8.2. Методологія оцінювання нематеріальних активів підприємства
Об’єкти нематеріальних активів не мають матеріальної основи і тільки інколи можуть бути матеріалізовані в конкретних результатах. Тому їхню вартість не можна визначити традиційними показниками, які використовують для оцінювання матеріальних активів. Конкретна технологія і методика оцінювання залежить від мети проведення оцінювання та від конкретного замовника. При цьому обов’язковою є ідентифікація кожного об’єкта оцінювання та його власника в кожному конкретному випадку.
Нематеріальні активи можуть бути оцінені в грошовій формі з використанням таких видів оцінок:
за фактичною собівартістю на основі первісної вартості під час придбання;
за поточною відновною вартістю на основі наявних цін з урахуванням ринкової ситуації щодо заміни об’єкта;
за поточною ринковою вартістю, що може бути отримана під час продажу чи ліквідації на ринку;
за чистою вартістю реалізації, тобто, за вирахуванням витрат на проведення операцій з реалізації.
Оцінювання нематеріальних активів найчастіше базується на дохідному підході, який має на меті встановлення причинного зв’язку між функціональними (фізичними, техніко-економічними та ін.) властивостями об’єкта і майбутніми прибутками від його використання. Основна концепція методів цієї групи: перевага в прибутку з’явиться або в порівнянні з підприємствами, що випускають аналогічну продукцію (але без використання оцінюваного нематеріального активу), або утвориться на підприємстві, що випускало продукцію до використання нематеріального активу. Потім перевага в прибутку капіталізується (приводиться до поточної вартості) і береться як вартість нематеріального активу. Даний методологічний підхід представлений методами, які залежно від показника, що визнається за основний, можна поділити на дві групи: методи обліку грошових потоків; методи обліку умовної економії.
У світовій практиці використовують такі підходи і методи оцінювання нематеріальних активів:
◙ Дохідний підхід
Метод дисконтування грошових потоків
За методом дисконтування майбутнього грошового потоку розраховуються грошові надходження для всіх майбутніх періодів. Ці надходження переводяться у поточну вартість шляхом застосування ставки дисконтування і використання техніки розрахунку вартості, приведеної до теперішнього моменту. Результатом використання активу може бути:
вся виручка від реалізації продукції, якщо її виробництво неможливе без ліцензії;
частка виручки, визначена за вартістю вузлів чи деталей, виготовлених за новою технологією, що входять до складу виробу або реалізуються окремо;
частка виручки від реалізації продукції, отримана за рахунок підвищення якості продукції і, відповідно, підвищення ціни;
приріст виручки за рахунок зростання конкурентоспроможності продукції і розширення через це ринків її збуту;
економія капітальних вкладень за рахунок відмови від проведення власних наукових дослідів і конструкторських розробок;
економія поточних витрат за рахунок скорочення тривалості виробничого циклу, зниження норм витрат матеріальних і трудових ресурсів на виробництво продукції.
Метод дисконтування використовується для нематеріальних активів, що мають конкретні терміни служби. Прийнятий період часу зазвичай обирається як коротший із двох термінів служби нематеріального активу – економічного або юридичного.
Термін корисної служби – це період, протягом якого нематеріальні активи, як очікується, принесуть власникові економічну вигоду від використання і можуть оцінюватися із урахуванням наступних чинників:
залишковий юридичний термін служби;
термін, що залишається за контрактом;
залишковий фізичний термін служби;
залишковий технологічний термін служби;
залишковий функціональний термін служби;
залишковий економічний термін служби.
У основу методу покладено залежність вартості від часу. Вартість нематеріального активу дорівнює теперішній вартості майбутніх грошових потоків від його використання. При цьому розрахунок вартості нематеріальних активів за методом дисконтування грошових потоків проводиться за формулою:
, (8.1)
де PV – теперішня вартість об’єкта оцінювання;
–
щорічні
майбутні грошові потоки (відпливи та
припливи);
r – ставка дисконтування;
n – чинник часу.
Ставки дисконтування визначаються за даними ринку на момент оцінювання і виражаються як мультиплікатори цін (визначені з відкритих угод із продажу нематеріальних активів) або як процентна ставка (визначена за альтернативними інвестиціями).
