Тема 10

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ

Українська філософія як органічна складова світової у своєму розвитку пройшла ті самі історичні етапи. Своєрідність суспільно-політичних умов, особливості інтелектуально-духовних пошуків на кожному окремому етапі визначили деякі характерні ознаки вітчизняної філософської культури.

План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:

1. Загальні особливості української філософії.

2. Філософська думка Київської Русі і доби Відродження.

3. Філософія Просвітництва. Особливості філософії києво-могилянців та Г. Сковороди.

4. Українська філософії ХІХ-ХХ ст.

Питання 1. Загальні особливості української філософії

Українська філософія є своєрідною за своїм характером, хоча від самих початків розвивалась в руслі загальних філософських процесів. Один із кращих дослідників української філософії Д. Чижевський стверджував, що національна самобутність нашої філософської культури детермінована як чинниками суспільно-історичного розвитку, так і деякими особливостями національного характеру українців. До найтиповіших рис українського національного харак­теру належать: а) емоційність і чутливість, які зумовили перевагу ірраціо­нального типу філософування над раціональним; б) сентиментальність й ес­тетизм, що проявились у відчутті краси, її пошуку в усьому, схильності до пишної декоративності й орнаментальності у мистецтві і побуті; в) психічна рухливість, яка давала змогу швидко адаптуватись до складних життєвих ситуацій, але водночас зумовлює певну психічну нестабільність і надмірне панікування; г) шанування індивідуальної свободи, що виявлялось в опорі іноземному пануванню, але також у схильності до розбрату і внутрішніх протистоянь; д) особливо шанобливе ставлення до Землі й природи (антеїзм).

Означуючи специфіку української філософії, більшість дослідників звер­тає увагу на її несхильності до побудови строгих раціонально-абстрактних систем: в ній "серце" домінує над "головою". У вітчизняній філософії яскраво засвідчена етико-виховна тенденція, схильність до моральних повчань і практичних настанов.

Істотною ознакою української філософії є також релігійність; щоправда, ця релігійність не позбавляла її можливості обґрунтовувати необхідність досягнення людиною земного щастя і суспільного блага. Підтвердженням цього є особливе зацікавлення історичною й історіософською проблематикою. Суспільно-політичні концепції українських мислителів в усі часи активно впливали на формування національної ідеї, сприяли зміцненню національної самосвідомості народу. Звичайно, зазначені вище найзагальніші особливості української філософії не вичерпують детально тему її самобутнього характеру, але допомагають зорієнтуватись у спектрі тих найважливіших проблем, які становлять стрижень філософського дискурсу в Україні.

Варто відзначити й те, що хронологічні межі деяких етапів розвитку єв­ропейської філософії в Україні є зміщеними. Так, з певним запізненням розвивається українська ренесансна і барокова філософія. Не так яскраво відтворена доба Просвітництва і класицизму, проте пліднішим для вітчизняної філософії став романтизм.

Питання 2. Філософія Київської Русі і доби Відродження

Філософія як особливий вид інтелектуальної діяльності зароджується в Україні наприкінці X ст. з утвердженням християнства, але витоки прото- філософського (тобто такого, що потім переростає у філософське) осмислення сенсу людського буття, природних явищ сягають більш ранніх часів ще задовго до хрещення Русі та появи писемності. Первісною системою передфіло- софських знань є стародавня міфологія, яка відображала спосіб життєдіяльнос­ті і характер тогочасного світосприйняття і світорозуміння. За визначенням Д. Чижевського, давньоукраїнське язичництво (назване після запровадження християнства "поганством") і народний світогляд стали "національними під­валинами", на яких виросла українська філософія. Язичництво становило собою своєрідну природну релігію, яка втілювала ідею природної першо­причини Всесвіту, вічного коловороту життя, безперервного кругообігу при­роди. У язичницькій міфології як сукупності оповідей і переказів про явища природи і людську життєдіяльність в образно-наочній формі відбилось праг­нення людини упорядкувати оточуючий світ і ствердити нерозривну єдність людини і природи.

Введення християнства стало передумовою рішучих змін в системі міфологічних уявлень і вірувань, коли замість міфологічного утверджується релігійно-філософський тип світорозуміння. У Київську Русь християнство прийшло із Візантії у X ст.; разом із ним була успадкована і надзвичайно багата релігійно-богословська література. Візантія, культивуючи грецьку духовну традицію, тому стала посередником проникнення у Русь класичної грецької премудрості. Найвидатніші ідеї грецьких філософів, таких як Піфагор, Де- мокріт, Сократ, Платон, Арістотель, Епікур, Софокл, а також праці візантійсь­ких "отців церкви" - Іоана Дамаскіна, Василія Великого, Григорія Богослова, Іоана Златоуста - стали справжнім джерелом ідейного натхнення для київських книжників. Саме християнська патристика найбільше стимулювала розвиток тогочасної української філософії. Це було природним і закономірним явищем, бо немає у світовій культурі таких випадків, - як зауважує Д. Чижевський, - аби "філософська творчість проявилась в якогось народу спонтанно, незалежно від чужих впливів...". Але чужі запозичення набували власного вираження, бо трансформувались відповідно до вже існуючої духовної традиції. Тому специфіку української філософії княжої доби становить поєднання візан­тійської філософської традиції із давніми язичницькими уявленнями (так званий феномен "двовір'я").

