Тема 10. Ознаки культурної самототожності українця

Мета теми полягає в тому, щоб розкрити рівень національної свідомості українського народу, з'ясувати основні елементи станов­лення українського етносу за допомогою культури. Темою охоплю­ються наступні питання:

Формування української національної самототожності.

Фольклор як виразник національної самосвідомості.

Етноміфологія українців як форма збереження індивідуального та засіб ідентифікації. Культура соціально - побутових відносин.

Найдавніші знаки - символи на території української землі. Розглядаючи формування української національної самототожності,

необхідно звернути увагу на етнічну історію українців, яка виявля­ється через її ключові ознаки: етнонім (назва народу), етнічну самосвідомість (усвідомлення своєї причетності до родоводу та культурних цінностей народу), етнічну культуру та етнічну ментальність.

Особливе значення серед усіх цих ознак має етнонім, оскільки він фіксує сам факт сформованості народу та виступає в ролі знамена етносу, увібравши ідеологічні й духовні його функції.

Український етнос зароджувався в розмаїтій етнічній системі, що має глибоке коріння, її можна представити кількома історично-етнічними шарами. Найдавніший із них - індоєвропейська цивілізація (VI—V тис. до н. є.), слов'янська етнічна спільність (II—І тис. до н. є.), східнослов'янська етнокультурна спільність (початок І тис. н. є.), давньоруська цивілізація (VII—XII ст.) і українська етнічна спільність.

Антропологічна основа етносу. Першу спробу визначення фізич­ного портрета українця здійснив наприкінці XIX ст. відомий українсь­кий етнограф і антрополог Федір Вовк, а саме: «Українці, - писав він, - є досить одноманітне плем'я, темноволосе, темнооке, вище за серед­ній зріст чи високого зросту, брахіцефальне, порівняно високоголове, вузьколице, з рівним і досить вузьким носом, з порівняно короткими верхніми та довгими нижніми кінцівками». Сукупність цих ознак учений назвав українським антропологічним типом. Подальші дослідження вдосконалили наведений портрет, додавши до нього чимало нових фарб. Виявилося, що українці, будучи з антропологіч­ного погляду досить однорідним етносом, мають набагато більше іншоетнічних та іншорасових субстратів, аніж вважали до цього. У межах України нині вирізняється п'ять антропологічних областей і відповідно, п'ять антропологічних типів: центральноукраїнський, нижньодніпровський, деснянський, волинський і карпатський.

В етногенезі українців брали участь як слов'янські племена, так і неслов'янські. Серед слов'янських племен можна назвати: хорватів, поляків, словаків, чехів, сербів, росіян, білорусів. Близькість географіч­ного положення слов'янських земель сприяла тісним контактам і, безумовно, це позначалось і на етнічних зв'язках. Серед неслов'ян­ських племен антропологи називають: іранські, дакофракійські, балтійські, тюркські, північно-кавказькі. Простежимо це в регіональ­ному аспекті:

у центральноукраїнській області антропологічний склад слов'ян­ського населення відчував вплив давнього ірано-скіфського та сармато-аланського морфологічних субстратів;

на південній Київщині, Черкащині та Полтавщині - певної монголоїдної домішки (насамперед, половецької);

Карпатська область визначається вираженим європеоїдним комплексом рис морфологічної будови, близьким до слов'янських груп Балкан та Центральної Європи. Те саме можна сказати про нижньодніпровсько-прутську область (Буковину, Дніпропетровщину та південну Полтавщину), але з помітним впливом ще й іранського субстрату;

Деснянська область виявляє давні риси слов'янської морфо­логічної будови з домішками балтського компонента, що у незначній пропорції присутній і в інших регіонах України: Волині, Західному Поліссі, Прикарпатті.

Концепцію української раси сформулював Юрій Липа в книзі «Призначення України». На його думку, раса - це не стільки пропор­ції черепа, ширина обличчя чи колір очей, скільки етнопсихологія, генетика, дух нації. Звичайно, генетичний код дає певний антропо­логічний тип, що виражений у зовнішньому вигляді.

Більш детально з вказаним питанням ви можете ознайомитися в науковій праці Г. Дебеця «Палеоантропологія СРСР» (1948 р.) та в дослідженнях Василя Дяченка, опублікованими в книзі «Етнонаціо-нальний розвиток України. Терміни, визначення, персонали» (1993 р.).

Отже, антропологічні характеристики українського населення засвідчують строкатість його типологічних ознак, що склалися на спільній слов'янській основі.