Як норма дисконтування може бути прийнятий рівень передбачуваного прибутку при альтернативному використанні засобів на створення, виробництво і реалізацію продукції, відсоток за банківським депозитом, норма прибутку при вкладенні засобів в цінні папери, процентна ставка рефінансування. Зарубіжний досвід свідчить, що за нижню межу ставки дисконту може братися значення прибутковості за державними облігаціями.
Практика показує, що ризик недосягнення рівня доходу від нематеріальних активів є вищим, аніж ризик, визначений для матеріальних активів і чистого оборотного капіталу. Тому ставки дисконтування або капіталізації, використовувані для перетворення грошових потоків доходу в ринкову вартість, є вищими, аніж ті, які використовуються при оцінюванні бізнесу.
Метод прямої капіталізації
Заснований на процесі переведення доходів від використання нематеріального активу в його вартість
, (8.2)
де PVкап – теперішня вартість об’єкта нематеріальних активів, розрахована методом капіталізації доходу;
CF+ – грошовий потік щорічного доходу від використання нематеріального активу;
K – коефіцієнт капіталізації.
Метод прямої капіталізації достатньо простий, проте він статичний, і тому потрібна особлива увага до правильного вибору показників чистого доходу і коефіцієнтів капіталізації.
Метод надлишкових грошових потоків
Базується на припущенні, що приріст вартості підприємства порівняно із вартістю капіталу, трудових і земельних ресурсів, залучених до господарського обігу, формується за рахунок нематеріальних активів.
Реальний економічний ефект, отриманий завдяки використанню нематеріального активу, визначається через порівняння параметрів господарської діяльності підприємства з використанням і без використання об’єкта нематеріальних активів.
Економічній ефект за рахунок збільшення ціни продукції з використанням нематеріального активу (наприклад, товарного знаку, торгової марки) може бути розрахований за формулою:
(8.3)
де Ерічн НА – економічний ефект від використання нематеріального активу;
QНА – обсяг продукції, виробленої (реалізованої) з використанням нематеріального активу;
ЦНА, Цб/викНА – ціна одиниці продукції з використанням і без використання нематеріального активу відповідно.
Економічній ефект за рахунок зниження сукупних витрат, завдяки використанню нематеріального активу, розраховується за формулою:
(8.4)
де ВзмНА, В зм б/викНА – змінні витрати (на сировину, матеріали, енергію, працю) на одиницю продукції із використанням і без використання нематеріального активу відповідно;
РВпост – різниця в постійних витратах з використанням і без використання нематеріального активу.
Економічній ефект за рахунок зростання обсягів реалізації продукції в результаті використання нематеріального активу може бути розрахований за формулою:
(8.5)
де Qб/викНА - обсяг продукції, виробленої (реалізованої) без використання нематеріального активу.
Метод переваг у доходах
Базується на визначенні різниці між грошовими потоками, отриманими від використання нематеріального активу, та грошовими потоками без його використання. При цьому обліковується продажна ціна на продукцію та обсяг реалізації.
Метод надлишкових прибутків
При оцінюванні патентів і ліцензій, торгівельної марки, майнових прав використовується, як правило, метод надлишкового прибутку, заснований на розрахунку економічних вигод, пов'язаних з отриманням прибутку за рахунок нематеріальних активів, не відображених у балансі підприємства, але які забезпечують прибуток на активи або власний капітал вищий за середній рівень.
Метод експрес-оцінювання
Метод експрес-оцінювання передбачає розрахунок узагальненого показника ефективності на основі аналізу динаміки зміни сумарного грошового потоку впродовж всього періоду реалізації інвестиційного проекту.
Підсумковим показником реалізації інвестиційного проекту є величина кумулятивного чистого грошового потоку NCF як функції від часу t. Вона включає всі грошові припливи і відпливи, що мають місце при реалізації проекту.
Мінімальне негативне значення NCF характеризує величину інвестицій, які визначають вартість проекту. Позитивне значення NCF свідчить про прибутковість проекту. Оскільки витрати і доходи формуються в різні моменти часу, для приведення їх до одного початку відліку застосовується операція дисконтування. В результаті виходить чистий дисконтований дохід NPV, пов'язаний з NCF коефіцієнтом дисконтування:
(8.6)
Показник NPV (t) характеризує прибутковість проекту в порівнянні з альтернативним розміщенням грошових коштів під банківський відсоток.
