації, погодженості колективних зусиль. А тому й високу продук­тивність колективної діяльності, переважно за рахунок значної ідейно-психологічної ангажованості учас­ників взаємодії. Але це, здебільшого, не на довгий термін. За­гальне правило полягає в тому, що позаформальні угрупування перетво­рюється на структу­ровану спільність і організовану взаємодію.

За змістом основної діяльності, що розгортається в базових сферах суспільства, соціальні організації розподіляються на еко­но­мічні (виробничі, обмінні, розподільчі, споживацькі, керів­ниць­кі, науково-технічні, проектні, упроваджувальні та ін.), полі­тичні (законотворчі, судочинні, пенітенциарні, виконавські, пар­тій­ні, профспілкові, групи спільних інтересів, впливу, тиску (лобі), демонстративні (громадські організації, соціальні рухи тощо), культурно-ідеологічні (художні школи, творчі об’єднання і спілки, групи ідеологічних однодумців, наукові та філософські течії, групи прихильників і підтримки певного художнього чи загальнокуль­турного спрямування, гуртки художньої само­діяльності, любителі певного виду творчості тощо.). Зберігаючи загальні характеристики соціальної організації, вони транс­формують ці ознаки стосовно свого особливого виду діяльності.

Економічні організації в більшості своїй виникають шляхом легалізації стихійно утворених структур. Хоча в сучасних умовах вони часто проектуються з наперед визначеною метою задля впровадження нової технології чи виробництва дефіцитного про­дукту, що обіцяє негайний високий прибуток і пов’язане з цим збагачення. Здебільшо­го (за винятком промислових, сільськогос­по­дарських, добувних, рибальських артілей та ін. кооперативів) вони є формальними органі­заціями, керівницька ієрархія яких будується за принципом жорсткої субординації та єдино­начальства. Статус, роль і престиж фіксуються теж формально, їх досягнення відбуваються за чітко визначеними правилами і формально контролюються. Конфлікти набувають адміністративно-керівного вигляду, відповідно оцінюються і розв’язуються. Фор­мальні лідери, як правило, не співпадають з неформальними. У середині економічних організацій, з причин жорсткої формалізації її діяльності, існує розгалужена мережа позаформальних стосунків, правил, статусів, престижу і кон­тролю, яка доповнює, компенсує і частково долає її природну обмеженість. Для розуміння еконо­мічних організацій доцільно розглянути потреби і мотиви, якими керуються її співучасники.

У загальному вигляді розрізняють два принципових підходи до узгодження мотивів і способів економічної діяльності: марксистський і немарксистський (не обов’язково, що це – антимарксистський). Перший бачить вихід у знищенні відчуженої праці шляхом, як це конкретизу­вав Ф. Енгельс, створення “асоціації вільних працівників”. Але це навряд чи можливо у найближчій історичній перспективі. І ось чому. Доки існує відмінність між розумовою і фізичною працею, керівниць­кою і виконавською діяльністю зміна форм власності не призводить до будь-яких принципових змін у дану ситуацію. Навіть найбільш демо­кратично організована виробнича артіль має передати (задля більшої ефективності трудового процесу) командні, розпорядницькі і конт­рольні функції особливим групам людей – адміністрації. Вони і будуть фактично володіти – розпоряджатися-контролювати використання ресурсів, визначати мету і загальні умови вироб­ничого процесу, спря­мовувати подальший рух створеного продукту, слідкувати за винагоро­дою (дбаючи про себе не в останню чергу), здійснювати, згідно свого розуміння і владної волі, стратифікацію.

В іншому напрямі пішли закордонні вчені і бізнесмени. Першим на цьому шляху був Ф. Тейлор. Методологія його підходу полягає в нас­тупному: домогтися якомога більшої відпо­відності між витратами фі­зичних і розумових сил працівника і винагородою. Перша проблема вирішується науковою організацією праці, друга – справедливою винагородою і матеріальним заохо­ченням.

