8.4. Ф. Ніцше і його вплив на подальший розвиток філософії

Фрідріх Ніцше (1844-1900) це найяскравіший представник "філософії життя", яка намагалася пояснити життя з нього самого, з його безпосереднього

переживання, а не за допомогою раціоналістичних спекуляцій. В історію людського духу Ф. Ніцше увійшов норовливим генієм. Його творчості при­таманні жагуча пристрасність, прагнення до радикального оновлення життя людини і суспільства, психологічна проникливість і вишуканість стилю мови. Фрідріх Вільгельм Ніцше народився 15 жовтня 1844 р. в маленькому селі Реккен в Саксонії неподалік від Лейпцига. Його батько Карл Людвіг Ніцше був лютеранським пастором. Глибоко віруючою була й мати, яка походила із сім'ї лютеранського пастора Давида Ернста Елера. Ф. Ніцше отримав освіту у відомому навчальному закладі Шультфорті, вихованцями якого були Клоп- шток, Фіхте, Шлегель, Ранке. Згодом він навчався в Бонні і Лейпцигу, слухав курс класичної філософії у відомого професора Річля. Взимку 1868 р. Базельський університет запропонував 24-річному Ф. Ніцше посаду професора. У 1869 р. майбутній філософ прийняв швейцарське громадянство і з 1869 по 1879 рр. жив і працював у Базелі. Протягом перших років перебування в Швейцарії у нього склалися дружні стосунки з Ріхардом і Козимою Вагнерами, які жили в своєму маєтку Трібшен поблизу Люцерна.

У 1871 р. Ф. Ніцше пише свій перший філософський твір "Народження трагедії з духа музики". Протягом 1873-1876 рр. написано чотири частини "Несвоєчасних роздумів". У 1878 р написано першу працю в афористичному стилі: "Людське, занадто людське". У 1879 р. через хворобу Ф. Ніцше залишає посаду професора і виходить на пенсію. Починається мандрівне життя. Зимові місяці філософ проводив здебільшого в Генуї або Ніцці, а літній період - в Альпах, у маленькому швейцарському селищі Сільс-Марія. У ці роки він пра­цює над такими творами, як "Ранкова зоря" (1879-1881), "Весела наука" (1882) і своїм геніальним твором, що приніс йому світову славу - "Так казав Заратустра" (1883-1885 рр.). Хвороба Ф. Ніцше значно посилилася у 1884 р. Протягом 1886-1888 рр. він написав низку творів, які відображають завершальний етап еволюції його філософських поглядів "По той бік добра і зла" (1886), "Воля до влади" (1888) і "Антихрист" (1888). З січня 1889 р. в Турині на п'яццо Карло Альберто Ф. Ніцше остаточно втратив розум. Його було доправлено до психіатричної лікарні в Йєні. Помер Ф. Ніцше 25 серпня 1900 р. у Веймарі.

Дослідники філософії Ф. Ніцше, а серед них варто назвати таких відомих представників екзистенціалізму і постмодернізму, як Батай, Бланшо, Клосовскі,

Камю, Хайдеґґер, Дельоз і Дерріда, поділяють його творчість на три періоди. Цей поділ ґрунтується, окрім усього іншого, на оповіданні про три перетворення, яким починається твір "Так казав Заратустра". Перший період охоплює 1869-1876 рр., коли Ф. Ніцше був професором класичної філології в університеті Базеля. Свій перший твір "Народження трагедії з духа музики" автор присвятив Р. Вагнеру. У цій праці якнайповніше і послідовно викладено основні ідеї філософії Ніцше першого періоду. Цей твір пов'язаний певною мірою з творчістю Шіллера, його естетичними поглядами і розумінням античної грецької культури, а також з ідеями німецького філософа Артура Шопенгауера, а саме: з мотивами песимізму і викуплення. У своїй праці Ніцше стає на точку зору, дуже відмінну від позиції морального естетизму Шіллера. У Шіллера протиставлення двох начал європейської культури - аполлонівського і діонісійного - виражена через протилежність між "наївним" і "сентимен­тальним", яка виключала усі прірви людської природи. Ніцше розробляє цю проблему значно глибше.