Для оцінювання рентабельності проекту використовується показник IRR, чисельно рівний величині процентної ставки r* при якому функція NPV (r*,t)=0. Це так звана внутрішня норма прибутковості проекту, що характеризує доцільність вкладення капіталу в проект при порівнянні із розміщенням його в банку під розрахункову процентну ставку r. Якщо r* > r, то проект є цілком рентабельним.
Розрахунок вартості роялті
Ставка роялті (R) (величина періодичних відрахувань на користь ліцензіара (правовласника) є відношенням величини відрахувань на користь ліцензіара (прибуток ліцензіара Прл-ра) до величини загальної вартості, ціни (Ц) виробленої і реалізованої ліцензіатом (користувачем) продукції (послуг) за угодою. Економічний сенс роялті полягає в розподілі отриманого від використання ліцензії прибутку правовласника (ліцензіата, франчайзера) між ним і ліцензіаром в узгодженій пропорції, шляхом встановлення певного відсотка від ціни виробленої і реалізованої продукції на користь правовласника.
Ціна виробництва і реалізації продукції (послуг) за ліцензійною угодою або угодою комерційної концесії може бути представлена як сума собівартості виробництва і реалізації продукції за угодою (С) і загального прибутку (Прзаг), отриманого від виробництва і реалізації нової продукції:
Ц = С + Прзаг (8.7)
Загальний прибуток, отриманий від виробництва і реалізації продукції (послуг) за ліцензійною угодою, можна виразити як суму базового прибутку (Прбаз), що раніше отримувало підприємство при використанні наявних основних і оборотних засобів, і додаткового прибутку (Прдод), отриманого від використання нових технологій при виробництві і реалізації продукції за ліцензійною угодою.
Прзаг = Прбаз + Прдод. (8.8)
Виходячи з концепції справедливого розподілу витрат і доходів, додатковий прибуток можна представити як суму прибутку правовласника (Прл-ра) і додаткового прибутку користувача (Пркор):
Прдод = Прл-ра + Пркор. (8.9)
Величину прибутку ліцензіара можна виразити також через частку (Ч) від додаткового прибутку, отриманого від виробництва і реалізації продукції за формулою:
Прл-ра = Прдод × Ч (8.10)
де: Ч – частка прибутку ліцензіара в загальному обсязі додаткового прибутку від виробництва і реалізації продукції (послуг) за ліцензійною угодою .
Ч = Прл-ра / Прдод (8.11)
Величина ставки роялті, тобто відсотка періодичних відрахувань на користь правовласника, буде тим більшою, чим більшим буде додатковий прибуток. За відсутності додаткового прибутку ставка роялті дорівнює нулю, тобто, відрахування правовласникові відсутні.
В свою чергу, чим більшим буде внесок правовласника в підготовку і забезпечення ефективного функціонування бізнесу за ліцензійною угодою, тим, відповідно, більшою має бути частка правовласника в додатковому прибутку від виробництва і реалізації продукції (послуг) за угодою.
У практиці зазвичай застосовують такі методи визначення роялті:
– визначення ціни ліцензії через роялті, встановлені в раніше укладених ліцензійних угодах, незалежно від конкретних предметів ліцензії;
– визначення роялті на базі середньогалузевих роялті, що склалися в певній галузі на аналогічну або взаємозамінну продукцію.
Ставка роялті коливається, як правило, в межах 1-12%. Найчастіше вона встановлюється в межах 2-6 %. Для деяких галузей існують емпіричні шкали середньостатистичних ринкових роялті, часто званих ринковою ціною ліцензії. Проте середня ціна роялті може значно коливатися по країнах світу. Так, для фармацевтичної промисловості США діапазон роялті складає 3-10%, в Німеччині – 2-10%, у Франції – 4-5% .
