22

Тема: м.Коцюбинський (1864 – 1913) План

1. Загальний огляд життєвого і творчого шляху М.Коцюбинського.

2. Початок творчості. Соціалістичні та соціально-утопічні ідеї в ранній прозі (“Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма”, “Дядько і тітка” та ін.).

3. Опанування традицією – повість “На віру”. Формування авторської манери: психологізація, пошук жанру – “Ялинка”, “Харитя”, “Маленький грішник”; жанр і конфлікт – “П'ятизлотник”, “Ціпов'яз”.

4. Формально-тематичне (сюжетно-композицій­ний та жанровий рівні) новаторство в казці “Хо”.

5. Автобіографічні елементи в оповіданні “Для загального добра”, співвідношення соціального і психологічного у втіленні конфлікту, мотивації поведінки героїв.

6. Оповідання “Лялечка”. Пошук нової концепції героя. Новела “Цвіт яблуні” – прорив українського модерну.

7. Історична, соціальна, політична та суспільно-культурна конкретика в призмі тематики та проблематики творчості М.Коцюбинського 1903 – 1913 р.р. Тема революції 1905 р.: соціальна структу­ра українського села як ґрунт зовнішніх (соціальних) та внутрішніх (психолого-екзистенційних) конфліктів – повість “Фата моргана”; революція та інтелігенція – “Невідомий”, “В дорозі”, “Інтермеццо”; революція та індивідуальна свідомість – “Персона грата”, “По­дарунок на іменини”; соціальна стихія в житті окремої людини (проблема внутрішньої сліпоти і трагедії прозріння) – “Сміх”, “Він іде!”, “Коні не винні”.

8. Своєрідність художнього вираження екзистенційної проблема­тики в повісті “Тіні забутих предків”.

9. Традиції М.Коцюбинського в прозі XX ст.

1. Загальний огляд життєвого і творчого шляху м.Коцюбинського

Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 (5) вересня 1864 р. в м. Вінниці у сім‘ї дрібного урядовця – поліцейського чиновника.

Пращур Коцюбинського був утікачем із Криму, втік на Запоріжжя, а звідти – “в городи”. Первісне прізвище предка було Кочубей. Документально відомо, що предки Коцюбинського були священиками, його прадід – уніатський священик Федір Коцюбинський, мав гострий і палкий норов, нестримну вдачу і полишив у судових актах не один слід. Такий же був і батько – “сангвінік з вічними фантазіями, які ніколи не здійснювались, запального, але доброго чоловіка” (син).

Батько був добрим, роботящим, романтичним, але враженого алкогольною пристрастю дрібним урядовцем, який постійно міняв своє місце роботи і поступово опускався все нижче й нижче. Батькові приходилося часто змінювати місце роботи через свій характер, тому дитинство та юнацькі роки хлопчика минали по селах та містах Поділля. Батько любив коней, брав участь у перегонах у Варшаві, що й призвело його до життєвого краху: закінчив життя у злиднях і самотності, не маючи змогу утримувати родину, тож і жив од неї осторонь. Мати Михайла – Ликера Максимівна Абазу – душі не чула в синові й з ранніх літ прищепила вразливому й лагідному Михайликові не тільки любов до народної пісні, а й глибоке її розуміння. Мати не могла не відчувати супротилежності до чоловіка, отож мимоволі сприяла вихованню у сина антибатьківських начал. Тому Михайло був ближчий до матері. “Я ріс під впливом матері, до якої завжди був ближчим, ніж до батька. Всі кажуть, що ми подібні до себе не тільки з обличчя, але й характером і уподобаннями”. Мати відзначалась лагідною вдачею і сердечністю, любила літературу, мистецтво й природу. У 18 років проти волі своїх батьків вийшла заміж за вдівця з двома дітьми. Шлюб її не був щасливий.

У 9 – 10 років Михась уже виспівував свої власні співанки, складені за народними взірцями, а в дванадцять років навіть написав повість з фінського життя. Дитина підсвідоме відчувала іскру таланту в своїй душі, роздмухувала її. Михайло ходив на ярмарок слухати сліпих лірників, особливо діда Купріяна, з розповідей якого дізнався про віковічні біди нації.