Окрім них, були й інші джерела, з яких наша філософія черпала ідейні сили, - це західноєвропейська середньовічна схоластика. В. Горський зазначає, що від самих початків українській філософській культурі притаманна здатність до творчого синтезу різних світоглядних систем світової філософії, її зв'язок із здобутками середньовічної Візантії, а через них - з ідеями античних філософів, зв'язок із духовними надбаннями болгарської культури, культури Сходу, Західної Європи". Сформований в тих умовах спосіб філософування у дослід­ницькій літературі отримав назву "софійно-гуманістичного". Суть цієї філо­софії полягала у тому, аби пояснити природу людини, визначити сенс її життя і навчити досягати вищого ідеалу досконалості. У міркуваннях про людину як єдність душі й тіла помітне наслідування візантійських патристів, зокрема Іоана Дамаскіна, який стверджував, що "...створив Бог людину, наче якийсь інший світ: малий у великому. Людина - це світ малий, адже він наділений як душею, так і тілом і є серединою між розумом і матерією, він пов'язує собою зриме і незриме, чуттєве й те, що тільки розумом осяжне". Опираючись на "Шестиднев", київські книжники, зокрема в "Ізборнику" 1073 року, а також в інших пам'ятки писемності, роблять спробу обґрунтувати дуалізм двох суб­станцій в людині, бо душа, як "сутність жива" тільки у поєднанні з тілом, стає реальністю. Наділення душі божественною сутністю посилило тенденцію до етизації філософських міркувань, тобто висловлювались певні моральні наста­нови, норми, практичні поради, як досягнути морального ідеалу. У центр цих морально-етичних учень ставиться проблема вічної боротьби між добром і злом. Цю особливість виявляють такі видатні київські богослови, як митро­полит Іларіон, Феодосій Печерський, літописець Нестор, Никифор, Володимир Мономах, Климент Смолятич, Кирило Туровський, Данило Заточеник та ін. У цьому ж контексті підноситься значення історіософської тематики, спрямо­ваної на осмислення історичної долі свого народу, а також його органічної причетності до загальнолюдської історії. Найпоказовішими щодо цього є міркування митрополита Київського - Іларіона, викладені у видатному творі "Слово про Закон і Благодать", де викладена ідея рівності усіх народів перед Богом, оскільки усі народи покликані Благодаттю до спасіння, хоча одні раніше, а інші пізніше. У цьому сенсі, на думку Іларіона, Старий Заповіт - Закон суперечить Новому Заповіту - Благодаті, бо Старий Заповіт розділяє народи, відстоюючи право "богообраності" юдеїв, а Благодать дарована усьому людству. Іларіон розвинув оригінальну концепцію світової історії, як поступального руху від рабства до свободи. Кожен християнин відповідальний як перед власним народом, так і перед людством. Істинний християнин опікується благом свого народу і примножує "всебічне добро". Велика заслуга автора "Слова..." полягає у формулюванні "власної патріотичної концепції всесвітньої історії". Саме Іларіон заклав фундаментальні основи подальшого розвитку української історіософії.

Поглиблює цю важливу тему автор "Повісті минулих літ" чернець- літописець Нестор (бл. 1056-1113), названий "батьком руської історії". Цінні ідеї суспільно-політичного, філософсько-світоглядного та морального харак­теру містять також "Повчання" Володимира Мономаха (1053-1125). Цінність його етичної концепції полягає в практичній зорієнтованості, бо, звертаючи свої помисли до Бога, Мономах акцентує увагу на значенні земного буття людини, необхідності перейматись не стільки особистими, скільки державними інтересами. Глибоким філософським змістом сповнені, зокрема "Моління" Данила Заточеника (кінець XII - початок XIII ст.). Автор цієї найдавнішої пам'ятки української світської писемності філософує на предмет христи­янських доброчинностей, серед яких абсолютний пріоритет надає розуму і мудрості: ні фізична сила, ні слава, ні авторитет, не зрівняються з розумом, бо всі ці цінності, на думку Данила, є відносними, їх можна придбати, а розум - це божественний дар. Але сам розум ще не є основою буття, оскільки цією основою є серце як істинне "я", як самість людини, а його опорою є мудрість і краса, раціональне і естетичне - "серце розумного укріпляється в тілі його красою і мудрістю".

Отже, короткий аналіз філософської культури Київської Русі вказує на її оригінальний, цілісний та емоційний характер. Творчо використовуючи кращі досягнення світової філософії, українські середньовічні мислителі обґрунто­вували свої філософсько-світоглядні ідеї, моральні учення, історіософські концепції, тим самим закладаючи фундаментальні основи для самобутньої української філософії подальшої ренесансної доби.

Друга половина ХІІІ-ХУ ст. - доба занепаду Київської держави та її спадкоємиці - Галицько-Волинської. Українські землі поступово потрапляють у володіння Великого князівства Литовського, а згодом - Речі Посполитої (об'єднаної Литовсько-Польської держави). Але, незважаючи на усі негативні наслідки іноземного окупації, духовна культура не втрачає внутрішньої потуги. Тим більше, що в цей час під впливом західноєвропейської філософії поши­рюються ренесансно-гуманістичні й реформаційні погляди. Цю добу в історії української філософії іменують Передвідродженням, бо розквіт власне рене­сансної філософії припадає вже на XVI - початок XVII ст., коли з'являються різноманітні за жанрами твори релігійно-богословської літератури, твори історичного жанру, а також народного фольклору, зокрема героїчного епосу. Загалом усі ці твори відзначаються високим рівнем національної само­свідомості, що було закономірним в умовах іноземного поневолення, відзначеного посиленням духовного прагнення народу до єдності і культурного самоствердження. Позитивним виявилось значне пожвавлення в цей час інте- лектуально-духовних контактів українців із Західною Європою, звідки масово розповсюджувалась перекладна література раціоналістичного й єретичного змісту. Д. Чижевський, зокрема, наголошує на значенні літератури "ожи- довілих" ("Арістотелеві врата", або "Тайная тайних" - книга арабського похо­дження XI - XII ст.), які були у XV ст., за словами ученого, тими, "хто вперше ввів в українське культурне оточення твори суто філософічного змісту".

Наприкінці XV - на початку XVI ст. значно посилюється критика ортодоксальних догматів християнства, набувають сили раціоналістичні теорії. Реформаційний рух виконав важливу місію у плані пробудження українського національно-культурного Відродження. Теоретичне осмислення реформацій­них і гуманістичних процесів здійснювалось видатними діячами раннього Відродження, до яких належать Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський-Роксолан. їх творча діяльність пов'язана із провідними євро­пейськими університетами в Болоньї, Падуї, Римі, Парижі, Кракові та ін. Окрім них, багато інших українців здобули високі наукові ступені магістрів і докторів у різних університетах Європи, тому їх філософсько-наукова і літературна спадщина належить і до загальноєвропейської духовної скарбниці. Най­більшою їх заслугою в сфері філософського дискурсу є розроблення таких пріоритетних для гуманізму ідей, як реабілітація цінності земного життя людини з відчутним акцентом на важливості її суспільно-громадської діяльності. Найвагомішими у цьому сенсі є напрацювання Станіслава Орі- ховського, одного із фундаторів так званої "теорії суспільної угоди", спря­мованої на удосконалення державного устрою, методів керівництва і розподілу функцій влади, обов'язків і прав громадян. Він також ініціював і пропагував "теорію природного права", згідно з якою права громадян мають першість по відношенню до повноважень державних персон. У суспільному житті і державному управлінні він підкреслював особливе значення поєднання розуму (мудрості) й сили, тобто в дусі раннього просвітництва пропагується ідея освіченого абсолютизму (мудрого правителя - "мудреця на троні").

