Завдання для самостійного опрацювання лекцій Тема 8. Перехід від класичної філософії до некласичної

Теоретичні питання:

1. Окресліть зміни у характері філософування під час переходу від класичної філософії до некласичної.

2. Порівняйте філософські позиції А. Шопенгауера та С. Кіркегора, визначіть спільне та відмінне.

3. Які течії некласичної філософії намагалися зберегти традиції "наукової філософії"?

4. Виявіть приклади внутрішньої суперечливості у філософських по­глядах Ф. Ніцше.

5. Назвіть здобутки та прорахунки марксистської філософії.

Тестові завдання для самоперевірки:

1. Некласична філософія на відміну від класичної:

а) вважала, що філософія постає найпершим та найефективнішим вияв­ленням людського розуму;

б) доводила, що людиною керують нерозумні та позарозумні чинники;

в) обґрунтовувала думку про можливості людини пізнати саму сутність буття.

2. А. Шопенгауер вважається засновником некласичної філософії, тому що він:

а) подавав світ як найперший предмет філософського осмислення;

б) намагався відродити класичну метафізику;

в) доводив, що те, що ми називаємо світом, є лише наше уявлення;

г) вважав, що в основі усіх світових процесів лежить дія сліпої волі.

3. В міркуваннях А. Шопенгауера світ постає лише людським уявленням, наслідок того, що:

а) інтуїція та уявлення постають найпершими здібностями людського інтелекту;

б) людина може вести розмови лише про сприйняте нею;

в) між людським чуттям та ідеями розуму не існує причинного зв'язку;

г) філософське осмислення світу має високий рівень абстрактності.

4. Данський філософ С. Кіркегор:

а) вважав людське внутрішнє переживання життя єдиним предметом філософії;

б) вважав, що людину потрібно вивчати за допомогою науки;

в) вважав усі явища дійсності лише різними проявами життя.

5. Поняття екзистенції було вперше запроваджене як характеристика особливостей людського буття:

а) І. Кантом;

б) А. Шопенгауером;

в) М. Хайдеіхером;

г) О. Контом;

д) С. Кіркегором.

6. Поняття позитивного у філософії О. Конта позначало:

а) спостережуване, зрозуміле та корисне;

б) економічно ефективне;

в) основу прийняття виправданих політичних рішень;

г) те саме, що й добро в етиці.

7. Теза "Наука сама собі філософія" була проголошена;

а) К. Марксом;

б) Ф. Енгельсом;

в) Ф. Ніцше;

г) К. Фогтом;

д) О. Контом.

8. Хто з філософів перехідного періоду від класичної до некласичної філософії міг висловитися так: "...Ми вважаємо, безсумнівно, недоступним і безглуздим шукання так званих причин як первинних, так і кінцевих":

а) Шопенгауер;

б) Кіркегор;

в) Ніцше;

г) Конт;

д) Енгельс.

9. Філософія марксизму характеризувалась як:

а) різновид природничого матеріалізму;

б) діалектичний та історичний матеріалізм;

в) антропологічний матеріалізм;

г) науковий атеїзм.

10. Філософську концепцію Ф. Ніцше називають "філософією життя", тому що:

а) проводила відмінність між життям та буттям людини;

б) спиралась на новітні дані еволюційної теорії;

в) розглядала усі процеси дійсності як різні виявлення життя;

г) вважала життя найзрілішою формою космічних процесів.

Тема 9

ФІЛОСОФІЯ XX - ПОЧАТКУ XXI століть

Зарубіжна філософія XX ст. у багатьох відношеннях являє собою своєрідне явище: на відміну від попередніх епох розвитку європейської філософії, вона широко використовує не лише останні, найновіші концепції та здобутки, а й фактично усю попередню історію філософії. Внаслідок цього вона постає надзвичайно різноманітною, строкатою, із майже неозорою широтою проблематики. Сповідуючи переважно парадигму некласичної філософії, вона так чи інакше накладає відбиток такої парадигми на усі філософські течії та концепції, внаслідок чого останні часто набувають харак­теру оновлених (нео-позитивізм, нео-томізм, нео-кантіанство та ін.). Загалом філософія XX ст. яскраво виразила болючі проблеми цього суперечливого століття, передавши естафету майбутньому та продемонструвавши уміння поєднувати класичні ідеали із плюралістичним підходом до дійсності.

План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:

1. Загальні особливості духовних процесів та розвитку філософії у XX - на початку XXI ст.

2. Напрями сучасної антропологічної філософії.

3. Сцієнтистська філософія XX - початку XXI ст.

4. Культурологічні та історіософські напрями у сучасній філософії.

5. Релігійна філософія ХХ-ХХІ ст.

6. Провідні тенденції розвитку світової філософії на межі тисячоліть.

Питання 1. Загальні особливості духовних процесів та розвитку

філософії у XX - на початку XXI ст.