У 1872 р. сім'я Коцюбинських переїхала в село Радівці Літинського повіту, де батькові запропонували всього лише посаду волосного писаря. Сім'я жила бідно, точніше убого, оскільки не вистачило навіть тієї мізерної суми грошей, щоб віддати Михайлика до школи.

Навчався спочатку в Барській початковій школі (1875 – 1876 р.р.). У спогадах про свого батька дочка письменника Ірина Михайлівна Ко­цюбинська писала, що дід (батько письменника) вічно був у конфліктах з начальством, життя родини склалось нещасливо. У пошуках шматка хліба дід змушений був мандрувати по містечках і селах Поділля, шукаючи будь-якої служби. Саме тому в 1874 р. родина Коцюбинських опинилась в Барі, де бать­ко майбутнього письменника одержав посаду поліційного наглядача, втра­тивши перед тим посаду у Вінниці. Сім'я поселилась з будиночку місцевого купця Штока, поруч з руїнами старовинної фортеці. Ґанок будинку виходив на базарну площу, що розмістилася біля церкви.

У Вінницькому літературно-меморіальному музеї М.Коцюбинсько­го довгий час зберігалася невеличка книжечка “М.Коцюбинський під час свого навчання в Барі”, видана у м. Вінниці в 1929 р. Автор її – М.Хращевський – на основі документальних матеріалів і рукопис­них спогадів шкільних товаришів М.Коцюбинського розповідає про перебування сім'ї Коцюбинських у Барі в 1874 – 1876 р.р., про навчання Михайлика Коцюбинського у єдиній на весь Бар трикласній початковій школі. Книжечка ця – унікальна реліквія, бо самі документи і рукописи спогадів не збереглися: вони були загублені ще на початку 30-х р. ХХ ст.

Спочатку батько найняв для домашнього навчання свого десятирічного сина Михайлика вчителя Я.Богачевського, а в 1875 р. 11-річний Михайлик (я сім'ї його пестливо називали Муся) поступив у 3-й клас почат­кової школи, де його вчив той же учитель.

У школі тоді навчалося кілька десятків дітей з заможних сімей. Діти відвідували школу погано, особливо з настанням весни. Інтересу до нав­чання не було: наука була суха, казенна, знання учні одержували мізер­ні, куці.

Учитель Я.Богачевський був людиною досить освіченою й добре розвиненою. Досвідчений учитель користувався в дітей авторитетом і по­шаною. Завдань додому учням він не давав. Пояснював так добре уроки, зрозуміло, що готувати домашні завдання майже не треба було, хіба що розв'язувати задачі чи вірші вчити.

Навчання в школі здійснювалось російською мовою. В ті часи царський уряд здій­снював русифікаторську політику, суворо заборонялося нав­чання рідною українською мовою. М.Хращевський наводить цікавий до­кумент – циркуляр інспектора початкових шкіл Подільської губернії Малиновського на ім'я вчителя Я.Богачевського, в якому запропоновано під загрозою кари вилучити з шкільної бібліотеки всі книжки, надруковані ук­раїнською мовою та знищити їх. Учням школи заборонялося не тільки чи­тати, але говорити українською мовою в стінах школи (царський чиновник з презирством називає її “малороссийским наречием”). Та ця заборона мало діяла на дітей: на перерві діти потай, пошепки, а часто голосно розмовляли рідною мовою.

Я.Богачевський часто вдавалося до пояснення українською, якщо учням незрозумілі були російські вирази чи твердження. Учнів, які часто не вивчали уроків, не старались, погано поводились, ставив навколішки.