Друга половина XVI - початок XVIIcт. - період класичного Ренесансу в Україні. Варто пам'ятати, що це був вкрай складний і напружений період в державно-національній історії України, коли український народ опинився перед небезпекою повної денаціоналізації і окатоличення в умовах колоніальної залежності від Речі Посполитої. Берестейська унія 1596 року як спроба розв'язати релігійно-церковну кризу, по-суті, лише загострила ситуацію внаслідок конфесійного поділу українців на православних (неуніатів) та уніатів. Потреба національного порятунку українського народу і облаштування вільної держави максимально пожвавила усі сфери духовного життя. Велику роль у цьому відіграли церковні православні братства, передусім Львівське Успенське (від 1586 р. Ставропігійське) братство, до якого належали такі авто­ритетні діячі, засновники братської школи, як Ю. Рогатинець, Іов Борецький, Стефан Зизаній, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Памво Беринда, Ісая Козловський та ін. З їх іменами пов'язують становлення професійної філософії в Україні, бо саме у Львівській братській школі філософія вперше постає обов'язковою навчальною дисципліною. До цієї ж плеяди ренесансних філософів належать діячі Острозької академії (кінець XVI - початок XVII ст.): Г. Смотрицький (ректор), X. Філалет, В. Суразький, 3. Копистенський, Клі­рик Острозький, М. Смотрицький, Ян Лятос. Ці учені увійшли в історію як видатні письменники-полемісти. На хвилі гострих ідейно-конфесійних суперечок полемісти відстоювали доктрину національної автентичності українців, яка ототожнювалась із рідною православною вірою. Посилював православну полеміку вихованець Острозької академії Іван Вишенський, який відомий своїми численними листами і посланнями з Афона. Будучи відданими лише східній грецькій традиції, цей табір ренесансних українських мислителів і богословів протистояв іншому гурту письменників і релігійних провідників, які підтримували ідею унії і виступили на захист новоутвореної уніатської церкви. Найвизначнішим уніатським письменником був Іпатій Потій, якого підтри­мували Касіян Сакович, Адам Кисель, а пізніше і Мелетій Смотрицький. Вони ініціювали процес міжконфесійного примирення, до якого у середині XVII ст. долучився Петро Могила, захоплений ідеєю практичного втілення "універ­сальної унії" Української церкви з Римом. Цілком очевидним є те, що такі інтенсивні релігійні зрушення відбувались у тісному контексті із загально­європейським реформаційним рухом. Реальне життя вимагало потужних кардинальних зрушень в усьому духовно-культурному житті України. Це диктувалось як внутрішніми, так і зовнішніми чинниками, тобто як необ­хідністю виконання державно-національних і релігійних завдань, так і налагодженням тісніших інтелектуально-наукових і культурно-мистецьких контактів із католицьким Заходом з метою запозичення його багатющих духовних надбань. Нагальна потреба оволодіння здобутками "латинської мудрості" як релігійної, так і філософської, актуалізувало створення навчаль­ного закладу вищого типу, в якому шляхом синтезу кращих досягнень як Сходу, так і Заходу, змогла б сформуватись професійна філософська наука, спроможна теоретично узагальнити процеси пізнання природи, Всесвіту, людини і суспільства. Такою освітньою установою і стала Києво-Могилянська академія, з діяльністю якої пов'язана філософія українського Просвітництва.

Питання 3. Філософія Просвітництва. Особливості філософії києво-

могилянців та Г. Сковороди

Заснування Києво-Могилянської академії пов'язане з іменем Київського митрополита Петра Могили, який у 1632 р. об'єднанням двох братських шкіл (Подільської та Печерської) створив колегіум. Статус Академії їй було надано дещо пізніше та підтверджено у 1701 р. У другій половині XVII - першій половині XVIII ст. цей навчальний заклад стає найпотужнішим науково- освітнім центром не лише в Україні, але й в усій Східній Європі, де навчались поряд з українцями вихідці із Молдови, Білорусії, Росії, Болгарії, Румунії, Сербії. У цей час тут викладали найкращі вітчизняні учені - Ф. Прокопович, С. Яворський, Л. Баранович, І. Гізель, І. Галятовський, І. Кониський, М. Довга- левський, С. Калиновський, И. Кононович-Горбацький. Цим науковцям на­лежать численні літературні, релігійні, історичні праці, а також змістовні лекційні курси з натурфілософії, етики, поетики, риторики. Завдяки цій спадщині києво-могилянців українська філософія піднеслась до рівня професійного. В Академії, яка хоча й була церковним закладом, богослов'я і філософія вивчались як окремі курси. Викладачі вводили у свої авторські лекції з філософії найновіші відомості із різних галузей наукових знань. Філософські академічні курси хоча й відповідали типовим для Західної Європи курсам пізньої схоластичної філософії, але у їх змісті надто помітними є ознаки нової просвітницької традиції. Структура цих курсів включала три розділи: логіку, фізику та метафізику.

В історико-філософському поступі України науково-теоретична спад­щина києво-могилянців має етапне значення і засвідчує кардинальні зрушення в способі осягнення та пояснення універсальних зв'язків між світом людини та вічним космосом. Основний сенс цих трансформацій полягає у поступовій руйнації традиційного релігійно-схоластичного способу мислення і народженні нового типу світогляду, що спирається на наукові механіко-метафізичні концепції Нового часу. Характером перехідної доби, якою є друга половина XVII - перша половина XVIII ст., називається у дослідницькій літературі як бароко, зумовлені такі найістотніші ознаки тогочасного світогляду, як конт­растність і дуалізм. У філософії бароко поєднуються і гуманізм Ренесансу, і теоцентризм середньовіччя, і раціоналізм Нового часу.

Незважаючи на інтенсивне засвоєння києво-могилянцями західноєвро­пейської науки, ідея Бога залишається непорушною, щоправда її містичний зміст замінюється інтелектуальним. Київські філософи компромісно вирішують антиномію між наукою і релігією. Адже Бог, наділивши людину розумом, сприяє тому, аби вона пізнавала світ, а тим самим наближалась до Абсолюту. Києво- могилянці, захоплюючись науковими відкриттями у галузі природознавства й фізики, стверджували їхню корисність для самої метафізики, передусім для божественної теології. Зокрема, Ф. Прокопович наголошує на позитивному значенні фізики, яка є "особливо корисною для пізнання першопричини - істинної для Бога та його єдності". У раціоналістичних філософських ученнях обґрунтовується положення про Бога як першопричину світу, гаранта його розумності та незмінності функціонуючих у природі законів. У питанні співвідношення Творця і творіння утверджується натуралістичний пантеїзм, коли існування світу речей розуміється як результат божественної еманації - "розлиття божественної благодаті". "Бог як невидима всемогутня сила, - говорить Ф. Прокопович, - наповнює собою світ і становить сутність будь-якої речі", бо "ціле визначення природи збігається з Богом щодо природних речей, у яких він з необхідністю існує і які він рухає". Українські філософи були добре обізнані із вченнями Декарта, Гоббса, Спінози і під їх впливом розвивали також деїстичні ідеї, згідно з якими Бог, після створення світу вже не втручається в хід природних законів, бо запроектувавши їх і "сам зв'язав себе законами". А відтак, втручаючись в них в подальшому, - розмірковує той же Ф. Прокопович, - він би "суперечив сам собі". Подібні погляди київських учених доводять, що їх філософське мислення переорієнтовувалось від богопізнання до пізнання при­роди і Всесвіту. Українські барокові філософи підносили значення розуму й інтелекту до універсальних категорій, які забезпечують людську життє­діяльність, дають людині реальну силу у перетворенні світу і власного життя. Інтелект і розум - це ті атрибути, які роблять людину рівною Богові, бо, як твердить Ф. Прокопович: "вона (людина) може набути усе потрібне для збере­ження життя та користування ним".