За загальним визнанням філософів, істориків, культурологів, політичних діячів та інших інтелектуалів, XX ст. являє собою особливий етап у розвитку сучасного суспільства. Воно вирізняється надзвичайною динамікою усіх сфер суспільного життя, інтенсифікацією соціальних процесів, прискоренням темпів соціальних змін. Досвід цього століття може вмістити у себе досвід цілих епох попередньої історії - настільки він є насиченим різноманітним змістом. Досить лише згадати те, що у XX ст. людство пережило дві світові війни, жахливі чисельністю своїх жертв, кільканадцять революцій (також часто із руйнівними наслідками), досягло досі небачених результатів технічного прогресу, вперше вийшло за межі земного простору, проникло у світ мікропроцесів, винайшло небувалі засоби оперуванням інформації, навчилося трансплантувати органи людського тіла, дешифрувало генетичний код людини тощо. За одне це століття в культурі та мистецтві відбулася зміна кількох стилів та напрямів, виникло явище масової культури, надзвичайного розповсюдження набули засоби масової інформації. У ХХ-ХХІ ст. кожна людина постає так чи інакше прилученою до всесвітньої історії, живе не лише своїм особистим життям, а певною мірою і життям усього людства. На тлі колосального збільшення масштабів людських проявів та людської життєдіяльності окремо взята людина починає губитися, розчинятися у масі, проте це лише один бік, що харак­теризує зміни у її становищі. Інший же, навпаки, засвідчує колосальне зростання можливостей окремої людини; це стосується і політичних діячів, і до певної міри будь-якої людини, адже сьогодні одна людина може спілкуватися (через "Інтернет") із ким завгодно, може поширювати свій вплив і свої думки майже безмежно. Люди, прилучені до засобів масового знищення, несуть колосальну відповідальність за наслідки своїх дій; те саме можна сказати і про тих, хто пов'язаний із особливо небезпечним в екологічному плані вироб­ництвом. Надзвичайно строкатим постає сучасне життя в етнічному плані: різні народи та етноси сьогодні до певної міри перемішалися, досить яскраво проявилась культурна багатоманітність людства. Словом, можна стверджувати, що суспільне життя у ХХ-ХХІ ст. постає надзвичайно строкатим, інтен­сивним та масштабним, різноманітним та суперечливим. Усе це не могло не позначитись на становищі філософії. По-перше, філософія у цей час вийшла далеко за межі академічних аудиторій, постала доволі сильно інтегрованою у систему загальної (а не лише спеціальної) освіти, отримала широке розповсюдження через різного роду видання, публічні лекції, симпозіуми та семінари, через створення та діяльність різних філософських товариств. Це означає, що у своїх основних проявах філософія ХХ-ХХІ ст. є некласичною. Більше того, можна впевнено стверджувати, що зміст і значення явища некласичності саме у філософії XX ст. розкрилися із найбільшою повнотою та яскравістю. По-друге, відчутно змінилася мова філософії: звернена до широ­кого загалу, вона почала говорити зрозумілою кожній людині, інколи навіть буденною мовою. По-третє, змінилися також (і неминуче) і її змістові та пред­метні орієнтації: можна сміливо стверджувати, що для філософії XX ст. не існує заборонених тем або зон; вона всюди проникає і все намагається втягнути в орбіту своїх інтелектуальних осмислень. Звідси випливає така особливість філософії ХХ-ХХІ ст., як її колосальна різноманітність, строкатість, насиченість різновидами та варіантами. По-четверте, цікавою особливістю філософії сучасної постає і те, що вона не замикається лише на тому змісті, який виник у цих століттях, а навпаки ніби актуалізує усю попередню історію філософії. У ХХ-ХХІ ст., поряд із новітніми філософськими винаходами, абсолютно повноцінно та рівноправно існували і існують історично давні напрями і течії, отримавши інколи додаткову частку "нео-": неопозитивізм, неосхоластика, неотомізм; тут також культивувалися деякі напрями давньої східної філософії, античної філософії (наприклад, неоплатонізм), патристики (неопаламізм) тощо. І все це, по-п'яте, привело до того, що у філософії ХХ- ХХІ ст. відбулася певна, інколи доволі радикальна, переоцінка попередніх ідей, уявлень та цінностей. У цей час продовжували нарощуватися тенденції мі­німалізму у філософії, тобто відмови від абсолютів, зосередження уваги на доступному для сприйняття та пізнання; філософія виводила на перший план суб'єктивну реальність, фактично усунувши проблему співвідношення об'єкта та суб'єкта; філософські положення та висновки більше спрямовувались не на пошуки готових чи остаточних висновків, а на інтелектуальне освоєння та проблемне окреслення найперших ділянок того, що можна назвати людською реальністю. Наприкінці XX ст. стає можливим і таке, наприклад, її розуміння: "Філософія може бути технікою встановлення співмірності між душею та світом, способом засвоєння світу, створення його прийнятним для людського у ньому розташування у формах, досяжних розумінню, переживанню, інтуїції та містичному осяянню" (История современной зарубежной философии: компа- ративистский подход. - СПб., 1997. - С. 49). Погодимося, що філософія як "техніка встановлення співмірності" разюче відрізняється від класичних прагнень проникнути у підвалини буття. Нарешті, по-шосте, у XX ст. почали поступово розмиватися межі між філософськими працями та працями і жан­рами близьких до неї сфер інтелектуальної діяльності. На ґрунті тісної інтеграції між філософією та мистецтвом, з одного боку, виник жанр філо­софської (або інтелектуальної) літератури, а, з іншого, - жанр філософської есеїстики, яку інколи доволі складно відрізнити від літератури. Так само виникли, наприклад, концептуальні живопис і графіка, філософське кіно тощо. Отримали свій розвиток у наш час і жанри інтеграції філософії та релігії, філософії та різного роду езотерики. Отже, філософія ХХ-ХХІ ст. постає перед нами як явище складне, розмаїте, активно-дійове та доволі органічно вписане у сучасні культурно-історичні процеси. Тому для ознайомлення із нею її класифікують за найавторитетнішими напрямами, до яких належать: 1) на­прями антропологічного спрямування; 2) напрями сцієнтистської філософії (тієї, що опікується розвитком науки); 3) напрями соціальної філософії, філософії історії та культурології; 4) напрями релігійної філософії. Ми зосередимось лише на частині з них.

Питання 2. Напрями сучасної антропологічної філософії

У XX - на початку XXI ст. осмислення людини набули характеру найпершого завдання філософії. Про це прямо проголосив засновник філософської антропології XX ст. Макс Шелер. Він же наполягав на тому, що філософська антропологія мусить розглядати людину цілісно і всебічно, а тому подавав людину через визначення найважливіших особливостей її становлення у космосі. За М. Шелером, людина вбирає в себе усі потенції природних процесів, проте вирішальну роль для неї відіграє її здатність до "великої відмови", тобто до виходу за межі суто природних явищ і процесів, завдяки чому вона досягає можливості керуватись вищими духовними прагненнями та творити. Послідовники М. Шелера достатньо переконливо довели, що людина повинна насамперед творити саму себе, оскільки вона постає біологічно неспеціалізованою та генетично не запрограмованою.

Достатньо великий вплив на розуміння людини в XX ст. чинив пси­хоаналіз, або фрейдизм. Засновником психоаналізу вважають австрійського психолога і психіатра Зигмунда Фройда (1856-1939). За Фройдом, психіка особистості складається з трьох шарів: надсвідомого (Над-Я або Супер-Его), свідомого (Я або Его), несвідомого ("Воно", або М, лат.). Несвідоме - це енергетична основа особистості, що містить вроджені інстинкти життя, які прагнуть свого задоволення та розрядки. Інстинкти - це канали, якими про­ходить енергія, яка формує нашу діяльність (поведінку). Існують два вроджені інстинкти: інстинкт життя (сексуальний інстинкт) та інстинкт смерті (танатос), які постійно перебувають у стані війни, але найголовніше полягає у тому, що вони прагнуть реалізації. Оскільки, за Фройдом, визначальним у житті людей є статевий потяг, то розум людини Фройд розглядав як маскування лібідо; розум людини (свідоме, або Его) - це своєрідна крихка стіна між несвідомими бажаннями та потягами і культурним світом людей, який складається з певних моральних норм, законів (надсвідоме, або Супер-Его). Якби цієї стіни не було, то несвідомі та підсвідомі бажання й потяги зруйнували б культурні надбання людства. Особистість виробила певні захисні механізми, які пригнічують заборонені бажання і потяги: витіснення, регресія, раціоналізація, проекція і сублімація. Найефективнішим механізмом є сублімація. Сублімація спрямовує енергію агресії, енергію статевого потягу в інше русло, наприклад, в мистецьку, наукову, релігійну, діяльність. Культура - це продукт сублімації - пере­творення нижчої енергії у вищу. Психоаналіз Фройда надає надзвичайної ваги статевому потягу, а також сексуальній енергії (лібідо) у житті людей. Отже, психоаналіз Фройда можна вважати своєрідною теорією особистості, філосо­фією людини. Фройд, Дарвін та Маркс змінили уявлення про людину як образ і подобу Бога, поставили під сумнів розумність людини і акцентували увагу на "темній" стороні життя особистості.

Іншим впливовим напрямом антропологічної філософії є екзистен­ціалізм (філософія існування - від лат. ехіхіепііа - існування). Своїми витоками він найбільше пов'язаний з творчістю С. Кіркегора (див. попередній розділ), проте виникає у Німеччині та Франції у 3 0-5 0-х роках XX ст. У 1945 р. він набув у середовищі інтелектуалів дивовижної популярності. Представниками екзистенціалізму вважають М. Гайдеґґера, К. Ясперса, Ж.-П. Сартра (1905— 1980) та його дружину Сімону де Бовуар (1908-1985), Мерло-Понті (1908— 1961), А. Камю (1913-1960) та ін. Представники цього напрямку приділяють вирішальну увагу внутрішньому сприйняттю людиною свого існування у світі. У межах екзистенціалізму людська екзистенція (людський спосіб існування) розглядається у таких аспектах: 1) актуально; екзистенція ніколи не є, вона

створює саму себе у свободі, вона стає, є життєвим проектом; 2) людина та її екзистенція - це чиста суб'єктивність, а не прояв божественного; суб'єктивність розглядається як творчість; людина творить саму себе, тому що вона є свобідною; жодної наперед даної "природи людини" немає, людина абсолютно вільна, а тому відповідальна за те, що вона зробить з самої себе; 3) людина не творить саму себе в ізоляції від інших; навпаки, вона перебуває у світі з іншими, розділяє світ з іншими, тому вона подвійно відповідальна за те, що вона зробить з собою. Екзистенціалісти наголошують на тому, що існу­вання людини відрізняється від існування світу, природи. Існування людини трансцендентне (виходить за межі світу, природи). Екзистенційний досвід - негативний досвід про світ. Від світу "нудить" (Ж.-П. Сартр), тому що він чинить спротив моїм прагненням; я прагну досконалості, але світ недосконалий. Закинутість, покинутість, відчуження, абсурд (А. Камю), незадоволення, тривога - усі ці відчуття свідчать лише про одне: цей світ не є світом для людини. Реакцією на відсутність радості від перебування у світі є гнів, бунт (А. Камю), зрештою, розпач.