Дружина вчителя Я.Богачевського, Г.Богачевська свідчить: “Кращий за всіх учнів був Муся – солідний, лагідний, тихий, спокійний, добрий хлопчик. Примоститься десь у закутку з книжкою, розглядає, читає, вчить вірша”. В спогадах підкреслюється, що Михайлик був допитливим надзвичайно здібним учнем. Дуже любив слухати українські народні пісні і думи. розповіді про славетного народного месника У.Кармалюка. В Барі за порадою лірника Купріяна Михайлик з матір'ю відвідав тітку Марину і побачив у неї портрет легендарного У.Кармалюка, почув чимало цікавих розповідей з її уст про нього.

Спогади шкільних товаришів майбутнього письменника, які цитуються у книжечці М.Хращевського, розкривають характерні риси духовного обличчя підлітка М.Коцюбинського, початок формування його характеру, поглядів на світ, на людей. Разом з М.Коцюбинським вчився М.Морейніс, який потім став лікарем. Це був високоосвічений універсальний спеціа­ліст, гуманна людина, його любили дуже поважали всі жителі Бара і навколишніх сіл. У своїх спогадах лікар М.Морейніс писав: “Михайлик Коцюбинський був тоді повновидий, невисокого зросту хлопчик, з темним, трохи кучерявим волоссям, завжди чепурний і чисто вдягнений. Вчився він добре, був дуже уважний і старанний. Знав завжди уроки краще за всіх нас, взагалі був зосереджений і серйозний не на свої літа. Учитель ніколи не карав його і не бив лінійкою по руці, не ставив навколішки, як це було з іншими учнями. До товаришів Михайлик ставився гарно, до всіх однаково, не розрізняючи з-поміж них ні українців, ні євреїв, ні росіян, ні поляків..”.

Перля Шток, дочка хозяїна будинку, частину якого наймала родина Коцюбинських, розповідає, яким веселим, дотепним, сміливим був Ми­хайлик, вірним товаришем, готовим допомогти в біді. Вона пригадує ці­кавий випадок з дитячих літ Мусі.

Одного разу взимку хлопчики і дівчатка спускалися на санчатах з валів біля руїн старої фортеці. Хтось пхнув її санчата з гори, та й так невдало що, вона покотилася з ними в прірву за валами. Михайлик, побачивши це, з криком перший кинувся рятувати товаришку. Він подав їй допомогу, посадив на санчата і повіз додому. Довго згадували цей випадок, а Михай­ла називали героєм.

Михайлик пробирався в потоці людей до базарної площі, інколи з трудом проштовхуючись біля крамничок і рундуків. З цікавістю спостерігав за всім, що тут відбувалося, і нарешті повертав, протискався до свого улюбленого місця під багаторічним крислатим берестом, де сидів знайомий йому славетний на все Поділля сліпий лірник Купріян, співаючи улюблені пісні. Коло лірника завжди було багато людей, вони слухали його чарівні співи.

Ірина Михайлівна Коцюбинська в статті “Серцем сина” так описує роки життя родини Коцюбинських у Барі: “Жили по-старосвітськи. Часто запро­шували до себе лірників, бандуристів, пригощали їх і слухали журливі старовинні українські народні пісні і думи. Сліпий лірник Купріян був улюбленим гостем у родині Коцюбинських. Його думи та пісні глибоко запали в душу вразливого хлопчика Мусі. Він записував їх у зошит”.

У літературному залі М.Коцюбинського Барської ЗОШ №1 експону­ється фотографія з картини відомого українського художника О.Бутника “Михайлик Коцюбинський слухає сліпого лірника”. Картина відображає епізод з дитячих років М.Коцюбинського у Барі.

Про своє дитинство в Барі М.Коцюбинський з теплотою згадував в автобіографічному листі до видавництва “Вік” (1902 р.): “Дитячі літа мої пройшли дуже щасливо: первак – я був улюбленцем в сім'ї, особливо матері, од якої я дістав її психічну організацію, чутку і вразливу, ми були у великій приязні, і власне їй завдячую я нахилом до всього гарного та любов'ю і розумінням природи”.