Розуміння Ф. Ніцше методу пошуку істини ґрунтується на філософії мистецтва і своїми витоками має давньогрецьку міфологію. На думку філософа, саме ця міфологія якнайдотичніша до творення фундаментальних засад європейської культури. Позиція Ніцше напрочуд антиінтелектуальна і водночас ірраціоналістична. Він не просто заперечує раціоналізм, як це робили його попередники - романтики, а намагається аргументовано довести його не­спроможність відшукати істину. Вважаючи пізнання істини центральною проблемою науки, Ніцше в парадоксальний спосіб доводить, що ця проблема не може знайти свого задовільного вирішення на науковому ґрунті. Ця ідея постала як фундаментальна для сучасного постмодернізму.

Ф. Ніцше протиставляє два підходи, надавши їм образної міфологічної інтерпретації. Один з цих підходів репрезентує давньогрецький бог Діоніс. Він, як зазначає Ніцше, все наявне "обожнює безвідносно до того, добро це чи зло". Діоніс уособлює справжню істину природи, яка протистоїть неправді культури, що втілена в Аполлоні. Ніцше наголошує, що було б великою перевагою для естетичної думки, якби вона не лише шляхом логічного розуміння, але й безпосередньо, через інтуїцію прийшла до усвідомлення того, що поступ мистецтва пов'язаний з подвійністю аполлонівського і діонісійного начал.

Вихідним моментом ніцшеанської інтуїції є феномен грецької культури, досократичної і сократичної. Мудрість досократичних греків, на його думку,

полягала в тому, що їм поталанило певною мірою збалансувати хаос і вируючий через край екстаз, який уособлював Діоніс, шляхом протиставлення йому формотворчої пластики Аполлона. Вони розглядали боротьбу цих богів крізь призму мистецтва, іншими словами, естетично. Така точка зору стверд­жувала життя самим фактом його художньої інтенсифікації. Цей трагічний світогляд вперше на грецькому ґрунті був зруйнований Сократом і його драматичним alter ego - Еврипідом. Із Сократа починається, як вважав Ніцше, небачена тиранія розуму і моралі, яка витісняє життя у несвідоме і підміняє його інструкціями з експлуатації життя.

Аполлонівське мистецтво - образотворче. Воно обов'язково потребує для свого втілення логічного впорядкування матеріалу, а отже, і відповідного понятійного апарата. Саме аполлонівське мистецтво породжує теоретичне бачення світу і теоретичну людину.

Образом цієї людини у Ніцше виступає Сократ. Аполлонівський шлях розвитку культури неминуче призводить до деміфологізації дійсності і тео- ретико-понятійного дискурсивного знання про неї. Культура підміняє натуру. Культура пориває з вічним і нескінченним заради тимчасового, минущого, дискретного. Віра в богів поступово замінюється вірою у всемогутність нау­кового пізнання. Сократизм як продовження і розвиток аполлонізму народжує дух науки, який знаходить втілення у наданні знанню універсального значення, і абсолютизації раціоналізму.

Наука, знищуючи міф, тим самим знищує не тільки істину, яка знаходить вираз у міфі, але й шлях до її пізнання. Лише міф може наочно сприйматися як втілення певної всезагальної істини в одиничному. Саме він повертає наш погляд з тимчасового на вічне, з кінцевого на нескінченне. Міф розкриває метафізичну сутність буття, надаючи йому сенсу і усуваючи абсурдність існування через зв'язок одиничного буття людини (аполлонівський аспект) з вічністю буття природи (діонісійний аспект). Міф вириває людину з куль­турного контексту й інтегрує її в справжню природну дійсність. Він позбавляє людину культурно-теоретичних ілюзій, дає їй змогу відкрити справжній сенс свого трагічного існування, сприймати його з усією відповідальністю і рішучістю.

Діонісизм означає визволення необмеженого прагнення, вибух непри­борканої динаміки тваринної і божественної природи. Тому діонісизм можна уявити як сп'яніння. Він витісняє індивідуальне і на його місце ставить колективні потяги і змісти. В діонісизмі людина поєднується з людиною; відчужена, ворожа і поневолена природа знову святкує примирення зі своїм блудним сином - людиною. Кожен відчуває свою єдність з ближнім, окре- мішність людини повністю долається. "Людина більше не митець: вона сама стала твором мистецтва".

