Семінарське заняття 8. Художні стилі в українській культурі

Питання для обговорення

1. Феномен українського бароко.

2. Романтизм в українській культурі.

3. Ліричний епос та його продовження в козацькій культурі.

Питання для самостійного опрацювання

1. Барокова культура Європи та її взаємовплив на культуру України.

2. Соціокультурні орієнтири культурно - історичних епох.

3. Історико - культурний розвиток культури України XIX ст.

Література: 8,16,20,21,22,24,26,28,29,32,39,45, 51,52,55.

Тема 9. Побутова складова української культури

Основними проблемами, які необхідно розглянути при вивченні теми, є:

Українська етнографія. Українське поселення та житло.

Народна дума та пісня в історії української культури.

Календарно-обрядова творчість.

Регіональні осередки народних промислів в Україні. Ткацтво, килимарство, вишивка.

Для аналізу даної теми рекомендується опрацювати навчальний посібник «Культурологія: українська та зарубіжна культура» авторсь­кого колективу під керівництвом професора М. М. Заковича (Культу­рологія: українська та зарубіжна культура : навчальний посібник / М. М. Закович, І. А. Зязюн, О. М. Семашко та ін.; за ред. М. М. За­ковича. - 3-тє вид., стер. - К. : Знання, 2007. - 566 с).

Розгляд першого питання слід розпочати з української етнографії. Етнічна культура українців регіонально різна, але єдина за своєю національною сутністю. Щодо етнонімічних характеристик, то вони впродовж історії українців змінювалися, фіксуючи різні етапи розвитку народу: етап формування українського етносу пов'язаний з етнонімом «русь», формування української нації - із самоназвою «українці».

Перший етап охоплює історію до XII ст.; другий етап розпочина­ється з XII ст., коли етнос утворив державу. Така періодизація узгоджуться й з етно- та націогенетичною теорією: етнос стає нацією за умов визначеності національної самосвідомості та створення держави.

Проблема націогенезу українців. Категорія «нація» трактувалась як етнічна спільність, що склалася історично на певній території й має ряд спільних ознак: спільність мови, культури, побуту, етнічної самосвідомості, зафіксованої в самоназві та усвідомленні єдності родового походження. До цих ознак додавалися й такі характеристики нації як наявність у межах її розселення спільного ринку, державних інститутів та розвиненість капіталістичних соціально-економічних відносин.

Етнокультурні регіони стають складовою ідентичності населення України. Процес формування регіональної етнічності поділяється на три етапи.

Перший охоплює період з УІ-Х ст. й пов'язаний із етноплемінними утвореннями (полянами, сіверянами, дулібами, волинянами, бужана-ми, уличами, тиверцями, білими хорватами, русами).

Другий етап тривав з ХІ-ХІУ ст. й був пов'язаний з процесом дроб­лення держави на окремі етнотериторіальні частини, головною одиницею серед яких була земля. Однією з перших і головних таких земель стала Київщина, а далі: Галичина, Чернігівщина, Сіверщина, Переяславщина, Підкарпатська Русь, Холмщина, Перемишлянщина, Берестейщина, Підляшшя, Волинь, Поділля, Надбужжя.

Третій етап охоплює період з ХУ-ХІХ ст. й пов'язаний з колоні­зацією окремих земель України сусідніми державами: Великим князів­ством Литовським, Річчю Посполитою, Австро-Угорщиною, Туреч­чиною, Румунією, Росією.

Отже, історично склалося так, що на території України формува­лася складна система різноманітних історично-етнографічних та етнокультурних регіональних одиниць.

Певне значення для етнорегіональної культури мала географічна своєрідність країни, її природні області: рівнинна, гірська, поліська, в межах яких історично розселялися різні племінні утворення. Така етнокультурна трансформація з часом визначила зональність регі­ональної культури, що залежала від характеру міжплемінних, міжзе-мельних або міжетнічних спілкувань. Нерідко траплялося так, що населення краю, мешкаючи тривалий час за однакових історичних умов, суттєво різнилося за природними умовами. І навпаки, прожи­ваючи в схожих природних умовах, відрізнялося за історично-культурними ознаками.

Українське поселення та житло. Народна архітектура є однією з важливих складових частин матеріальної культури.

Типи сільських поселень пройшли довгий шлях розвитку й відображають різні періоди історії України. Історично склалися три основні соціально-економічні типи сільських поселень: село, хутір, присілок.

Село - давній і дуже поширений тип поселення, воно відоме ще з часів Київської Русі. За свідченням матеріалів ХУІ-ХУП ст., села складалися з дворищ-ланів. Вони виникали в процесі господарського освоєння під землеробство певної території групою людей. На першо­му етапі розвитку поселення були малодвірні, на їх базі виникли багатодвірні села. Залежно від умов виникнення вони мали різні назви: кут, кінець, оседок, селище, село, дворище, земля, хутір.

Села часто зберігали поділ на частини, які відповідали назвам дворищ, кутків, кінців й поклали початок поселенню. Іноді села, що складались з дворищ, називались селищами. Із сіл часто виділялися присілки (або виселки), які підтримували з селом економічні, сімейно-родинні та господарські зв'язки.

