Імпресіонізм (від франц. Impression – враження)

Означення течії походить від назви картини К.Моне “Імпресія. Схід сонця” (1873 р.). Започаткувався імпресіонізм у французькому малярстві (К.Моне, О.Ренуар, Е.Дега, Е.Мане), знайшов свій розвиток у музиці (К.Дебюссі, М.Равель, І.Стравинський), у скульптурі (О.Роден). Основоположниками літературного імпресіоніз­му вважаються брати ґонкури. Виявився він також у твор­чості Г.деМопассана, Е.Дюжардена, М.Пруста, А.Шніцлера, П.Альтенберга, Г.фонГофмансталя, К.Гамсуна, А.Чехова, І.Буніна, І.Анненського, В українську літературу імпресіонізм приніс М.Коцюбинський, його традицію роз­винули П.Тичина, М.Хвильовий, Г.Косинка, М.Івченко, Є.Плужник, Д.Фальківський та ін.

Імпресіонізм – це, власне, мистецтво передачі безпосередніх вражень. У знаменитому “Щоденнику” брати Гонкури точно визначили цю настанову: “Бачити, відчувати, виражати – в цьому все мистецтво”; “Мистецтво” – це увічнення у найвищій, абсолютній, завершеній формі яко­гось моменту, якоїсь швидкоплинної людської особистості”.

Світоглядовою основою імпресіонізму був релятивізм (принцип відносності людських знань). На противагу реалі­стам, імпресіоністи усвідомлювали, що об'єктивна істина для людини недоступна, а отже, неможливо одразу охопи­ти широку панораму буття, передати узагальнено типові об­риси предмета чи явища. Тому ці митці зосереджувалися на відтворенні миттєвих вражень від безпосереднього зіткнення з якимись явищами, на щонайточнішому фіксу­ванні сприйнятого в даний конкретний момент. Через те імпресіоністичний живопис часто був мистецтвом кольоро­вих плям, розмитих контурів, мерехтіння, а не чітких ліній і тонів. А в літературі переважала увага до мінливих нюансів настрою, до невпинного перебігу почуттів, вражень як потоку свідомості.

Основні ознаки цього стилю:

1. Аідеологічність: фіксуючи перше миттєве враження від об'єкта, імпресіоністи у такий спосіб намагалися максимально наблизитися до “правди дійсності”, побаченої неупередженим зором, без якихось опосередкувань, продиктованих традицією, попереднім досвідом, а насамперед – певною ідеологією. Хоча, ясно, попри їхні заяви, імпресіоністи не могли зовсім не інтерпретувати побаченого, адже враження залежить не лише від об'єкта, а й від особливостей, направленості сприймання митця. Так, у новелі “Intermezzo” М.Коцюбинського важко ви­значити вузько ідеологічні, політичні симпатії ліричного героя. Проте, як свідчить авторське резюме, загальна ідеологічна на­станова героя – на духовне відродження, гуманізацію світу, на згармонізування людського суспільства, людини і природи, людини і космосу.

2. Відмова від ідеалізації: ставлячи перед собою завдан­ня зафіксувати реально існуючі моменти, а не конструювати якісь моделі, імпресіоністи найчастіше відкидали поняття іде­алізації й ідеалу, адже ідеал практично не може явитися в кон­кретній реальності. А разом з цим зникало однозначне роман­тичне протистояння високого і низького, прекрасного і потвор­ного, – ці антитетичні начала перепліталися. Скажімо, ліричний герой “Intermezzo” – зовсім не ідеальна постать, це зви­чайна, щоправда з вельми чутливою душею, людина, вкрай стомлена життєвим хаосом. У душі героя говорить і альтруїзм, і егоїзм, і високе, духовне, і приземлено-мирське, і слабина, і сила духа.

3. Своєрідність хронотопу: в імпресіоністичних творах часопростір ущільнюється і подрібнюється, предметом мис­тецької зацікавленості стає не послідовна зміна подій і явищ (фабула), не соціальний, логічно впорядкований історичний відрізок або період життя героя, а уривчасті фрагменти їх, відбиті у свідомості персонажа. Кожне найменше враження набуває самодостатньої цінності. Яскравий зразок атомізації картини світу знаходиться у тому ж таки “Intermezzo”: “Я не почув тиші: її глушили чужі голоси, дрібні, непотрібні слова, як тріски і соло­ма на весняних потоках... Одна знайома дама п'ятдесят літ слабувала на серце... трах—трах-тах... трах-тарарах... Диві­зія наша стояла тоді... трах-тах... Ви куди їдете?.. Прошу біле­ти. .. трах-тарах-тах... трах—тарах-тах...”.

