Семінарське заняття 7. Релігійні детермінанти в українській культурі

Питання для обговорення

1. Традиційні звичаї й обряди українського народу.

2. Візантійська релігійна традиція в українській культурі.

3. Боротьба православ'я та католицизму як ситуація культурного вибору.

4. Феномен української греко-католицької церкви.

Питання для самостійного опрацювання

1. Культура слов'янського язичества: вірування, свята та народне мистецтво.

2. Особливості світосприймання людини часів Київської Русі.

3. Месіансько-утопічні аспекти ідеології Кирило-Мефодіївського братства та їх культурні передумови.

Література: 3,16,24,25,26,28, ЗО, 32,35,49, 53.

Тема 8. Художні стилі в українській культурі

Розглядаючи художні стилі в українській культурі, доцільно зупинитися на наступних питаннях:

Поняття «художнього стилю». Феномен українського бароко.

Романтизм в українській культурі.

Ліричний епос та його продовження в козацькій культурі. Аналізуючи перше питання, необхідно більш детально зупинитися

на визначенні художнього стилю (від лат. 8ґу1ш та грец. зґуіоз -паличка для письма, що належала до особистих речей людини) - це система художньо-образних засобів і прийомів, що належать конкретному митцеві.

Стиль - це єдність змісту, образної системи і художньої форми, яка склалася за конкретних суспільно-історичних умов і властива різним історичним періодам. У вужчому значенні «стиль» - це спосіб само­вираження митця. Необхідно розглянути найпоширеніші стилі в художній культурі, серед яких:

візантійський, який припадає на час формування європейських держав;

романський, що розвивався в часи феодалізму;

готичний, який пов'язаний із середньовіччям, періодом розвитку міст;

ренесанс або Відродження, що після періоду середньовіччя роз­починає нову добу в історії європейського мистецтва. Відроджувалися ідеали краси і гармонії античності;

бароко, що припадає на добу абсолютної монархії, яку воно звеличує; характеризується пишністю форм, які переважають над змістом;

рококо, що розвивається в час освіченого абсолютизму. Найяс­кравіше виразилось в декоративно-ужитковому мистецтві;

класицизм, що розвивається в другій половині XVIII ст. як реак­ція на бароко. Характеризується суворістю, величністю, семитрічністю;

ампір, який виник в часи імперії Наполеона, також найяскравіше виразився в декоративно-ужитковому мистецтві;

еклектизм характеризується неоригінальним наслідуванням різ­них епох;

модерн (від франц. слова - сучасний) включає різні течії XX ст.: емпрісіонізм, кубізм, кубофутуризм, авангардизм, абстракціонізм, сюрреалізм та ін.

Далі необхідно детальніше зупинитися на розвитку мистецтва України ХУИ-ХУПІ ст. у якому панував стиль «бароко». Характерні особливості стилю бароко:

Бароко - дивний, чудернацький, химерний. Характерною особ­ливістю бароко є проникнення світського світогляду в усі сфери художньої діяльності.

Монументальність форм, експресивність, введення алегорій та сим­волів, пишна декоративність орнаментики, парадність та урочистість.

В архітектурі це виявилось у примхливих планах, великих контрастах об'ємів, перевантажених скульптурних оздобах, світло­тіньових і кольорових ефектах.

Живопис і скульптура бароко відзначаються декоративно-театральними композиціями, тонкою розробкою колориту й ефектів освітлення.

Для стилю бароко в музиці характерні величність, пишність, декоративність, драматизм, заглиблення у внутрішній світ людських почуттів, синтез мистецтв (у жанрах опери, ораторії, кантати), прагнення до відділення музики від слова (розвиток інструментальної музики).

В образотворчому мистецтві для барокових творів характерне звернення до релігійних сюжетів.

Українське бароко називають «козацьким». Саме козацтво було носієм нового художнього смаку. Відомо чимало відомих творів архітектури та живопису, створених на замовлення козацької стар­шини. Але козацтво не лише споживало художні цінності, виступаючи в ролі багатого замовника. Будучи, насамперед, величезною війсь­ковою й суспільно-політичною силою, воно виявилось також здатним утворити власне творче середовище й виступати як творець художніх цінностей. Козацькі думи, козацькі пісні, козацькі танці, козацькі літописи, ікони, козацькі собори. Усе це залишило слід у свідомості українського народу.