Художня могутність цілої природи відкривається тут у тремтінні сп'яніння. Теоретична людина не здатна збагнути трагедійного пафосу істини. Вона знаходить задоволення у наявній окультуреній дійсності. Вона позбавлена песимізму, який становить неодмінну передумову неупередженого пізнання світової Волі. Тому центральною проблемою Ніцше вважає вічну боротьбу між теоретичним (аполлонівським) і трагічним (діонісійним) світоро­зумінням. "Лише коли дух науки дійде до своїх меж і його зазіхання на універсальне значення буде спростоване знайденням цих кордонів, можна буде сподіватися на здатність музики знову породити з себе міф", - прогнозував він. У такий спосіб Ф. Ніцше вперше промовисто заявив про своє неприйняття культури сучасної йому доби. Ця тема отримала подальший розвиток і поглиблення у праці "Невчасні роздуми". Ніцше остаточно звільняється від зачарування творчістю Р. Вагнера і філософією А. Шопенгауера та окреслює обрії власної філософії.

Другий період, який хронологічно охоплює 1876-1882 рр., Ніцше виз­начив як "передполудневу філософію". Французький постмодерніст Ж. Дельоз називає цей період образно "роками лева". Книга "Людське, занадто людське" з підзаголовком "Книга для вільних умів" вийшла з посвяченням "Пам'яті Вольтера". У цій книзі відкинута будь-яка романтизація буття. Ф. Ніцше спирався на ідеї Вольтера, Лабрюйєра, Ларошфуко, Фонтенеля, Шамфора та ін. Головне вістря критики Ніцше скероване проти "декадансу", його моралі та його релігії - християнства. Ця критика проводилася з позицій скептичного раціоналізму. Він оголошує ідейну війну тисячолітнім цінностям, закликаючи до їх переоцінки. Лейтмотивом критики європейської духовної культури стає піндарівське "стань тим, хто ти є"; пробудження волі особистості, її внутрішньої свободи, яка, на думку Ніцше, полягає насамперед у мужності сказати "ні" усьому загальнообов'язковому і загальновизнаному, а отже, - не- індивідуальному (der Neinsagenkonner). "Я", яке раніше визначалося об'єк­тивним світом цінностей, хоче самостійно обирати ті чи інші цінності, а також створювати якісно нові аксіологічні орієнтири. Ф. Ніцше проголошує відносність моралі, стверджуючи, що моральні судження не є позачасовими та абсолютними. Він вказує на практичні суперечності моралі, її історичну змінність, доводить, що поєднання буття і цінностей неприпустиме. У творі "Весела наука" Ніцше зазначає: "Таємниця збирати найбільші плоди і величезну насолоду від існування зветься: небезпечно жити! Будуйте свої міста біля Везувію!" Ф. Ніцше ставить у центр свого дослідження антиномію: мораль чи свобода. Використовуючи генеалогічний метод в дослідженні етики, він проводить думку, що традиційна мораль, яка ззовні нав'язує людині цілу систему заборон, могла спиратися тільки на презумпцію несвободи. Вибір Ніцше однозначно на боці свободи: "Ми повинні звільнитися від моралі, щоб мати змогу морально жити". У такому парадоксальному вигляді формулює він один з головних висновків своєї філософії в другий період творчості.

Християнство він звинувачує в тому, що воно втратило свою первинну сутність. "Що заперечував Христос? - запитує філософ, і дає наступну від­повідь, - усе, що сьогодні зветься християнським". Таке обернене христи­янство, на його думку, було основною причиною лицемірства. "Бог помер! Він мертвий! І вбили його ми!" - проголошує Ніцше.