Раціоналізм бароко якнайкраще сприяв формуванню ідеології Про­світництва. Однією із провідних ідей Просвітництва стала ідея залежності суспільного прогресу від поширення освіти. У дусі просвітницької ідеології стверджується й особлива цінність самої людини, здатної до духовного самовдосконалення і соціального самоствердження. Українські барокові філософи в руслі гуманістичних просвітницьких традицій стверджують, що доброчинності кожного індивіда не є вродженими, а набуваються у процесі навчання й виховання. Отже, завдяки інтелекту людина здатна осягнути найвищі моральні цінності, розпізнати добро і зло, правду й кривду, справедливість і несправедливість, а відтак уникнути зла і піднестись духовно, наближаючись до Абсолюту. Етичні курси києво-могилянських професорів розглядались власне в практичному сенсі, бо спрямовувались на досягнення людиною земного щастя і небесної винагороди за доброчинне життя. Людина, наділена розумом, вільною волею, знаннями, спроможна сама домогтися щастя, не чекаючи його як дарунку від Бога. Просвітницькі й гуманістичні ідеї, які плекали київські професори, знаходили позитивний відгук в тогочасному інтелектуальному середовищі.

Серед вихованців Києво-Могилянської академії найталановитішим і найунікальнішим по праву вважається Григорій Савович Сковорода (1722- 1794), якого називають типовим представником української просвітницької філософії. Біографія філософа засвідчує рідкісний приклад того, що власна філософська система узгоджувалась із обраним ним способом життєвої поведінки. Григорія Сковороду часто називають українським Сократом. Сам філософ деякий час викладав у Переяславській і Харківській колегіях, але, будучи непримиренним щодо усяких посягань з боку вищих чиновників на свободу своєї діяльності, він полишив викладацьку роботу, став домашнім учителем, а згодом - мандрівним філософом-проповідником. Аскетичний образ мандрівного філософа сприймається багатьма поколіннями українців як ідеал мудреця-пророка, який навчав свій народ, доносив йому правду про істинне благо. На думку Григорія Сковороди, саме "філософія, або любов до мудрості, скеровує усе коло діл своїх до тієї мети, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю, світлість думкам, яко голові усього. Коли дух веселий, думки спокійні, серце мирне, - то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце є філософія".

Ця провідна теза про єдність філософії і життя скеровувала його роздуми до релігійної і моральної проблематики. Хоча учення Сковороди не являє собою абсолютно викінченої і завершеної системи, все ж суцільною і монолітною її робить той основний принцип, на якому побудовані усі його філософування: пропагування того істинного шляху, який би допоміг людині стати щасливою і досягнути вищого блаженства. Звідси основна особливість філософії Сковороди - практична спрямованість. Шлях до щастя, на думку мислителя, пролягає через самопізнання, що відображені в таких основних гаслах - "пізнай себе", "поглянь у себе". Філософ вважає, що найважливішим у людині є її емоційно-вольове начало - "серце", із якого виходять і думки, і бажання, і почуття. Як релігійний філософ, Сковорода в центр усієї філософії ставить ідею бога і в дусі пантеїзму ототожнює бога із "природою", "натурою". Звідси концепція двонатурності світу: "Весь світ, - говорить Сковорода, - складається з двох натур: одна видима, друга - невидима. Видима натура зветься твар, а невидима - Бог". Невидима натура (Бог) є первинною по відношенню до видимої, що підносить духовне начало в людині над тілесним. Теорія самопізнання скеровує людину до пізнання цієї божественної сутності. Доповнюється вчення про дві натури теорією "трьох світів": макрокосму (природний світ речей і явищ), мікрокосму (малий світ, людина) і символічного світу - Біблії, через яку людина і поєднується із Всесвітом. Самопізнання як богопізнання - це ключ до розуміння таїни буття світу і самої людини. У цьому Сковорода наслідує Сократа. Принцип "пізнай себе" має на меті пізнання людиною власних природних здібностей, нахилів, що в практичному сенсі пов'язане із вибором способу життєдіяльності. З морально-етичної точки зору щасливою людина може стати лише тоді, коли знаходить "сродну" працю, тобто займається тією діяльністю, яка відповідає внутрішньому покликанню. Коли людина займається "сродною" працею, то отримує насолоду і відчуває себе щасливою і, навпаки, джерелом великого нещастя є "несродна" праця, яка виконується важко, ніби з примусу.

Уявлення Сковороди про ідеальний суспільний устрій - "духовну рес­публіку" ґрунтуються на ідеях соціальної і природної рівності, справедливих законах, мудрості правителів, які забезпечують дійсно людські умови життє­діяльності громадян. Благополуччя людей є недосяжним у неблагополучному і несправедливому суспільстві.

Оцінюючи значення філософського доробку Григорія Сковороди, дослідники одностайні в тому, що саме Сковорода є основоположником української класичної філософії, в якій яскраво виявляються специфічні ознаки української ментальності. Творчість Сковороди мала вирішальне значення для поступального розвитку вітчизняної філософії наступного століття, ідейну основу якого становила ідеологія романтизму.

Питання 4. Особливості української філософії ХІХ-ХХ ст.

Від кінця XVIII ст. внаслідок повної ліквідації автономії Козацької держави фактично суспільне життя українців підпорядковується політиці Російської імперії. 80 % української території опиняється під владою Росії, а Галичина, Закарпаття, Північна Буковина відходять до володінь іншої імперії - Австро-Угорської. Цілком очевидно, що в колонізаційних умовах найакту­альнішими стають питання національно-державної історії, свободи нації, національного самоствердження. Інтерес до цієї проблематики підсилювався стильовими особливостями романтизму, який підносив значення народних культурних традицій, відроджував давній фольклор, спонукав до само- осмислення національного минулого народу. Під впливом європейського романтизму, передусім німецького, в українській філософській думці відбуваються істотні зміни. В ідейному плані вона збагачувалась перекладами праць таких видатних німецьких філософів, як І. Кант, Г. Геґель, Ф. Шеллінг, X. Вольф, X. Баумгартен. Критично опрацьовують цю спадщину на про­фесійному рівні такі провідні філософи, як Я. Рубан, П. Подій, И. Шад, Кавунник, К. Зеленецький, П. Авсенєв та ін.