Одним із засновників екзистенціалізму є Мартин Гайдеґґер, хоча його творчість не можна цілком віднести до певної філософської школи XX ст. Він є водночас екзистенціалістом, феноменологом, культурологом, аналітиком мови тощо. Сам він на початку своєї діяльності називав свою філософію "фунда­ментальною онтологією". М. Гайдеґґер одним із перших у європейській філософії XX ст. надав людині особливого буттєвого статусу: на його думку, лише людина вступає у діалог не із життєвими ситуаціями, а із буттям як таким, лише їй відкритий горизонт буття. Це означає, що лише людина здатна виділяти із "стіни сущого" окремі явища і предмети і осмислювати їх як такі, що існують. А оскільки горизонт буття постає перед людиною принципово безмежним, то людські взаємини із світом розгортаються в часі ("Буття і час" - так звучить назва основного твору філософа). Із такого розуміння людини випливає те, що саме питання про буття повинно бути для людини найпершим питанням, що вона повинна опікуватись саме ним. Проте в звичайному життєвому плині суще, тобто окремі речі, затуляють від людини буття. М. Гайдеґґер вважав, що саме його час характеризувався "забуванням буття" і переведенням усієї людської життєвої енергії в русло здобування, продуку­вання, життєвої метушні. "Забування буття" постає причиною неправильного,

викривленого життя. Це трапилося тоді, коли буття підмінили сущим. Сущих безліч, а буття одне. Буття полюбляє приховуватися. Залишається лише одне: чекати, поки те, що повинно бути осмислене, не звернеться до нас. Однак чекати не означає відкладання мислення на потім. Чекати означає: в осмисленому виглядати не осмислене, яке приховане всередині вже осмис­леного. Живучи в часі, людина прогнозує свій неминучий кінець і культи­вуванням стурбованого ставлення до дійсності намагається позбутися страху смерті. "Стурбована людина" вже є не "вартовим буття", а лише середнім чи посереднім членом суспільства. "Забування буття" обертається для людини втратою себе, своєї індивідуальності та неповторності, переведенням свого життя у форми неправильного, спотвореного існування.

Для К. Ясперса трансцендентність розкривається в екзистенціальних переживаннях, які він називає "пограничними", "межовими". Межові ситуації (переживання) - це шифр трансцендентності, яку людина зчитує у вільному виборі, виражаючи в такий спосіб свою залежність від неї. Роздуми про свободу К. Ясперса мають присмак трагічності. Нічні переживання, пограничні ситуації - різні форми краху. Йдеться про крах "наукового" знання про "об'єктивний" світ, оскільки природничі науки і науки про дух безнадійно розділені. Саме дроблення науки є ознакою її краху. Тому владу повинна взяти філософська думка, адже "бажання знати" (Арістотель) єдине, а знання окре­мих об'єктів не приносить людині щастя і задоволення. Навпаки, хіба у філософії ми не знаходимо ті стежки, йдучи якими, ми дістаємося до того середовища, в якому людина стає сама собою? "У філософії ... ми йдемо від істини, яка там, де вона сяє, проникає в людину набагато глибше, аніж хай там які наукові знання..." (К. Ясперс). Але що означає філософія? Це дослідження екзистенції, що вільно прилучилася до світу. Адже екзистенція за глибинною сутністю - це свобода. Свобода не є чимось очевидним, вона наражається на постійні випробування: моя неспроможність прямо сприймати трансцен­дентність або божественний сигнал, зокрема, підтверджує важливість вибору і свободи. Чому екзистенція ототожнюється зі свободою? Якби Бог з'являвся мені безпосередньо, моя свобода зникла би. Проте у цьому Всесвіті, де трансцендентність ховається, де знаки залишаються неоднозначними, мені доводиться обирати й вирішувати. Оскільки буттєвий обман - це моя доля, я є вільним існуванням. Буттєві труднощі приховані в самих основах мого

життєвого проекту. Таємниця, відсутність прямого релігійного одкровення покладені в основу свободи, тому "проблема" Бога не повинна бути вирішена. Ми не знаємо до кінця самих себе, ми не знаємо до кінця сенсу смерті. "Пограничні ситуації - смерть, нещасний випадок, провина, неможливість розраховувати на світ - відкривають мені мій крах. Що можу вдіяти я перед неминучістю цього абсолютного краху, очевидність якого я не можу, не обманюючи самого себе, заперечувати?".

У XXI ст. екзистенціалізм як окремий самостійний напрям філософії не існує. Проте його ідеї міцно увійшли в міркування філософів різних напрямів та спрямувань. Окрім того, цей напрямок професійної філософії має велике значення не лише для філософської думки, але також і для мистецтва: його ідеї та настрої вплинули на літературу, кінематограф, живопис, драматургію, завдяки чому цей напрям відомий не лише тим, хто займається філософією, а й ширшому загалу.

Реакцією на лібералізм та тоталітаризм (нацизм, фашизм, комунізм) у XX ст. був персоналізм, започаткований у католицьких колах у часи між двома війнами у Франції. Після Другої світової війни персоналізм стає популярним серед європейських інтелектуалів. На персоналістичні дослідження французів мали вплив, з одного боку, екзистенціалізм, з другого - марксизм. Екзистен­ціалісти сприяли активному обговоренню проблем свободи особистості, внутрішнього світу людини, сенсу історії, спілкування. Марксисти закликали людину стати на реалістичні позиції, звільнитися від ідеологічних містифікацій, щоб стати обома ногами на ґрунт осмислення дійсних проблем людини у сучасному суспільстві і пов'язати філософію з історичним рухом трудящих класів за своє звільнення. Філософія, на думку К. Маркса, більше повинна опікуватись дією, ніж думками. Е. Муньє (1905-1950), засновник французького персоналізму, зазначає, що людська особа пізнається лише в дії XX ст. Людина - це єдина дійсність, яка пізнається зсередини себе самої в процесі свого створення. Людина як лик Божий є повсюди, але ніколи не задана раніше за саму людину, тому людську особу не можна розглядати як об'єкт, предмет. Людська природа є особистісною. Людина є живою активністю самотворчості, яка прагне взаємності та єднання з іншими. Інший є моїм "подібним", "схо­жим", він є "іншим-від мене-самого". Ізольований індивід впевнено йде дорогою соціального відчуження, яке переростає в озлоблення та заздрість по відношенню до інших. Присутність іншого є знаком трансцендентного. Необхідно розуміти і сприймати іншого, тому що він веде тебе до містерії життя; інший потрібен для того, аби розбити наш егоцентризм і встановити справжнє спільне життя.

Французькі персоналісти Лякруа, Мадіньї, Недонсель вважали, що людське призначення - це відзначений величчю і боротьбою трагічний оптимізм, це набуття людиною усвідомлення того, що її шлях пролягає між оптимізмом ліберальної або революційної ілюзії й озлобленим оптимізмом нацизму. Усі наші земні справи, які носять винятково соціальний характер, повинні бути спрямовані на реалізацію внутрішньої мети - створення образу Бога всередині нас. Такий шлях долає протистояння між "градом земним" і "градом небесним". "Не можна говорити про дві історії, відчужені одна від одної. Є лише історія - це людина, яка знаходиться на шляху до Царства Божого" (Е. Муньє).

Питання 3. Сцієнтистська філософія XX - початку XXI ст.

