Розуміння етики у добу Середньовіччя

Духовне життя середньовіччя характеризується безумовним пануванням християнської релігії. Цей факт здійснив також істотний вплив на етику. Основні зусилля середньовічно-християнських філософів спрямовані на те, щоб обґрунтувати можливість інтеграції язичницької етики в систему християнських цінностей.

Бог, що є творцем світу, вважає Августин, є також і його вчителем. Дохристиянські автори (і в цьому, на думку Августина, складалася їхня докорінна помилка) хотіли в собі знайти і власним розумом обґрунтувати те, що дається Богом і тільки в ньому знаходить своє виправдання. Вони фактично осягали божественний порядок, не розуміючи і не віддаючи собі звіту в тім, що він – божественний. Звідси – задача переосмислення їхніх створінь у світлі навчання Христа. Августин пропонує уникати не всіх “філософів, а філософів світу цього” (Августин. Про порядок. Кн. 1, 2).

Для Абеляра Євангеліє являє собою реформування і поліпшення природного закону філософів. Тому необхідно вписати етику у відношення людини до Бога і зрозуміти, що вона не може претендувати на роль першої дисципліни. Першою залишається теологія. Один Бог є вищим благом. І відношенням до нього (правильним – коли він визнається і шанується як вище благо, неправильним – коли немає безумовної поваги до нього) у кінцевому рахунку визначаються вдачі, чесноти і пороки душі, добрі і злі справи людини.

Християнська думка середньовіччя виходить з переконання, що етика або мораль не містить свої підстави в собі. Тільки в співвіднесеності з теологією вона може проводити межу між гарним і поганим. Така установка була переважаючої в середньовіччя і специфічної для нього. Як самостійна навчальна дисципліна в рамках середньовічного зводу знань етика виокремлюється в арістотелівській версії, а після перекладу в XIII в. на латинську мову “Нікомахової етики” остання стає основним університетським підручником. Етика є позначенням як усієї практичної філософії, так і першої складової частини останньої (поряд з економікою і політикою). Розробляється систематика чеснот: до чотирьох основних, або «кардинальних» чеснот Сократа (помірність, мужність, мудрість, справедливість) додаються християнські чесноти віри, надії, любові.

Основним автором, що розробив етичну систематику пізнього середньовіччя, є Фома Аквінський, що написав спеціальну працю: “Коментарі до Нікомахової етики”. Основою упорядкування філософського знання, як вважає Фома, є категорія порядку. Порядок речей розглядає натурфілософія, або метафізика, порядок власних понять розуму – раціональна філософія, порядок вольових дій – моральна філософія, порядок створених людською розумною діяльністю предметів – механіка. У моральну філософію входять тільки вольові і розумні дії, організовані єдністю цілей. Така єдність забезпечується спрямованістю всіх цілей до єдиного вищого блага і причетністю до нього. Розгляд вищого людського блага і шляхів до нього, висвітлення божественних заповідей світлом розуму – таким в цю епоху є завдання філософської етики.

Отже, основною установкою середньовічно-християнської етики є така: розум стає моральним тільки як віруючий розум, а етика досягає завершеності тільки у підпорядкованості теології.