Форми (типи) планування сільських поселень. Сільські поселення розвивались під впливом комплексу факторів: особливості географіч­ного середовища (рельєф, гідромережа тощо), етнічних традицій, умов соціально-економічного розвитку, господарських занять населення та ін.

Для поселень українців найхарактерніші: безсистемна, рядова, кругова, вулична, ланцюгова та комбінована форми планування.

Найстаріші поселення виникали у долинах річок, балках, біля озер тощо. Необхідною умовою для заснування сіл була наявність землі для обробітку, пасовищ, води. Враховувалась також можливість для самооборони.

Вивчали планування поселень чимало дослідників, котрі порізному трактували розвиток їх форм. В Україні вказаним питанням займався Г. Ю. Стельмах.

Безсистемне планування сільських поселень - одне з найдавніших та найпоширеніших в Україні. Залежно від типу розселення можна виділити два варіанти безсистемних поселень: з розсіяно-гніздовою забудовою та зі скупченою. Перший варіант побутує на Гуцульщині. Селянські двори у такому поселенні розташовані на значній відстані один від одного. Безсистемно скупчені поселення побутували прак­тично в усіх регіонах України. Особливістю цього варіанта було хаотичне скупчення дворів, що найбільш характерне для північних районів Чернігівщини, Київщини, деяких місцевостей Полісся.

Давні за походженням села з регулярним типом забудови. її спе­цифічною рисою є розташування дворів у ряд (часто ламаної конфі­гурації) з однаковою орієнтацією вздовж берегів рік, річок або озер.

До старих типів поселень належить і кругова форма сільських поселень українців. Ці поселення були здебільшого в передстеповій зоні України.

На Бойківщині, Лемківщині, рідше на рівнинних районах України (Полтавщина, Київщина) побутував ланцюговий тип поселення. Се­лянські двори розташовувались обабіч дороги чи ріки. Конфігурація цього типу залежала від конфігурації русла ріки чи дороги. Двори або невеликі групи дворів могли знаходитись і поруч, і на відстані один від одного. Варіантом такого типу є розгалужена ланцюгівка, поширена у землеробських районах Карпат. Від основного ланцюга дворів відходило декілька дрібних гілок, що розташовувалися вздовж нижньої течії притоки основної ріки.

Наступний розвиток рядового планування - вуличні поселення. Будинки споруджувалися в два ряди на обидва боки дороги, причому хати були звернені одна до одної фасадом.

У рівнинних районах України найчастіше зустрічаються безсистем­но-вуличні поселення, у Карпатах - рядово-ланцюгові, безсистемно-ланцюгові, безсистемно-рядові.

Житло. Хата з коморою через сіни, зрубна відома ще з часів Київської Русі. Ці хати мали стелю й двосхилий дах.

Народними зодчими ставились дерев'яні палаци князів, так звані «хороми». Це виглядало так: хата + сіни + комора та підкліття з баштами над сіньми («терем») й кліть з великими вікнами та опален­ням «по-білому» (з димарем) тощо. Подальші ускладнення таких хоромів, наприклад, повністю мурований палац князів у Галичі, розвивалися на основі народного житла. На цій самій основі виникло й церковне будівництво. Так, відомі церкви так званого хатнього типу, тобто в основі яких були зрубна техніка, іноді навіть обмазана та побілена хата.

Поряд з наземним житлом, яке побутувало в період Київської Русі, найбідніше населення мало напівземлянки. Вони були глибиною 1-1,5 м, над землянкою виводилися стіни, переважно каркасні з гілля, пере­плетеного лозою. Стіну зверху замазували. Дах мав гостроконечну форму, стіни опускалися в землю. Опалювалося таке житло глинобитними печами різних форм. Піч розміщалась біля стіни при вході, як у сучасній хаті, а також посередині чи в будь-якому іншому місці напівземлянки. Понад стінами вгорі вирізувалися в землі лежанки. Над входом був навіс. У землянку вели вирізані з землі східці.

Запорожці для житла використовували подібні до землянок курені, трохи спущені в землю, що будували на сохах та сволоках. До таких жител можна віднести колиби, які збереглися до наших днів.

У ХІУ-ХУ ст. домобудівництво в Україні набуло нових рис. Най­кращим свідченням цього є опис старосільської солеварні з 1559 р. В описі зазначено: «ряд будівель відремонтовано, а інші вимагають капітального ремонту». В актах передачі описувалися промислові будівлі, споруджені на високому тогочасному інженерному рівні. Також наводяться дані про будинки, де жили тодішні чиновники та робітники. Коло солеварні стояла пуста хата (хата + сіни), посередині двору - будинок (комора + хата + сіни). Пекарня мала вигляд: комора + кімната + пекарня + сіни + комора, а будинок челяді складався з чорної кімнати та ще трьох кімнат.

Таким чином, в Україні в XV ст. побутувало трикамерне житло (хата + сіни + комора) з різними локальними варіантами.

Характерними рисами української хати є: побілка й чотирисхила солом'яна покрівля (з цієї характеристики вилучаються хати Полісся та Карпат).

На Лівобережжі, Слобожанщині, частково на Київщині дерев'яні господарські прибудови тут не мажуться зовсім, а каркасні з не дерев'яним заповненням мажуться жовтою глиною. Хати оздоблю­ються різьбою по дереву, печі фарбуються яскравими глинами.