4. Специфіка психологізму. Якщо у реалізмі характер раз і назавжди визначений, то в імпресіонізмі він втрачає статичність, а іноді й цілісність. Увагу митця-імпресіоніста привертають саме ті моменти, які розкривають у героєві риси, несподівані для нього самого, неспіввідносні з його буденною поведінкою. Герой імпресіоністичного твору цікавий не стільки своєю активністю, спрямованістю на перетворення зовнішнього світу, а саме “па­сивною” здатністю сприймати, реагувати на зовнішні збудники, бути носієм, навіть колекціонером вражень. Так, новела “Intermezzo” є, властиво, описом моменту відживлення героя, його переродження. Коли на початку твору він гарячкове втікає від людських болів, бід, запитів, то в кінці, навпаки, сповнений душевних сил, повертається до людей, готовий жити, творити задля них.

5. Жанрова специфіка. Настанова на атомізацію світу спричинила до того, що найрозвинутішим жанром імпресіонізму стає новела. Роман же, якщо й зберігається, то все одно втрачає розлогий, цілісний сюжет, натомість у ньому посилюється ліричне, суб'єктивне начало та фрагментарність оповіді.

6. Композиційні аспекти: сюжет як ланцюжок зовнішніх подій втрачає в імпресіонізмі своє колишнє значення. Стержневою первиною стає настроєвість (в “Intermezzo” сюжет ледь-ледь проступає, натомість розкриваються вузлові по­чуття, стани героя – втома у місті, відпочинок на природі, співчуття до селянина, спалах душевної енергії). Імпресіо­ністична новела часто будується як розповідь (чи сповідь) “Я” – оповідача, що також надає їй емоційної цілісності. Збагачуються засоби психологічної аналізи. Зокрема уріз­номанітнюються форми внутрішнього монологу, спроби відтворення потоку свідомості героя, намагання відтворити взаємозв'язок різних сфер людського сприймання, передати одночасно зорові, слухові, дотикові враження як взаємозалежні, взаємопереплетені (синестезія). Змінюється характер пейзажу. Це вже не просто картина природи, виокремлена спостерігачем і докладно описана, не тло подій (як то було в реалізмі), а частіше засіб психологічної характеристики. У пейзажі підкреслюється його повсякчасна мінливість, непостійність, – причому ці зміни можуть бути спричинені як різним освітленням, часом доби, так і настроєм спо­стерігача. Прозаїки легко жертвують широтою, всеохопністю опису, виокремлюючи промовисту деталь, суголосну чи контрастувальну з душевним станом героя. Пригадаймо польовий пейзаж в “Intermezzo” з його безперервною гармонійною рухливістю.

7. Нове бачення світу вимагало і нових мовних засобів. Для імпресіонізму характерне поглиблене, ускладнене асоціювання; особливо яскрава, оригінальна тропіка; неврівно­важеність, уривчастість синтакси, послаблення логічних зв'язків у ній, а натомість посилення емоційності, часте ви­користання інверсій, безсполучникових конструкцій. Слово в імпресіоністичному тексті поєднує не лише означення предмета, але й викликане ним відчуття. Пригадаймо виразну асоціативність і метафорику в “Intermezzo”: “Поїзд летів, повний людського гаму. Здавалося, город витягує в поле свою залізну руку за мною і не пускає”.

Український імпресіонізм на тлі західноєвропейського мав густіше лірико-романтичне забарвлення, що зближувало його (а нерідко ц змушувало зовсім) з неоромантикою та символізмом (“Тіні забутих предків”).

Окремо треба підкреслити ще одну особливість імпрес­іонізму: він став проміжною ланкою, містком поміж двома напрямами – реалізмом та модернізмом, тому в його по­етиці поєдналися елементи як першого, так і другого; тому значна частина ранніх імпресіоністів (брати Гонкури, А.Чехов, М.Коцюбинський) починали саме як реалісти.

Після успіху перших імпресіоністичних новел (“На камені”, “Лялечка”, “Цвіт яблуні”, “У грішний світ”, “В дорозі” та ін.), М.Коцюбинський відчув плодотворність життєвого й творчого ритму, що зумовив цей успіх. Від початку 900-их р.р. він підпорядкує апробованому ритмові все подальше життя: в “осінньо-зимовий” сезон сумлінно виконуватиме обов'язки перед суспільством, а щоліта виїжджатиме не пленер, де відживатиме душею і тілом.

В червні 1908 р. в ролі пленеру несподівано виявиться мальовнича місцевість білі с. Кононівки на Полтавщині (зараз Київщина), куди у свій маєток запросив письменника відпочити його приятель-меценат Є.Чикаленко.

