45. «Другий» позитивізм

• Позитивізм — це реальність розвитку філософської думки, він прагне посилити акцент на досягненнях науки, зв'язку філософії та конкретних наук. Слабкою стороною позитивізму у всіх його формах є підміна власне предмета та методу філософії конкретно-науковим предметом і методом. Починаючи з Конта позитивізм заперечує попередній розвиток філософії і прагне ототожнити філософію і науку.

Емпіріокритици́зм, або Другий позитивізм — напрям у філософії кінця 19 століття, етап розвитку позитивізму. Ця філософська течія в найбільшій мірі заперечувала об'єктивне існування матеріального світу окремо від свідомості й поєднання відчуттів. В модифікованоми вигляді ця течія розвинулася до третього позитивізму і постпозитивізму, що лежить в основі сучасної філософії науки.

Емпіріокритицизм — філософський напрямок, якому поклав початок Ріхард Авенаріус (1843 — 1896). Він представляє спробу дати загальну теорію досвіду, без будь-яких гносеологічних передумов. Е. не приймає за відправний пункт ні мислення, чи суб'єкт, ні матерію або об'єкт, але досвід, в тому вигляді, в якому він безпосередньо пізнається людьми; від цієї даної відправляються мислителі всіх можливих напрямків; до яких би від'ємні не приходив в кінці дослідження ідеаліст або скептик з питання, наприклад, про реальність зовнішнього світу, він принаймні виходить у своїх роздумах від тих же безпосередніх даних досвіду, як і матеріаліст і навіть не філософ-наприклад, простолюдин.

Ці безпосередні дані емпіріокритицизм приймає як те, що визнається незаперечним всім людством, складає «природне» поняття про світ і виражається в наступному постулаті: «Кожен людський індивідуум спочатку знаходить у ставленні до себе навколишній з різноманітними складовими частинами, інші людські індивідууми з різноманітними висловлюваннями і висловлюване в будь-якої залежності від навколишнього». Виходячи лише з цього постулату, Е. досліджує методично відношення між даним індивідуумом, відношенням до інших індивідуумамів і їхніх «висловлюваннь».

46. Головні традиції і проблеми філософії хх ст..

XX ст. стало століттям величезних культурних змін і соціальних потрясінь:.

Філософські питання, які висунуло перед людством XX століття, - це своєрідні філософські антимонії або ряд антимоній, котрі пронизують усі виміри філософії як форми свідомості - філософську антропологію, аксіологію, гносеологію, праксеологію та ін.

Суттєвими рисами філософії XX ст. є, по-перше, спеціалізація її шкіл і напрямів на вирішення різних проблем науки і людини; по-друге, зосередження зусиль на поуках свого читача, “споживача” серед різних груп населення; по-третє, взаємозв'зок таких діалектичне пов'язаних тенденцій, як плюралізм (у значенні свободи філософського дослідження, розширення “ділянок” якісно різних філософських проблем) і монізм (як вибір певного, одного, онтологічного, гносеологічного чи іншого першопочатку), як вираз тенденції пошуку філософського синтезу вчень різних шкіл. Характерною рисою сучасної філософії стає відмова від надмірних амбіцій розуму, від віри у всевладність науки, від ідеї гарантованого соціального прогресу, тобто - перегляд традиції класичного раціоналізму. Якщо класичну філософію можна назвати філософією розуму і пізнання, то сучасна некласична філософія стає філософією людини і філософією мови.

Основними школами і напрямами у філософії XX ст. є позитивістський, антропологічний, релігійно-філософський, неопозитивістський, постпозитивістський, герменевтичний, психоаналітичний, персоналістський, феноменологічний та інші. Які основні ідеї репрезентовані в цих напрямах, в чому позначився вплив на соціокультурне буття, світорозуміння і духовність людини XX ст., якою мірою вони підносять менталітет людства на новий щабель і в чому їх невдачі? Ці питання будуть знаходитися в центрі нашої уваги

.47. Феноменологія

Феноменологія — напрям філософських досліджень початку XX-го століття. Найвизначнішим представником феноменології був Едмунд Гуссерль.

Термін «феноменологія» походить від грецьких слів phainómenon, яке означачає «те, що з'являється» і lógos — вивчення.

В своїй найпростішій формі феноменологія намагається створити умови для об'єктивного вивчення того, що зазвичай вважається суб'єктивним — свідомості та таких її проявів, як судження, сприйняття та почуття. Хоча феноменологія прагне бути науковою, вона не намагається вивчати свідомість із точки зору клінічної психології чи неврології. Замість цього за допомогою систематичних міркувань вона ставить собі метою визначити суттєві властивості структур свідомості та проявів свідомості.

Багато важливих для феноменології концепцій Гуссерль запозичив у роботах та лекціях своїх учителів Франца Брентано та Карла Штюмпфа. У Брентано Гуссерль взяв важливе поняття інтенціональності — думку про те, що свідомість завжди є усвідомленням чогось. Об'єкт усвідомлення називають інтенціональним об'єктом. Він може виникати в свідомості різним чином: як сприйняття, спогад, знак, тощо. Хоча всі ці різні інтенціональності мають різні структури і вони є про щось різним чином, об'єкт усе ж відбудовується в свідомості як той самий ідентичний об'єкт.

Хоча чимало феноменологічних методів застосовують різні редукції (спрощення), феноменологія суттєво антиредукційна. Редукція тільки знаряддя, яке допомагає краще зрозуміти й описати дію свідомості. Вона на зводить будь-який феномен до такого опису. Іншими словами, коли мова йде про суть або ідею речі, чи коли деталізується будова ідентичної речі, описуюючи те, що «насправді» видно так ніби це єдині аспекти чи властивості речі, це зовсім не означає, що річ є винятково лише тим, що описується. Мета такої редукції в тому, щоб зрозуміти, як різні аспекти складаються в ту реальну річ, яку отримує спостерігач у досвіді. Феноменологія — безпосередня реакція на психологізм та фізикалізм, що були популярними у часи Гуссерля.