Особливо виділяється житло карпатського регіону - гуцулів, бойків та лемків.

Вигляд гуцульської хати стриманий і суворий. Перед входом до хати, вздовж фронтальної стіни гуцули завжди влаштовують піддашки або ґанки. Житлові будинки мають чотирисхилі дахи, їх нахил коливається від ЗО до 60°.

Бойківські хати гармонійно пропорційні. Дахи високі. Висота видимого ззовні зрубу до даху коливається в межах відношення: 1:2,5-1:3,5. На випущених консольно підвалинах («стременах») влаштовувалися галереї, декоровані різьбленням. Одвірки мають трапецієвидну форму.

Розміри будівель на Лемківщині та її складових частин такі ж самі, як на Бойківщині. Дахи лемківських хат дещо нижчі від бойківських. Зруб декорований глиною та вапном.

Будівництво житла залежало від будівельного матеріалу. У північ­них лісових районах України, а також в Карпатах та Прикарпатті основним матеріалом ввакалося дерево. У лісостепових районах, крім деревини, використовували глину, камінь. Таким чином, на півночі, у гірських районах найпоширеніші стіни зі зрубів, а в лісостеповій -каркасні; на півдні - монолитні.

Найпоширенішим покрівельним матеріалом була солома, її зв'язу­вали у різноманітні снопики («сніпки»). Це - найдешевший матеріал. Уступи даху, а також викладка високого гребеня були розповсюджені на Правобережжі та в західних областях України. Вони не тільки захищали дах від протікання, але й відігравали декоративну роль.

Покрівля зверху притискалася жердинами, кріпленими на зразок кроков («кізлини»). У Карпатах використовували для покриття буді­вель драниці та ґонти, на Поліссі - солому.

У селянських хатах з'явився комин - прибудова біля печі у вигляді ковпака призматичної чи іншої форми, де збирався дим, який відво­дився у димохід («димар») через отвір, зроблений у стіні («каглу»). У східних слов'ян комин був закритий. Димар виплітали з лози та обмазували глиною або збивали з дощок, мурували з каменю, цегли.

В архітектурі народного житла є певний провідний мотив, який впливає на зовнішній вигляд будинку. Так, у східних, північно-схід­них регіонах України провідним мотивом були вікна з віконницями. У лівобережних, лісостепових районах провідний мотив - різноманітні веранди.

В Україні стіни житлових приміщень фарбувалися переважно у білий колір. Кольоровими орнаментальними композиціями на бічних і напільних стінах розписували житлові приміщення в Одеській, Винницькій та Чернівецькій областях. Фарбували нижню частину призьби, використовуючи кольорові глини.

Основні господарські будівлі українського селянства - клуні, призначені для зберігання снопів збіжжя, соломи, а також молотьби. Для великої рогатої худоби та коней будували стайні. Серед господарських споруд чільне місце посідає комора, призначена для зберігання зерна.

Вивчаючи друге питання, доречно звернути увагу на обрядово-пісенну поезію народно-календарного стилю. Час її появи - ГУ-У ст. Сезонна робота починалася, супроводжувалася й закінчувалася вико­нанням хорових, музично-показових обрядів. Обрядові пісні найчасті­ше співали хором. Веснянки складають один із найцікавіших за змістом, найбагатший емоційно фольклорно-пісенний цикл, тісно пов'язаний з календарем сільськогосподарських робіт і родинним побутом трудівників. Найповніша наукова подача матеріалу належить відомому фольклористу В. Гнатюку (1871-1926), який видав у 1909 р. том «Гаївок», куди увійшли весняні пісні, зібрані по всій території України. Кілька збірок веснянок разом з нотами мелодій опублікував основоположник української класичної музики М. Лисенко («А вже весна», «Чи я в лузі не калина була», «Попід мостом, мостом», «Ой у полі криниченька», «Подоляночка», «Журавель» та ін.).

В осінньому сезоні було два роди пісень: обжинкові та весільні. Обжинкові пісні: «Маяло житечко, маяло...». Загальноприйнятий звичай по всій Україні - приготування та урочисте вручення снопа господареві на порозі його хати. На чолі походу йшла дівчина у вінку з колосся. Під час в'язання снопа й передачі його господареві чоловіки й жінки співали обжинкові пісні. Цей обряд, пов'язаний з культом грецької богині Деметри, був поширений не тільки у грецьких колоніях понад Чорним морем, а й на всій території України. Популярність обжинкового звичаю засвідчив у середині XIX ст. І. Головацький у альманасі «Вінок русинам та обжинки», а у повісті Т. Шевченка «Наймичка» подана картина обжинок. Весільні пісні співали протягом майже всього року. Але через те, що більшість весіль відбувалася після жнив, то ці пісні разом з обжинковими відносять до групи осінніх пісень. Весільні пісні виникли й розви­нулися після XI ст. Це одні з пісень, що їх в Україні започаткувало християнство (988 р.) («Тихо, тихо Дунай воду несе», «В неділю рано до сонця», «Летять галочки у три рядочки», «Грайте, музики, як грали», «Ой глянь, мати, да на мій посад» та ін.).