Твір М.Коцюбинського “Intermezzo” є яскравою ілюстрацією психічних станів людини. Письменник звертає увагу на барвистий спектр людських емоцій – від негативно-чорних до позитивно-світлих, спокійних. Цей перехід супроводжується великими вольовими зусиллями та емоційною кризою. Герой хоче бути вільним від суспільства і водночас бажає визначення і розуміння своєї особистості. Це стан, який називається роздвоєнням. Людина немовби перебуває у двох паралельних світах: реальному та ідеальному. Від того, якому з них вона віддасть перевагу, буде залежати її доля. Твір, де поруч із феноменальною віртуозністю продемонстровано те, що її забезпечує глибоку екзистенційну основу, цілий філософський світогляд.

Назва новели точно передає зміст і суть твору. Інтермеццо – це перепочинок “розладнаної душі”, стомленої від жорстокого світу. Герой новели втомився від людей, “отих створінь, що кричать”. Виникає потреба покинути світ людей і знайти себе в іншому світі, у гармонії з природою.

Розпочинаючи аналіз новели “Intermezzo”, слід зауважити, що в основу твору ліг автобіографічний факт: після тяжкої праці над повістю “Фата моргана”, співстраждання з народом, якого карали за участь у повстаннях смертними вироками, фізичними та духовними муками, тюрмами, М.Коцюбинський тяжко захворів. Виснаження нервової системи призвело до того, що письменник не зовсім міг працювати творчо. Йому здавалося, що люди, яких бачив, про яких чув, вимагають, щоб відобразив їх, показав світові їхні страждання: “Мене втомили люди. Мені докучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять”. Лікар порадив письменникові відпочити на лоні природи. Перебування в с. Кононівка і лягло в основу новели.

Слово “intermezzo” означає “перепочинок”, “пауза”. У музиці це інструментальна п'єса довільної будови або окремий оркестровий епізод в опері. Таким чином, назва твору дуже влучна, під нею ми розуміємо перерву в творчості, насолоду музикою природи.

Жанр даного твору – новела. Це різновид оповідання, але для новели характерні особливі ознаки: несподівана кінцівка (в даному творі майже приреченого ліричного героя повертає до життя природа), глибокий психологізм, лаконізм. Новела “Іntermezzo” особлива. В ній велику роль відіграє кольористика. За допомогою вдало підібраних барв автор передає дивовижну красу природи: “Гладжу рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі. Вітер набива мені вуха шматками звуків, покош­ланим шумом. Такий він гарячий, такий нетерплячий, що аж киплять від нього срібноволосі вівса. Йду далі – киплять. Тихо пливе блакитними річками льон. Так тихо, спокійно в зелених берегах, що хочеться сісти на човен і поплисти... Волошки дивляться в небо. Вони хотіли бути як небо і стали як небо”. Письменнику вдалося передати постійну змінність краєвиду, його динамічність. Також письменник передає найтонші, майже миттєві порухи психіки героя, його враження, переживання, перепади настрою. Все це притаманне для такої літературної течії, такого способу відтворення дійсності, як імпресіонізм. У новелі багато прекрасних об­разів-символів. Вони можуть бути похмурими, зловісними, а можуть світлими, але обов'язково вдалими.

Деякі образи-символи варто пояснити. Образ “білих мішків” – це образ повішених, яким перед стратою, щоб не видно було мук, накидали на голову мішки. Автор не може забути, що нещасних жертв були тисячі: “Се ви, що з вас витекла кров в маленьку дірку від солдатської кульки, а се ви... сухі препарати; вас завивали у білі мішки, гойдали на мотузках в повітрі, а потому складали в погано прикриті ями, звідки вас вигрібали собаки...”. Але душа вже пересичена муками, відбувається гальмування, письменник не може співстраждати, інакше помре. Проте йому тяжко бути байдужим. Епізод зі сливами, з позіханням виводить автора з рівноваги. Він болісно реагує на найменші факти.

Символічною є “залізна рука міста” – потяг, та й саме шумне, неспокійне місто постає металевим монстром.

Зате суто народним образом-символом є зозуля. Вона пророкує стомленому митцеві ще багато літ щастя, вона вселяє надію на життя.