Ставки роялті можуть змінюватися за роками дії ліцензійної угоди: або збільшуватися, або зменшуватися у міру збільшення терміну дії ліцензійної угоди. Можливе використання гнучкої ставки роялті, залежної від обсягів виробництва або продажів продукції ліцензіатом. При збільшенні обсягу виробництва продукції роялті зменшуються, а при скороченні обсягів виробництва – збільшуються. Гнучка ставка роялті стимулює ліцензіата до виробництва і збуту продукції, у ліцензіара становище так само не погіршується, оскільки зростає прибуток.
Ставки поточних відрахувань можуть бути диференційовані залежно від виду ліцензії, терміну дії угоди, обсягу виробництва продукції, що ліцензується, її реалізаційних цін, внутрішніх і експортних продажів. У ліцензійну угоду може бути включена обумовлена мінімальна сума винагороди, яка у будь-якому випадку має бути виплачена ліцензіатом.
Метод звільнення від роялті
Цей метод базується на припущенні, що певна інтелектуальна власність не належить реальному власникові, а є власністю іншого підприємства. Останнє надає інтелектуальну власність на ліцензійній основі за умови сплати роялті. Таким чином, обчислюється псевдоекономія витрат від оплати роялті, капіталізована величина яких може розглядатися як еквівалент ринкової вартості інтелектуальної власності.
Правило 25 %
За час існування патентної охорони сформувалася певна традиція, згідно із якою претендент виявляв готовність платити патентовласнику 25% очікуваного валового прибутку, отриманого конкурентом завдяки ліцензії. За умови застосування цього методу оцінювання нематеріальних активів ліцензіат не зацікавлений в розкритті своїх потенційних показників, тому оцінити діапазон прибутку можна на період не більше двох років.
При цьому для нової сфери бізнесу і невизначеного розміру прибутку пропорції розподілу прибутку слід збільшувати на користь ліцензіата, оскільки він піддається підвищеному ризику.
Метод експертного оцінювання
Метод експертного оцінювання - метод прогнозування, заснований на досягненні згоди групою експертів.
Існує значна кількість методів отримання експертних оцінок. У одних випадках з кожним експертом співпрацюють окремо, і він не знає, хто ще виступає експертом, і тому висловлює власну думку незалежно від авторитетів. У інших експертів збирають разом для підготовки матеріалів, при цьому експерти обговорюють проблему, консультують один одного, і невірні думки відкидаються. При цьому число експертів може бути фіксованим і таким, щоб статистичні методи перевірки узгодженості думок і потім їхнє усереднювання дозволяли ухвалювати обґрунтовані рішення, або може зростати в процесі проведення експертизи.
Необхідність проведення експертної оцінки припускає наступні етапи підготовки роботи експертів:
Формулювання мети експертного опитування. Від точності формулювання мети оцінювання нематеріальних активів залежить ефективність і своєчасність виконання експертами поставленого перед ними завдання.
Підбір основного складу групи експертів. Склад експертів залежить від специфіки оцінюваних об'єктів. Експерти мають бути фахівцями в тій галузі, де здійснює свою діяльність замовник здійснюваного оцінювання.
Розробка і затвердження технічного завдання на проведення експертного дослідження й опитування.
Розробка докладного сценарію проведення збору і аналізу експертних думок (оцінок), що включає як конкретний вид експертної інформації (слова, умовні градації, числа, ранжировки, розбиття або інші види об'єктів нечислової природи), так і конкретні методи аналізу цієї інформації (статистичний аналіз, факторний аналіз, інші методи прикладної статистики і статистики об'єктів нечислової природи).
Формування експертної комісії (доцільне укладення угод із експертами про умови їхньої роботи та її оплати, затвердження замовником складу експертної комісії).
Проведення збору експертної інформації.
Аналіз експертної інформації.
Інтерпретація отриманих результатів і підготовка висновку для замовника.
Офіційне закінчення діяльності.
Практика застосування певних методів оцінювання є різноманітною, проте, можна говорити про те, що дохідний підхід найбільш доцільний як для продавців, так і покупців, оскільки він базується на оцінюванні потенційних вигод від використання нематеріальних активів.
◙ Порівняльний підхід
При порівняльному (ринковому) підході використовується метод порівняння продажів, коли певний актив порівнюється із аналогічними об'єктами нематеріальних активів, або інтересами в цих об'єктах, або з цінними паперами, які були продані на відкритому ринку.