До жанру української лірико-епічної пісні належить дума. Думи відомі як плачі, лицарські та козацькі пісні. Вони продовжують народну поезію княжої доби з її найвидатнішим твором «Слово о полку Ігоревім» (XII ст.). Думи виконували мандрівні сліпі співаки, «божі люди» - кобзарі, бандуристи, лірники (їх називали залежно від інструменту, на якому вони грали). Музиканти мали свої власні цехові товариства - музичні «юнії». Ці товариства намагались зберігати традиції в співі, що сприяло збереженню дум та властивих їм рис.

Думи поділяють на три групи:

думи та пісні, які виникли під час боротьби України з татарською «Золотою» та кримською ордами. Дійшло дев'ять дум: «Невольники на каторзі», «Невольницький плач», «Маруся Богуслав-ка», «Утеча із турецької неволі морем», «Утеча невольників з катор­ги», «Самійло Кішка», «Втеча трьох братів із города Озова», «Сокіл і соколя», «Іван Богуславець»;

думи та пісні, пов'язані з піднесенням козацького руху, пробудженням активності народних мас, політичної та військової сили в Україні. Вони були героїчного характеру, пройняті перемож­ними настроями («Чи не той то хміль», «Не дивуйтеся, добрії люди», «Ой усе лужком та все бережком», «Ой з-за гори високої», «Козацьке життя» та ін.);

Новий рік щедрували. Ходили по хатах, співали, славили господарів, бажали їм щастя, добробуту. По хатам ходили з вертепом, де стави­лися лялькові вистави, або ж влаштовували ритуальну гру-виставу «Коза», яка символізувала кругообіг часу.

На початку весни (кінець лютого - початок березня) відзначали Масляницю - прихід весни. На масляну готували млинці, вареники, ходили в гості. На Масляницю парубки та дівчата, що не оженилися восени, тягнули колоду. До них прив'язували колоду або стрічку та вимагали могорич.

Перед Паскою фарбували яйця, випікали паску, готували інші страви для великодньої вечері. У святкові дні відбувалися триденні народні гуляння, які відбувалися на майдані біля церкви. У ці дні всім дозволялося дзвонити у церковні дзвони. Першу неділю після Велико­дня вшановували пам'ять померлих. Йшли на кладовища провідувати мертвих, туди ж несли їжу. У цей день годували старців та роздавали милостиню «за упокій душі».

Завершення весни й початок літнього періоду пов'язувався із Зеленими святами (Трійця). У ці дні хату та господарські будівлі обов'язково прикрашали зеленими гілками. Відвідували померлих на кладовищах.

Купала відзначали 24 червня. Напередодні діди примітивними спо­собами розводили вогнища. Вважалося, що ці вогнища мають цілющу силу. Через них стрибали для того, щоб очиститися, вилікуватися від хвороб. На Купала багато ворожили «на майбутнє», збирали трави, що повинні були захищати від відьом.

Після закінчення жатви святкувався обжинок. З останнього колосся жниці робили сніп і вінок, які передавалися господарю садиби, в якій святкували. З цього снопу розпочинали наступну сівбу. Так замикався календар свят аграрної культури українців.

Житлова обрядовість. Будівництво житла здавна було однією з найважливіших подій. З переселенням до нової хати люди пов'язували свої надії на щасливіше й заможніше життя. Боротьба з природною стихією, бажання найрізноманітнішими засобами задобрити її, прагнення забезпечити надійність та міцність нової оселі - усе це знайшло відбиття в своєрідних віруваннях, звичаях та обрядах. Це вибір місця й часу для будівництва житла, його закладини, закінчення будівництва, перехід у новий дім та ін.

Колись суворо канонізований та регламентований комплекс обря­довості, пов'язаної з житлом, сьогодні існує лише у вигляді розріз­нених елементів і побутує серед невеликої частини сільського насе­лення. А такий украй необхідний захід як вибір місця для житла нині майже зовсім не здійснюється, оскільки це місце в обов'язковому порядку визначається районним архітектором, при виборі забудов­ником того чи іншого типового проекту і неодмінно узгоджується з генеральним планом розвитку села.

Вибір місця для нової хати по всій Україні (крім Півдня) був одним із найважливіших обрядів, пов'язаних із народним житлом. При вирішенні цього питання брали до уваги багато чинників: віддаленість житла від вулиці, рельєф садиби, розташування хати щодо сторін світу. Для нового житла намагались знайти таке місце, яке мало задо­вольняти цілий ряд вимог, а саме:

щоб город за хатою та господарськими спорудами виходив до річки, ставка, на долину;

щоб це місце було по можливості на цілині, де земля «спокійна»;

на горбку, де немає вологи;

там, де ранком не буває роси;

де не ростуть дерева;

де колись водилася худоба, була в сім'ї злагода й не вмирали діти;

де можна вдало розмістити господарські споруди;

де є зручний під'їзд;

вхід до хати повинен бути із південного боку або зі сходу.