Філософія романтизму визначала ідейну спрямованість і тогочасної української літератури. Тому аналіз вітчизняної філософської думки XIX ст. стосується не лише суто філософських трактатів, але й художньої, науково- публіцистичної і суспільно-політичної літератури. Актуальні для доби ідеї сформульовані в історико-етнографічних та літературних творах І. Котля­ревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ'яненка, М. Макси­мовича, П. Куліша, М. Костомарова, Т. Шевченка, М. Гоголя та ін. Один із провідних діячів романтизму Михайло Максимович (1804-1873), який був вченим-енциклопедистом і першим ректором Київського університету ім. Св. Володимира, відзначався широкою обізнаністю із історією, етнографією і фольклором України. Це стало основою для його ґрунтовних філософських узагальнень, викладених, зокрема, у "Листі про філософію", де він наголошує на основному завданні цієї науки, а саме: зведення різних знань до спільного начала і їх системне викладення. Тому філософія як "любов до мудрості" захована у всьому, в кожній науці, кожному творі, музиці і поезії. У процесі філософування він наголошує на особливому значенні історії, яка становила основну сферу його досліджень і спонукала до фундаментального опрацювання творів українського народного мелосу і фольклору. У 1827 р. він опублікував надзвичайно цінну збірку "Малороссийские песни". М. Максимович на основі порівняльного аналізу українського і російського пісенного фольклору навів найістотніші відмінності етнічної ментальності двох близьких народів. Він висловлює думку про необхідність відстоювання української національної ідеї, що зблизило його із Тарасом Шевченком і зумовило підтримку діяльності Кирило-Мефодіївського братства.

Окрему сторінку у філософії романтизму посідає творчість Миколи Васильовича Гоголя (1809-1852), яка лише віднедавна досліджується в контексті національної філософської традиції. Адже належність М. Гоголя до російської культури на може заперечити його український тип філософування з усіма характерними для нього рисами. Філософія М. Гоголя розкривається не лише в художніх, але й в спеціальних творах, таких як "Сповідь автора", "Вибрані місця з листування з друзями", а також в епістолярній спадщині. Основну увагу він зосереджує на проблемі духовності людини, складних нюансах пошуку життєвого сенсу. Гоголь називає душу "серцем", а серце людини - "криницею", яка "не для усіх приступна". Шлях до людської душі пролягає через самопізнання, бо лише віднайшовши ключ до власної душі, можна відкрити і душі інших. Подібно до Сковороди М. Гоголь наголошує на тому, що кожна людина наділена від Бога певною здібністю до праці, що визначає її місце у житті. І "тяжко буде покараний той, хто закопав у землю талан, який дістав від Бога". М. Гоголь настійно наголошує на необхідності плекання душевної краси, для якої найбільшою небезпекою постають маленькі кривди, непомітні відхилення від істини й добра. Як сатирик він висміює духовну порожнечу, людські черствість і нікчемність. Образ чорта щоразу виникає у творчій уяві письменника і філософа як втілення потворності і зла, як антипода Бога.

Філософію українського романтизму яскраво репрезентує діяльність Кирило-Мефодіївського товариства (1846), до якого належали Микола Іванович Костомаров (1817-1885), Пантелеймон Олександрович Куліш (1819- 1897), Тарас Григорович Шевченко (1814-1861) та ін. Ідейні прагнення брат­чиків відображено у "Книзі буття українського народу", написаного М. Косто­маровим. її провідною суспільною ідеєю є перебудова слов'янського світу на основі федеративного союзу окремих народів і автономності кожної із етнічних культур. Як висловився Тарас Шевченко, щоб "усі слов'яне стали добрими братами і синами сонця правди". У цьому простежується відмінність від закликів російських демократів, які прагнули, аби "усі слов'янські ріки злилися в єдиному російському морі". Специфічною особливістю світогляду кирило- мефодіївців є християнський характер їхньої творчості. Як підкреслює Д. Чи- жевський, їй властиві такі три основні ознаки: "есхатологічний настрій, яким вони овіяні, їх релігійна філософія історії, в якій центром є земне життя Христа, нарешті образ нації як духовної єдності, шлях якої (той самий, що і ок­ремої людини) - наслідування Христу...". Власне цими релігійними момента­ми, на думку цитованого дослідника, - пронизані політичні і соціальні ідеї "Книги буття" - ідея рівності, ідея українського визволення і слов'янофільство.

Ідеєю духовно-культурного відродження України пронизана філософія і Пантелеймона Куліша, яка за своїм суперечливим характером називається "хуторянською філософією". "Хитання" у поглядах Куліша значною мірою зумовлені невизначеністю його політичної позиції. На його думку, український народ "становить націю в розумінні етнографічному, а ніяк не в політичному". Основним чинником у державному самоствердженні українців Пантелеймон Куліш відводить національній культурі, просвіті. Будучи типовим романтиком, він ідеалізує історичне минуле і поетизує село з його багатющою народною культурою. Він захоплюється "простотою" народною, яка протистоїть штучній "городянській" філософії, і радить втікати від міського життя і йти в село. "Велика бо сила в простому народньому слові і в простій народній пісні, - пише філософ, - і тайна тої сили - в людських серцях, а не в людському розумі. Те слово серцем люди вимовили...". "Хуторянська" філософія П. Куліша має екзистенційно-кордоцентричну спрямованість і сповнена антитеїстичного духу.

Послідовнішою і завершенішою в ідейному плані є філософія ще одного учасника Кирило-Мефодіївського товариства Тараса Шевченка (1814-1861), який палко відстоював позицію державно-політичного суверенітету України. Уся творчість поета-мислителя пронизана болем до важкої долі рідного народу і закликами до боротьби за національне визволення. Як типовий романтик він прагне реанімувати історичну пам'ять, аби підживити народний патріотизм і зміцнити національний дух. У своїх історіософських міркуваннях Тарас Шевченко є найпрогресивнішим з-поміж усіх сучасних йому мислителів. Особливо сильно звучить у нього ідея національної і соціальної свободи, а також рівності усіх народів і націй, які відстоюють своє природне право на волю і щастя. Глибокий філософський зміст літературно-поетичних творів Тараса Шевченка цілковито виправдовує його образ в свідомості українців усіх поколінь як апостола правди, світла і миру.