До третього періоду творчості належить перлина філософії Ніцше "Так казав Заратустра". Ніцше все більше від критики і викриття переходить до ствердження своїх ідей, провіщає нову епоху. Діагноз, який філософ ставить старій добі - це нігілізм. Цінності знецінені, християнство звело будівлю моральної облуди і неправди, і ця будівля починає валитися. Зміну усіх цінностей Ніцше уявляє в такий спосіб: відбудеться активне становлення нових сил, торжество ствердження виявиться у волі до влади. Під тиском нігілізму негативність виступає як форма і основа волі до влади. У нових умовах все має змінитися: ствердження стає сутністю волі до влади. Негативність зберігається лише у формі існування того, хто стверджує, у формі агресивності. Стверд­ження подібне до блискавки і грому. Блискавка провіщає те, що стверджується, а грім, що за нею лунає, символізує тотальну критику, що супроводжує будь- яку творчість. Образ Заратустри є втіленим ствердженням, яке доводить заперечення до граничної межі і в такий спосіб перетворює його на фактор ствердження і творчості. Отже, перетворення цінностей - не що інше, як обернення у відношенні "заперечення - ствердження". Цілком очевидним є те, що перетворення починається після завершення доби нігілізму. Ствердження є грою Вічного повернення. Повернення філософ трактує як буття становлення, єдиного різноманітного і необхідно випадкового.

Завершуючи стислий виклад головних ідей Ніцше, варто зазначити, що він запровадив у філософію два неординарні засоби філософствування - афоризми та вірші. Ідеалу пізнання, пошукам істини він протиставляє тлу­мачення і оцінку. Тлумачення стверджує завжди частковий, фрагментарний "смисл" певного явища; оцінка визначає ієрархічну цінність смислів, надає фрагментам цілості, не применшуючи і не усуваючи при цьому їх різно­манітності. Саме афоризм поєднує у Ніцше мистецтво тлумачення з тим, що підлягає витлумаченню; вірш, своєю чергою, поєднує в собі мистецтво оцінки з тим, що підлягає оцінці. Такий стиль філософствування, на думку Ніцше, сприяє тому, що спосіб життя породжує манеру мислити, а манера мислити творить спосіб життя, а отже, у філософії досягається єдність думки і життя.

8.5. Позитивізм у некласичній філософії

У некласичній філософії також існували течії, які намагалися зберегти раціоналістичну традицію філософування, і підвести під філософію надійну наукову базу. Це так званні течії "наукової філософії", яку пізніше стали називати "сцієнтиською". Перші спроби перетворити філософію у рядову нау­ку здійснили позитивізм та марксизм. Позитивізм з'являється у XIX ст., у час, коли точні і природничі науки досягають значних успіхів. їх починають вважати "двигуном" науково-технічного прогресу. Позитивізм оголошує найдостовірнішими факти природничих (точних) наук. Усе інше - це лише спекуляції, які не ведуть до жодного результату. За взірець береться математика, яка не шукає нічого вічного та незмінного і тому уникає помилок. Тому й інтерес до філософії відповідно падає. Позитивізм відмовляється від пошуку вічних і незмінних першооснов буття, оголошуючи їх безплідними. Філософія також повинна відмовитися від пошуку першопочатків сущого, а більше зосереджуватися на дослідженні самих явищ будь-якої сфери: природної, соціальної, політичної, релігійної, економічної тощо. Отже, позитивізм наголошує на тому, що він займається не уявним та ідеальним, а реальним, тобто таким, що сприймається людськими органами відчуття і підлягає перевірці, шляхом експерименту. Крім того, позитивізм наголошує, що наука повинна бути позитивною, тобто приносити користь, покращуючи життя людей, а це вона може зробити лише тоді, коли залишить осторонь пошуки потойбічного буття, безсмертної душі тощо. Отже, філософія у межах позитивізму перетворювалася на теорію науки, мета якої полягала у тому, щоб узагальнювати досягнення природничих/точних наук.

Основоположником позитивізму у західній філософії є французький філософ, соціолог, соціальний реформатор Огюст Конт (1798-1857). Він був викладачем Паризького політехнікуму, секретарем Сен-Сімона (1830-1842). Його перу належить багато творів, і зокрема шеститомна праця "Курс по­зитивної філософії". Головним завданням своєї філософії О. Конт вважав дослідження процесів розвитку, структури і функцій знання у суспільстві.

Стрижнем його вчення є закон трьох стадій у духовному розвитку як людства, так і окремого індивіда, а саме:

• теологічна, або фіктивна;

• метафізична, або абстрактна;

• наукова, або позитивна.