Двома найбільш поширеними джерелами інформації, використовуваної в порівняльному підході, є інформація про ринки, на яких продаються подібні об’єкти інтелектуальної власності або права чи інтереси у власності на активи, і інформація про ф'ючерси і опціони. Повинна існувати обґрунтована база для порівняння. Об’єктами порівняння мають бути об’єкти, присутні в тій же галузі або бізнесі, що й порівнюваний об’єкт, або в галузі, яка аналогічно реагує на економічні зміни.
Коли в якості орієнтирів при визначенні величини вартості використовуються попередні угоди відносно предмету оцінювання, може знадобитися коректування даних з урахуванням часу і обставин, що змінилися, в економіці.
Основними елементами порівняння, які повинні розглядатися при відборі і аналізі угод з продажу, є:
структура і обсяг юридичних прав власності на нематеріальні активи, що передаються за угодою;
існування якихось спеціальних умов і угод про фінансування;
економічні умови, які існували на відповідному первинному чи вторинному ринку під час продажу, стан і прогноз розширення чи згортання ринку, зміни цін на однорідну продукцію фірм-конкурентів;
галузь або бізнес, де використовувався (або використовуватиметься) нематеріальний актив, наявність конкурентів;
фізичні, функціональні, технологічні характеристики немате-ріального активу, стадія його науково-технічного розвитку;
ринкова новизна активу;
включення інших нематеріальних активів в угоду.
Для визначення діапазону ринкової ціни нематеріального активу визначаються, по-перше, всі технологічні і технічні переваги, які отримує власник завдяки придбанню прав на актив, і, по-друге, діапазон можливих ринкових цін, відповідних досліджуваному нематеріальному активу. На вітчизняному інтелектуальному ринку обсяги продажів нематеріальних активів є досить низькими, а інформація про угоди є важкодоступною, тому для практичного оцінювання таких об’єктів порівняльний підхід використовується рідко.
◙ Витратний підхід
Витратний підхід використовується при оцінюванні вартості нематеріальних активів, якщо неможливо знайти об'єкт-аналог, відсутній який-небудь досвід реалізації подібних об'єктів або прогноз майбутніх доходів не є стабільним. Середовище реалізації нематеріальних активів є дуже невизначеним, і успіх залежить від численної кількості чинників.
Витратний підхід припускає визначення вартості нематеріальних активів на основі калькуляції витрат, необхідних для створення або придбання, охорони, виробництва і реалізації об'єкта на момент оцінювання.
Наприклад, такі об'єкти інтелектуальної власності, як інформаційні бази даних, що підпадають під визначення нематеріального активу, створюються впродовж доволі тривалого періоду, і витрати на їхнє формування найчастіше списуються за витратними статтями. Зібрана наукова бібліотека, наприклад, може бути величезною цінністю – в деяких випадках вона може бути найдорожчим активом підприємства, особливо в тих випадках, якщо це підприємство, наприклад, науковий інститут. Але оцінити рівень участі цього активу в створенні інших, а відповідно і частку в майбутніх доходах практично неможливо. Активи подібного роду оцінюються, як правило, методом вартості створення, тобто, за витратним підходом, без врахування можливих прибутків.
Можуть застосовуватися декілька методів оцінювання витрат на створення нематеріальних активів:
– метод вартості заміщення полягає в підсумовуванні витрат на створення нематеріального активу, аналогічного об'єкту оцінювання, за ринковими цінами на дату оцінювання і з урахуванням зносу об'єкта оцінювання;
– метод відновної вартості полягає в підсумовуванні витрат за ринковими цінами на дату оцінювання на створення об'єкта, ідентичного об'єкту оцінювання, із застосуванням ідентичних матеріалів і технологій, з урахуванням зносу об'єкта оцінювання;
– метод початкових витрат полягає в підсумовуванні історичних (первинних) витрат, перерахованих з урахуванням поточних умов і з урахуванням індексу зміни цін в даній галузі.