Його концепція наукової організації праці базувалась на чіткому розподілі виконавської, організаційної та науково-теоре­тичної діяльності на підприємстві. Діяльність працівника при цьому подріб­нюється на ряд послідовних, найбільш простих, операцій, що передбачає відповідну адаптацію робітника і зна­ряддя праці, а також виконавських рухів і визначення середнього нормального темпу, який давав би найвищу про­дуктивність при найменших витратах фізичних і духовних сил. У результаті цього значно зросла продуктивність праці, набули чіткого функціо­нального спрямування контрольні структури, звичайними стали науково-теоретичні дослідження безпосередньо на виробництві.

В основу концепції Тейлора було покладено розуміння особи пра­цівника як механіко-органічної істоти, коли за критерій бралися витрати енергії, втомлюваність і витривалість. Він нехтував соціопсихологічним аспектом людської особистості. І це було методологічною ва­дою. Вона частково усунена в теорії людських відносин, співавто­рами якої є Дж. Морено і Е. Мейо. Перший показав, що будь-яка люд­ська група, в т. ч. і виробничий колек­тив, являє собою складну ме­режу психологічних стосунків на основі взаємного тяжіння або відштов­хування. Залежно від того, чи буде працівник занурений у дружній чи ворожий йому психологічний клімат, зростає або падає його задово­лення від перебування у колективі, що помітно відбивається на його продуктивності і загальному ставленні до роботи. Е. Мейо, до­сліджу­ючи трудові відносини в компанії “Вестерн Електрик”, дійшов висно­вку, що працездатність робітника значною мірою залежить від його потреби у високій особистій самооцінці (почут­тя значущості власної індивідуальності). На цих засадах базується сучасна соціопсихоло­гічна теорія керування виробничим колек­тивом.

В історичному плані тенденція виявляється в тому, що все більша маса працівників переміщується від суто рутинних трудо­вих операцій до більш змістовних, насичених інтелект­туальним, керівни­цьким чи контролюючим змістом, передбачає значний рівень освіти і кваліфікації. Щодо власне керівної соціальної структури, як показ­ують дослідження останнього часу, діють зовсім інші принципи наукової організації праці та винагороди. Тут набуває значення співучасть у визначенні мети і засобів діяль­ності організації, доступ до інфо­рмації, позитивне ставлення до працівника з боку керівництва, за­лучення до експертної діяльності, вміння вести переговори, розумі­ння психологічних станів учасників соціальних взаємодій (вміння слухати, вести розмову, давати поради, входити в ситуацію співрозмовника та ін.), повага до людської гідності, демокра­тизація стра­тифікації (вибори керівників усіх рангів) і контролю (надання йому публічного характеру), привласнення неформальним лідером формального статусу, перспективи для особистого розвитку, інші форми ідейно-психологічного залучення окремої людини до життя соц­іальної організації. Вважається, до речі, що найкращим стилем керівництва є такий, який передбачає водно­час як розвиток особи, так і розвиток самої організації.

Найбільш типовим представником організації політичного спряму­вання є партії. У вітчизняному суспільствознавстві, щоправда, існує традиція розглядати політичну організацію у більш широкому контекс­ті. До її складу вводять держава, партії, громадські організації і рухи. Варто зауважити: держава, звичайно, теж є соціальною організацією, але передусім вона є соціальним інсти­тутом особливого призначення.

Некоректним, з точки зору сучасної соціології, є вклю­чення політичних партій у державну структуру, розглянену як щось тотожне політичній організації суспільства. Це справедливо лише для однопартійної держави: тут вони співпадають у функційному і навіть структурному відношеннях (партократія, ідеократія, однопартійність, унітарна держава). У нормальному ж випадку політичні партії існу­ють поза державою. Вони борються лише за визначення їх цілей і прі­оритетів, прагнучи добитися підтримки виборців демократичним шляхом. Боротьба ж за владу їм по­трібна для того, щоб надати своїм ці­лям легітимної (законної) сили, використати владні інструменти для забезпечення їх уста­леності та дієвого впливу на соціальні про­цеси. Іще більше це стосується політичних груп тиску, впливу, соціальної мобілізації, історичних рухів тощо.