Не можна було будувати нову хату:

за розмірами меншою від старої (щоб не зменшилась сім'я);

на місці старої, хоча б трохи не посуваючись убік;

на садибі родини, де були п'яниці, злодії тощо;

там, де люди вимерли від пошесті;

де часто хворіли;

де були сварки та розлучення;

де колись вбили когось чи ще якось осквернили місце;

де були поховання, особливо вішальників;

де раніше була церква чи якесь інше святе місце;

де колись молотили (бо будуть чорти молотити);

на пустирях, вигонах, мочарах, на роздоріжжі, перехресті доріг та на межі;

там, де хата розділяла ділянку землі навпіл;

на стежках, дорогах та корчах;

на камінні та болотах;

там, де росло дерево, а особливо бузина, терен, груша й вкрай небезпечна калина;

де був льох чи якісь ями;

де був хлів чи стайня;

де був смітник, гноярка, місце, куди виливали помиї;

де скупчувалась дощова вода;

де була хата, яка згоріла від удару блискавки.

Перевірка правильності обраного місця полягала в подальшому уточненні розміщення хати на одній із найбільш придатних ділянок. Для цього здійснювався такий обряд: під кожним рогом майбутнього житла забивали дерев'яні кілки або ж клали камінці, біля яких після заходу сонця таємно від чужих очей насипали певну кількість зерен жита або пшениці - 27, ЗО, 33, 36, 39 тощо. Водночас посередині майбутнього житла на столику або стільці, застеленому рушником, клали хрест (який потім, при зведенні хати, переносили на покутній стовп), хліб, сіль і залишали яку-небудь посудину з водою. Подекуди для більшої вірогідності воду ставили біля кожного кілка чи камінця. Наступного ранку до схід сонця перевіряли, в якому стані були хліб, зерна, сіль та вода. Якщо все лишалося незачепленим, а кількість води навіть побільшала, то це було доброю ознакою. Такий обряд інколи повторювали дві-три ночі підряд.

Широко побутував також обряд із використанням металевого або глиняного посуду (сковорода, горщик тощо). Під такий посуд увечері клали жмут вовни, а вранці перевіряли, чи не зволожилась вона. Якщо так, то й житло буде вологим і будувати його в цьому місці небажано. Усі зазначені магічні обряди в далекому минулому виконували тільки чоловіки.

Обряд «закладини», Вибір часу для закладин житла вважався однією з важливих умов успішного будівництва. Закладати нову хату було прийнято навесні та влітку. Найбільш сприятливими днями вважались вівторок, четвер, п'ятниця та субота. Небажано було починати будівництво у високосний рік, понеділок, середу та на свята. Перш ніж закладати житло, довідувалися, чи не припадає це на день, присвячений комусь із святих мучеників, «бо не доведеш справу до кінця». Після ж закладин уже можна було працювати всі дні, крім неділі, свят та постів (Петрівка, Спасівка).

Обряд «Закладини» починався рано-вранці. У центрі майбутнього житла, перед місцем, де мала бути піч, або у східному кутку півден­ного боку ставили стілець, застелений рушником, на якому лежали хрест, букет квітів, хліб, сіль, чашка води або вина. Старший майстер брав рушник із хлібом, цілував його, промовляючи: «Господи, допо­можи», і починав роботу. Рушник, а інколи й добрий шмат тканини й гроші майстер забирав собі. Закладини починалися з того, що майстер робив хрест, який з ходом будівництва поступово піднімався до вершини даху (по закінченні його назавжди прибивали на горищі).

Щоб будинок стояв довго, перший камінь чи якийсь інший жертов­ний атрибут закладали тоді, коли пролітав крук. На закладини, як і при зведенні нової хати, навхрест дерева не клали, бо невдовзі буде в домі мрець. Дрібні гроші, зерно, хліб, вино, трави, квіти, зілля, часник, овечу вовну, лампадки, іконки, ладан, освячену воду, проскурки та інші жертовні атрибути (як і перший камінь, перший кілок, глиняні нальки та інші будівельні матеріали) обов'язково закладали господарі майбутнього житла. Жертовні атрибути закладались під усі чотири кутки житла, а подекуди - лише під один так званий красний куток, який, як правило, був розташований на сході. Після того, як майстер з помічниками уже встиг добре попрацювати, а господар приготував усе необхідне для трапези, родичів та сусідів запрошували на «закладини», тобто обід на місці майбутнього житла. Таким чином, сплачувалася своєрідна данина займаній природі.

Обряд завершення будівництва - «квітка». По закінченні основних будівельних робіт на гребені даху ставили хрест, колоски збіжжя та букет квітів - це й була «квітка». Хустка, хліб і сіль призначались у подарунок майстрові. Обряд «квітки» зберігся й донині, оскільки його активно підтримують майстри, що зводять житло. Закінчуючи будів­ництво, майстри обов'язково залишали непокритою частину даху над сіньми, вважаючи, що через цей отвір мусить вилетіти усе зло. Через декілька днів отвір все ж закривали. Крім того, після спорудження хати протягом року не можна було білити всю будівлю, а залишити хоча б невелику «латку» де-небудь, щоб не бачили сторонні люди.