Новий стиль виявився в житловій, громадській, культовій забудо­вах, яким притаманне органічне поєднання рис професійної та народ­ної архітектури. Споруди приваблювали своїми пишними формами, складними конструкціями, відзначалися багатством декору. Результа­том розвитку власне української традиції стають хрещаті в плані храми, тобто такі будівлі, що в плані являли собою хрест, між кінцями якого вбудовувалися квадратні виступи. Такі хрещаті в плані церкви народилися з дерев'яної архітектури, принципи якої були стилістично близькими західному бароко.

Народжується українська національна архітектурна школа, що дала світові таких відомих майстрів як І. Григорович-Барський, С. Ковнір, І. Зарудний.

Стиль бароко найвиразніше проявивсь у кам'яному будівництві. Позитивне значення мала побудова в Україні храмів за проектами Бартоломео Растреллі (Андріївська церква в Києві, 1766 р.). У кам'я­них спорудах Правобережжя переважало «загальноєвропейське» бароко, але й тут найвидатніші пам'ятки не позбавлені національної своєрідності (Успенський собор Почаївської лаври, собор св. Юра у Львові, а також собор св. Юра Києво-Видубицького монастиря, Покровський собор у Харкові та ін.).

Хрещаті дерев'яні храми - типове явище в традиційному народно­му будівництві. Козацтво не вигадало нічого незвичайного. Його шслуга в тому, що поширений з давніх часів тип великої дерев'яної церкви козацтво «вдягло» в камінь.

Особливе місце належить живописній школі та друкарні Києво-I Іечерської лаври. Нові художні тенденції в середині XVII ст. знайшли своє втілення, перш за все, в книжковій графіці та іконописі, прояв-ниючись в посиленні емоційного звучання релігійних сцен, в конкре­тизації місця дії та образів, наближення їх до народного типажу, що привело до зміни засобів їх художньої виразності. Барочні риси проявляються в оформленні стародруків, гравюри яких набувають складної композиції та пишних декоративних форм.

Провідне місце у культурному житі тодішнього суспільства посідав жанр портрета. Вишуканий стиль бароко якнайкраще виражав духовні інтереси української козацької старшини й вищого духовенства. Значною мірою через портрети сотників і полковників, видатних політичних і культурних діячів епохи козацької автономії ми маємо уявлення про Україну тих часів.

У ювелірному мистецтві відбувається ускладнення форм виробів та їх орнаментики. Предмети набувають все пишного декору з викорис­танням в орнаменті листя аканта, гірлянд з квітів та плодів. Творчість українських художників XVIII ст. - граверів Олександра та Леонтія Тарасевичів, І. Ширського, Гр. Левицького, майстрів-ювелірів - І. Ра-вича, М. Юревича, І. Атаназевича та інших - здобула заслужену славу українському мистецтву.

Нові віяння доби бароко проявилися і в художньому гаптуванні, в якому сильними були старовинні візантійські традиції. Композиції стають вільніші та пластичніше, майстрині намагаються передати перспективу та об'ємність, широко використовується рослинний орнамент.

Таким чином, українське козацьке бароко носило синтетичний характер, оскільки охопило всі сфери духовної культури. Це був універсальний стиль, особливості якого закономірно й глибоко вияви­лися в багатьох ланках духовного життя українського суспільства.

Вивчення другого питання слід розпочати з визначення роман­тизму. Романтизм (фр. готапіїате)- ідейний рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальним для романтизму став ідеалізм у філософії й культ почуттів, звернення до народності, захоплення фольклором, посилене вивчення історичного минулого. Центральна фігура роман­тизму - Людина, яка сприймалася як витвір природи, а вже потім як продукт соціальної діяльності. Українським романтикам людина уяв­лялася сходинкою до божественного. Народ же в уявленні романтиків виступав певним об'єднанням всебічно розвинених особистостей.

Романтизм привів до вироблення романтичного світогляду та стилю, нових літературних жанрів - балади, ліричної пісні, романсо­вої лірики, історичних романів і драм.

Першими виявами українського романтизму були видані в 1818р. у Петербурзі «Грамматика малороссийского наречия» О. Павловсь-кого та збірка М. Цертелева «Опьіт собрания старинньїх, малорос-сийских песней» (з думками про своєрідність і самостійність української мови).