На першій, теологічній (фіктивній) стадії спостерігається панування духовенства та військових. Людина пояснює явища природи через дію волі речей чи понадприродних сил. В усіх суспільствах зустрічаємо такі форми світогляду, які характеризуються фетишизмом, політеїзмом, монотеїзмом. Від­повідною для цієї стадії є церковно-феодальна форма організації суспільства.

На другій, метафізичній (абстрактній) стадії суспільного розвитку най- впливовішими стають філософи і юристи. Явища природи пояснюють абст­рактними причинами, ідеями, певними силами, тобто піднесеними до абсолюту абстракціями. О. Конт вважає це замаскованою теологією і вказує на її малу ефективність, хоч вона й дає певні вирішення суспільних проблем. Відпо­відною суспільною формою для цієї стадії є революційна, гострі соціальні питання розв'язуються насильницьким шляхом.

Третю, наукову (позитивну) стадію характеризують поєднання теорії і практики. Пошук остаточних причин припиняється. Через спостереження реальних фактів і експеримент люди виявляють постійні зв'язки, закони. Головний вплив на суспільне життя має створена на основі наукових досягнень промисловість, тому ця стадія виступає у науково-промисловій формі. На цій

стадії, як вважав О. Конт, людство досягає вищого ступеня свого розвитку. Недооцінюючи значення гуманітарних ділянок знання, він поширив принципи природничих наук на суспільство. "Тепер, коли людський розум створив небесну фізику і фізику земну, механічну і хімічну, а також фізику органічну, рослинну і тваринну, - відзначав мислитель, - йому залишається для завер­шення системи наук спостереження заснувати соціальну фізику". Отже, філософії О. Конта властивий редукціонізм у формі фізикалізму, тобто зве­дення усього наукового пізнання до понять і законів фізики, які здавалися йому найдосконалішими. У цьому й вбачає О. Конт головне завдання науки.

О. Конт заснував нову соціальну дисципліну, свою соціальну фізику, яку назвав соціологією. Він вибудовує ієрархію наук, яка починається матема­тикою і завершується соціологією. Ця ієрархія побудована за ступенем пози­тивності, а також вказує на послідовність, в якій науки надбудовуються одна над одною за мірою складності предметів їх дослідження. У цю систему включено такі науки: математика - астрономія - фізика - хімія - біологія - соціологія.

Місце соціології у цій ієрархії свідчить про ту фундаментальну роль, яку вона повинна, на думку О. Конта, відіграти в поступі науки та суспільства. Під час роботи над створенням соціології він розробив еволюційну теорію соціального розвитку, оригінальну концепцію соціальної статики, соціальної динаміки, систему законів і принципів соціології. Мислитель ставив завдання ґрунтувати достовірність соціологічних висновків на фактах і зв'язках між фактами, а не на філософських тлумаченнях смислу історії. О. Конт вважав соціологію недостатньо розвинутою наукою і її головні успіхи відносив до майбутнього. Необхідно сказати, що він не помилився. Деякі західні суспільст­вознавці вважають соціологію царицею наук в сучасному світі. Присвятивши життя розробці соціологічного знання, О. Конт зрештою побачив, що жодна найдосконаліша система знання мало що змінює в реальному житті., оскільки вчені не можуть дійти згоди, а їх досягнення невідомі більшості людей. Тому необхідним є "другий теологічний синтез" як духовна опора нового суспільства. Врешті решт, О. Конт змушений був визнати велику організаційну і виховну роль релігії і цей свій новий погляд виклав у книзі "Система позитивної полі­тики, або Трактат про соціологію, що встановлює релігію Людства". Позитивна

релігія, як зазначалося в цьому трактаті, повинна ґрунтуватися на любові до людства, або на альтруїзмі (франц. altruisme, лат. alter - інший).

У О. Конта було багато шанувальників і послідовників (Г. Спенсер, Дж. Міль), які намагалися надати позитивізму практичного і політичного значення. За принципами його вчення у деяких країнах створено конституції. Його ідеї були засадничими для одного з головних напрямів філософії XX ст. - неопозитивізму, в якому знайшли втілення нові форми раціоналізму. Деякі ідеї О. Конта увійшли у масову свідомість Заходу попри скептицизм мислителя з цього приводу.