Новосілля. Сьогодні зовсім небагато збереглось від такого колись розмаїтого обряду як новосілля. Новосілля починається з того, що господарі за день до цієї події (вірніше - на ніч) залишають у новій хаті кота або півня. Наступного дня, коли все готове до переходу в новий дім, старші члени сім'ї беруть у руки ікону, вишитий рушник з хлібом і сіллю, миску з житом, пшеницею, дрібними грішми й входять до нової хати. Літній чоловік (батько молодих господарів, а за його відсутності - кум чи інший близький родич) іконою або ж тільки хлібом із сіллю благословляє на всі боки нове помешкання, після чого залишає ікону на покуті. Вийшовши на вулицю із хлібом і сіллю на вишитому рушнику, він благословляє дітей на щасливе життя в новій хаті. Молоді господарі беруться за кінці рушника, і він заводить їх у нове житло. За ними заходять родичі та сусіди; літня жінка посипає всіх зерном і дрібними грішми, бажаючи щастя в новому домі. Після цього всі дарують подарунки та сідають за столи, а молоді господарі частують гостей. Новосілля закінчується співами й танцями.

Слід зауважити, що в минулому на новосілля обов'язково спочатку співали обрядових пісень і тільки потім - звичайних. Неодмінно вико­нували обряди освячення житла, обкурення його ладаном, смирною, вугіллям та кусочками шкіри. Перед заселенням ворожили, кладучи на ніч до ранку хліб, сіль і жито. Вважали за краще переселятися не в періоди посту. Усі учасники дійства чітко знали, хто що мав прино­сити на новосілля. Так, батьки новоселів несли подушки, родичі та сусіди - клуночки з житом, хліб, сіль, посуд, ножі, ложки (старий посуд у новій хаті категорично заборонявся).

Сімейна обрядовість. Шлюб завжди був не тільки актом цивільно-правового характеру, а об'єднував в собі соціальні, біологічні, матері­альні та духовні аспекти. Шлюб в Україні був моногамним, патрі­архальним. Багато складових шлюбу відрізнялися в різних районах України, що було зумовлено перебуванням цих районів у складі різ­них держав. Але існувала основа, притаманна українському насе­ленню всіх регіонів. Так, підготовка до шлюбу була справою не тільки молоді, батьків та родичів, але й громадськості.

Безшлюбність осуджувалась суспільством, хоч з цього правила існували винятки. Від шлюбу могли відмовитися один із синів або одна з дочок, щоб не ділити господарство та годувати молодших сестер та братів.

Шлюб був різновидом договору, який укладався усно, а в XVIII-XIX ст. письмово. Нареченій батько видавав придане, або посаг. До нього входила скриня (постіль, одяг, білизна), інколи худоба (худоба, земля, гроші).

Звичаєве право обмежувало укладання нерівних шлюбів, перш за все між багатими та бідними. І багаті й бідні неохоче віддавали дітей за нерівного.

Загальним правилом було, що невістка йшла в сім'ю чоловіка. Але в нерівних шлюбах зустрічався випадок, коли бідний чоловік йшов у сім'ю жінки, на приймацтво. Приймацтво розрізнялося за причиною, існувало три його види - за бажанням, за волею батьків, за запрошен­ням. У першому випадку положення зятя було подібним до найманого працівника, нерівне в сім'ї. Зять не був головою в сім'ї, а тому став­лення до нього з боку громадськості було здебільшого зневажливим. У третьому випадку зятя запрошували найчастіше, коли не було голови сім'ї. Приймацтво за бажанням та за запрошенням найчастіше схвалювалося громадою.

До XVI ст. панував громадянський шлюб, коли шлюб був дійсним після громадського весілля. З 1744 р. Синод затвердив указ, згідно з яким шлюб набував чинності тільки через вінчання.

Українська сім'я після одруження ділилася. Оженившись,, син ішов з дому і будував власний будинок. Але для допомоги батькам один із синів залишався біля батьків. На Правобережжі залишався старший, на Лівобережжі - молодший. Інколи (коли у батьків не було синів) зали­шалися й дочки. У разі передачі спадщини за договором (сьогодні він носить назву «договір довічного утримання») батько сам визначав, хто з дітей залишається при ньому, обсяг обов'язків та долю в спадщині.

При розгляді четвертого питання, необхідно акцентувати увагу на самобутніх культурних явищах українського народу - народному одязі, вишивці.

Український народний одяг. Історія українського народного костю­ма генетично пов'язана з традиціями Київської Русі. Відомості про одяг є в давньоруських писемних пам'ятках. Так, в Іпатіївському літо­пису згадується кожух, у «Слово о полку Ігореве» - кожух і опанча, в інших джерелах - сорочка, свита, клобук та ін.

Костюм давньоруської селянки був самобутнім. Він складався з довгої вишитої сорочки, поясного одягу у вигляді одного або двох пезшитих шматків орнаментованої вовняної тканини. На голові у дівчини - вінець, у заміжньої жінки - рушникоподібний шматок тка­нини, що накидався на багато прикрашений, твердий, виконаний із дорогої тканини головний убір, яким щільно закривали волосся. На ноги одягали плетені або шкіряні постоли.

Комплекс чоловічого селянського одягу складався із сорочки до колін, що одягалась навипуск та підперізувалась шкіряним або в'яза­ним поясом, а також із нешироких штанів (портів, гачів). На поясі кріпилися різні необхідні речі - кресало, гребінь, невеликий ніж. Головним убором була шапка, взуттям - личаки або постоли. У прохо­лодні пори року одягали сукняну свиту, взимку - хутряний кожух. Верхній одяг шився з доморобного сукна чорного, коричневого, а в давніші часи - білого кольорів. Покупні тканини застосовувались для головних уборів, окремих доповнень.