Українська ментальність. Кожен народ у процесі свого історич­ного буття виробив особливий менталітет, тобто своєрідний спосіб усвідомлення й ставлення до світу, який задається мовою, традиціями, вихованням, релігійними уявленнями, тобто усією суспільною практикою людей.

До менталітету належать: звички, прагнення, символіка, традиції. Поняття «ментальність» у науковий обіг увійшло з 1958 р. завдяки двом французьким дослідникам - Ж. Люб'є і Р. Мандру. Через цю категорію ми можемо аналізувати психічний склад людей у соціальному, політичному чи етнічному контексті.

Ментальність українців здебільшого пов'язують з власницькими рисами, егоїзмом, втіленими в приказках: «хоч не з'їм, то понадкусюю», «своя сорочка ближче до тіла», «моя хата скраю». Автор і творець жанру усмішки в українській літературі Остап Вишня присвятив цій темі свої твори «Чухрен» та «Чухраїнці», висміюючи нерозважливість, вайлуватіть, недалекоглядність, простодушність, довірливість своїх земляків.

Сьогоднішній аналіз історико-культурних та геополітичних умов формування українського менталітету свідчить про ряд відхилень, що сформувались у наших характерах під впливом різних чинників. Українці позбавлені власної гідності, байдужі до національних цінностей і бідні на національні почуття. Ці відхилення є своєрідною реакцією на національний гніт і на зазіхання на наше національне «я», яке пережив український народ упродовж багатьох століть.

Подорожуючі іноземні гості неодноразово відзначали привітність, щирість і гостинність українців. Живучи за законами народної моралі, люди ділилися останнім, ніколи не покидали сиріт і коли була така потреба, виховували громадою. Про це створено народом безліч пісень, балад, про це дають інформацію легенди й перекази.

Українець - людина зі складним відчуттям свого «Я», але пере­боровши багато труднощів до цього самовияву, він сам стає чуйним, кордоцентричним (сердечним), співчутливим до долі ближнього. Характеру українця властиве всепрощення, непам'ятання зла. Романтичне сприйняття світу, мрійливість, бажання видавати уявне за здійнене - риси нашого менталітету.

Іноземці часто вибирають собі в дружини українок. І це не дивно, бо українці дуже прив'язані до своєї родини. Українці, як правило, оточують своїх близьких турботою, своєрідною материнською опі­кою. Дітей підтримують до зрілого віку, й часто ще й у зрілому віці. Дружини вірні своїм чоловікам. У давні часи, відзначали іноземні подорожуючі, якщо чоловік гинув, жінка за власним бажанням могла піти з ним на вогнище. Жінка в козацькі часи переймала на себе обов'язки чоловіка, керувала родиною. Звідси й приповідка: «Чоловік - голова, а жінка - шия. Куди шия повернеться, туди й голова повер­тається». Українська жінка й прав мала більше, й голос у громаді.

Сміливість і відчайдушна хоробрість українських лицарів-чоловіків завжди вражала іноземців. Зневага до смерті, вірність Вітчизні вихо­вувалися змалечку. Саме тому захисник, воїн, шалений, здатний на афективні й героїчні вчинки став об'єктом уславлення в багатьох думах та історичних піснях.

Водночас українцям властиві такі позитивні риси як працелюб­ність, гостинність, потяг до освіти, здоровий оптимізм. Можна звину­ватити їх у бажанні мати своє («своя сорочка ближче до тіла»), що й робилося в 1933 р., коли господарів, які вміли хазяйнувати, оголошу­вали куркулями й висилали в Сибір або просто розстрілювали. Але хіба можна засуджувати те, що було сутністю життя селянина? Земля виховувала людей, давала їм приклад своєї жертовності, бо годувала їх хлібом. У творі Уласа Самчука «Марія» земля-годувальниця пере­виховала Корнія. Із злидаря-матроса, який легковажно ставився до життя й жінок, він перетворився на доброго хазяїна, який молився не в церкві, а на полі, благословляючи кожен новий день.

Під час вивчення другого питання, необхідно акцентувати увагу на визначенні фольклору. Фольклор - колективна народна творчість: усна народна творчість, байки, перекази, легенди, прислів'я; музика, танці; художнє мистецтво, ремесла, традиції. Цей термін вперше запровадив В.Дж. Томе у 1846 р.

Найдавніша форма фольклору - молитви (заклинання), колядки, щедрівки, веснянки (особлива потужна форма світобачення), троїцькі, купальські, жнивні, обрядова й календарна поезія замовляння, приказки, казки, міфи, легенди.