В історії української філософії романтизм називають ще добою уні­верситетської філософії, пов'язаної із діяльністю Харківського (1805) та Київського (1834) університетів, де сформувались два провідні культурно- освітні і наукові осередки. Особливе філософське значення мають дослідження професора Харківського університету О. Потебні (1835-1891) в галузі мови. Його концепція "філософії мови" опирається на ідею тісного взаємозв'язку мови і мислення, яка є близькою до міркувань німецького філософа В. Гум- больдта. Мову філософ вважає знаряддям думки, а тому розглядає її як діяль­ність і творчий процес, що має суспільний характер. Творцем мови є народ, а тому мова втілює дух нації. Мовна спільність є неодмінною передумовою національної єдності. У цьому контексті О. Потебня і розглядає такі категорії, як "народ" і "нація". Мова народжує народний дух, народний дух - національну ідею, а далі - національні прагнення, волю, дію тощо. Тому мова є знаряддям національної свідомості і якщо нація втрачає мову, то приречена на загибель і "розчинення" в інших. Втрата мови не дає змоги пригнобленій нації відстояти свою незалежність і вона перетворюється просто в населення. Ці погляди були надто актуальними для того часу, коли в умовах дії горезвісного указу 1876 р. українська мова гинула і процес денаціоналізації набував тотального характеру.

Одним із найвизначніших і найоригінальніших філософів XIX ст. вважають Памфіла Юркевича (1827-1874), який навчався, а потім викладав у Київській духовній академії. З 1863 р. він очолив кафедру філософії у Московському університеті. Напрямок його інтелектуально-теоретичних пошу­ків визначає "кордоцентризм", а тому науково-теоретичний доробок П. Юрке- вича називають "філософією серця". У цьому сенсі він виступає спадкоємцем того типу філософування, який заклав Г. Сковорода. Найбільший вплив на Юркевича справила філософія Платона і Канта. Він ніколи не схвалював крайніх позицій у філософському дискурсі, а тому критикував однобічність як матеріалізму, так й ідеалізму, за їх абстрактність і загальність. П. Юркевич стверджував, що філософії притаманна цілісність і повнота, а тому філософія як цілісний світогляд, на думку вченого, є справою не людини, а людства.

Основну увагу Юркевич акцентує на проблемі людини, її духовній сутності, способах пізнання світу і морального удосконалення. На думку філософа, твердження про те, що сутністю душі є мислення, заперечує все суттєво-моральне в людині, веде до заміни любові абстрактним розумінням обов'язку, не передбачає натхненного, сердечного потягу до добра, а лише "холодне" і байдуже розуміння світу. Співвідношення розуму й сердечної любові в площині моральності набирає характеру вирішення дилеми "серце - голова". Здійснення добра можливе як акт щирого серця, щирої душі. "У серці людини, констатує Юркевич, - знаходиться основа того, що її уявлення, почуття і вчинки набувають особливості, в якій виражається саме її душа, а не інша". Тому саме серце і є центром морального життя людини, саме серце є "вихідним пунктом усього доброго й злого в словах, думках і вчинках людини, є добрий і злий скарб людини... Серце є скрижаль, на якій викарбуваний природний моральний закон". Як релігійний філософ Юркевич вважав, що серце є також центром релігійних переживань людини. Рух до духовного вдосконалення розпочинається із порухів серця. Саме серцем людина пізнає Бога і вищу істину. Розум і любов філософ порівнює із світильником і єлеєм. У міру того, як в серці згасає єлей любові, згасає і світильник. Це співвідношення між світильником і єлеєм, тобто між головою і серцем відображає ідею гармонійного співвідношення між знаннями і вірою. Людині притаманний етико-естетичний погляд на світ, а виникає він, на думку Юркевича, із глибини серця, бо розум - це вершина, а не корінь духовного життя.

Наведені ідеї Юркевича звучать дуже сучасно і актуально, а тому заслуговують на широку популяризацію. Тим паче, що філософія Юркевича є дуже "українською", оскільки передає сутнісну специфіку української душі, самобутність народного світорозуміння, відповідає традиційній духовності. "Філософія серця" Юркевича є типовою власне і для українського романтизму.

Серед західноукраїнських мислителів "титаном думки" справедливо називають Івана Франка (1856-1916), який мав учений ступінь доктора фі­лософії. Основну увагу він зосереджував на суспільно-політичній проблема­тиці, але критично ставився до популярних на той час марксистських теорій і комуністичних рухів, далекоглядно передбачаючи ту небезпеку, яку міг принести тоталітаризм. "Державний соціалізм", на його думку, загрожував "державним деспотизмом та уніформізмом", що в майбутньому могло б стати "джерелом нових революцій". У цьому виявися пророчий дар генія. Основу суспільного прогресу він вбачав в освіті й науці, розвитку техніки й економіки, соціальних перетвореннях. А в релігії Франко вбачав запоруку моральності і людини, і суспільства.

Вагоме місце у філософських роздумах Франка посідає національна проблематика, концепція "плекання" національної мови як ознаки національної автентичності кожного народу. В українській інтелектуальній історії, на думку дослідників, Франко був першим, хто вивів національну ідею з кола міфо- логізованого сприйняття та персоналістської етики. Усвідомлення індивідом своєї національності як детермінанти власної долі є проблемою морального вибору, альтернативою чого є зрада. Тому національна ідея належить до сфери етичної, бо права нації випливають із прав людини. Нація - це мільйони "Я", а кожне "Я" - це неподільний атом спільноти, а тому вирішує в кінцевому підсумку її майбутнє. Свобода, політична самостійність - це закономірний рух кожного народу. Франко був переконаний, що суспільно-економічні питання самі собою ведуть будь-яку націю до виборювання політичної самостійності. Тут Франко не підкреслює якоїсь "винятковості" української нації, бо здобуття національної самостійності стосується усіх націй. Усі народи вільні і мають право на вільний розвиток.

Суспільно-історичну проблематику ґрунтовно опрацьовує видатний український учений, історик, політичний діяч Михайло Грушевський (1866— 1934), відстоюючи право українського народу на власну національну історію, а відтак і на власну державу. Він розробляє ідею національного самовизначення і учення про державу.