Костюм простого міського населення був подібний до селянського. Городянки носили довгу сорочку та незшитий одяг (обгортки, запас­ки). На голову дівчата одягали вінець, жінки - очіпок, який покривали вбранням із білої тканини (убрус, намітка). Значно різноманітнішими були їхні прикраси: привіски, сережки, намиста, браслети та ін. Чоловічий костюм також був схожий на селянський.

Одяг заможних городян (феодалів, купців) мав більшу кількість елементів та виконувався з дорогих тканин як місцевого виготовлен­ня, так і привезених із закордону. Жіночий костюм складався з довгої сорочки, поверх якої одягався плечовий короткий одяг із дорогої тканини, що залишав відкритим вишитий поділ та низ рукавів. Зверху накидали плащ (корзно), скріплений фібулою на правому плечі. На ногах - кольорові чоботи, голову овивали рушникоподібною ткани­ною, під якою носили шапки, прикрашені дорогоцінним камінням, вишивкою, підвісками. Покривання волосся було обов'язковим. «Сві­тити волоси» вважалось неприпустимим.

Український одяг ХУП-ХГХ ст. розкриває складність соціальної структури суспільства. Представники різних соціальних груп (реміс­ники, феодали, козацька старшина, рядове козацтво, селяни, поміщики, міщани, торгівці, робітники) відрізнялись своєрідністю вбрання. Костюм був певною позначкою, за якою визначалась приналежність людини до певної соціальної групи. Для виготовлення святкового одягу заможних верств населення використовувались високоякісні тканини (парча, оксамит, штоф) із чергуванням блискучих і матових елементів орнаменту в стилі ренесанс та бароко. Тканини прикра­шались елементами стилізованого орнаменту, вписаного в різні медальйони. У XVII ст. розвивається золоткацьке виробництво на Галичині.

Виділялось своїм вбранням заможне козацтво. Предметом костюма заможної козацької старшини була сорочка з тонкого полотна, вишита шовком, срібло або золотом. Сорочка заправлялась у широкі сукняні, шовкові шаровари яскравого кольору. Поверх неї одягався жупан, який підперезувався золототканим перським поясом, а під час урочистих подій - шуба (ферезея), прикрашена дорогоцінною запо­ною. Козацький старшина носив різнокольорові сап'янові чоботи. Шапки були плисові, опушені дорогим хутром та прикрашені коштов­ним камінням, пір'ям страуса. Шуби підбивали рисячим, соболевим, лисячим хутром, оздоблювали горностаєм, золотим шнуром, галуна­ми, коштовностями.

В українців не було дитячого одягу як такого: він відрізнявся від дорослого лише розмірами. Хлопчики й дівчатка до п'яти - шести років носили сорочку як натільний та нагрудний одяг. Ця традиція пов'язана зі стійким збереженням стереотипу. Статус «дорослості» серед українців був невідривним від участі в трудових процесах, і коли діти починали виконувати певні види робіт, вони переходили на дорослий одяг.

Падіння престижності народного одягу в XX ст. було певним прорахунком у розвитку народних художніх промислів в Україні. Сьогодні ми спостерігаємо неофольклоризм, який виник у зв'язку з необхідністю задовольнити потребу українців в урізноманітненні речей, в тому числі й одягу, що їх оточують. Поряд з неофольклориз-мом, виникає фолькстиль, основні ознаки якого - застосування нату­ральних тканин, багатоманітність прийомів поєднання окремих видів одягу, простота крою, що відкривають можливість проявити свої здібності, виявляти смак й уподобання в створенні костюма сучасного українця.

Отже, у народному костюмі відбилися спільність походження та історичної долі східних слов'ян, взаємовпливи культур інших народів.

Українська вишивка, рушник. Історія народної вишивки в Україні сягає в глибину віків. Вишивкою, за свідченням Геродота, був прикра­шений одяг скіфів. Арабський мандрівник X ст. н.е. у своїх розповідях про русів зазначає, що вони носили вишитий одяг. Про давність вишивки дають уявлення мозаїк й фрески соборів, де святі зображені в багато оздобленому вбранні. Особливий інтерес становлять мініатюри рукописних книг, літописів, на яких можна побачити народний одяг усіх верств населення, прикрашений вишивкою. Високого художнього рівня досягає шитво в Київській Русі. Як відомо з літописів, княгиня Анна - Янка - дочка князя Всеволода, сестра Володимира Мономаха -наприкінці XIII ст. заснувала в Києві в Андріївському монастирі школу, де навчала мистецтву вишивки золотом і сріблом.

На жаль, пам'ятки української вишивки збереглись лише за останні кілька століть, але й цього достатньо, щоб виявити, що елементи символіки орнаментів української вишивки співпадають з орнамента­ми, які прикрашали посуд давніх мешканців території України доби неоліту, трипільської культури.

У давнину вишивка на одязі мала охоронне, оберегове значення й тому розміщувалася на грудях, біля коміра, на подолі, рукавах. Із часом це магічне значення шитва забули і вишивка стала виконувати роль художнього оформлення,

Вишиванням займались жінки, які з покоління в покоління переда­вали найтиповіші, найяскравіші зразки орнаменту, кольору, вишиваль­ну техніку.