Давній фольклор був найповнішим виразом буття, свідомості, іде­алів, мрій, історії, долі й ментальності народу. Найстаріші колядки були створені за тисячу літ до прийняття християнства. У них згаду­ється море, острів-камінь на ньому, про світове дерево - як прообраз всесвіту, про птахів - творців світу. Ці колядки часто мають форму розмови. В християнських мотивах зимового циклу найвиразніше проявляється давня язичницька образність колядок і щедрівок, яка переплелася з темою Різдва Христового.

Усна народна творчість. У народних обрядових дійствах зливалися поезія, музика, танець, театр, декоративне мистецтво; у народному житті архітектура, різьблення, розпис, кераміка, вишивка створювали нероздільне ціле.

Усна народна творчість - вид творчої діяльності народу, що вияв­ляється в усній поезії, музиці та інших видах мистецтва (архітектура, образотворче, театральне, танцювальне мистецтво). Витвори народного мистецтва міцно входять у повсякденне життя народу (пісні, танці, твори декоративно-ужиткового мистецтва), вдосконалюються й пере­даються з покоління в покоління. На грунті народної творчості -основи розвитку художньої культури людства - виникає й розви­вається професійне мистецтво.

Звичаї і побут - духовна сфера українського народу. Свято в укра­їнській народній традиції завжди займало провідну роль. Усі свята українського календарного року (Коляда, Новий рік, Василія, Водо­хрестя, зустріч весни, Великдень, Зелені свята, Івана Купала, зажинки, жнива, обжинки, осінні свята, Катерини, Миколая) пов'язані з господарським життям та побутом українців.

Український філософ і поет Г. Сковорода (1722-1794) поклав край нехтуванню народною поетичною творчістю, вживаючи в своїх трактатах приказки, прислів'я, анекдоти та легенди. Його демократич­ні погляди знайшли своє продовження в творчості батька нової укра­їнської літератури І. Котляревського (1769-1838).

Обрядовість і звичаєвість, основи духовності для наших предків були непорушним законом життя, а обрядодійство вважалося священ­ним, бо образність і символіка в обрядовому дійстві читалося як своєрідно написане письмо. Великі ритуальні свята із залученням багатьох учасників, як правило, проводились у недільні та святкові дні, у час календарних свят, які супроводжувалися ритуалами, театра­лізованими дійствами.

На завершення необхідно визначити етноміфологію українців та розглянути культуру соціально-побутових відносин.

Культура соціально-побутових відносин. Українське суспільство базувалося па системі традиційних зв'язків та громадських спільнот, що забезпечували в ньому порядок («лад»). Ядром системи виступала громада - самоврядне соціально-побутове утворення.

Система традиційних зв'язків в українському суспільстві не була незмінною; вона часом зазнавала суттєвих перетворень, позначаючись на зміні етичних традицій спілкування та індивідуальної поведінки людей.

Сільська громада також була органом місцевого самоврядування, об'єднувала людей певної території (зазвичай одного населеного пункту) на основі спільних господарських інтересів, єдиного родового культу та колективної відповідальності.

Громадська думка визначала поведінку членів громади як у побуті, так і на «миру», тобто на копних зборах: усталилися певні церемонії, що відтворювали традиційний дух суспільства й образ сільської спільності. Чітко простежувалася етика міжпоколінних взаємин: по­важні члени громади завжди сиділи, молоді ж могли стояти; старших ніколи не переривали.

Одним із таких прийомів було залучення до «миру» глитаїв -красномовних людей, яких здебільшого й слухали. Щоправда, глитай міг відстоювати не лише інтереси всієї громади, а й окремих верств суспільства - це траплялося тоді, коли його наймали з числа заробіт­чан або із сусідніх сіл. Односельці ж не сміли вирізняти окремих осіб або окремі групи людей - етичні норми цього не дозволяли. Традицій­на етика не припускала громадських образ та бійок на сходах. Коли траплялося, що хтось був-таки ображений на сходах, він мав право розквитатися із кривдником. Реалізувати таке право скривджені могли лише в корчмі або на базарі.

Важливими критеріями громадської характеристики вважались дбайливість у домашньому господарстві, вправність у хліборобстві, миролюбність у стосунках із сусідами, турботливість у сім'ї, а також хист до громадської роботи. Головною рисою людини, на погляд громадськості, була її здатність приносити користь не лише собі, а й іншим.