З Бара сім'я Коцюбинських в 1877 р. переїхала в Шаргород, де своє навчання Михайлик продовжив у Шаргородському духовному училищі (1876 – 1880 р.р.). Навчаючись, виділявся серед своїх однолітків умінням писати твори, вірші. Тут вивчав французьку мову, історію, географію, а разом з цим, звісно, й теологічні науки. Друзі запропонували хлопчикові журнал “Основу”, читав Михайло також вірші Т.Шевченка й повісті Марка Вовчка. Через матеріальні нестатки далі вчитися не зміг. Шаргородською школою й завершилася офіційна освіта письменника, якщо не рахувати складання іспитів на звання народного вчителя у жовтні 1891 р.

У 1877 році батько назавжди втратив постійну роботу, кинув сім'ю, почав жебракувати по селах і містечках, перебиваючись випадковими заробітками (комусь писав скаргу, комусь прохання) і витрачаючи їх на спиртне.

Постійно займається самоосвітою, бере участь у громадському житті: зблизився з народовцями 1881 р. У 1881 р. поїхав у Кам'янець-Подільський. Нема точних даних, що він надумав конкретно робити в цьому місті. Цілком можливо, що збирався скласти іспити на атестат зрілості та вступати в університет. Але, за прикладом інших, вступив до Кам'янець-Подільської семінарії. Тут Михайло зблизився з “Подільської дружини” та місцевого філіалу “Народної волі”. У 1882 р брав участь у зібранні нелегально настроєної молоді в Кам‘янець-Подільському у зв’язку з річницею вбивства Олександра ІІ. Зв'язки Михайла з подільськими революціонерами не залишилися непоміченими для поліції, і в сімнадцять років юнак вже мав “політичний процес”.

Протягом 10 років він працював домашнім вчителем у Вінниці, куди М.Коцюбинський повернувся під кінець літа 1882 р. Жив на той час у м. Вінниці, поселилися в тітки по матері Марії Блоневської. Написав своє перше оповідання “Андрій Соловейко, або Вченіє світ, а невченіє тьма”. До того ж, випадкові заробітки не особливо забезпечували сім'ю, але авторитет Михайла у Вінниці зростав. Добре знаний громадськістю, М.Коцюбинський став гласним міської думи. Прагнучи оправдати довір'я виборців, він різко виступав проти окремих ухвал думи, захищав бідних, але нічого конкретного змінити не міг і з розпачу перестав відвідувати засідання.

Під час обшуку в 1883 р. було знайдено виписки з “Кобзаря”, листи від друзів, які вже давно значилися в списках неблагонадійних. 12 листопада 1884 р. в Коцюбинських було проведено другий обшук, а в 1885 – третій. Це дуже вибивало з колії матір, яка страшенно переживали за долю улюбленого сина. За це був заарештований і взятий під нагляд поліції 1885 р.

Коли йому було 19 р. осліпла мати. У 1886 р. помирає батько М.Коцюбинського у селі Тростянець Брацлавського повіту (1883 р., 1888 р. – інші версії) і на плечі Михайла лягли родинні турботи. Михайло від холоду й недоїдання сам ледве тримався на ногах. Юний М.Коцюбин­ський мусив ставати опорою батьківської сім'ї: четверо молодших братів і сестер (Ліда (1869 – 1916), Хома (1870 – 1956), Леонід (1872 – 1907), Ольга (1877 – 1922)) сподівалися тільки на Михайлів заробіток.

Талант вимагав реалізації. М.Коцюбинський спробував себе як поет. Львівський журнал “Дзвінок” надрукував його вірш “Наша хатка”. У 1890 р. Михайло Михайлович був у Львові, познайомився з І.Франком та іншими прогресивними галичанами.

29 жовтня 1891 р. М.Коцюбинський екстерном склав іспит на звання народного учителя. Як багатогранна особистість, він також спробував себе у жанрі художнього перекладу і досить майстерно передав українською мовою уривки з творів Міцкевича, Ожешко, Достоєвського.