У наш час достатньо очевидним постає той факт, що з усіх напрямів людської життєдіяльності саме наукове пізнання постає найдинамічнішим, найрезультативнішим та найвпливовішим щодо історичного поступу. Це значною мірою зумовлено загальними його особливостями, а також і тим, що воно має високий ступінь технологічності, тобто здатне втілюватись у різноманітні керовані та контрольовані процеси в різних сферах людської діяльності. Феномен науки, отже, не міг не постати предметом пильної уваги з боку філософії, хоча оцінюється він неоднозначно: поряд із захопленнями наукою існують її критичні і навіть негативні оцінки. Ті філософські напрями і течії, що свідомо ставлять філософію на службу науці, називаються, як правило, сцієнтистськими. Вони вважають основним завданням філософії співпрацю із наукою, спрямовану на більше оптимізацію останньої, підвищення її точності та ефективності. Розглянемо ті напрями, що в наш час є найавторитетнішими.

У XX ст. одним із провідних філософських напрямків стає феноме­нологія, засновником якого був німецький філософ Едмунд Гуссерль (1859- 1938). Феноменологія Гуссерля є дослідженням значення і сенсу явищ світу (феномен - з д.-грецьк. - явище), включаючи явище самої людини та її буття з іншими людьми. Гуссерль намагався уникнути тих крайнощів у розумінні

дійсності, в яких наприкінці XIX ст. заплутались філософія і наука: йдеться про сперечання матеріалізму та ідеалізму, емпіризму та психологізму. Його заклик "Назад до самих речей!" означав відмову від подвійного бачення дійсності, прийняття усього, що нам з'являється (феноменів) як єдиний наданий та справжній. Феномени (самі речі) і є сутностями, що нам надані. У розумінні Гуссерля феноменологія це не вчення про сутність, а наука про споглядання сутності, про свідомість, яка споглядає сутність. Як прийти до усвідомлення однієї єдиної сутності усієї різноманітності думок про речі, тобто, як виявити одну єдину сутність (ідею) світу людей та речей? Гуссерль закликає відмовитись від так званої натуралістичної установки та прийняти філософську, яка вимагає відійти від традиційного поділу дійсності на те, що сприймається, та того, хто сприймає. Він твердить, що є лише деяке явище, феномен, і саме в нього ми повинні вдивлятись. А для того, щоб відійти від традиційного підходу, треба здійснити "феноменологічну редукцію" - процедуру "взяття у дужки" усіх думок, пересудів, гадок, одним словом, брати дійсність такою, яка вона справді відкрита, а не такою, якою подає її громадська думка. Потім ми також повинні і себе самих "взяти у дужки", щоб відсторонитись від власних звичок чи уподобань. Здійснивши таке взяття у дужки, я відкрию одну єдину ідею, яка лежить в основі усього явища, і моє бачення дійсності постане завершеним та найадекватнішим. Феноменологія стає засобом самовідкриття сутності, тобто цілісності та завершеності в речах. Коли ми переходимо на феноменологічні позиції, ми стаємо чимось подібним до глядача сцен, які проходять повз нього, чи до глядачів, які спостерігають гру. Ми спостерігаємо нашу зануреність у світ та наші зв'язки з речами. Ми не є більше учасниками в світі; ми спостерігаємо, що означає бути учасником у світі та в його проявах. Під час феноменологічної редукції відкривається трансцендентальне "Я" як джерело остаточної істини.

Гуссерль впевнений у тому, що подолати відносність у філософії та в науці можна шляхом "взяття у дужки" усіх думок про речі. Тут йдеться про метод філософії, який веде її до сутності (ідеї) речей, але його здатна використати і наука. Тільки тоді вона може бути точною. "Істина одна і та ж як для людини, так і для ангелів і чортів", стверджував Гуссерль. Феноменоло­гічний метод універсальний для усіх наук. Гуссерль вірив, що завдяки йому, можна досягти узгодженості між науками, говорив про "кризу європейських наук" і пропонував свій шлях виходу з неї: феноменологічну редукцію. Фі­лософія Гуссерля значно вплинула на формування екзистенціалізму, персона­лізму, а також на розвиток деяких напрямів соціології, політології, психології, психіатрії, літературознавства. Натомість, природознавці ним не користуються.

Аналітична філософія, як видно з прикметника "аналітична", надає перевагу аналізу мови як об'єкта дослідження і логіці висловлювань про той чи інший предмет наукового пізнання (саме такого спрямування намагався надати філософії Л. Вітґенштайн). Неправильність наших висловлювань може стати основою для неправильного уявлення про світ, а зловживання мовою породжує неправильні погляди та висновки щодо нього. Якщо це так, тоді аналіз мови, наших висловлювань, який усуває такі зловживання, є засобом звільнення від помилкової "любові до мудрості", виводить за межі псевдофілософських проб­лем, утворених внаслідок неправильного використання мови. Аналітичний стиль мислення вимагає строгості, точності використання термінів. Аргументи і логіка важливіші, ніж отриманий результат. Наприклад, Бертран Рассел (1872-1970), англійський математик та логік, під аналізом розумів відкриття реальної логічної форми речей або надання такої форми фактам, які роблять наші твердження істинними. Філософи-аналітики вважають, що уточнення понять сприятиме розвитку знання, а філософія користуючись точним методом логіки, має постати наукою про значення (семантикою) та синтаксисом мови науки. Саме це можна назвати справді науковим підходом.

Як вважали Рудольф Карнап (1891-1970) та Ганс Райхенбах (1891- 1953), доаналітична історія філософії носила емоційно-пророчий характер, притаманний більшою мірою міфології або мистецтву. Аналітична філософія повинна розпочинатися з логічного аналізу мови науки і категоріальних проблем часу і простору, необхідності і випадковості, необхідності і свободи. Мета логічного аналізу - пошук "об'єктивних методів, в яких нічого немає від емоційності філософа, крім прагнення зрозуміти" (Б. Рассел). Виходячи з постулату впливу мови на формування філософських переконань, аналітики ставили перед собою завдання ліквідації мовних зловживань як джерела філософських помилок. Неправильні форми мовлення ведуть до хибних висновків щодо будови світу. Переконання, що вплив мови на мислення є безперечним, ґрунтується на теорії точної відповідності мови світові і слів - об'єктам. Іншими словами, йдеться про ототожнення існування предмета і його

даності у свідомості логіка, про ототожнення існування і фактів; про ототожнення даності та істинності речення. Можна говорити про логічне співвідношення предмета, факту і речення. "Мовний поворот" у філософії означав заміну "вічних тем" філософії філософією мови з її центральною проблемою значення слів. Філософу потрібно відмовитися від інтуїції, екстазу, трансу, узагальнення або осмислення усього того, що знаходиться за межами логіки та значення (сенсу). Метою такої строгої програми було точне, ясне, безсумнівне знання, яке отримуємо на основі логічного аналізу мовних значень.

Фактично усі школи аналітичної філософії сповідували віру у можливість вирішення філософських проблем за допомогою аналізу штучної або природної мови. Ними були висунуті три основні програми. Аналітична філософія розумілася як:

1. формальний аналіз штучної мови (Карнап, Куайн);

2. неформальний аналіз буденної мови (Остін, Райл);

3. формальний аналіз буденної мови (Дамміт, Стросон).