Механізм формування громадської думки був складним і мав кілька рівнів. Перший рівень - сім'я. За порядком у родині, як і пове­дінкою кожного її члена, слідкував голова сім'ї. Коли обирали наречену, перше, на що звертали увагу родичі молодого - з якого вона роду. Другий рівень контролювання усталених норм поведінки - коло родичів, котрі слідкували за репутацією всього роду.

Міське населення України також об'єднувалося в окремі громад­сько-виробничі організації, котрі й визначали особливість його побутового укладу. Населення традиційного українського суспільства мало корпоративний устрій. Цьому сприяло магдебурзьке право -самоврядування міст, що було характерним для ХУІ-ХУШ ст.

Корпоративність пронизувала міське суспільство зверху донизу, поділяючи його на окремі соціальні верстви: патриціат - міська аристократія, бюргерство - заможне міщанство, ремісники, торгівці, і плебс - міська біднота. Кожна з соціальних верств об'єднувалась довкола своїх громад: клубів, спілок, братств, цехів з притаманними кожній з них статутом, правами й обов'язками.

Основним типом міських корпоративних об'єднань були цехи, вони об'єднували ремісницький та робітничий люд, що становив більшість міського населення.

Голова цеху - цехмістр - слідкував за дотриманням статуту, розпо­рядком роботи цеху, виробничим процесом, підготовкою учнів до ремісничого цеху; він також представляв цех у міських установах -магістраті або ратуші. Було прийнято почесне звертання до голови -«пан-отець», а поміж собою - «пан». Відповідно до статуту всі майстри, досягнувши першого ступеня соціальної зрілості, обиралися в керівництво, де їх служба тривала лише рік, а відтак вони пере­обиралися. Такий самий порядок існував і щодо обрання цехмістра, але вимоги до нього поставали більш суворі. Це мала бути людина добропорядна, досвідчена, розсудлива і здібна до організаторської роботи, яка знала всі звичаї, обряди та ритуали. Виходячи з цього, нерідко протягом кількох років обиралася одна й та сама людина.

Діяв свого роду кодекс честі цехової організації. Було заведено: якщо вмирав майстер, цех брав на себе всі витрати по його похован­ню; цех турбувався й про родину померлого, допомагаючи їй не лише матеріально. Аби не припинялась традиція майстра й щоб допомогти його сім'ї, до вдови прикріплявся досвідчений підмайстер, він зобов'язаний був навчити вдову майстерності; коли ж у майстра залишались учні, вони не мали права кидати по його смерті його сім'ю й переходити до іншого, а щоб навчити їх майстерності, до них прикріплявся підмайстер.

Процес навчання був досить тривалим (від 3 до 7 рр.) і мав кілька етапів. Першим із них був прийом в учні - так зване «уєднання», коли цехмістр давав учневі наказ сумлінно вчитись, а учень, у свою чергу, обіцяв виконувати всі вимоги цеху. Після цього розпочинався процес навчання, що супроводжувався низкою заборон: учень не мав права одружуватися, брати участь у цехових зборах, ходити до цехового будинку, палити тютюн, носити такий же одяг, як майстри. Завершу­валося учнівство обрядом посвячення у підмайстри, що в Україні мало назву визволка - звільнення учня від безправного стану й перехід до категорії товаришів - ремісників, співучасників, спільників.

Обряду посвячення в середовищі українських ремісників надава­лося надзвичайно важливе значення, бо пов'язувалося із сакральними уявленнями - символічною смертю людини та її відродженням. Ця традиція сягає сивої давнини - обрядів ініціації давньослов'янських парубків, випробування запорізьких козаків тощо. Також і посвячення ремісників відбувалося у формі хрещення та перейменування «хрес-ника» - надання йому нового імені чи прізвиська - що заслужив. Обряд перейменування проводили чотири майстри: проповідник, хрещений батько, дзвонар та перейменувальний батько, котрі, зверта­ючись до учня з напутнім словом, нарікали його новим іменем та ремісником-підмайстром.

До урочистих обрядових дій вдавалися також при посвяченні в майстри та переобранні цехмайстра. Церемонія посвячення в майстри, відома під назвою «єднання цеху», завершувала процес професіона­лізації ремісника, після чого його соціальні права зростали. Головною суттю церемонії було випробування майстра: він у присутності комісії з молодших майстрів повинен був виготовити шедевр - урочний виріб. Якщо він добре його робив та ще й виявив себе знавцем цехо­вих традицій і норм поведінки, мав необхідні кошти, то одержував право на придбання власної майстерні і власної школи.