Одним із видатних українських мислителів, учення якого справило великий вплив не лише на вітчизняну, але й світову філософську думку, є Володимир Вернадський (1863-1945), який у 1918 р. був обраний першим президентом Української академії наук. Світове визнання отримало його вчення про ноосферу (сферу розуму). "В останні тисячоліття, - стверджує учений, - спостерігається інтенсивне зростання впливу одного виду живої речовини - цивілізованого людства - на зміну біосфери. Під впливом наукової думки і людської праці біосфера переходить у новий стан, в ноосферу... Людина вперше реально зрозуміла, що вона є мешканцем планети і може - навіть повинна - мислити та діяти в новому аспекті". У контексті цієї теорії підноситься вкрай важлива для сьогоднішнього дня проблема відповідальності людини за свою діяльність, передусім за наслідки науково-технічного прогресу. Вернадський покладав на учених завдання особистої моральної відповідальності за втілення своїх наукових експериментів. Він наголошував на великій практичній цінності філософських знань, які мають тісно поєднуватись із науковою думкою. У науково-теоретичній спадщині Вернадського пред­ставлена цілісна система Всесвіту і філософія суспільного життя. Він підтримував національно-культурний рух в Українській державі 20-3 0-х рр. XX ст., відстоюючи право українців на національно-культурне самовиз­начення, за що був підданий репресіям в умовах сталінського режиму.

Характеризуючи загалом розвиток української філософії радянської доби (20-90-ті рр. XX ст.), варто наголосити, що філософія, як і інші гуманітарні науки, була надто заідеологізована і заполітизована. Опрацювання класичної філософської проблематики фактично унеможливлювалось. Партійні органи ретельно контролювали, аби філософія як "класова наука", не виходила за межі теорії і методології марксизму. Партійна цензура переслідувала і знищувала усе, що не відповідало усталеним штампам. Усе ж і в умовах тоталітаризму філософські дослідження проводились, навіть дуже активно в межах дозво­лених тем, напрямків, персоналій. Адже існували філософські факультети, зокрема в Київському університеті від 1944 року, а також Інститут філософії Академії наук України - від 1946 року. Особливе пожвавлення філософських досліджень припадає на 1960-ті рр. Але кардинальні зміни відбулись вже на початку 1990-х рр. в умовах незалежної України.

Важливою складовою української філософської думки є теоретична спадщина наших вітчизняних мислителів у діаспорі. У зв'язку із політичними переслідуваннями в післяреволюційну добу у вигнанні працювала українська інтелігенція. Серед них і Володимир Винниченко (1880-1951), В'ячеслав Липинський (1882-1931). Вони були авторами ґрунтовних праць з теорії нації і державності. Провідним ідеологом українського націоналізму став Дмитро Донцов (1883-1973), який зазнав впливу родоначальника українського націоналізму Миколи Міхновського - автора програмного твору "Самостійна Україна". У діаспорі творили також такі видатні вчені-філософи, як Д. Чи- жевський, І. Лисяк-Рудницький, О. Кульчицький. Так, Д. Чижевський на ґрунтовному теоретичному рівні досліджував особливості історичного роз­витку української філософії і на тлі загальноєвропейської філософської традиції виокремив значення найтиповіших властивостей, які засвідчують її національно самобутній характер. "Кожна нація, - підкреслював учений, - є тільки обмеженим і однобічним розкриттям людського ідеалу. Але лише в цих обмежених і однобічних здійсненнях загальнолюдський ідеал і є живий. Тому кожна нація якраз в своєму своєрідному, оригінальному, в своїй "однобічності" і обмеженості і має вічне загальне значення". Науковий доробок Д. Чи- жевського як історика української філософії і сьогодні не втрачає пріори­тетного значення у подальших дослідженнях наших вітчизняних філософів.

Висновки

Українська філософія органічно вписана в історію українського народу та його духовну культуру. Постаючи переважно внутрішньо культурним явищем, вона є концентрованою формою вираження української душі, яка знаходиться у пошуках долі українського народу, тому українська філософія дуже інтегрована у літературу, історію, поезію, політику. Це свідчить про те, що вона не постає окремою сферою інтелектуальної діяльності. Після здобуття Україною незалежності, відкриваються великі перспективи для розвитку філософії, яка більше не буде служницею в ідеології, а презентуватиме сміливість мислення людини, яка торує шлях до істини.

Завдання для самостійного опрацювання лекцій Тема 10. Історія української філософії Завдання для самостійного засвоєння матеріалу теми:

1. Які ознаки характеризують самобутність української філософської традиції?

2. Назвіть основні етапи розвитку української філософії.

3. Наведіть аргументи, які підтверджують християнський характер української філософії княжої доби.

4. Коротко охарактеризуйте ідейно-світоглядну спрямованість українсь­кої ренесансної філософії.

5. Назвіть найвидатніших учених-філософів Києво-Могилянської академії.

6. Проаналізуйте провідні ідеї філософії Григорія Сковороди та П. Юр- кевича?

7. Назвіть найвидатніших представників української філософії ХІХ-ХХ ст.

8. Назвіть імена видатних учених-філософів української діаспори XX ст.

Тестові завдання для самоперевірки:

1. Ідейно-світоглядні джерела філософії Київської Русі варто пов'язувати із:

а) софізмом;

б) матеріалістичною філософією античності;

в) язичницьким світоглядом давніх слов'ян;

г) схоластикою.

2. Історіософська проблематика у княжу добу найкраще розроблена у:

а) "Повчаннях Володимира Мономаха ";

б) "Ізборнику Святослава ";

в) "Слові о полку Ігоревім ";

г) "Слові про Закон і Благодать";

д) "Моліннях" Данила Заточеника ".

3. Станіслав Оріховський є типовим представником філософії:

а) схоластичної;

б) гуманістично-реформаційної;

в) просвітницької;

г) неоплатоністичної.

4. Феофан Прокопович належав до видатних учених:

а) Острозької академії;

б) Львівської братської школи;

в) Краківського університету;

г) Києво-Могилянської академії;

д) Харківського університету.

5. Для Григорія Сковороди властивими були вчення:

а) релігійно-реформаційні;

б) матеріалістичні;

в) "філософії серця ";

г) "трьох світів ";

д) "спорідненої праці".

6. Під поняттям "серце" П. Юркевич розуміє:

а) факт єдності людини з природою;

б) поняття, яке синтезує розум, почуття, волю;

в) поняття, яке характеризує емоційне сприйняття світу;

г) поняття, яке характеризує раціонально-абстрактний спосіб сприй­няття світу.

7. Ідейно спорідненими можна вважати учення таких мислителів:

а) І. Франко, М. Драгоманов;

б) М. Костомаров, В. Лосевич;

в) Г. Сковорода, П. Юркевич;

г) В. Вернадський, М. Бердяєв;

д) М. Міхновський, Д. Донцов.

8. В еміграції жили і творили такі видатні українські вчені:

а) В. Вернадський;

б) І. Франко;

в) О. Кульчицький;

г) П. Юркевич;

д) Д. Чижевський.

9. Ідеї українського національного радикалізму розробили:

а) М. Костомаров;

б) М. Міхновський;

в) Д. Чижееський;

г) М. Грушееський;

д) Д. Донцое.

10. Історіософську проблематику найбільше розробляли такі учені:

а) П. Юркееич;

б) В. Липинськищ

в) В. Вернадський;

г) І. Франко;

д) Д. Чижееський.