Для аналітичної філософії, зокрема напряму Львівсько-Варшавської школи (у 1939 році, коли нацисти окупували Польщу, а радянські війська Галичину, її представники загинули або емігрували) характерні антиірраціо- налізм, усунення метафізики. Представники цієї школи орієнтувалися на ло- гічно-аналітичні методи, в їх середовищі панував скептицизм щодо традиційної ("доаналітичної") філософії та намагання очистити мову науки та філософії від "псевдопонять" і пов'язаних з ними "псевдопроблем". Засновником Львівсько- Варшавської школи вважається К. Твардовський, котрий у 1895 році очолив кафедру філософії Львівського університету. Учні К. Твардовського куль­тивували свободу від догматизму, аналітичність, філософський мінімалізм (відмова від спроб вирішити фундаментальні проблеми філософії), ясність мис­лення та коректність висловлювань. Предметом дослідження були некласична логіка, метаматематика, концепції правди, семантика, мова, наука, етика, методологія, праксеологія, психологія тощо. Найвідоміші учні К. Твардовсь­кого, які зробили значний внесок у розвиток "наукової філософії" - А. Тарсь- кий (семантична теорія правди), К. Айдукевич (епістемологія), Т. Котар- бінський (реїзм та незалежна етика), Т. Чежовський (нормативна етика) та інші.

Розвиваючи ідеї, започатковані засновником позитивізму О. Контом (див. попередній розділ), його послідовники в XX ст. утворили багато напрямів філософії, які прийнято називати неопозитивізмом. Його насамперед

пов'язують з Віденським гуртком, засновником якого вважають німецького філософа М. Шліка (1882-1936). До складу гуртка входили математики, логіки, фізики, загалом лише представники точних та природничих наук. Мета, яку ставив перед собою гурток, полягала в тому, щоб дати вичерпне наукове пояснення світу, уникаючи метафізики та ідеалістичної філософії. Віденський гурток, який проіснував з 1922 до 1938 p., мав величезний вплив на розвиток англо-саксонської "наукової філософії" через аналітичну філософію, яку можна вважати правонаступницею неопозитивізму. Неопозитивізм оголошує усі метафізичні судження, як і усю метафізику, позбавленими сенсу. Істинні лише логічно-математичні висловлювання. Емпіричні судження (судження, які ґрунтуються на досвіді) повинні перевірятися експериментом (принцип верифікації). Така позиція членів Віденського гуртка називається сцієнтизмом (від англ. science - наука): усі висловлювання, які не можна перевірити за допомогою наукових методів, оголошуються безглуздими. Такої точки зору дотримувалися Р. Карнап, Л. Вінгенштайн, Г. Райхенбах та ін. Проте на перешкоді нової формалізації мови та наук став так званий принцип неповноти, відкритий математиком та логіком К. Гьоделем (1906-1978), який довів, що будь-яка аксіоматизована система є неповною, бо деякі істинні судження неможливо вивести дедуктивно, тому повна раціоналізація та формалізація світу та мови принципово неможливі. Іншим критиком неопозитивізму вважається К. Поппер (1902-1994), який належить до постпозитивістів. Він піддав сумніву можливість вичерпного наукового пізнання світу за допомогою індуктивного методу і прийшов до висновку, що на основі великої кількості спостережень зробити істинні висновки неможливо. К. Поппер запропонував провести демаркаційну лінію між науковими і ненауковими висловлюваннями за допомогою принципу "фальсифікації", який полягає у тому, що теорію можна вважати науковою, якщо її можна спростувати. Як приклад, можемо навести марксизм і психоаналіз, які не спростовуються, тому вони не можуть вважатися науковими, а ось фізика Ньютона чи теорія відносності Ейнштейна спростовуються у певних випадках, тому їх можна вважати науковими. Але найбільше відрізняє К. Поппера від інших неопозитивістів те, що, впроваджуючи принцип "фальсифікації", він не відкидає метафізики. Отже, К. Поппер говорить про незавершеність наукового пізнання як основу індуктивного методу і кри­тикує інших неопозитивістів за те, що ті хочуть покінчити з метафізикою.

Питання 4. Культурологічні та історіософські напрями у філософії

Доволі зрозумілим постає той факт, що у філософії XX ст. авторитетними та впливовими були ті течії, які намагалися осмислювати суспільство, суспільну історію та соціальні проблеми: адже у XX ст. історія не лише почала рухатися прискореними темпами, а й ускладнилася такою мірою, що поза філософським її охопленням як цілісного явища навряд чи могла бути вивченою із достовірністю. На самому початку XX ст. була видана книга німецького філософа та культуролога О. Шпенглера "Занепад Європи", під істотним впливом якої перебуває по-сьогодні уся європейська соціальна думка. О. Шпенглер виклав у цій книзі власну концепцію культури та історії. Він вважав, що історія людства являє собою сукупність співіснуючих культур, які характеризувалися ним як замкнені або локальні, тобто - непроникненні ззовні. Кожна культура ґрунтується на дусі певного народу, який її творить, а оскільки цей дух за суттю є той самий в усіх явищах культури, то звідси О. Шпенглер зробив висновок: усі без виключення прояви певної культури містять в своїй основі якийсь єдиний "прафеномен", тобто найперше формоутворення. Звідси випливало, що уся культура характеризувалася принциповою внутрішньою єдністю. Щоб цю єдність усвідомити, потрібно винайти, відкрити згаданий "прафеномен", який і постане відмичкою для поглибленого розуміння будь- яких явищ певної досліджуваної культури. Внаслідок такого ходу міркувань культурологічне вчення О. Шпенглера отримало назву "морфології культури", тобто вчення про найперші форми культури. Варто сказати, що сама ідея "морфології культури" мала доволі великий розголос: її як приймали, так і критикували, але сама думка про те, що культура - це цілісне утворення, що вона являє собою своєрідний універсум буття, увійшла у мислення XX ст. доволі міцно і переконливо. Отже, за О. Шпенглером, кожна культура має свою внутрішню цілісність, але кожна культура проходить чотири періоди свого життя: весна, літо, осінь та зима, тобто вона спочатку іде вгору, але, досяг­нувши вершини, починає занепадати. О. Шпенглер точно визначав цей момент: він стверджував, що культура починає занепадати тоді, коли переходить у стадію цивілізаційного розвитку. В основі європейськості, на думку О. Шпенг­лера, лежить тип культури, пронизаний духом містицизму, відчуттям нескін­ченних простору та часу, відчуттям провідної ролі у бутті невизначеної, але активної життєвої енергії. Проте від епохи Відродження у ній починає домінувати так званий "фаустівський дух" - дух невизначеного прагнення до вищого, більшого, ефективного. Цей дух веде до наживи, продукування, і він, на думку О. Шпенглера, веде Європу до занепаду і загибелі. Шпенглер вважав, що Європу можна врятувати за умови, що на перший план у її розвитку вийдуть ті народи, які ще не реалізували свій творчий потенціал. Передусім цю місію може виконати Пруссія, проте, за О. Шпенглером, мають культурот- ворчий потенціал і слов'янські народи. Як би там не було, але твір О. Шпенг­лера мав великий резонанс; можна сказати, що після нього думка про кризовий стан європейської культури стає чи не найбільш обговорюваною.

Певні корективи у європейське розуміння культурно-історичного про­цесу внесла книга англійського історика А. Тойнбі (1889-1975): тут автор наполягав на тому, що історія постає як єдність і сукупність певного числа (21) цивілізацій. Що таке цивілізації? За А. Тойнбі, історія людства являє собою не сукупність фактів, а прояв неперервності процесів життя, яке набуває конкретних форм як відповідь на виклик з боку умов та обставин, за яких воно здійснюється; такими конкретними формами проявів життя і постають цивілізації. В їх основі лежить продукування кращою частиною суспільства певних сенсів та цінностей, що найщільніше концентруються у певного типу релігіях, отже, тип цивілізації та релігія постають взаємопов'язаними явищами. Тойнбі також вважає, що цивілізації можуть вичерпувати свій творчий потенціал, і це відбувається тоді, коли духовна еліта вироджується, а на перший план в суспільних процесах виходить ділова еліта; при цьому релігія втрачає свої духовні прагнення. На відміну від О. Шпенглера, А. Тойнбі вважав, що цивілізації перебувають між собою у тісніших зв'язках, які можуть поставати не лише у вигляді історичного співіснування (хоча цей тип зв'язку і домінує), а й у вигляді історичного наслідування. За А. Тойнбі, європейська цивілізація переживає кризові явища, проте задля їх подолання необхідно повернутися до найперших духовних цінностей, тобто певною мірою повернути релігії належне місце у суспільному житті через творення єдиної світової релігії.