Термін “партія” у семантичному відношенні означає частину ціло­го. Але якого? У контексті марксистської методології це частина класу, його найбільш свідомого, здібного, організованого і дійо­вого авангарду. Це справедливо лише за умови, якщо ми погодимося, що класовий розподіл суспільства є не лише визна­чальним, але і єдино можливим. Однак це суперечить реальній дійсності. Окрім класів, є етноси і нації, які можуть, а в окремих випадках, і зобов’язані, ставити перед собою політичні завдання, тобто створювати політичні партії, орієнтовані на реалізацію на­ціональних інтересів. Є також страти, прошарки, стани, верстви, територіальні общини, професійні групи, групи подіб­ного соціоеко­номічного або соціокультурного становища. У демократичному суспільстві вони мають право створювати політичні партії і ставити перед ними будь-які завдання, які не суперечать закону. Нарешті, немає прямої, повної і безумов­ної відповідності між суспільним становищем індивіда чи групи і вартісними їх орієнта­ціями (свідомість). Отже, можуть бути партії, що віддзеркалюють інтереси однієї соціальної групи, або представни­ки кількох соці­альних груп можуть створювати одну партію, якщо вони дійдуть згоди щодо захисту нею своїх інтересів.

Зі сказаного випливає, що політична партія є соціальною організацією з такими ознаками. Вона ставить перед собою по­літичні цілі (найчастіше висловлені у програмі) і прагне вирішити їх політичними засобами: звертанням до певних соціальних груп або суспільства в цілому, роз’ясненням висунутої програми (про­світниц­тво, агітація та пропаганда), домагається соціальної мобілі­зації значних мас людей у напрямі реалізації власної мети (агітація та демонстрація), прагне досягти якомога більшого впливу на поведінку своїх прихильників та інших верств населення (переко­нання, приваблива пер­спектива, обіцянки), добитися державної влади задля реалізації висуненої програми тощо.

Згідно з поставленими цілями, політичні партії можна розді­лити на консервативні (прагнуть зберегти існуючий соціальний лад) і революційні (перетворити його на інший). Залежно від інте­нсивності, послідовності та рішучості дій відповідно до поставленої мети, вони також поділяються на радикальні і помірковані. За орі­єнтацією і соціальною базою (незалежно від того, насправді вона так чітко визначена, чи є уявною) партії розподіляються на класові, національні та міжпрошаркові (“все­народні”). Стосовно до цілей і використовуваних засобів, партії є легальними і нелегальними. Залежно­ від способу внутрішньої регламентації відносин між їх прибічниками, партії поділяються на директивні і недирективні. У першому випадку існують чітко означені керівні органи, владна субординація, офіційний контроль за поведінкою членів партії, фіксоване членство, формально визначені винагороди і покарання, регламентується прийом і виключення. Рішення вищих органів є обов’язковими для нижчих. У більшості випадків у таких партіях існує обов’язкова мате­ріальна підтримка їх діяльності з боку членів партії. Кандидати проходять певний випробувальний стаж, а їх вступ до партій чимось нагадує обряд ініціації, іспит на зрілість чи посвідчення в таємне товарис­тво. Інколи вступ до такої партії супроводжується прийняттям особистих зобов’язань (дотримуватися програми і уставу, бути вірним принципам та ідеям) і навіть клятви. Неди­рективна партія прагне лише завербувати прихильників своєї програми. Вони перед нею не ма­ють ніяких зобов’язань, окрім демонстрації цієї прихильності.

Слід також розрізняти партії впливу і партії влади. Вони діють у принципово відмінній ситуації і по-різному. Партія впливу лише прагне до влади. Тому передусім активно демонструє свої справжні або уявні переваги: цілей, програми, лідерів, структури і організації, соціальної бази. Вона критично ставиться щодо наяв­ної ситуації, викриває недоліки, обвинувачує своїх супротив­ників, а щонайперше – партію влади. Вона агітує, веде пропаганду, обіцяє, зваблює, малює історичну перспективу по можливості у привабливому вигляді за умов реалізації власної програми. Така партія не нех­тує тим, щоб викликати співчуття, демонструючи справжні чи уявні свої страждання, потерпання, невигідність об’єктивної ситуа­ції, вказує на дискримінацію щодо себе або своїх представників. Така партія особливо акцентує увагу на правилах політичної гри: за­конах, моралі, справедливості, рівності тощо. У ній переважає влада авторитету. Тому вона схильна висувати і визнавати переважно харизматичних лідерів (мають вплив завдяки особливим персональним рисам). Це – вожді, керівники не за становищем, а за колективним визнанням своєї індивідуальності, минулих заслуг чи майбутніх набутків. Вожді розглядаються як повне персональне втілення ідей, при­нципів, програми, цілей, дій партії. Стратифікація в середині партії, як і стосунки в цілому, мають скоріше позаформальний, аніж формаль­ний характер. Контроль послаблений, санкції майже не засто­совуються (переважно до тих, хто публічно себе дискредитував), винагорода є переважно моральною (популярність, визнання, схва­лення).