Окрилений словом І.Франка 1891 р. їде в с. Лопатинці на Вінниччині, де поєднує роботу домашнього вчителя в родині місцевого службовця із справді глибоким вивченням життя села, народної мови, традицій, фольклору. Тут пробув рік, тут же пише свої твори (“Харитя”, “Ялинка”, “П‘ятизлотник”, повість “На віру”, віршована казка “Завидющий брат”). Матеріали для своїх прекрасних творів письменник черпав з життя. Особливо багато сюжетів він записав з побуту селян с. Лопатинці, де працював домашнім вчителем дітей у бухгалтера цукрового заводу Мельникова. М.Коцюбинський мав багато друзів серед хліборобів, а для убогих дітей завжди тримав у кишені якісь ласощі і навіть безкоштовно навчав бажаючих читати. На жаль, окремі сільські інтелігенти, зокрема священик, вважали стосунки М.Коцюбинського з селянами за “панібратські”, писали доноси, через що письменник мав багато неприємностей.

Ім’я М.Коцюбинського як письменника з‘являється у 26 р. (псевдонімом не користувався). Спочатку пише вірші, оповідання, а 1892 р. з‘являється повість “На віру” (дебют).

“До 1892 р. я потай від жандармів займався приватними лекціями, а з 1892 р. вдалося мені якось вступити на урядову службу до “ученої філоксерної комісії”, що вела боротьбу з філоксерою на Бессарабії” – боротьбу з виноградними шкідниками у молдавських селах. Позбавлений права викладати, М.Коцюбинський мусив шукати інших заробітків. Уряд якраз споряджав у Молдавію антифілоксерну комісію, і письменник влаштувався на посаду розпорядника. Приваблювало Михайла Михайловича в цій роботі те, що часті переїзди збагачували свіжими враженнями, дарували чудесні випадки і сюжети. Колектив комісії теж припав до душі М.Коцюбинському: сюди входили студенти – українці з Харківського, Одеського та Київського університетів.

Дуже швидко М.Коцюбинський збагнув, що антифілоксерна комісія не зможе виконати своєї місії: інфекційна хвороба виноградників уже розповсюдилася на великі території. Темні селяни-виноградарі, для яких виноградник був єдиним джерелом існування, не вірили, що комісія робить добру справу, часто нападали на учасників і готові були їх навіть повбивати. Селянський бунт виник у селі Пересічин Оргіївського повіту, готові були до сутички селяни з Джурджелештів, де теж була знайдена філоксера, а з цієї причини вирубані й спалені виноградники.

Це дало можливість глибше вивчити мову, звичаї та обряди народів, які населяли цю територію. Тут входить до нелегального політичного-культурного товариства “Братство тарасівців”, що очолював Віталій Боровик. Ідеї братства відобразив у казці “Хо” (1894). 1894 р. на нього налетіли сани з дровами і побили йому ноги. 3 місяці був прикутий до ліжка. Відняло праву руку – не міг писати. Хотів поїхати на Україну і оселитися в Чернігові. В 1895 р. переїздить на південний берег Криму, де прослужив до 1897 р. На основі вражень пише “Для загального добра” (1895), “Пе коптьор” (1896), “Посол від чорного царя” (1897), “Відьма” (1898), “В путах шайтана” (1899), “Дорогою ціною” (1901), “На камені” (1902), “У грішний світ”, “Під мінаретами” (1904).

В цей період починається зміна поглядів письменника. Починаючи працювати в загоні по боротьбі з філоксерою, М.Коцюбинський був під впливом народницьких доктрин. Але це тривало недовго. Пізніше розчаровується в корисності “малих дій”.