Доволі великого значення у XX ст. набули різноманітні концепції тех­нічного детермінізму, тобто концепції, згідно з якими, хід суспільної історії визначається розвитком науки, техніки та технології. Це, безумовно, пов'язано із тим значенням, якого набули у XX ст. означені чинники суспільного життя.

Проте у XX ст. їх трактування могли поставати як позитивними (тоді подібна позиція позначалась як технократизм - влада техніки), так і негативними {технофобія - страх перед технікою). Представники технократичного підходу (У. Ростоу, Дж. Гелбрейт, Д. Белл та ін.) стверджують, що переможну ходу технічного прогресу вже ніхто і ніколи не зможе зупинити і що техніка заглом відіграє позитивну роль у розвитку суспільства. Безумовно, наявні і її негативні прояви, проте вона і лише вона сама зможе їх подолати або нейтралізувати (техніка - двосторонній меч). Представники технократичного підходу розробили та запустили у широке використання поняття "постіндустріального суспільства", яке, на їх думку, являє собою новий стан суспільства, де на основі технічного прогресу встановляться безконфліктні суспільні відносини, буде досягнутий новий рівень матеріального забезпечення та інтелектуального життя. Наприкінці XX ст. найвідомішим представником цього напряму постає американський соціолог А. Тоффлер, що розробив концепцію так званої "третьої хвилі": історія людства пройшла через сільськогосподарську (перша хвиля), індустріальну революцію (друга хвиля) і у 60-ті роки XX ст. вступило у період третьої хвилі - технологічної революції, наслідком якої буде виник­нення технотронного, постіндустріального суспільства; для останнього будуть характерними нові відносини із природою, оскільки через запровадження найновітніших генних та інформаційних технологій людська діяльність вже не буде руйнувати природу, перетворення інформаційних процесів у найперший засіб людської діяльності, реалізація нових можливостей для інтелектуальної діяльності тощо. Представники технофобії (Л. Мемфорд, Т. Адорно та ін.) наполягають на тому, що технічний прогрес веде людство до загибелі чи-то внаслідок екологічної катастрофи, чи-то внаслідок духовної деградації, оскільки, на їх думку, кожний крок вперед у розвитку техніки веде до появи нових, значно складніших проблем, що, врешті, і знищать людство.

Серед сучасних концепцій філософії історії варто згадати також кон­цепцію американського соціолога (російського походження) П. Сорокіна (1889-1968), якого вважають одним із "батьків" сучасної соціології та філософії історії. Сорокін вважав, що суспільні процеси ґрунтуються на діяльності людей, які мають подвійні - матеріальні та духовні прагнення, на основі яких в історії діють найперші групи чинників: несвідомих (інстинкти), біо-свідомих (пов'язаних із задоволенням вітальних потреб - голоду, спраги тощо) та соціо-свідомих. Проте саме суспільних якостей усім процесам життя надають останні чинники, що продукують значення, норми та цінності: саме вони стабілізують людські спільності на засадах певних культурно-ціннісних систем. Серед останніх найперше значення для суспільного життя мають істина, добро та краса, що взаємно інтегруються у користі. Ці засади суспільного життя утворюють "інтегральну культурну надсистему", яка може проходити історичний шлях від формування до розпаду. Розпад її зумовлюється підпорядкуванням духовно-культурних цінностей матеріально- чуттєвим, які врешті постають вже й не цінностями, а простими регулятивами людських дій. Сьогоднішня культура постає переважно як чуттєва, і тому вона приречена на розпад, проте може постати як переддень великої ідеаційної (що ґрунтується на духовних ідеалах) цивілізації.

До напрямів культурологічного спрямування у XX ст. можна також віднести різноманітні варіанти філософського структуралізму, засновником і визнаним класиком якого є французький культуролог К. Леві-Стросс (нар. у 1908 р.). Структуралісти вважали, що в основі усіх свідомих актів людини лежать певні сталі структури (звідси - назва течії), які визначають не зміст, а лише внутрішню будову як дій свідомості, так і їх результатів (насамперед - культури). Пізнання означених структур відкриває шлях до розуміння підвалин тієї чи іншої культури. Сам К. Леві-Стросс зосередив увагу на дослідженні міфологічної свідомості, справедливо вважаючи, що вона, як початкова, містить в своїй основі певні вихідні для людської свідомості структурні утворення, які у подальшому розвитку історії не зникають, а лише транс­формуються та доповнюються іншими. Вивчивши колосальну кількість міфо­логій та міфологем, К. Леві-Стросс дійшов висновку, що в основі міфологічної свідомості лежить механізм опосередкування - медіації: людські свідомість насамперед фіксується та зосереджується на найразючіших та контрастних елементах свого сприйняття, проте, будучи нездатною їх органічно поєднати, вона намагається через низку опосередкувань звести їх до таких опозиційних пар, які для неї є більш прийнятними та зрозумілими. Наприклад, життя та смерть зводяться до єдності війни та миру, а останні - до посіву та жнив тощо. Дослідження К. Леві-Стросса дали змогу краще зрозуміти природу цілої низки символів культури, а також пролили додаткове світло на сутність логічних операцій людського мислення. Один з найвідоміших його послідовників

М. Фуко (1926-1984) зосередив увагу на вивченні вихідних структур, на яких ґрунтувалися знання та мислення епохи Нового часу; пізніше він цілу низку праць присвятив вивченню тих структурних ментальних утворень, які найбільше впливають на стосунки між людьми у суспільстві, в державі, в європейській культурі. Ці дослідження дали змогу краще окреслити підвалини європейства як явища світової цивілізації. Інший представник структуралізму - Ф. Бродель (1902-1985) написав кілька фундаментальних праць, присвячених вивченням структур повсякденної людської поведінки на матеріалі розвитку цивілізаційних процесів у Європі Нового часу, де продемонстрував, що певні структурні сталі людських уявлень про час, про суть економічного обміну, про справедливий розподіл праці та винагороди за неї істотно визначали не лише людську поведінку, а й організацію економічного життя та соціальних від­носин. Ф. Арієс (1914-1984) за допомогою методів структурного аналізу дослі­див історичні зміни у європейських уявленнях про смерть. Дещо пізніше Ж. Дерріда, якого інколи називають представником постструктуралізму, запропонував концепцію "деконструкції", сутність якої полягає у своєрідному "демонтажі" мовних та текстових утворень культури з метою дістатися до їх найперших складових; наступне складання із подібних складових тих цілих та вихідних для аналізу утворень дасть, на думку Ж. Дерріди, можливість побачити і зрозуміти усю конструкцію прозоріше та виразніше. У кінцевому підсумку виходило, що первинними "блоками", з яких складаються культурні знакові феномени, постають чоловічі та жіночі якості, а також елементи, що опосередковують їх зв'язок (тут можна згадати як даосизм у давньокитайській філософії, так і певні тези фрейдизму). Слід сказати, що структуралізм мав великий вплив на культурологію та мистецтвознавство XX ст.; до певної міри його досягнення використовувались і представниками інших філософських течій. Наприкінці XX ст. доволі великого поширення набули праці російського філософа та культуролога М.М. Бахтіна, якого також можна вважати одним із оригінальних представників структуралізму.

Питання 5. Релігійна філософія ХХ-ХХІ ст.