Український романтизм розвинувся під впливом поглибленого вивчення народної творчості, з одного боку, та писань російських і польських романтиків - з другого. В російській літературі представни­ками української школи були не лише захоплені українською природою, історією, народним побутом і творчістю росіяни (К. Рилє­єв, О. Пушкін, Ф. Булгарін), але й українці, що писали російською мовою (О. Сомов, М. Маркевич, Є. Гребінка, М. Гоголь).

Романтизм в літературі. Основоположницею для розвитку україн­ського романтизму в літературі була харківська школа з її гуртками (1830-ті рр.) навколо І. Срезневського й з ним були пов'язані найви-датніші з поетів-романтиків: Л. Боровиковський, О. Шпигоцький, А. Метлинський (псевдонім - Амвросій Могила), М. Костомаров (псевдонім - Іеремія Галка) та ін. Програмовими для діяльності цих гуртків були збірки «Украинский альманах» та «Запорожская старина». Поетичну творчість гуртка характеризує песимістичне захоплення українським минулим.

Одночасно з харківським осередком на Галичині виступила «Руська трійця» (М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький), для якої була програмовою збірка «Русалка Дністровая» з ідеями народності й слов'янського братерства.

Другим осередком став Київ (М. Максимович, П. Куліш, Т. Шев­ченко, А. Метлинський, М. Костомаров). Ідеї слов'янофільства впли­нули на становлення Кирило-Мефодіївського братства з виробленою М. Костомаровим програмою - «Книгами битія українського народу». Літературними трибунами цього етапу українського романтизму були альманахи:

«Киевлянин» (1840, 1841, 1850) М. Максимовича;

«Ластівка» (1841) Є. Гребінки;

«Сніп» (1841) О. Корсуна;

«Молодик» (1843, 1844) І. Бецького;

«Южно-Русский сборник» (1848) А. Метлинського.

Третім етапом українського романтизму була діяльність згурто­ваних навколо журналу «Основа» (1861-1862) письменників (кирило-мефодіївців В. Білозерського, М. Костомарова; автора першого роман­тичного роману «Чорна Рада» (1857) П. Куліша; Т. Шевченка).

Ідеї романтизму мали вплив на мистецтво Західної Європи та сусідніх з Україною слов'янських народів (росіянин В. Тропінін, вір­мен І. Айвазовський, поляк Ю. Коссак та ін.).

Романтизм у музичному мистецтві. Елементи романтизму помітні в творах українських композиторів другої половини XIX ст.: С. Гулака-Лртемовського, М. Лисенка, В. Матюка, П. Воробкевича, А. Вахня-нина та інших. Значне місце в історії української музики й театру зайняли написані за творами романтиків опери: «Запорожець за Дунаєм» (1863) С. Гулака-Артемовського; «Різдвяна ніч» (1874), «Утоплена» (1883-1884), «Тарас Бульба» (1890) М. Лисенка.

Романтизм у театральному мистецтві. Питання романтизму в укра­їнському театрі не досліджене. Романтичне забарвлення мала режисерська діяльність М. Старицького, М. Кропивницького.

Приступаючи до розгляду третього питання, необхідно звернути увагу на те, що існує чотири класи жанрів, три роди літератури: драма, лірика, епос, сатира. Незважаючи на розмитість визначень, у кожному творі можна виділити родову домінанту: оповідання про подію (епос), суб'єктивно-емоційне міркування (лірика), діалогічне зображення подій (драма).

До лірики (греч. Іугікоз - вимовний під звуки ліри) належать віршо­вані твори малого розміру. У ліриці увага художника зосереджена на відтворенні епізодів із внутрішнього життя людини. Поет уловлює зародження почуття, зображує його розвиток, наростання, завершення.

На епосі (греч. ероз - слово, оповідання) варто зупинитися трохи докладніше. Саме розмір оповідання - визначальний фактор у класи­фікації творів. Такий твір читається на одному подиху, без стомлення.

Козацька культура певною мірою становила опозицію традиційній хліборобській культурі. Суперечність двох культурних шарів проявля­лася, зокрема, в опозиціях: «дім - дорога», «мир - війна», «жінка -чоловік».

Для українського лицарства вказана ідея була неприйнятною, оскільки козаки вельми зневажливо ставилися до жінок, Хоч необ­хідно відзначити, що авторитет жінки значно зростав саме в козацьку добу. Українське лицарство з притаманним для нього типом культури було явищем унікальним, оскільки воно доволі різнилося й від західноєвропейського лицарства, й від схожих утворень сусідніх народів.