У 24 січня 1896 р. одружується у Вінниці з Вірою Дейшею. Однак найбільшою драмою і проблемою М.Коцю­бинського було, здається, його особисте життя. Його дружина Віра Дейша (1863 – 1921) була цікавою по­статтю. Вона закінчила Бестужевські курси в Петер­бурзі. За поширення нелегальної літератури в 1893 р. була півроку ув'язнена у Варшавській цитаделі, а в пізніші роки перебувала під наглядом поліції. Писала популярні статті з природознавства. Вони познайомилися в 1894 р. і одружилися в 1896 р. Од­нак його багатолітні стосунки з іншою жінкою доз­воляють припустити, що цей шлюб не був щасливим. 7 грудня 1896 р. народився первісток, син Юрій (1896 – 1937). Ставши до­рослим, Ю.Коцюбинський захопився більшовицькими ідеями, доклав власних рук до зруйнування УНР. Система не помилувала і його: 8 березня 1937 р. Ю.Коцюбинського на основі сфабрикованих свідчень було розстріляно. Так загинув той, на кого батько покладав найкращі надії, хто міг принести славу і користь рідному краєві. Крім Юрка було ще троє дітей: Оксана (1898 – 1920), Роман (1901 – 1938), Ірина (1899 – 1977).

Коли М.Коцюбинський познайомився з Олександрою Аплаксіною в 1902 р., він був уже батьком чотирьох дітей і керівником відділу сільськогосподарської поточної статистики в Чернігові, де вона так само працювала. Взимку 1904 р. між ними виник­ло взаємне зацікавлення.

Роман почався з того, що М.Коцю­бинський покликав Аплаксіну до телефону, який знаходився в коридорі. Насправді ніхто не дзвонив, і це був трюк М.Коцю­бинського, щоб виманити її з кімнати і поцілувати. Вона вирвалася з його обіймів і образилася. На­ступного дня з'явилася перша записка, яку М.Ко­цюбинський поклав на робочому столі Аплаксіної. Вона починалася так: “Не сердитесь на меня. Я виноват только в том, что Вас люблю, горяча й искренно...”. Це був березень 1904 р. Однак у цей час Аплаксіна не прийняла залицяння М.Коцюбинського, хоча він їй подобався. Перше поба­чення відбулося 3 січня 1906 р. (Цю дату він ціле життя відзначатиме як свято). Вони гуляли вулицею і вперше розмовляли про свої почуття одне до одно­го. В малому провінційному місті йти їм було нікуди. М.Коцюбинський жив із дружиною, чотирма дітьми, матір'ю і сестрою. Аплаксіна – з матір'ю і сестрою. М.Коцюбинський у цей час мав 41 рік. Аплаксіна – 26 р.

Зустрічі найчастіше відбувалися на вулиці, в до­мовленому місці й у певний час. Часом – удома в Аплаксіної, коли там більше нікого не було. Запис­ки передавалися на роботі в умовленому місці, най­частіше клалися в кишеню плаща в гардеробі.

У своїх листах до Аплаксіної М.Коцюбинський писав, що любить тільки її одну, безмежно і навіки. Ця любовна нота витримана протягом усіх років їхнього листування. На початку їхніх стосунків М.Ко­цюбинський у своїх листах дещо загально говорить, що чекає того часу, коли вони з Аплаксіною будуть остаточно разом. Однак ніяких конкретних реальних планів він не робить. Це скоріше мрії егоцентрика: “Я уверен, что ты была бы прекрасным товарищем мне...”.

Єдина спроба влаштувати якось спільне життя сталася в 1907 р. М.Коцюбинський написав до свого знайомого в Катеринославі з проханням підшукати йому там роботу, щоб переїхати туди з Аплаксіною. Однак товариш виявився на лікуванні за кордоном, і нічого не вийшло. Стосунки з Аплаксіною зали­шалися в таємниці, а зустрічі відбувалися в глибокій конспірації.

В 1907 р. дружина М.Коцюбинського Віра дістала ано­німного листа про любовну аферу свого чоловіка. Вона спробувала з'ясувати стосунки з чоловіком. Однак він ухилився від чітких пояснень: “Я уклонился от объяснений – ни да, ни нет. Так пока лучше. На все придет время”.