При оцінюванні слід враховувати всі істотні витрати, насамперед такі, як оплата праці, маркетингові і рекламні витрати, витрати на страхування ризиків, пов'язаних з об'єктами інтелектуальної власності, витрати і втрати від вирішення правових конфліктів, на витрачені матеріали, собівартість науково-методичного забезпечення, індивідуалізації власної продукції - логотипу, ліцензій, сертифікатів і т. ін.
Оцінювачеві необхідно виявити різні форм застарівання – фізичний знос, функціональний знос, технологічний знос і економічний знос, які повинні вираховуватися із вартості об'єкта нематеріальних активів. Нематеріальні активи вважаються несхильними до фізичного зносу.
В практиці оцінювання вартості нематеріальних активів є методики, в яких поєднуються одночасно декілька підходів. До прикладу, методика розрахунку ринкової вартості технології безвибухової руйнації твердих тіл включає витратний і дохідний підходи [225]:
(8.12)
де Втехн – вартість технології;
Вф.р.ів – фактичні витрати на створення об’єкта інтелектуальної власності, здійснені за кожен рік періоду створення об’єкта;
Kінфл – коефіцієнт, що враховує рівень інфляції;
Kдиск – коефіцієнт дисконтування;
Потр – прибуток, фактично отриманий від продажу обладнання, створеного із використанням оцінюваної технології;
Поч – прибуток очікуваний;
Kк,па – коефіцієнт, що характеризує комерційні і правові аспекти використання чи реалізації активу, його величина залежить від технічного рівня об’єкта, рівня його правового захисту, економічних чинників і т. ін.;
Kмс – коефіцієнт морального старіння оцінюваного об’єкта інтелектуальної власності.
Для визначення вартості кожного конкретного об’єкта нематеріальних активів на основі загальних методів визначають специфічні цільові технології оцінювання.
Зокрема, для визначення економічної ефективності впровадження нової техніки порівнюють економічну ефективність до і після впровадження інновації. Розрахунки здійснюються за всіма факторами, що визначають результати впровадження, враховуючи вплив на зовнішнє середовище. Ефект обчислюється відповідно до річного обсягу виробництва і виражається в прирості прибутку, зниженні собівартості, зростанні якості готової продукції, зростанні продуктивності праці за рахунок впровадження нової техніки.
При визначенні ціни науково-технічної продукції (Цнтп) можна використовувати формулу:
(8.13)
де С – собівартість розробки науково-технічної продукції;
N – кількість реалізованих комплектів документації;
Т – кількість років з моменту створення;
Вкдз – витрати на виготовлення копій дослідних зразків;
Ввпр – витрати на впровадження;
Ппл – плановий прибуток від реалізації розробки:
(8.14)
де Пmin – нормальний прибуток або мінімально потрібний прибуток, який пропонується розраховувати на підставі суми всіх платежів та інших мінімальних видатків або формування фондів організацій;
V – обсяг власних робіт за планом поточного року;
Пдодат – додатковий прибуток.
Додатковий прибуток є частиною прибутку покупця, який застосував науково-технічну розробку у виробництві або іншій діяльності:
(8.15)
де Пзам – прибуток замовника,
α – коефіцієнт, зазначений в угоді між продавцем і покупцем науково-технічної продукції як частка в прибутку покупця, отриманого внаслідок реалізації продукції.
Важливим є питання оплати ліцензії на патенти, винаходи й інші об’єкти промислової власності. Розрахунок вартості ліцензії здійснюється виходячи з таких параметрів, як ціна одиниці продукції, обсяг виробництва продукції, термін дії угоди, процентна ставка відрахувань від прибутку покупця.
Ліцензійні платежі бувають разові (паушальні) та поступові (роялті). При разовій оплаті ліцензії до покупця переходять усі права на об’єкт ліцензії. В даному випадку зменшується ризик і відсутній контроль з боку продавця ліцензії. Однак, визначити розмір разової оплати буває важко. Кожна із сторін прагне до задоволення власних інтересів: покупець – дешевше купити, продавець – дорожче продати. В цьому випадку використовують коефіцієнт дисконтування.
