- •1 Поняття та типи світогляду
- •2.Предмет філософії
- •3. Основні галузі філософського знання
- •4. Проблема виникнення філософії. Міф як тип свідомості
- •5.Філософія давньої Індії
- •6.Філософські ідеї буддизму.
- •7.Філософія стародавнього Китаю
- •8.Філософія античного світу.
- •9. Мілетська школа
- •10.Елеати
- •11. Філософське вчення Геракліта з Ефесу
- •12. Піфагор та піфагорійський союз
- •13.Атомізм Левкіппа-Демокріта.
- •15. Філософія Сократа
- •16. Вчення про ейдоси у Платона
- •17. Вчення про ідеальну державу у Платона
- •18.Метафізика Аристотеля
- •19. Філософія епікуреїзму
- •20. Етика стоїків
- •21. Неоплатонізм
- •22. Загальна характеристика середньовічної філософії
- •23. Філософські ідеї апологетики та патристики. Вчення Аврелія Августина.
- •24. Схоластика
- •25.Філософія Фоми Аквінського
- •26. Ідеологія гуманізму в епоху Ренесансу.
- •27. Пантеїзм Кузанського та Бруно.
- •28. Загальна характеристика філософії нового часу
- •29. Емпіризм Бекона
- •30Раціоналізм Декарта
- •31Пантеїзм Спінози
- •32Сенсуалізм Лока
- •33.Філософські погляди Готфірда Лейбніца.
- •34Філософія французького Просвітництва
- •35. Французький матеріалізм
- •36Гносеологія Канта
- •37. Вчення Канта про практичну волю
- •38. Система і метод філософії Гегеля
- •39. Філософія марксизму.
- •40. Волюнтаризм Шопенгауера
- •41. Філософія життя
- •42. Філософські ідеї у творчості Ніцше. «Так казав заратустра»
- •43. Неокантіанство
- •44. «Перший» позитивізм
- •45. «Другий» позитивізм
- •46. Головні традиції і проблеми філософії хх ст..
- •48. Філософія екзистенціалізму
- •49. Фундаментальна онтологія Гайдеггера
- •50. Філософська герменевтика
- •51. Критика чистого розуму
- •52 Філософськиф дослідження в
11. Філософське вчення Геракліта з Ефесу
Сучасником Парменіда (між 540-475 рр.) був Геракліт — з Ефесу в Малій Азії, може найглибший, ба навіть "темний" у своїй глибині, представник філософії досократичного часу.
Геракліт не тільки не сумнівається в реальності змін, — більше — зміна є для нього єством речей: не можна два рази ввійти в ту саму річку, бо вона за той час вже стала інша, вже змінилась. Але ця постійна зміна і є єдинне незмінне, себто дійсне буття у світі. Геракліт знаходить для цієї зміни образ у тому з матеріяльних елементів, що є найбільш змінливим, непостійним. Дійсне буття є повне протилежностей, які Геракліт вичисляє: "безсмертне, — смертне, смертне — безсмертне; вони жиють взаємно смертю один одного та вмирають життям", "зв'язані: ціле й неціле, єдність, — роз'єднаність, співзвучність — різнозвучність, і з усього єдине і з єдиного — усе". Протилежності ніби підтримують або зумовлюють одна одну: "хвороба робить приємним здоров'я, нещастя — добро, голод — ситість, праця — спокій", переходять, перетворюються одна в одну: "завжди одно й те саме живе в нас. До певної міри Геракліт дивиться на світ так само, як і елеати, бо і для нього дійсність — не в наявному світі, а за ним захована, невидна очам, приступна лише розумові. Та в протилежність до елеатів, Геракліт, , не боїться знайти в дійсності парадокси та протилежності, навпаки він переконаний, що все такими протилежностями та парадоксами повне. Протилежності та зміни — не лише на поверхні буття, в зовнішньому світі, а і в єстві речей самому та в найвищому бутті .Але важливо, що Геракліт у згоді з своїм переконанням, що вірить, що над усім панує якийсь загальний закон, для якого він знаходить, так само, як і для єства світу, численні образи та назви, головне "розум" та "логос". Для цього логоса Геракліт знаходить і інші назви: Справедливість, Необхідність, Природа, Доля (слово, що в староукраїнському тексті візантійської хроніки. Релігійна закраска уявлень Геракліта про цей самовладний принцип життя світу очевидна; тому й пізніше зустрічаємо уривки з Геракліта і в християнській літературі. Але немає сумніву, що в Геракліта цей принцип не цілком самостійний, та навряд чи є індивідуальною особистою (персональною) істотою, як християнський Бог: Геракліт — як і елеати — є скорше представником того уявлення про тотожність або найближчу сполуку, з'єднання Бога і світу, що пізніше дістало назву "пантеїзму".
Геракліт, як і елеати, різко полемізує проти народніх вірувань. Але — також і проти політичної етики тодішнього грецького світу. Він, мовляв, цар-жрець, як переказує традиція, є прибічником аристократичного правління, правління "ліпших", тих, в кому втілений Розум, та хто до голосу цього Розуму прислухається та йому підлягає. "Закон є слідування волі одного". "Один є для мене вартий десяти тисяч, якщо він є найліпший". І індивідуальна етика Геракліта так само "аристократична", основуючись на вимозі йти за вимогами Розуму, "пізнавати самих себе", пізнавати той Логос, який, на його думку, "належить душі" людській. Але люди, ті не "найліпші", що мають "варварські душі", що слідують за голосом своїх "бажань", що прислухаються до співців, живуть так, ніби мають свій "власний розум", або слідують таким "злим свідкам", як очі й уші (змислове пізнання), повні "самовпевнености", переслідують та виганяють з міст саме "найліпших". Між тим "для людей не було б краще, як були задоволені усі їх бажання", "якби щастя полягало в тілесних почуваннях, то треба було б назвати щасливими волів, коли вони дістають для їжі горох". Своїм землякам, Ефесянам, що повиганяли "найліпших",