У філософії XX ст. вагоме місце належить релігійній філософії. Зда­валося б, на тлі успіхів науки, техніки, росту та поширення інформаційних систем і технологій релігійна філософія, як і релігійний світогляд загалом, повинні були б зазнати істотної кризи, але так не сталося. Певною мірою тут далися взнаки суперечливості історичних процесів століття, тривале та напру­жене протистояння двох соціальних систем - капіталістичної та соціалістичної. З іншого боку, у XX ст. людство пережило дві жахливі світові війни, і на тлі тих самих успіхів науки складно було не замислитись як над можливостями історичного людського розуму, так і над людською долею. Окрім того, саме у XX ст. вже не треба було нікого переконувати у тому, що наука - це могутня, проте не всемогутня сила, що є багато чого у людському ставленні до себе та до світу, чого ніколи не зможе прояснити ніякий науковий прогрес. До цього варто додати також і те, що той самий науковий прогрес дозволив побачити людину складнішою, ніж це уявлялося раніше: стало зрозумілим, що людину не можна звести до природного еволюційного процесу, що за певними харак­теристиками вона постає унікальним явищем дійсності. У зв'язку із цим людські погляди мимоволі звернулись до релігії, оскільки релігійне бачення дійсності із його трансценденталізмом виводило людину за межі простого перехрещення природно-космічного процесу, дозволяло побачити її при­лученою до особливих, найперших та вихідних засад буття.

Напевно, найпоширенішою та найавторитетнішою у XX ст. постала філософська концепція неотомізму - оновленої філософії Фоми Аквінського, що у 1879 р. енциклікою Римського папи була проголошена офіційною філо­софською доктриною католицької церкви. Авторитету цієї філософії сприяло також її доволі широке культивування у католицьких навчальних закладах, де її вивчення є обов'язковим. Визнаними представниками, можна сказати - кори­феями неотомізму, є французькі філософи Ж. Маритен (1882-1973), Е. Жільсон (1884-1978) та американський філософ Ю. Бохеньський (1902-1995). Усі вони вважали себе відданими вихідним ідеям філософії Св. Фоми та намагалися розвивати їх далі та інтерпретувати. Насамперед представники неотомізму наполягали на тому, що їхня філософія являє собою рідкісну для XX ст. позицію послідовного реалізму: вони аргументували думку про те, що світ речей нам наданий реально, що він не являє і не може являти собою чогось на зразок марева або кажимості, адже Бог як Творець світу не інтригував і не намагався ввести людину в оману. Цей світ може засвоюватися практично, у досвіді життя, може осягатися наукою, але ці види його засвоєння не можуть задовольнити людину, оскільки вони зосереджуються на питанні: "Як піз­навати та описувати дійсність?", залишаючи поза відповіддю основне питання: "Що є світ, що є дійсність, що є буття?". Саме неспроможність науки дати відповідь на означені найважливіші для людини питання і зумовлюють необхідність звернення до авторитету Святого Письма та божественного об'явлення. Через це, на думку неотомістів, залишається в силі необхідність симфонії розуму та віри, проголошена Св. Фомою. Людина здатна пізнавати світ за допомогою науки, але вона також повинна усвідомити це як божий дар. Якщо звернутися до текстів Св. Письма та найновітніших наукових теорій, то, на думку неотомістів, можна побачити доволі очевидний їхній збіг в основному: сучасна теорія "Великого вибуху" лише уточнює та інтерпретує мовою людського розуміння те, що Бог передав Мойсею у кількох вагомих та сповнених вищим сенсом словах. Звичайно, що й по-сьогодні залишаються правильними слова Фоми про перевагу істин віри над істинами людського розуму. Тому неотомісти наполягають на тому, що й сьогодні філософія може повною мірою виконати свої функції лише за умови, що вона, узагальнюючи дані пізнання, підводитиме до розуміння необхідності доповнити істини природного розуму істинами божественного об'явлення. У розумінні людини неотомісти також дотримуються вихідних тез Св. Фоми, тобто вони наполягають на єдності в людині душі й тіла, вважають, що пізнання розпочинається із відчуття, із реальних контактів людини із дійсністю, але ці контакти врешті повинні активізувати наш розум, який потенцію пізнавального акту переводить у дійсність. Досить активними неотомісти поставали у політичній діяльності XX ст.: вони виступали із гаслами соціальних та церковних реформ, підтримували боротьбу за мир, сприяли поширенню благодійницької діяльності.

Авторитетним напрямом релігійної філософії була також протес­тантська теологія, яка отримала назву негативної, оскільки різко підкрес­лювала принципову неспівмірність Бога та світу, а через це і неможливість розумового осягнення Бога (неотомісти, йдучи за Св. Фомою, наголошували на необхідності орозумнення волі). Засновником "негативної теології" протес­тантизму вважають німецького філософа К. Барта (1886-1968). Вихідна теза його філософії: Бог постає принципово недосяжним для світу і поза Його волею немає і не може бути людського із Ним діалогу. Тому за людиною залишається лише одне - віра: щира, віддана, непохитна. Бог же сам відкриває себе людині та світу тоді, коли вважає це доречним. Такі ж вихідні тези присутні і у філософії П. Тілліха (1886-1965), який, розвиваючи їх, доходив висновку, що у світі людини існує принципова розірваність між сутністю та існуванням, бо їх єдність постає лише характеристикою Бога. Звідси випливає висновок про те, що фундаментальною людською характеристикою постає турбота про сенс буття; відчуття такої турботи та її свідома реалізація і робить людину релігійною. П. Тілліх вважав, що своє відношення до найпершого, безпідставного та неаналітичного Буття людина виражає у культуротворенні, а вирішальне значення для розвитку культури людства мають "кайроси"- ключові моменти історії, у які Бог відкриває себе людині; у "кайросі" (з д- грецької - "доречно", "влучно") відбувається прорив людини до надчасової основи історії, що потім відіграє вирішальну роль для життя людини та суспільної історії. Р. Бультман (1884-1976) надав ідеям протестантської тео­логії екзистенціальної інтерпретації: на його думку, існування являє собою перший рівень життя, і воно може бути справжнім чи несправжнім. Піднести людину над цим рівнем може тільки віра, яка є явищем інтимно-інди­відуальним, таким, що не підлягає визначенню чи дослідженню, а може лише переживатися. Людина, що має віру, звільняється від обтяжливих ознак існу­вання і постає справді релігійною безвідносно до того, чи належить вона до якоїсь церковно-релігійної конфесії.

Серед філософських течій релігійного спрямування варто згадати також теософію (О. Блаватська, Р. Штайнер), учення "живої етики" (О. Реріх) та російську релігійну філософію (М. Бердяєв, П. Флоренський), ідеї яких мали і мають неабиякий вплив і поширення. Представники теософії ("теос" - бог, "софія" - мудрість) ґрунтували свої твердження на тезі про те, що релігії усього світу ведуть розмови про одне й те саме - про виявлення божественного у відношенні до людини, проте розмови ці відрізняються мовами, образами, повнотою та ступенем внутрішнього зв'язку. Якщо ж відслідкувати оте єдине та в належний спосіб його зрозуміти, ми зможемо ближче підійти до осмис­лення сутності божества. Із цієї тези випливала також теософська пропаганда екуменізму - руху за об'єднання усіх релігій світу.

Російська релігійна філософія (або філософія російського релігійного ренесансу) якнайширше і найпотужніше розгорнула свою діяльність на початку

XX ст. Вона включила у поле своєї проблематики усі найважливіші проблеми світової філософії, проте підпорядкувала їх розуміння і вирішення релігійному, пов'язаному насамперед із східним православ'ям, світогляду. Поставивши людину у центр своїх розмірковувань, ця філософія виводила людські якості із особливого місця людини у творенні світу Богом, із основної функції людини, пов'язаної із збиранням розпорошеної в світі первинної енергії позитивного буттєвого творення. На засадах такого підходу до світу та людини вирішу­вались проблеми свободи волі, творчості, соціального життя, робилися численні дослідження у напрямах персоналізму, антропології, теорії пізнання, естетики тощо. Особливу роль представники цієї філософії відводили так званій "софійності" світу, виводячи божественну премудрість, втілену в творінні та у діяннях Христа, майже на рівень особливої божественної іпостасі. Значна частина філософів цього напряму була відправлена за межі радянської держави та продовжила свою діяльність за кордоном (у Чехії, Югославії, Франції), а частина загинула під час сталінських репресій.