Перевибори цехмайстра відбувалися на сходці майстрів, а розпочиналися з урочистого читання цехового статуту, після чого цехмайстер звітувався перед громадою про свою роботу. Перевибори здійснювалися голосуванням; коли нове цехове керівництво одержу­вало більшість голосів, його церемоніально обводили навколо кварта­лу, в якому було розташовано цеховий будинок. При цьому демон­стрували цехову «скриню» та прапор. По закінченні церемоніального обходу новому керівництву передавали ритуальні атрибути, а цех-майстру - символ його влади - шаблю або жезл. Обов'язковим еле­ментом обряду передання влади була святкова учта, відома ще під назвою «підковування пана-цехмістра».

Наприкінці XVIII ст. святкові зібрання цехів поступово перерос­тали в загальноміські урочистості, що включали й церковну відправу, й церемоніальну процесію, й навіть військовий парад, який супро­воджувався стріляниною з вогнепальної зброї. У таких урочистостях брали участь усі члени цеху та усі цехи міста, започаткувавши традицію багатолюдних процесій та парадів, так характерних для ХІХ-ХХ ст.

Етнокультурна система козацтва. Козацька культурна система містила інші цінності - цінності волі, дороги, боротьби. Українське козацтво - унікальна соціальна, етнокультурна та правова система, перший в Україні зразок республіканського устрою. Значення козацтва полягає і в тому, що воно стало консолідуючим чинником українців, основою творення української нації.

Формування нації відбувалося і за рахунок козацької культури, яка набувала ознак національної культури, адже вона розвивала не просто етнічні, а й національно-державні цінності. Здобути національних ознак козацькій культурі допомогло те, що вона, ґрунтуючись на раціональній основі, не відкидала давні магічні й міфологічні під­валини, які становили основу землеробської традиційної культури. На користь цієї тези свідчать численні фольклорні пам'ятки. Як, скажімо, трактує мотив смерті козака художня традиція, заснована на раціо­нальному типі мислення, і як - на міфологічному типі. Козаків порубано турецькою шаблею, постріляно або вони, внаслідок бурі, гинуть у морі. Художня традиція, заснована на міфологічному типі мислення, вбачає в смерті кару божу. В язичеські часи це - помста Перуна, в часи християнські - всемогутнього Бога. А як трактують цю подію українські думи? Порубані брати (з «Думи про Самарських братів») перед смертю кажуть: «Це нас не турецька шабля порубала, не турецька куля постріляла, а батьківська-материнська молитва покарала». Смертельно поранений Коновченко («Дума про Івася Коновченка») говорить, що його «материнські сльози побили». Отже, раціональна за характером козацька культура залишилася в своїй основі міфологізованою, навіть зберегла магічні елементи.

Особливу увагу варто приділити найдавнішим знакам - символам на території української землі. Державний прапор як символ країни є втіленням національної єдності, честі та гідності, традицій державо­творення, історії та культури. Задля вшанування історії державо­творення, державної символіки незалежної України та виховання поваги до державних символів України Указом Президента України встановлено День Державного прапора, який із 2004 р. відзначається щороку 23 серпня. Українське синьо-жовте колірне сполучення - одне з найдавніших серед сучасних національних прапорів. Головна ідея синьо-жовтого полотнища - це гармонія Неба, Сонця, Землі та всього на ній сущого. Давні стяги на Русі були у великій шані ще за часів язичництва, а після прийняття християнства вони освячувались обра­зом животворного Христа, що було перейнято від греків. На князівсь­ких стягах трикутно-клиновидної форми зображувались небесні світи­ла, княжі знаки - тризуби й двозуби.

Слов'яни обожнювали свої знамена й вірили, що у воєнний час вони найсвятіші за всі ідеали. Без прапора військо не відправлялося в похід і не вступало в бій. Прапороносцями призначали найкращих вої­нів, які мали обов'язок постійно тримати прапор над полем бою та охороняти його. Після того, як українські землі ввійшли до складу Великого князівства Литовського, кожен край мав за бажання мати власний прапор. Спостерігалася наступна закономірність: в Києві під польським впливом до геральдики входять білий і червоний кольори, тоді як в гербах західних земель зустрічаються синій і жовтий кольо­ри, що йшло від традицій Галицько-Волинського князівства.