ЛІТЕРАТУРА

До теми № 1:

1. Кульчицький О. Основи філософії і філософічних наук. - Мюнхен- Львів, 1995.

2. Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию.- М., 1990.

3. Петрушенко В. Філософія: Курс лекцій: Підручник. - Львів, 2006.

4. Поппер К. Як я розумію філософію // Вісник Нац. ун-ту "Львівська політехніка". "Філософські науки". - Львів, 2006. - Вип.4.

5. Ортега-и-Гасет X. Что такое философия? - М., 1991.

6. Хайдеґґер М. Що таке метафізика // Зарубіжна філософія XX ст.: Читанка з історії філософії: У 6 кн. - Кн. 6. - К., 1993.

До теми № 2:

1. Древнекитайская философия: Собр. текстов: В 2 т. - М., 1972-1973.

2. Гессе Г. Сіддхарта // Всесвіт. - 1990. - №3.

3. Лукьянов А.Е. Становление философии на Востоке (Древний Китай и Индия). -М., 1989.

4. Читанка з історії філософії: У 6 кн. - Кн. 1: Філософія Стародавнього світу. - К., 1992.

5. Чанышев А.Н. Курс лекций по древней и средневековой фило­софии. -М., 1991.

До теми № 3:

1. Асмус В.Ф. Античная філософия. - М., 1983.

2. Кондзьолка В.В. Нариси з історії античної філософії. - Львів, 1993.

3. Мамардашвили М. Лекции по античной философии. - М., 2002.

4. Рассел Б. Історія західної філософії. - К., 1995.

5. Татаркевич Вл. Історія філософії. - Львів, 1997. - Т.1.

До теми № 4:

1. Гуревич А.Я. Средневековый мир. - М., 1990.

2. Кандзьолка В. Історія філософії середніх віків. - Львів, 2001.

3. Коплстон Ф. Історія середньовічної філософії. - К., 1997.

4. Петрушенко В.Л. Формування вихідних засад середньовічного філософствування: Лекція для аспірантів та здобувачів ученого ступеня). - Львів, 2000.

5. Татаркевич Вл. Історія філософії. - Т. 1: Стародавня філософія та середньовіччя. - Львів, 1997.

6. История философии. Запад - Россия - Восток. - Книга первая: Философия древности и средневековья. - М., 1995.

7. Соколов В.В. Историческое введение в философию. - М., 2004.

До теми № 5:

1. Кравців Б. Ренесанс і гуманізм на Україні //Європейське Відродження та українська література XVI-XVII ст. - К., 1993.

2. Горфункель А.Х. Гуманизм і натурфилософия. - М., 1977.

3. Горфункель А.Х. Философия эпохи Возрождения. - М.,1980.

4. Лосев А.Ф. Эстетика Возрождения. - М., 1978.

5. Татаркевич Вл. Історія філософії. - Львів, 1999. - Т.2.

До теми № 6:

1. Беркли Дж. Трактат о принципах человеческого знания // Беркли Дж. Соч. - М., 1978.

2. Бэкон Ф. Новый Органон // Бэкон Ф. Соч. в 2-х т. - М., 1972. - Т. 2.

3. Декарт Р. Соч: В 2-х томах. - М., 1989. - Т. 1.

4. Локк Дж. Опыт о человеческом разумении //Локк Дж. Соч: В 3-х т. - М., 1985. -Т.1.

5. Спиноза. Этика // Спиноза. Соч. в 2-х томах. - М., 1957. - Т. 1.

6. Юм Д. Трактат о человеческой природе // Юм Д. Соч: В 2-х томах. - М., 1966. -Т.1.

До теми № 7:

1. Гулыга A.B. Немецкая классическая философия. - М.: Мысль, 1986.

2. Гусев В.І. Історія західноєвропейської філософії XVI-XVII ст.: Курс лекцій: Навч. посібник. - К.: Либідь, 1994. - С. 84-246

3. Кузнецов В.Н. Немецкая классическая философия второй половины

1. - начало XX вв. - М., 1989.

   1. Мотрошилова Н.В. Рождение и развитие философских идей: Ист- филос. очерки и портреты. - М., 1991.

   2. Скратон Р. Коротка історія новітньої філософії. - К., 1998.

До теми № 8:

1. Боттон А.де. Утешение философией. - М.,2004.

2. Конт О. Курс положительной философии. - СПб., 1910.

3. Кьєркегор С. Болезнь к смерти // Этическая мысль. - М., 1990.

4. Ницше Ф. Сочинения: В 2-х т. - М., 1990.

5. Шопенгауэр А. Мир как воля и представление: В 2-х т. - М., 1998.

6. Шопенгауер А. Под завесой истины: Сб.произведений. - Сим­ферополь, 2003.

До теми № 9:

1. Рюс Ж. Поступ сучасних ідей. - К., 1998.

2. Вітгенштайн JI. Tractatus Logico-Philosophicus. Філософські дослідження. - К., 1995.

3. Гайдеґґр М. Що таке метафізика? // Зарубіжна філософія XX сто­ліття. - К., 1992.

4. Бохенский Ю.М. Современная европейская философия. - М., 2000.

5. Сартр Ж.-П. Екзистенціалізм - це гуманізм // Зарубіжна філософія

   20. століття. - К.: Довіра, 1993.

6. Камю А. Міф про Сізіфа // Зарубіжна філософія XX століття. - К., 1993.

7. Гуссерль Е. Формальна і трансцендентальна логіка. Досвід критики логічного розуму // Зарубіжна філософія XX століття. - К., 1993.

До теми № 10:

1. Горський B.C. Історія української філософії. - К., 1996.

2. Історія філософії України: Хрестоматія. - К., 1993.

3. Огородник І.В., Русин М.Ю. Українська філософія в іменах. - К.,

1997.

4. Розвиток філософської думки в Україні. - К., 1994;

5. Федів Ю.О., Мозгова Н.Г. Історія української філософії. - К., 2001;

6. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. - К., 1992.

НАВЧАЛЬНЕ ВИДАННЯ

Петрушенко Віктор Леонтійович, Даценко Ірина Олександрівна,

Демків Остап Васильович, Домбровський Борис Тарасович, Єлєнєвський Едуард Федорович, |Карвацька Галина Федорівна] Карівець Ігор Володимирович, Мазур Любов Іванівна, Одарченко Микола Миколайович, Паньків Олеся Василівна, Повторєва Світлана Михайлівна, Скалецький Михайло Петрович, Сіґунов Георгій Веніамінович, Сурмай Ірина Миколаївна, Шадських Юрій Геннадійович, Чурсінова Оксана Юріївна