50. Філософська герменевтика

Герменевтика дослівно означає мистецтво і теорію тлумачення текстів. Філософського змісту герменевтиці надав Фрідріх Шлейер-махер (1766-1834 pp.). У нього герменевтика - мистецтво розуміння чужої індивідуальності, іншого. Основою розуміння вважав психологію того, хто пізнає і розуміє. Дальшого розвитку герменевтики досягнуто зусиллями Вільгельма Дільтея, Едмунда Гуссерля, Ханса Гадамера, Поля Рікера та ін.

Предметом розуміння Вільгельм Дільтей проголосив письмово фіксовані життєві прояви. Розуміння ж визначено ним як безпосереднє осягнення цілісного переживання, духовної цілісності, яка складає суть людини. При такому психологічному підході до реальності духовного світу індивіди виявляються замкнутими непроникними світами. Звільнення свідомості від емпіричного (психологічного) змісту знаходить вираз у зведенні його до нерозкладної єдності свідомості-інтенціональності - скерованості на предмет, яка задає попереднє знання про предмет, «нетематичний горизонт». Прихильники герменевтики, реальність життєвого світу, як мовну реальність. Мартін Хайдеггер вказав на недолік європейського мислення, пов'язаний з традицією раціоналістичного розуміння буття і розуміння мислення як споглядання вічних ідей, яке має початки у Парменіда і Платона. Усупереч цій традиції істинному мисленні, на думку Мартіна Хайдеггера, притаманне вислуховування: буття не може споглядати, його можна лише відчувати. Щоб подолати недоліки традиційного мислення, необхідно повернутися до початкових, але не набравших розвитку передумовам європейської культури - досокра-тівської Греції, яка, вважає Мартін Хайдеггер, ще жила в «істині буття». Учень Мартіна Хайдеггера Хане Гадамер указав на те, що основу історичного пізнання складає попереднє розуміння, задане традицією. Носієм традицій і розуміння є мова. Між тим герменевтика, з точки зору Гадамера, найбільш прийнятний засіб, якщо не осягнення гри в стихії мови, то участі в ній. Герменевтиці сучасності притаманне прагнення до зближення з аналітичною філософією, екзистенціалізмом і теологією. Різноманітні варіанти такого зближення представлені прихильниками Поля Рікера, Карла Апеля та інших.

Ознайомлення з філософією науки, структуралізмом, фрейдизмом і герменевтикою дають уявлення про предмет і методи дослідження сучасної західної філософії.

51. Критика чистого розуму

“Критику чистого розуму” Кант опублікував у двох виданнях: перше з’явилося в 1781 р., друге – в 1787 р.

“Критика чистого розуму” – велика подія не лише в історії філософії, але і в історії людської цивілізації і культури. Кант цікаво ставить такі запитання, які відносяться до культури в широкому розумінні слова. Він досліджує проблеми, які належать до самої серцевини творчості, новаторства в культурі, у філософії та науці.

Кант висловлює судження, які мають відношення і до деяких вічних вимірів людського духу і людської культури. Не втрачає своє значення і головне кантівське запитання “Критики” – питання про те, чи можливе нове знання. Коли можна стверджувати, що щось, щойно отримане є дійсно нове – в людській культурі, в сферах науки, філософії, мистецтва?

Першою і головною темою, яку Кант розглядає вже в передмові роботи є доля людського розуму – свого роду протиріччя, драма. Розум базується на людських знаннях, які беруться з досвіду. Але фатальна доля людського розуму в тому, що він постійно ставить собі запитання, формує такі проблеми і створює такі поняття, розібратися в яких лише з допомогою досвіду не можна.

Друга тема – ескіз дуже великого інтелектуально-морального полотнища. Завдяки цій темі Кант опиняється в гущі ідейних дискусій людей наступних епох, в тім числі і тих, що відбуваються на наших очах. Він стверджує, що у філософії постійно є суперечка між догматиками і скептиками і наголошує на тому, що протиборство догматиків і скептиків – спір двох протилежностей. А між ними завжди є третя сила – “індиферентисти”, ті хто не хоче приєднатися до двох вище названих сил.

Кант наголошує на тому, що не можна відкинути загальні положення філософії, якщо не хочеш бути цілком байдужим до проблем людини та людської природи. А якщо виникає завдання знову звернутися до людини, а не лише до мови та логіки, звернутися до таких запитань як місце людини у світі, людська моральність, людська сутність, людина і космос – всі загальні метафізичні проблеми залишаються важливими та цікавими.

Щодо природознавства, то Кант думає, що воно ступило на шлях наукової революції значно пізніше. Фіксуючи цю “революцію в способі мислення”, він стверджує, що сучасна філософія ще не стала на її шлях. Вона ще не пережила революційного перевороту. А “Критика чистого розуму” і всі наступні вчення Канта саме вміщують у собі спробу вивести філософію на аналогічний шлях, завершивши тим самим у ній таку необхідну “революцію в способі мислення”.

Отже, суть науки, суть людського пізнання, за Кантом, зводиться до того, що людина не залежить від природи. Філософ вбачає революційну зміну, яка повинна відбутися в філософії, в метафізиці у тому, щоб розкрити творчий, конструктивний характер людського пізнання, людського мислення, діяльності людського розуму