За часів козацько-гетьманської доби було створено цілу систему військово-полкових, сотенних стягів, прапорів для морських походів. У цей час виник інститут козацької старшини, яка порядкувала прапо­рами. У XVIII ст. стяги були переважно червоно-малиновими із зобра­женням архангела Михаїла. Свої прапори мали полки, сотні, запо­різькі курені. Окрім малинового, у козацьких полках були корогви різних кольорів: жовті, сині, зелені та ін. Синя й жовта барви найчас­тіше зустрічаються в козацькому одязі часів Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького, а пізніше - гайдамаків часів Коліївщини. Синьо-жовті козацькі знамена зобра­жені й на знаменитій картині «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» художника Іллі Рєпіна. Запорожці витворили спеціальні корогви для морських походів - біле полотнище із зображенням св. Миколи. Збереглася також інша морська корогва - червона з козаць­кою чайкою.

У 1848 р. Головна Руська рада у Львові ухвалила за остаточні символи українського народу герб Романовичів - золотого лева на блакитному полі та похідне від нього жовто-синє сполучення кольорів прапора. Під цими знаменами у Львові, Дрогобичі, Яворові, Стию формувалися загони Народної гвардії.

У 1918 р. Центральна Рада в Києві ухвалила Закон про державний прапор Української Народної Республіки. Він став жовто-синім. У 1918 р., після приходу до влади гетьмана П. Скоропадського, порядок кольорів було замінено на синьо-жовтий. У проекті Конституції УНР 1920 р. було записано: «Артикул 10. Державними барвами Україн­ської держави є барви синя і жовта». У період 1917-1919 рр. більшо­вики в Україні користувалися синьо-жовтим прапором. З другої поло­вини 1919 р. з ідеологічних міркувань прапор Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) набув червоного кольору. У 1949 р. Президія Верховної Ради УРСР ухвалила новий прапор. Прапор зберігав червоний колір, затверджений як обов'язковий для всіх союзних республік, а також мав емблему загальносоюзну - серп і молот із п'ятикутною зіркою. Національні особливості України відображала блакитна смуга на третину полотнища. 28 січня 1992 р. сесія Верховної Ради України прийняла Постанову «Про Державний прапор України»: «Затвердити Державним прапором України націо­нальний прапор, що являє собою прямокутне полотнище, яке склада­ється з двох рівних за шириною горизонтально розташованих смуг: верхньої - синього кольору, нижньої - жовтого кольору».

Символіка житла. Селянська хата була не тільки річчю, але й досить змістовним знаком, що виконував магічну функцію. Так, просте споглядання садиби, житла та господарських споруд давало змогу визначити заможність та уподобання господаря; зручність місця для будинку та підходів до нього свідчили про шанування господарем певних народних знань; чисто підведені призьба, стіни, вікна засвід­чували те ж саме й про господиню; наявність намальованих знаків, червоних квітів чи пташок на хвіртці, воротах або над вікнами промовляла про те, що у даній оселі є на виданні дівка чи парубок.

Для того, щоб зацікавлені мали привід зупинитися й довідатися про все детальніше, біля воріт від вулиці була закопана лава для відпо­чинку, а неподалік, на межі садиби з вулицею, знаходилася криниця, де можна було напитись води та напоїти коней чи волів, перепочити, почути якісь новини. Розглядаючи хату, можна було побачити віконні та дверні пройми, пофарбовані в інтенсивно червоний колір, що символізував очищення вогнем «усього входящого».

Функцію оберегу виконували також наведені крейдою хрестики навколо вікон та дверей. Оберегами слугували й рушники, якими оздоблювали вікна та двері. їхня вишивка обов'язково відрізнялась від тієї, якою вишивали рушники для картин та ікон. Неодмінними хатніми амулетами були часник та підкова. Останню прибивали до порога чи біля нього. Часник та різні трави розвішували навколо дверей та вікон.

Широко побутували настінні розписи, які найчастіше несли в собі віддалені мотиви календарних, релігійних та сімейних свят. Умовність форми й колориту цих розписів, далеких від натуральних рослин, свідчить про те, що вони задумувались як сакральний акт. Проте вже на кінець XIX ст. декоративні мотиви розпису традиційного житла втрачали свій символічний зміст.

Настінні розписи розміщували переважно трьома горизонтальними смугами: середня визначалася висотою вікон, а дві інші - відстанню від вікон до даху та призьби. Триподільна система - явище не випад­кове, адже й житло також ділиться по вертикалі на три частини: призьба, стіни, дах. У житловій кімнаті найчастіше було три вікна, на фасадній стіні - три отвори (двері та два вікна), більшість традиційних хат мала триподільне планування. З появою віконного скла великих розмірів, широкого побутування швидко набули вікна на три шибки.