Отже, козацький тип характеру й козацький тип культури, сформо­вані на лицарстві, стверджували мужню особистість та ідею волі. Ідея вольності поєднувалася разом з тим з ідеєю самопожертви. Остання логічно випливала зі своєрідності суворого, навіть аскетичного життя козаків. Адже вони жили в простих куренях, були відокремленими від жінок, що робило Січ подібною до чоловічого монастиря. «Вони дуже міцні тілом, легко зносять спеку і холод, голод і спрагу, - писав Боплан, - на війні витривалі, відважні, хоробрі і навіть легковажні, бо не цінять свого життя».

Ілюстрацією до цієї характеристики можуть бути й слова Дмитра Яворницького: «Козаки зрікалися родини, усіх радощів земних, люд­ської оселі в холоді і завірюсі, в спеку й духоту тулилися в звіриних криївках та вбогих землянках, а то й просто неба. Годувалися, як свідчать давні літописці, у щасливих випадках рибою, а в нещасливих

- відваром з води та рогів диких козлів, знайдених у степу, або толокном, пліснявими сухарями, привезеними з міст, утішаючи себе при цьому, що від такого харчу чоловік робиться легшим і тому легше перепливає всі річки на своєму шляху. Козаки як малі діти: дай багато

- усе з'їдять, дай мало - раді будуть».

Саме через суворість способу життя великого значення надавалось козаками військовим обрядам ініціації — випробуванню новоприбулих та їх підготовці до вступу в козацтво. Обряди ініціації за своїм змістом нагадували давньослов'янські «вовчі союзи»: юнаки, прохо­дячи ритуал «переродження», ставали «вовками» - молодими воїнами, зобов'язаними певний час жити в лісі, окремо від людей, «вовчим життям». «Молодик», або «джур» - так називали новачка, - вступа­ючи до січового товариства, мусив «переродитися», тобто відректися від свого попереднього життя й бути постійно готовим до смерті. Нерідко його на певний час поселяли в окремий курінь - для випробування. Курс навчання військовій справі тривав сім років. Крім фізичних тренувань, молодик мусив «богу добре молитись, на коні «реп'яхом» сидіти, шаблею рубати й відбиватися, з рушниці зірко стріляти й шписою добре колоти...». Після такого ґрунтовного курсу проводилося випробування-іспит, до завдань якого входило: подолан­ня порогів на човні; ходіння над прірвою; приборкання необ'їждженого коня. Тільки здолавши ці випробування, джур одержував право брати участь у поході, а лише взявши участь у поході, міг вважатися запорізьким козаком.

Офіційне зарахування у козаки здійснювалося через обряд прийо­му. Новачок, що пройшов усі випробування, звертався до курінного отамана, хрестився, кланявся йому й просив прийняти в товариство. За звичаєм, отаман просив обрядової згоди в кухаря куреня, і коли той погоджувався, новачок сплачував кухареві певну суму грошей і мусив привести на обряд поручників - бувалих козаків, котрі добре знали його. Ухвалу обрядової комісії затверджував кошовий отаман. Голов­ною дією обряду посвячення у січовики було перейменування джура; йому давалось нове ім'я та прізвисько, що означало: новий козак відмовляється від свого минулого, відрікається від подружнього житїй, зобов'язуючись свято дотримуватися безшлюбності. У разі пору­шення обітниці або козацької етики січовика відсилали з Січі.

Подібні рішення приймалися радою - вищим органом січового народоправства. Як і на сільському сході, всі питання тут розв'язу­валися відкрито, без формального голосування - покликами. Рада оби­рала гетьмана й військову старшину - осавулів, суддів, обозного та писаря. Вони були відповідальними перед військом і, якщо мали якусь провину, Рада звільняла їх з цих посад, а часом і карала смертю. Система соціального устрою Січі була така, що кожен козак, хоч і вважався рівним серед своїх товаришів-січовиків, підкорювався нор­мам корпоративного права. Січова громада тяжіла над ним, контролю­ючи його поведінку через механізм громадської думки та через вій­ськових суддів. «Там, де троє козаків, двоє судять третього» - такий лейтмотив звичаєвого запорізького права, писав І. П. Крип'якевич.