Скандал стався на початку 1908 р. До Віри по­трапив лист Аплаксіної. Вона знову спробувала з'ясувати стосунки з чоловіком. Тепер М.Коцюбинський не може заперечити свій зв'язок і бачить свою про­блему як конфлікт між почуттям і обов'язком. На цю тему лист до Аплаксіної: «Пишу тебе после объяснения, мой друг. Мне предъявлено било твоё письмо с добавлением, что это пись­мо от тебя. Я прочитал и не отрицал. Не смотря на ожидания, – никаких упреков, никаких сцен. Наоборот – столько высказано было благородства, участия и доброты – что я был сражен. Сказалось, что В[ера] У[стимівни] очень любит меня, чего я не подозревал. Она умоляла меня не бросать семьи, не губить всех. Мне било так страшно тяжело, так невыносимо, что я плакал. Теперь у меня туман в голову. Не знаю, переживу ли я тяжелую душевную драму – этот конфликт между долгом и чувством. Что делать? Мучительно тяжело. Неужели я могу приносить только одно горе окружающим меня и себе самому. Не могу сейчас соображать, не могу писать. Сообщаю тебе только факт, и жду от тебя ответа по адресу до востребования. М. С. Пиши. Твой”. Признання Віри Устимівни потрясло М.Коцюбинського. Його люблять, отже, з цим треба рахуватися. Адже любов до нього – серйозний аргумент.

М.Коцюбинський дещо патетично називає свою си­туацію конфліктом між обов'язком і почуттям. Для нього найголовніший персонаж цієї ситуації, її центр – він сам. Це він переживає душевну драму. Це він страждає. Однак рішення про те, що робити далі (сам він нездатний до дії), має прийняти хтось інший. Пе­ред цим фактом він ставить Аплаксіну.

Її перший імпульс – розірвати ці стосунки, які тепер стали безперспективними. Однак М.Коцюбинський засипає її листами, в яких описує свої страждан­ня, своє горе, апатію, втому, нарешті, свою фізичну хворобу. Він наголошує не на любові, а на дружбі. Як друг, Аплаксіна не може його покинути в тяжку хвилину. Врешті його ламентації зробили своє. Все залишається по-старому, за винятком одного – пер­спектива спільного життя з Олександрою Аплаксі­ною більше не обговорюється. Натомість часто об­говорюються питання конспірації. Як, наприклад, передавати листи, щоб їх не перехопила дружина. Дарунки, куплені в Італії, М.Коцюбинський посилає по­силкою з Києва на ім'я подруги Аплаксіної. Водно­час він же дратується їхньою “обережністю” під час побачень і наполягає, щоб Аплаксіна поселилася сама, і тоді вони б могли вільно зустрічатися в неї вдома.

Що ж до дружини, то можна припустити, що М.Ко­цюбинський переконав її ще в 1908 р., що його сто­сунки з Аплаксіною припинені. Принаймні в листах з Капрі і подорожей по Європі він посилає Вірі по­цілунки, сумує з приводу того, що вона не може бути з ним; ті ж самі слова, тільки у дещо палкішій формі він адресує і до Олександри Аплаксіної.

1908 р. поїхав в Кононівну для здобуття душевної рівноваги. Хотів розлучитися, але перемогло почуття родинного обов’язку. Пише “Intermezzo”. Стосунки продовжувались до 1912 р., поки сильно не захворів. Дружина подбала, щоб не було коханки на похоронах, і навіть вінка на могилі.

Але спочатку працює в Житомирі, бо в Чернігові на посаду не затвердили. У 1898 р. працює в Житомирі в газеті “Волинь”. Пробув тут недовго – товариство було непідходящим, нога боліла (не згиналася), постійні головні болі, робота не подобалася. Згодом переїжджає до Чернігова до дружини, працює в губернському земстві (13 р.), деякий час завідував столом народної освіти, був редактором “Земського сборника”. Служба забирала багато часу, виснажувала фізично, не давала змоги повністю присвятити себе літературній праці.

У чернігівський період М.Коцюбинський написав кращі повісті і оповідання. У ІІ половині 90-х р.р. письменник все дужче прагне відірватися від застарілих літературних канонів, хоче сказати щось нове і по-новому. Його цікавить насамперед соціальна, морально-етична, філософська проблематика. В більшості творів показана темнота і забобонність селянства, що не розуміє дійсних причин свого тяжкого становища. В 1900 р. виходить перша збірка “В путах шайтана”. 1903 р. перебуває на відкритті пам’ятника І.Котляревському у Полтаві. Зустрічається з Панасом Мирним, М.Старицьким, Лесею Українкою. В.Стефаником, Оленою Пчілкою.