Символічними теж стають образи трьох вівчарок. Самозакохана Пава – дворянство, Трепов – жандармерія, до речі, кличкою цього пса стало прізвище міністра внутрішніх справ Трепова, який підписував смертні вироки селянам; “дурний Оверко” – принижене і втомлене селянство, якому досить дати волю – і воно не кинеться ні на кого. Надзвичайно вдався авторові образ ночі. Це символ краси, одухотво­реності, присутності Бога в усьому на нашій планеті: “Спокійний, самотній, сідав десь на ґанку порожнього дому і дивився, як будувалась ніч. Як вона ставила легкі колони, заплітала сіткою тіней, зсувала й підносила вгору непевні, тремтячі стіни, а коли все се зміцнялось й темніло, склепляла над ними зоряну баню”.

Образом натхнення виступає жайворонок. Як не можна повторити на­писане талановитою рукою, так не вдалося ліричному героєві звуконаслідувати жайворонка, який грав на голосній арфі, що “єднала небо з землею”. Сонцем виступає образом вічності й космічної енергії, сили. До речі, друзі називали М.Коцюбинського “великим сонцепоклонником”.

Кульмінацією новели є зустріч митця з селянином. Здається, від цього обірваного, розчарованого, нещасного чоловіка письменник повинен би тікати. Адже йому знову несуть страждання, страшну розповідь, яку, до речі, передано не повністю, а болючими імпульсами, які сприймає митець до глибини серця: “П'ятеро діток голодних чомусь не забрала гарячка”, “Раз на тиждень б'ють людину в лице”, “Найближча людина готова продати”, “Між людьми, як між вовками”.

Самотність, відчуження українця, життя і смерть, відповідальність за своє існування – ці та інші проблеми постають у творах М.Коцюбинського в їх екзистенціальному значенні. В новелах письменник дотримується загальних принципів психологічного імпресіонізму. Спираючись на національну ліричну традицію, митець відтворює потік світосприйняття, що надає його прозі унікальності й живописності.

У с. Кононівці М.Коцюбинський провів незабутні для себе дні свого “Intermezzo”. Адже саме тут у душі зав'язався твір, якому судилося стати маніфестом його стилю. Твір, де продемонстровано те, що її забезпечує – глибоку екзистенційну основу, цілий філософський світогляд, що вчить, як правильно жити.

Ліричний герой “виключає” зі свого сприйняття людей, виключає їх з дійових осіб. Там є сонце, зозуля, жайворонки, стільки ніжної уваги приділено собакам і жодної-людині. Хтось годує щогодинно того мандрівника по безлюдних зелених просторах, але він не зауважує його.

На думку І.Денисюка, здається, навіть трішки роздратувала отака “ігнорабельність” ліричного героя його улюбленого письменника. Але тут, мабуть, справа у тім, що письменник не хотів бути з одного боку нещирим, а з іншого – невдячним. Адже гостинний Є.Чикаленко у той час також його... дратував, потрапляючи до “загального списку”.

“Або той чорний разовий хліб, який так гарно, по-сільськи, пахне. Він мені близький, наче дитина, що зросла на моїх очах. Он біжить він полями, як дикий вовнистий звір, і вигинає хребет. А край ниви стоять вітряки, наче пастки на нього, і готують вже зуби, щоб стерти зерно на білу муку. Я все се бачу, і прості. безпосередні мої стосунки з землею.

Я тут почуваю себе багатим, хоч нічого не маю. Бо поза всякими програмами й партіями – земля належить до мене. Вона моя. Всю її, велику, розкішну, створена вже, – всю я вміщаю в собі. Там я творю її наново, вдруге, – і тоді здасться мені що ще більше права маю на неї”. Це була кульмінація “Intermezzo”.

На початку новели заповідався лиш намір скинути втому. Про зустріч з людиною не могло бути й мови, рух відбувався у суто протилежному напрямі. Й раптом... ліричний герой не тільки не утікає, а цілком навпаки – шукає контакту з людиною. М.Коцюбинський повернув до людей не тому, що згадав про обов'язок, а тому, що у нього виросли крила, тому що, настроївши струни душі на природний лад, напоївши душу сонцем, він відчув творчу спромогу писати про людське горе. Тут не про відновлене почуття обов'язку йшлося (його український митець ніколи не забував), а про нові можливості пера, що відкрилися в імпресіоністичній лабораторії пленеру, і тепер аж просяться бути застосованими й “для більшої праці” – для основної частини того великого симфонічного твору.

Індивідуальне та індивідуалістичне я українця стають у них не тільки предметом художньої обсервації, а й способом зображення людини. Звертається увага до таких проблем, як самотність, протиставленість українця і світу. Натомість в літературу входить герой стражденний і бунтівний, з рефлексіями і комплексами, втомлений і водночас агресивний. Отже, творам М.Коцюбинського притаманні заглибленість у внутрішній психодуховний світ індивідуума, лірична сугестія, яка справляє особливий вплив на читачів, тонкий естетизм.