По-іншому діє партія, що прийшла до влади. Акцент на роз’яснення і пропаганду програми слабшає, бо остання часто є утопічною і може реалізуватися, в кращому випадку, лише частково. Зате збільшують­ся можливості щодо матеріальної винаго­роди своїх членів. Тому увага акцентується на внутрішньопартійній стратифікації (критерії, прави­ла і механізми посадового просу­вання), формується система привіле­їв, значна увага приділяється минулим заслугам перед партією, ста­жу перебу­вання в її рядах, вірності ідеям, принципам і привілеям; суворішають правила вступу, зате зростають можливості виключення; жорсткіше регламентується внутрішня дисципліна, владна субординація. Партія прагне позбавитися зовнішнього контролю, а тому відрива­ється від своєї соціальної бази, дистан­ціюється від навколишнього оточен­ня. Ці тенденції виявляються сильніше, якщо партія володіє реальною владою і не має сильних супротивників. При однопартійній системі та повному контролі над державою ці ознаки набувають найбільш розвиненої форми. Клас, нація або інша соціальна база втрачають контроль над партією, партія – над своїм виконавським апаратом (“внутрішньою партією”), нижчі рівні апарату – над вищими. Вожді пере­творюються в автори­тарну або деспотичну еліту, права якої безмі­рні, а обов’язки не визначені. Чим швидше така партія перейде до бюрократії у веберівському значенні, тим краще буде для неї і для суспільства.

Залежно від того, як партія визначає власну соціальну базу, будується її внутрішня структура. Якщо такою базою вона вва­жає клас, а останній трактує з позицій професійно-виробничого кон­тексту, то її низові структури будуть розташовані на підприєм­ствах, в організаціях, установах. Якщо партія орієнтується на інтерес на­ції, то розподіл буде відбуватися за територіальною ознакою. Саме за такими принципами формувалася КПРС (класова партія) і німецька націонал-соціалістична партія (націоналістична партія). У всіх інших випадках партія базується на “клубному” принципі (гуртки, товариства, дискусійні об’єднання, групи під­тримки тощо).

Культурно-ідеологічні і культурно-просвітницькі організації мають найбільш аморфну струк­туру. Об’єднання тут відбува­ється на основі певної цінності (ідея, програма, художній стиль, загальний смак, світоглядні принципи тощо), але цілі, дозволені чи заборонені засоби діяння, внутрішня стратифікація і статуси, роль і престиж, норми, контроль тощо тут не визначені одно­значно. Чіткість їх зростає, коли організація стає суб’єктом влади. Але в такому разі вона нагадує скоріше партію (наприклад, пролеткульт) або адміністративний орган держави (напри­клад, спілки письменників, художників чи композиторів СРСР).

Отже, соціальні організації є групами цілеспрямованої дії. Мета і засоби її досягнення є їх системотворчими ознаками. Відповідно до цих відбувається виробництво норм, внутрішня стратифікація, визначення лідерства, розбудова ієрархії статусів, ролей і прести­жу, груповий контроль, критерії ефективності, боротьба, опозиція і конфлікт. Деформація діяльності соціальної організації може від­буватися насамперед з причин збочення цілей або трансформації засоб­ів. Інші елементи деградуючої соціальної організації в основному відтворюють деформацію цілей, засобів або їх разом. Тому соціологічна діагностика соціальної органі­зації спрямована у першу чергу на аналіз цих структурних елементів. Аналіз соціаль­ної організації залежить також від обра­них ідейно-методологічних за­сад.