Питання 5. Провідні тенденції розвитку світової філософії на межі

тисячоліть

Наш перегляд найавторитетніших напрямів та течій філософії XX ст. доволі яскраво засвідчує колосальну багатоманітність цієї філософії, її особливу оригінальність, широту її проблематики. Своєрідної цілісності, завер­шеності їй надає також той факт, що наприкінці XX ст. відбулося нібито певне повернення до її початкової проблематики: якщо філософія XX ст. починала із відкидання абсолютів, заперечення значення метафізичних роздумів, вважа­ючи, що вона покінчить з ними назавжди, то наприкінці століття ці теми знову виявилися актуальними. Виявилося, що не зник інтерес до абсолютів, що рішуче відкидання метафізики може призвести до істотного спрощення фі­лософської рефлексії та навіть до втрати філософією своєї специфіки.

З іншого боку, розпочинаючи із кінця 1960-х років, розгорнулася справжня хвиля радикалізації тенденцій некласичної філософії, пов'язана із закликами покінчити із раціональністю, логікою, усякими нормуваннями інтелектуальної діяльності з метою виходу на нові горизонти творчості. її початок пов'язаний із появою так званих "нових лівих" під час вибуху молодіжних бунтарських рухів у Франції у травні 1968 року, коли студентська молодь рішуче постала проти засилля бюрократизму, тенденцій західного суспільства до втрати своєї мобільності, до занурення у розкіш та комфорт. З боку ідеологів "нових лівих" (Б.-А. Леві, А. Глюксман, Ж.-М. Бенуа, К. Жамбе, М. Клавель та ін.) посилились нападки на владу, ідеологію, державу та науку. Ці ідеологи стверджували, що союз влади та науки веде до нового рівня людського поневолення, що в сучасному суспільстві людина все більше перетворюється на просту суспільну функцію, постаючи сумою суспільних ролей та структур. Звідси випливала теза про те, що індустріальне суспільство являє собою нову форму варварства та внутрішнього збіднення людини. Пред­ставники цієї "нової філософської хвилі" (така назва утвердилась у дослід­ницькій літературі) закликали до рішучого розриву із усією попередньою філо­софською традицією, оскільки, на їхню думку, саме вона привела до того куль­ту раціональності - розуму та ефективності, - який запанував в Європі. Розрив із традицією виправдовувався також необхідністю повернення до найперших "джерел" людськості, до стану "до-логосу", де не існує альтернативи теорії та практики і де людина розмовляла голосом серця та щирого почуття.

Свої ідеї представники "нової філософської хвилі" розглядали як "вступ до усякої філософії майбутнього". І вони справді влилися у думки так званого "філософського постмодерну", який їх певною мірою змінив, а певною мірою радикалізував. На думку постмодерністів, майже про все можливе у людському житті та у людських виявленнях вже щось сказане, у тому числі - і філософією. Тому ґрунтом для сьогоднішніх філософствувань постає світ вже існуючої культури, а не якихось первинних реалій. Філософствувати сьогодні - це означає не відкривати щось нове, а вести невимушений діалог із культурними нашаруванням усіх часів та народів, прочитуючи їх так, як тільки можливо, бо останнє і буде свідченням того, як виглядає людське розуміння сьогодні. Зрозумілим стає те, чому постмодернізм взяв на озброєння методологічні роз­робки філософської герменевтики (мистецтво прочитування текстів) та струк­туралізму, передусім у варіанті деконструкції Ж. Дарріди: йдеться саме про діяльність у межах вже існуючих текстів та культурно-семантичних полів. Зага­лом у постмодерні вийшли на перший план такі принципи (або позиції): 1) ан- тилогіцизм (або антипанлогізм) - протест проти будь-яких, а по-перше, - логічних унормувань думки чи інтелектуальної діяльності; 2) антиде- маркаціонізм - протест проти будь-яких різких розмежувань різних у класичній культурі напрямів діяльності, тобто принципове наполягання на тому, що наука, мистецтво, міф, фантазія повинні в реальному живому людському самовиявленні зливатися, а не протистояти одне одному; 3) вто­ринне засвоєння - діяльність на основі тих феноменів, які вже виявлені в історії культури; 4) вільний герменевтичний дискурс - відкидання будь-яких норм у веденні розмови - діалогу із явищами культури, людини та людської життєдіяльності. Для представників постмодерну принципово важливого значення набувають не результати інтелектуальних дій, і самі ці дії або акти, які єдино здатні засвідчити те, якою може і здатна бути людина, з одного боку, а також сам факт її участі в інтелектуальному самозасвідченні. Основними представниками постмодерну кінця XX ст. вважають французьких філософів Ж. Дарріду та Ж. Дельоза, швейцарського філософа П. Слотердайка, амери­канця Р. Рорті (у ранній період його діяльності). Як ідеї, так і саму діяльність філософських постмодерністів оцінюють по-різному, проте переважно - доволі критично, але загалом не можна не визнати, що йдеться не просто про епатаж, тобто про бажання сказати щось "гірше, аби - інше", скільки про намагання здійснити розвідки у тих шарах людської екзистенції, які, так би мовити, перебувають на межі найперших утворень чогось визначеного; це є спроба черпати енергію творення із того моменту, де світло тільки ще має стати (якщо використовувати біблійну символіку творення світу).

У нове тисячоліття філософія входить, безумовно, збагаченою досвідом XX ст., вона тепер постає більш внутрішньо вільною, проте - і мудрішою, терпимішою до незвичних ідей та позицій, виваженішою, - одним словом, змужнілою. Навряд чи можна сумніватися у тому, що у XXI ст. філософія також залишиться надзвичайно строкатою та різноманітною, здатною надавати нового дихання усім історичним формам свого виявлення. У той самий час не можна не помітити й того, що традиції мінімалізму, що запанували у некласичній філософії, навряд чи можуть бути визнаними тепер єдино мож­ливими: сучасна філософія схильна повернутися до абсолютів, ідеалів, ета­лонів, надавши їм нових контекстуальних інтерпретацій. Варто згадати, наприклад, такий факт: на останньому Всесвітньому філософському конгресі, що відбувся у 2000 р. у м. Брайтоні, відзначались хоча б такі переваги класичної, зокрема - середньовічної філософії, як її здатність бути опорою для людини, закликати її до вищого та кращого, не навіювати людині думку про її загубленість серед відчужених форм сущого, про її принципову безпорадність

у зустрічах із невідомим та ірраціональним. Словом, філософія повинна бути такою ж багатою на прояви, як людське життя, та, проте, повинна йти, може, на пів-кроку попереду життя, надихаючи людину на мужнє протистояння усіляким викликам долі та обставинам життя.

Висновки

Сучасна філософія містить у собі широкий спектр підходів до вирішення найрізноманітніших проблем людського буття. Але центральними серед них є проблеми осмислення тенденцій розвитку сучасного суспільного життя, проблеми людини, засад її буття та її можливостей. І хоча загалом із кожним окремо взятим філософським підходом до проблем сучасного життя можна в чомусь і не погодитися (бо є певні однобічності в їх інтерпретації життєвих питань), однак безсумнівним є факт активного творчого життя філософії XX ст., плідного діалогу різних течій і шкіл навколо болючих проблем сучасності епохи.

Наприкінці XX ст. певного поширення набув філософський пост­модернізм, який повстає проти будь-яких обмежень філософського інтелек­туального експерименту. Проте входження філософії у XXI ст. супрово­джується також і певним поверненням до метафізики, абсолютів та до більш прямого втручання у болючі проблеми людського самовизначення.