У світовій практиці переважно здійснюється розрахунок на підставі постійних відрахувань – роялті. Розмір цих платежів являє собою процент винагороди за надання права використання об’єкта інтелектуальної власності. Сума періодичного платежу визначається добутком суми річної виручки від реалізації продукції, що виробляється на основі ліцензії (за винятком ПДВ і акцизів), і середньостатистичної ставки роялті (0,01 – 0,15):
(8.16)
де Цліц – ціна ліцензії, визначена, виходячи із розрахунку роялті;
Vi – запланований обсяг продукції в і-му році, що підлягає реалізації;
Zi – ціна одиниці ліцензійної продукції, що реалізується в і-му році;
Ri – ставка роялті в ціні одиниці ліцензійної продукції в і-му році, %;
T – термін дії ліцензії.
Важливими об’єктами нематеріальних активів підприємства є товарний знак, товарна марка та фірмове найменування. Покупець, як правило, надає перевагу відомим фірмам, які себе зарекомендували на певному ринку і зайняли на ньому визначену товарну нішу. Значний вплив на вартість товарного знаку мають рентабельність продукції, географічне поширення в межах і поза межами країни, ділова репутація фірми.
При визначенні вартості товарного знаку у витрати на його створення включають не лише витрати на розробку, правову реєстрацію, маркетингові дослідження, але й витрати на рекламу, пов'язані із просуванням товарного знаку, а також прибуток творця і власника знаку. Отримана вартість має бути зменшена у зв'язку з відповідними формами зносу: функціонального або економічного.
Вартісна оцінка знаку може визначатися за формулою:
(8.17)
де Вmз – вартість товарного знаку в розрахунковому році;
Вроз.t – витрати на розробку і реєстрацію товарного знаку в році t розрахункового періоду;
Врек.t – витрати на рекламу продукції, що маркірується товарним знаком, в році t розрахункового періоду;
kрек.t – коефіцієнт, що визначає частку витрат на рекламу, що включаються у вартість товарного знаку, може змінюватися в межах 0,5-0,8. Значення коефіцієнта залежить від популярності фірми та її продукції і встановлюється експертним шляхом;
Вяк.t – витрати на підвищення якості і технологічного рівня продукції;
kяк – коефіцієнт, що визначає частку витрат на підвищення якості і технологічного рівня продукції, що включаються у вартість товарного знаку. Коефіцієнт може змінюватися в межах 0,5-0,9, залежить від економічного ефекту і встановлюється експертним шляхом;
kап – коефіцієнт акумуляції витрат з урахуванням підприємницького прибутку;
kіндекс.t – коефіцієнт індексації різночасних вартісних оцінок з приведенням до розрахункового періоду.
При оцінюванні товарного знаку можна скористатися витратним підходом і побудувати ринкову вартість об'єкта з огляду на витрати на оформлення правової охорони й інші необхідні витрати. Проте, в більшості випадків результат такого оцінювання виявляється не адекватним дійсній цінності об'єкту. Така оцінка указує лише на нижню межу діапазону, в якому визначається шукана вартість. Визначення ж верхньої межі цього діапазону здійснюється виключно через застосування дохідного підходу.
Неоднозначним і суперечливим є питання визначення вартості такого нематеріального активу, як науково-технічна інформація, адже визначити наукову чи технічну цінність будь-якого інтелектуального продукту практично неможливо. Тому оцінка цінності може бути тільки відносною. Формальними ознаками джерел науково-технічної інформації можуть бути: автор або чисельність авторів видання, або чисельність учасників заходу (конференції, симпозіуму тощо); вартість одного примірника чи вартість участі у заході; обсяг публікації чи випуску; час з моменту публікації; швидкість старіння інформації; широта розповсюдження[245].
Власні специфічні особливості має визначення вартості комп’ютерних програм. Авторське право на комп’ютерну програму виникає тоді, коли вона є оригінальною, тобто, є результатом творчої діяльності автора (юридичної чи фізичної особи). Економічними та технічними складовими, що впливають на вартість програми, є: ціна програми, що склалася на ринку; собівартість розробки; витрати на вдосконалення та копіювання; старіння або час з моменту створення програми; кількість комплектів, переданих стороннім особам; рівень захисту від несанкціонованого використання.
Аналіз методів оцінювання нематеріальних активів показує, що вони потребують подальшого дослідження з метою підвищення обґрунтованості показників і алгоритмів розрахунку та забезпечення об’єктивності результатів.