В 1905 р. – подорож до країн Центральної та Західної Європи – Австро-Угорщини, Німеччини, Італії, Швейцарії. Постійні життєві негаразди, виснаження, тяжка праця підірвали здоров'я М.Коцюбинського. Довелося їхати на лікування в Берлін. Деякий час письменник подорожував по Німеччині, Італії (хвороба серця прогресувала), Швейцарії, Австрії.

В 1905 р. з‘являються “Fata morgana”, 1906 – 1912 р.р. – “Сміх”, “Він іде”, “Невідомий”, “В дорозі”, “Як ми їздили до криниці” та ін. Доробок цього періоду має чимало співзвучного з творчістю М.Горького, що зумовлено дружніми стосунками та творчим спілкуванням. М.Коцюбинський часто під час своїх поїздок на лікування на острів Капрі зустрічався з М.Горьким: 1 червня 1909 р. митець приїхав на острів Капрі, наступного дня він пішов до М.Горького і там його добре зустріли; у 1910 р. побував на острові приблизно в той самий час (з 3 по 30 липня); востаннє приїхав М.Коцюбинський 20 жовтня 1911 р. і прожив до 19 березня 1912 р. Написав там “Коні не винні”, “Подарунок на іменини”.

Товариство прихильників української літератури “Товариство допомоги науці і штуці”, науки встановило М.Коцюбинському довічні пенсію 2000 крб. на рік.

У 1911 р. на запрошення галицьких друзів (І.Франко, Леся Українка, етнограф і фольклорист В.Гнатюк) Михайло Михайлович приїхав у Карпати і довгий час жив у с. Криворівні. Влітку 1912 р. разом із сином Юрком відвідує Гуцульщину, маючи намір зібрати матеріал для другого твору з життя карпатських горян. Тут письменник задумав написати повість “Тіні забутих предків” і твір про Олексу Довбуша, для якого зібрав чимало матеріалів, але втілити задум вже не встиг. М.Коцюбинський, який знав дев'ять мов, а, значить, хоч опосередковано, звичаї цих дев'яти націй (за висловом того ж В.Гнатюка: “Був високоосвіченою людиною і читав дуже багато. Знав дев’ять мов – три слов'янські: українську, російську, польську; три романські: французьку, італійську, румунську; і три східні: татарську, турецьку та циганську...”).

З Карпат письменник повернувся зовсім немічним. Дуже хворий і зовсім ослаблений, М.Коцюбинський потрапив в університетську клініку професора В.Образцова у Києві (жовтень 1912 р. – січень 1913 р.). Допомогти йому вже було неможливо. Друзі щодня приходили під вікна клініки, приносили квіти, але лікарі не допускали до хворого нікого. У січні 1913 р., зваживши на постійні прохання митця, його випи­сали на якийсь час додому. Письменник знав, що його дні лічені. 25 квітня 1913 р. о 14 годині 30 хвилин серце письменника перестало битися. Останніми словами вмираючого були: “Я жити хочу!” Поліція заборонила виголошувати на могилі промови й співати пісні. За труною везли дві великі колісниці живих і штучних квітів. Поховали М.Коцюбинського в м. Чернігові на Болдиній горі в гаю Троїцького монастиря, котру він дуже любив за життя. З неї, як і з Кобзаревої гори в Каневі, теж далеко видно.

На смерть друга Панас Мирний відгукнувся статтею “Над розкритою могилою славетного сина України М.Коцюбинського”, в якій писав: “Поліг великий майстер рідного слова, що в огненному горні свого творчого духу переливав його в самоцвітні кришталі і, як великий будівничий, виводив їх, свої мистецькі твори, повні художнього смаку, глибокої задуми і безмірно широкої любові до людей...”.