Вишивки різняться між собою орнаментом, технікою виконання та гамою барв.

За мотивами орнаменти вишивок поділяються на три групи: геометричні, рослинні, зооморфні (тваринні) й відображають елемен­ти символіки стародавніх вірувань, культів.

Геометричні орнаменти притаманні всім видам народного мистецтва і слов'янській міфології. Різноманітні кружальця, трикутни­ки, ромби, лінії, рести символічно відображали уявлення наших пред­ків про світобудову, тож їхнє значення відповідне. На основі старо­давніх космологічних символів у народі створена своя система назв. Це «баранячі ноги», «кучері», «гребінчики», «кривульки», «сосонка», «перерва» тощо.

В основі рослинного орнаменту лежить культ поклоніння природі, рослині. Крім поширеного символу «дерево життя», який зображаєть­ся стилізовано в формі листя або гілок, у вишивках з рослинним орнаментом популярні стилізовані зображення Берегині, використан­ня таких мотивів як «виноград» - символ добробуту, щасливого одру­ження, «барвінок» - символ кохання тощо.

На зооморфних вишивках зображуються тотемічні тварини, а також звірі, що позначають три яруси «дерева життя». Інколи виши­вальниці використовують індивідуальні мотиви, які властиві баченню візерунка певної особи. Ними можуть бути заячі та вовчі зуби, волове око, риб'яча луска тощо.

Якби зібрати разом із різних областей України вишиті сорочки, можна відразу помітити різноманітність української вишивки. Так, на Полтавщині - ніжні відтінки блакитного або білий колір; на Віннич­чині - вишивають суцільно чорним чи в поєднанні чорного й черво­ного; на Житомирщині та Рівненщині - червоні узори; на Київщині -червоні з синім. Багата вишивка в Карпатах, саме тут віддають перевагу яскравому барвистому шитву.

Техніка виконання вишивки. Полтавські вишивки виконуються хрестиком, плутаним хрестиком, подвійним прутиком, зубчиками, мережкою, ланцюжком та ін. Візерунки виконуються окремими шва­ми й поєднанням кількох швів. Вишивають білими нитками, зрідка -червоними та сірими, візерунок обводять чорними або кольоровими смугами.

Вишивкам Київщини властивий рослинно геометричний орнамент із стилізованими гронами винограду, цвітом хмелю, ромбами, квадра­тами. Основні кольори - білий, коралово-червоний, іноді жовтий і блакитний. Виконується вишивка хрестиком, знизуванням, гладдю.

Для вишивок Закарпаття характерний мотив «кривуля» у різних техніках виконання. Переважає техніка «заволікання» й вишивання хрестиком, часто використовується вирізування та гаптування.

У кожному регіоні України склалася своя єдність орнаменту й засо­бів його вираження, колірна гама. У народному мистецтві збереглися секрети фарбування ниток природними барвниками - корою дерев, корінням, листям, плодами рослин. Для закріплення кольору нитки запікали в житньому хлібі, після чого вони не втрачали забарвлення протягом багатьох десятиліть.

Сучасна українська вишивка зберігає традиції. У відомих центрах -Решитилівці, Полтаві, Опішні, Клембівці, Косові - діють підприємст­ва художніх промислів, де працюють народні майстри, які створюють сучасні моделі одягу, прикрашені традиційним шитвом.

Вишивкою оздоблювали рушники, фіранки, жіночий та чоловічий одяг. Особливої уваги надавали рушникам - старовинним оберегам дому, родини. У давнину рушник, вишитий відповідними візерунками-символами, був неодмінним атрибутом багатьох обрядів: з рушником приходили до породіллі вшанувати появу нової людини, зустрічали й проводжали дорогих гостей, справляли шлюбні обряди, прикрашали образи та накривали хліб на столі. Крім обрядового значення, рушни­ки мали й практичне застосування. Відповідно до функцій, які вони виконували, рушники мали свої назви.

Наприклад, для втирання обличчя й рук - утирач, посуду й стола -стирок, для прикрашення образів - покутник, для шлюбних церемоній - весільний, для пов'язування сватів - плечовий тощо. Рушники були своєрідною освятою початку справи чи її закінчення. Так, при зведен­ні хати рушниками застелялися підвалини, хлібом-сіллю на рушнику освячувався початок жнив, рушниками скріплювали купівлю-продаж тощо. Відповідно до призначення рушники розрізнялись за технікою виготовлення та вишивання. Кольори та орнамент рушників характер­ні регіональним особливостям, за якими розрізняються: «подільські», «поліські», «київські», «гуцульські», «галицькі», «буковинські» та ін.

Семінарське заняття 9. Побутова складова української культури

Питання для обговорення

1. Українська етнографія.

2. Народна дума та пісня в історії української культури.

3. Календарно-обрядова творчість.

4. Регіональні осередки народних промислів в Україні. Ткацтво, килимарство, вишивка.

Питання для самостійного опрацювання

1. Походження і значення синьо-жовтої барви в українському ужитковому мистецтві та прапорництві.

2. Роль українського фольклору в житті наших сучасників.

3. Причини занепаду та перспективи відродження народного ужиткового мистецтва українців.

Література: 3,4,14,16,20,25,26, ЗО, 32,36,39.